Протиправна поведінка

Наведемо декілька визначень правопорушення, які найчастіше зустрічаються у юридичній літературі.

Автор Скакун О.Ф., надає таке визначення: правопорушення - це суспільне небезпечне або шкідливо неправомірне (протиправне) винне діяння (дія або бездіяльність) деліктоздатної особи, яке спричиняє юридичну відповідальність. 
       На думку автора Волинки К.Г ,правопорушення — це суспільно шкідливе діяння (у формі дії або бездіяльності) дієздатного суб’єкта, що суперечить вимогам правових норм. Сутністю правопорушення є свавілля суб’єкта або зазіхання на свободу інших суб’єктів. 

А. Венгеров вважає, що правопорушення — це поведінка у вигляді дії чи бездіяльності, яка має протиправний характер, спрямована на порушення заборон, невиконання обов'язків, передбачених нормою права.

Проаналізувавши наведену юридичну літературу, дає можливість зробити висновок про однозначність у підходах до розуміння поняття  правопорушення.

Як висновок можна сказати , що правопорушення — це протиправне, винне, суспільно небезпечне або шкідливе діяння (дія або бездіяльність) деліктоспроможного суб'єкта, яке спричиняє шкоду інтересам суспільства, держави або особи.

 

З наведених визначень категорії правопорушення випливають і його основні ознаки:

• правопорушення – це поведінка, що має протиправний характер,тобто суперечить приписам правових норм.

Це означає, що відповідна діяльність або бездіяльність суб’єкта не відповідає вимогам, сформульованим у конкретній правовій нормі.

З формально-юридичної точки  зору протиправність – це порушення  вимог норм права, невиконання юридичних  обов’язків, закріплених у нормативно-правових документах. З цих позицій правопорушення є свавіллям суб’єкта, тобто таким зовнішнім виявленням його волі, що не відповідає закономірностям розвитку суспільства, зазіхає на свободу і безпеку інших суб’єктів. Правопорушення характеризується невиконанням забороняючих норм у формі дій чи бездіяльності. Слід зазначити, що не буде протиправним, а тому й не вважатимуться правопорушенням, невикористання суб’єктивного права, тому що доцільність його реалізації залежить від власного розсуду суб’єкта;

• правопорушення є суспільно - шкідливою або суспільно небезпечною поведінкою. Протиправна поведінка призводить або може призвести до негативних наслідків як з точки зору суспільства в цілому, так і з точки зору окремих його членів;
• правопорушення знаходить своє вираження у діянні (дії або бездіяльності) суб’єкта. Думка, наміри, переконання, навіть такі, що не відповідають положенням норм права, якщо вони не знайшли свого зовнішнього вираження у відповідній поведінці (діяннях) суб’єкта, правопорушеннями не визнаються;
• протиправна поведінка має свідомо-вольовий характер, тобто залежить від волі правопорушника, перебуває під контролем його свідомості. Відсутність усвідомлення особи про те, що вона вчиняє правопорушення (вчинення дій духовно хворим), або відсутність власної вольової спрямованості на його вчинення (вчинення дій під впливом безпосередньо застосованого фізичного або психологічного насилля) приводить до невизнання діяння правопорушенням;
• протиправна поведінка – це винна поведінка суб’єкта, за якої він у тій чи іншій формі бажає або допускає настання шкідливих або небезпечних наслідків від вчиненого ним діяння.
• правопорушення є кримінальним, тобто спричиняє застосування до правопорушника заходів державного примусу, заходів юридичної відповідальності у вигляді позбавлень особистого, організаційного і матеріального характеру. Застосування державного примусу до правопорушника має на меті захистити правопорядок, права і свободи громадян. 
  Відсутність зазначених ознак не дозволяє розглядати діяння як правопорушення. [4,472]

Не всі об’єктивно протиправні  вчинки вважають правопорушеннями. Для  останніх обов’язковою ознакою є  наявність вини – внутрішнього негативного  ставлення суб’єкта до інтересів  людей, суспільства. Вина відокремлює  правопорушення від тих видів  протиправної поведінки, що суспільно  шкідливі, свідомо-вольові, порушують  норми права, але не відображують негативного ставлення суб’єкта до вимог правових приписів (наприклад  необхідна оборона);

Отже, правопорушення — це юридичний  факт, який має місце за наявності  усіх зазначених вище ознак. Слід розрізняти правопорушення як юридичний факт і  склад правопорушення — як сукупність названих у законі ознак, за наявності  яких небезпечне чи шкідливе діяння визнається конкретним правопорушенням. Такі ознаки мають об'єктивний і суб'єктивний характер.

Отже, юридичний склад правопорушення — це система ознак правопорушення, необхідних та достатніх для застосування до правопорушника заходів юридичної  відповідальності.[15,184]

За відсутності хоча б одного з них діяння міняє свою якість і не може бути правопорушенням. Це положення є загальновизнаним в юридичній літературі і правозастосовчій діяльності.

