Причини правопорушень та шляхи їх подолання

ЗМІСТ

Вступ…………………………………………………………………………3

Розділ 1. Теоретична характеристика правопорушення……………...5

1. Поняття та ознаки правопорушення………………………………..5
2. Класифікація правопорушень………………………………………

Розділ 2. Юридичний склад правопорушення…………………………...

2.1. Об’єкт  та об’єктивна сторона правопорушення……………………….

2.2. Суб’єкт та суб’єктивна сторона правопорушення……………………

Розділ 3. Причини правопорушень та шляхи їх подолання…………...

3.1.  Соціальна природа та соціальні причини правопорушень……………

3.2. Правова профілактика правопорушень…………………………..

Висновки………………………………………………………………........

Список використаної літератури………………………………………….

 

 

Вступ

Актуальність теми курсового дослідження обумовлюється тим, що люди в своїй діяльності здебільшого діють відповідно до норм закону. Поведінку, яка відповідає нормам закону, називають правомірною, тобто людина виконує все, що зобов’язана робити, і не робить того, що заборонено законом. На жаль, є й інші випадки.

Різновидність соціальних відхилень, яка зв’язана з відступленням від цілей, принципів права, може бути об’єднана поняттям протиправної поведінки.

Протиправна поведінка як вид правової поведінки є антиподом правомірної поведінки. Насамперед, слід зазначити, що протиправна поведінка здійснюється у сфері права, але, на відміну від правомірної поведінки, вона є не формою свободи, а формою несвободи чи свавілля. Протиправна поведінка, оскільки вона має антиправову природу, входить до механізму правового регулювання тільки як юридичний факт, тобто як конкретна обставина. Під протиправною   поведінкою розуміють поведінку людини, направлену проти інтересів суспільства в цілому, окремих його груп, конкретних людей, контролюючих його свідомістю і волею.   

Правопорушення - посягання не на закон, а на ті умови, які породили цей закон, на ті класові інтереси, які знайшли в ньому своє вираження, на ті суспільні відносини, які закріплюються і охороняються ним (правопорядок).

Серед причин і умов вчинення правопорушень виділяють об'єктивні і суб'єктивні причини. Об'єктивними причина¬ми виступають конкретні протиріччя в суспільному бутті, в економічних, політичних і соціальних відносинах людей. До суб'єктивних причин правопорушень відносять деформації в правосвідомості, в потребах, мотивах, позиціях, в низько¬му рівні моральної і правової культури. Поведінка людини залежить як від соціальних, так і від біологічних факторів. Визнання цього факту породило наукову проблему: який із цих факторів є домінуючим у формуванні здібностей, відчуттів, поведінки, дій людини і яким чином здійснюється взаємозв’язок соціального й біологічного в людині.

      Представники науки загальної теорії права, на відміну від галузевих юридичних наук, тривалий час не намагалися проаналізувати правопорушення, визначити його поняття та ознаки. Отже, дослідження протиправної поведінки є актуальним для сучасного правознавства.

Мета курсової роботи полягає у дослідженні правопорушення як протилежного правомірній поведінці явища.

Предмет дослідження – правопорушення, його ознаки, види та  склад, причини виникнення, шляхи і способи боротьби із правопорушеннями.

Реалізація поставленої мети зумовила необхідність вирішення наступних завдань:

- розкрити поняття та  ознаки правопорушення;

- визначити підстави класифікації  правопорушень;

- з’ясувати особливості  складу правопорушення як системи  його взаємопов’язаних структурних  елементів;

- виявити причини правопорушень  та способи боротьби.

Структура роботи складається зі вступу, трьох розділів, шести підрозділів, загальних висновків та списку використаних джерел.

 

 

Розділ 1. Теоретична характеристика правопорушення

1. Поняття та ознаки правопорушення

Концепція правопорушення у загальній теорії права значною мірою сформувалася як узагальнення розробок галузевих юридичних наук, що відображено як у системі необхідних ознак правопорушення, так і в загальнотеоретичному його визначенні, яке узагальнило ці ознаки. Спираючись на висновки більшості науковців і на проведений порівняльний аналіз дефініцій, можна сформулювати таке поняття правопорушення, яке могло б слугувати методологічною основою для усіх галузей права.

Представники науки загальної теорії права, на відміну від галузевих юридичних наук, тривалий час не намагалися проаналізувати правопорушення, визначити його поняття та ознаки. Отже, дослідження протиправної поведінки є актуальним для сучасного правознавства.

Правопорушення - протиправне винне (або без вини) діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом права, що порушує правопорядок, заподіює (або може заподіяти) соціальну шкоду окремим особам, суспільству, державі та може тягнути за собою юридичну відповідальність.

Основними ознаками правопорушення є:

- діяння (дія або бездіяльність). У загальній теорії права положення, згідно з яким правопорушення - це завжди діяння, є аксіомою. Тому, як стверджує С. Параскєвова, будь-яке правопорушення - це завжди певне діяння, що перебуває під постійним контролем волі та розуму людини, тобто вольова, усвідомлена дія (бездіяльність), що залежить від волі, свідомості людини і здійснюється нею добровільно. Правопорушення є юридичним фактом, що породжує охоронні правовідносини; протиправним діянням, яке полягає у порушенні заборон, невиконанні обов'язків, встановлених нормою права.

Лише діяння (дія або бездіяльність) матеріалізує наміри правопорушника. Думка не може бути чітким і об'єктивним критерієм соціальної шкоди, протиправності і законності або незаконності поведінки фізичної особи. Дія вважається юридично значущою, якщо вона виражена зовні у формі рухів тіла, спричиняє або здатна спричинити юридично значущі наслідки, спрямована на реалізацію дозволів і заборон, які містяться у праві, або суперечить вимогам заборонних норм (А. Прусаков). Конкретні ознаки юридично значущих дій закріплюються у правових нормах, а вони - у знакових системах (офіційних документах). Норма права передбачає зовнішню сторону поведінки (зміст дій, засоби, об'єкти, результати) і внутрішню (мета, мотиви вчинку). Чітка регламентованість правових дій відображає реальні можливості регулювання людської поведінки правовими засобами, гарантує від надмірного втручання у повсякденне життя людей.

Утримання від дії як різновид людських вчинків характеризується тими ж властивостями, що і зовнішня дія. Насамперед це вплив, зміна реальної дійсності, що включає в себе ставлення індивіда як суб'єкта до об'єкта. Як зазначає О. Гранін, бездіяльність також є актом зовнішньої поведінки, а не тільки внутрішнім психічним процесом, тому що без цього бездіяльність як своєрідна форма поведінки людини втрачає властивість суспільного акту, свою суспільну значущість, адже вона притаманна будь-якому людському вчинку. Ідеться про бездіяльність, що протистоїть вимогам норм права (протиправна бездіяльність). Для протиправної бездіяльності необхідна наявність нормативно закріпленого обов'язку і реальної можливості особи запобігти настанню шкідливих наслідків.

-  протиправність як  порушення об'єктивного та (або) суб'єктивного права. Вона є основною ознакою правопорушення. Протиправний характер дії або бездіяльності передбачає, що в результаті їх скоєння порушено заборони, не виконуються зобов'язання, встановлені нормою права. Протиправність правопорушення виражається в порушенні суб'єктом чинної норми права, діях усупереч її приписам, відповідно - у протиставленні своєї волі держави, суспільству, вступі з ними у конфлікт. Особливість конфлікту особистості з державою, яка виражається у формі правопорушень, полягає у протиправних діях суб'єктів, діях, що суперечать нормам права, забороняють певну поведінку або зобов'язують до активності.

Будь-яка поведінка суб'єкта може вважатися правомірною (дозволеною) або протиправною - такою, що порушує заборону та потребує припинення і застосування примусових заходів відповідальності. З цього правила законом можуть бути встановлені винятки, коли певна поведінка, що за законом формально є протиправною, може не спричинити відносин юридичної відповідальності. Наприклад, за Кримінальним кодексом України, обставинами, що виключають злочинність діяння, є необхідна оборона (ст. 36), уявна оборона (ст. 37), крайня необхідність (ст. 39) тощо.

У теорії права справедливо виникає питання про обсяг протиправності. Щодо цього обґрунтованою є позиція С. Комарова, який відносить до форм прояву протиправності пряме порушення правової заборони, невиконання покладених обов'язків, зловживання суб'єктивним правом, перевищення повноважень тощо. За твердженням В. Бабаєва, протиправність може бути виражена шляхом прямих заборон; опосередкованої заборони і шляхом викладення у правовій нормі позитивної, правомірної поведінки.

Протиправність порушення правової заборони безсумнівна. Достатньо проблемним у теорії права є питання про протиправність невиконання юридичних обов'язків. Правопорушення - це відступ не від будь-якого юридичного обов'язку, а лише від того, що має імперативний характер, юридичну санкцію (О. Лейст). Є випадки, коли права у відносинах з одними особами одночасно фігурують як обов'язки відносно інших. У цих випадках противоправним є і невикористання права.