 Такі ознаки мають об'єктивний і суб'єктивний характер.

Склад правопорушення: об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єкт і  суб'єктивна сторона.

Об'єкт правопорушення - це ті суспільні відносини, які охороняються нормами права і на які посягає правопорушення. В юридичній літературі розглядають загальний, родовий, видовий і безпосередній об'єкт.[12,129]

Шкідливу дію на об'єкт  правовідношення надають дії  правопорушника, які складають наступний елемент правопорушення – його об'єктивну сторону.

Отже, об'єктивна сторона правопорушення - це зовнішній акт суспільно небезпечного діяння, яке посягає на об'єкт, що охороняється нормами права, завдає йому шкоди чи створює загрозу заподіяння шкоди. Вона містить: дію чи бездіяльність, суспільно небезпечні та шкідливі наслідки, причинний зв'язок між ними, місце, час, способи, засоби, обставини та ситуацію скоєння правопорушення.[12,130] Прийнято розрізняти обов'язкові і факультативні ознаки об'єктивної сторони правопорушення. До обов'язкових ознак належать протиправність діяння, а також причинно-наслідковий зв'язок між діянням і його шкідливими наслідками. До факультативних ознак відносять місце, час, спосіб, обставини здійснення правопорушення і які набувають юридичного значення лише тоді, коли вказані в гіпотезі відповідної правової норми.[23,74]

Протиправна дія як акт  вольової поведінки деліктоздатної особи може виражатися у формі  активної дії (грабіж, вихід на роботу в нетверезому стані, порушення  правил дорожнього руху) або ж бездіяльності (халатність, невихід на роботу, втрата паспорта). Бездіяльність вважається протиправною у випадках, коли обов'язок активної дії витікає з договору, з попередніх дій особи, з професійного або службового обов'язку.[22,251]

Протиправні діяння завжди розуміються як виражені в зовні  які-небудь акти поведінки людини. Внутрішній світ, його думки, відчуття, переживання, що не виявилися в конкретній поведінці, для держави не існують. Об'єктивна  сторона правопорушень може складатися тільки з протиправних дій.[22, 253]

Суб'єктом правопорушення, виступають деліктоздатні громадяни, посадовці, а також колективні утворення.[22, 234]

Суб'єкт правопорушення - це індивід чи колектив людей. Індивідуальний суб'єкт - фізична особа, яка є осудною і досягла певного віку. Фізичних осіб поділяють на громадян, осіб без громадянства та іноземних громадян. Існують також поняття "приватна особа", "посадова особа", "службова особа" тощо.

Осудність фізичної особи  означає, що вона розуміє характер своїх  дій і може керувати ними.

Суб'єктами деяких видів правопорушення можуть бути не тільки фізичні особи, а й держані органи та громадські організації, але вони не можуть бути суб'єктами злочинів.

Правопорушення, суб'єктом якого є юридична особа, являє собою не що інше, як винну дію конкретних фізичних осіб, яка призвела до заподіяння певної шкоди. Хоча суб'єктом відповідальності в таких випадках виступає юридична особа, це не виключає можливості відшкодування збитків, заподіяних організації внаслідок притягнення її до юридичної відповідальності, самою винною фізичною особою. [4, 445]

Суб'єктивну сторону  правопорушення утворює психічне відношення правопорушника до вчиненого їм протиправного діяння. Ознаками суб'єктивної сторони є вина, мотив і мета правопорушника.[12,135]                     Для визнання протиправного діяння правопорушенням, необхідна наявність вини, тобто усвідомлення суб'єктом суспільної небезпеки свого діяння. Вина характеризує також психічне відношення суб'єкта до очікуваних результатів і наслідків протиправного діяння і виражається в двох формах – умисел або необережність.

Умисел характеризує крайню форму негативного відношення правопорушника до суспільства, держави, прав інших осіб. Намір виявляється в тому, що особа не тільки усвідомлює протиправність свого діяння і можливість настання в результаті нього суспільно небезпечних, шкідливих наслідків, але і бажає (прямий умисел) або свідомо допускає (непрямий умисел) можливість настання цих наслідків.

Значна частина правопорушень  може скоюватися тільки умисне. Наприклад, не можна здійснити з необережності, грабіж, розбій або зґвалтування. Проте є і правопорушення, скоювані без цілей заподіяти кому-небудь шкоду. Особа діє так, що заподіює його всупереч своїм бажанням і волі. Така вина правопорушника називається необережністю. При цьому виділяють дві форми необережності: недбалість і самовпевненість.

При недбалості особа не віддає собі звіту в протиправності свого діяння, не передбачає його наслідків, хоча могла і повинна було їх передбачати (скажімо, робітник скидає вниз з будівлі, що будується, залишки будівельних матеріалів і тим самим заподіює каліцтво перехожому).