- деліктоздатність суб'єкта, яка вчинила правопорушення, тобто особа за віком і станом психічного здоров'я усвідомлює характер своїх дій, керує ними та передбачає їх наслідки, а також може нести юридичну відповідальність за їх здійснення. Особа повинна усвідомлювати, що вона діє протиправно, якщо вона цього не усвідомлює (через малоліття, неосудність або інші обставини), то не буде і правопорушення;

 

- наявність вини правопорушника (за класичної моделі складу правопорушення). Інститут вини найбільш досліджений у правових науках, особливо у кримінальному праві. "Наявність вини - конструктивна (основна) ознака будь-якого правопорушення, - стверджує С. Кожевніков. - Мається на увазі, що правопорушення - це якась психофізіологічна єдність, сполучення думки і вчинку, намірів і певного реалізованого результату. Правопорушенням визнається тільки винна поведінка суб'єкта права, коли у нього була можливість вибрати належну поведінку: вчиняти або не вчиняти правопорушення; інакше кажучи, індивід повинен усвідомлювати, що діє протиправно".

У теорії кримінального права більшість авторів вирізняють оцінну та психологічну концепції вини. Деякі дослідники ставлять в один ряд із ними теорію небезпечного стану (В. Лунєєв).

Згідно із панівною у сучасному вітчизняному кримінальному праві психологічною концепцією, вина - психічне ставлення осудної особи до вчиненого нею суспільно небезпечного діяння (дії чи бездіяльності) та до його наслідків у формі умислу або необережності (ст. 23 КК України).

- суспільна небезпечність (шкідливість). Одним із перших дав визначення суспільної небезпеки А. Піонтковський: "Суспільна небезпека злочинного діяння породжується тим, що воно або безпосередньо завдає шкоду соціалістичним суспільним відносинам, або містить у собі можливість завдання відповідної шкоди". М. Шаргородський одним із перших визнав суспільну небезпеку обов'язковою ознакою будь-якого правопорушення, а не лише злочину. Суспільною небезпекою він вважав конкретні дії, вчинені у конкретних умовах; небезпечність осіб, що їх вчинили.

У юридичній науці дотепер немає єдності думок відносно того, у яких саме характеристиках злочину виражається його суспільна небезпека. З одного боку, намітилась стійка тенденція розглядати суспільну небезпеку як об'єктивну властивість діяння, з яким пов'язується кримінальна відповідальність. З іншого, суспільну небезпеку пропонують розглядати: як певний об'єктивний антисоціальний стан злочину (Ю. Ляпунов); як шкідливість суспільно небезпечного діяння; здатність діяння заподіювати істотну шкоду охоронюваним кримінальним законом інтересам; як її прояв у всіх юридично значущих ознаках злочину і складу злочину (О. Старовєрова).

Соціальна сутність шкоди виражається у сукупності негативних наслідків правопорушення, що є порушенням правопорядку, дезорганізацією суспільних відносин і одночасно (хоча і не завжди) приниженням (применшенням), знищенням будь-якого блага, цінності, суб'єктивного права, обмеженням користування ними та свободи поведінки інших суб'єктів всупереч закону. Соціальна шкода - це шкода, завдана або така, що може бути завдана правопорушенням окремим особам, державі, суспільству, яка вимірюється у кількісному та (або) якісному співвідношенні, виражається у майнових, немайнових та інших наслідках, у результаті чого порушується унормований стан соціальних зв'язків у суспільстві.

- наявність юридичної відповідальності за протиправне діяння. Аналіз вітчизняного законодавства свідчить про те, що не завжди за вказані у законі порушення передбачено юридичну відповідальність (наприклад, ст. 111 Конституції України щодо усунення Президента України з поста в порядку імпічменту у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину). Ще абстрактнішим є таке формулювання: "Особи несуть відповідальність згідно із чинним законодавством". Подібні формулювання часто зустрічаються у законодавстві України.

- караність, або передбачення юридичної відповідальності. Ця ознака слушна лише для публічно-правових правопорушень. Стосовно загальнотеоретичних позицій, доцільно виокремлювати лише обов'язкові і достатні для будь-якого виду правопорушення і ознаки. Перелік обов'язкових ознак не є вичерпним; може бути розширений законом для окремих видів правопорушень. Суперечливим залишається питання, на що саме посягає правопорушення: на об'єктивне чи суб'єктивне право. Щоправда, розкриття протиправності лише через порушення об'єктивних прав, як і через порушення суб'єктивних прав, звужує значення протиправності. Це дає підстави для висновків, що відповідальність обов'язково повинна бути вказана у нормативно-правовому акті, який містить поняття, ознаки конкретного правопорушення. З цією метою необхідно поступово відмовлятися від бланкетних норм.