При самовпевненості (легковажності) особа усвідомлює протиправність свого діяння, передбачає його шкоду і небезпечний результат, але без достатніх для того підстав самовпевнено розраховує на їх запобігання (наприклад, водій автомашини на слизькій дорозі значно перевищує швидкість).[20, 78]

Також в юридичній літературі зустрічається поняття «казус».

Казус має місце тоді, коли особа не передбачала і не могла передбачити суспільно небезпечних наслідків своєї діяльності. Наприклад, тракторист їхав у полі з ближнім світлом фар, не побачив п'яного чоловіка, що спав у бур'яні, переїхав його переднім правим колесом, і останній від одержаних ушкоджень помер. [12, 137]

Мета — це уява особи, котра скоїла правопорушення, щодо бажаного результату, до якого вона прагне.

Мотив — це внутрішні процеси, що відображаються у свідомості особи та спонукають її до скоєння правопорушення. Мотив (наприклад, вбивство з корисливих і хуліганських мотивів) і мета (наприклад, вбивство з метою приховання іншого злочину) враховуються при кваліфікації правопорушення, визначенні міри покарання.[4,452]

Мотив близько наближається до провини, але це не тотожні категорії. Він впливає на свідомість людини, зумовлює характер її дій, формує спрямованість  волі, визначає зміст провини.

Мотив і мета близькі  за значенням. Якщо мотив показує, якими  факторами керується особа, скоюючи  правопорушення, то мета визначає спрямованість діяння правопорушника, його найближчий результат, тобто те, до чого правопорушник прагне, чого хоче досягти. [15, 187]

Цілі правопорушення тобто усунення з ринку інших суб'єктів економічної діяльності, надання впливу на результати конкурсів або змагань.

При здійсненні правопорушень  суспільні відносини, які передбачаються нормами права, не виникають. Навпаки, в суспільстві виникають відносини, які суперечать волі законодавця, інтересам  особи, суспільства і держави  і створюють в суспільстві  атмосферу недовіри до права, утрудняють реалізацію прав і свобод громадян, дестабілізують правопорядок.[21, 171]

Усі правопорушення поділяють на злочини та провини (проступки), в залежності від ступеня суспільної шкідливості чи небезпеки .[15,183]

Злочини – це передбачене кримінальним законодавством, суспільно небезпечні, протиправні, винні й карні діяння, які вчиняють чи можуть вчинити суттєву шкоду найважливішим суспільним відносинам, такими як суспільний лад держави, її політичну, економічну систему, власність, життя, права та свободи особи.

Зі злочинами пов’язана  найбільша небезпека для суспільства  і особи, вони посягають на суспільний лад, власність, економічні, політичні, культурні й особисті права людини. Юридичним вираженням особливої  суспільної небезпеки злочинів є  їх заборона кримінальним законом і  застосування за їх вчинення кримінального  покарання. У кримінальному законодавстві  наведено вичерпний перелік злочинів. Таким чином, злочинами визнаються лише ті діяння, що порушують заборони, встановлені Кримінальним кодексом.

Злочини різняться між собою  за внутрішньою та за зовнішньою ознаками. У чинному кримінальному законодавстві  України в основі поділу злочинів на певні категорії покладено два критерії: 1) матеріальний (характер і ступень суспільної небезпечності злочинного діяння); 2) формальний (вид покарання і розмір його санкцій, передбачених законом). За цими критеріями злочини поділяються на:

злочини невеликої тяжкості;

злочини середньої тяжкості;

тяжкі злочини;

особливо тяжкі злочини. [23, 78]

Правопорушення, що не настільки  небезпечні, як злочини, і відповідальність за які передбачена не кримінальним законодавством, а іншими його галузями, називаються провинами.

Провини – це правопорушення, що порушують приписи інших, крім Кримінального кодексу, норм права, і не досягають рівня суспільної небезпеки,притаманної злочинами.

Провини бувають кількох  видів:

Адміністративні провини – правопорушення, які посягають на суспільні відносини, пов’язані із здійсненням державного управління. Це суспільно небезпечні діяння, які посягають на громадський або державний порядок, суспільні відносини у сфері державного управління, права і законні інтереси громадян, що регулюються нормами адміністративного, фінансового, аграрного та інших галузей права.

Дисциплінарні провини – правопорушення, що здійснюються у сфері трудових, службових відносин, шкодять порядку діяльності трудових колективів,порушують трудову дисципліну, а тому утруднюють виконання їх виробничих функцій.

Цивільно-правові провини – правопорушення, що здійснюються у сфері майнових і певних немайнових відносин. Шкода, ними вчинена, знаходить своє вираження у майнових збитках потерпілої сторони. На відміну від злочинів, цивільні провини не мають вичерпного переліку в законодавстві, а їх юридичні наслідки тягнуть за собою значною мірою правовідновлюючі заходи.[12, 123]

Деякі автори виділяють ще такі види проступків:

Конституційні — суспільно шкідливі протиправні вчинки, які завдають шкоду порядку організації та діяльності органів влади та управління, конституційним правам та свободам громадян, але не мають ознак складу злочину.[15,185]