Предмет права соціального забезпечення

 

Суспільні відносини в сфері соціального забезпечення є результатом дії норм права соціального забезпечення. За своєю природою і своїм соціальним призначенням право соціального забезпечення має гуманістичний характер. Свого часу соціально-забезпечувальні правовідносини відносили до системи трудо­вого, колгоспного, адміністративного права. Визначальним критеріем для включення цих відносин до предмету тієї чи іншої галузі служив характер суспільно корисної діяльності громадян, які потребують соціального матеріального забезпечення. Однак, розвиток суспільних відносин у сфері соціального забезпечення та галузевого законодавства в 50-70-ті роки започаткували по­ступове формування нової галузі права - права соціального забезпечення.

 

Вперше теоретичні засади формування системи соціально-забезпечувальних правовідносин дослідив В. С. Андреев у 1966 році. Він здійснив обґрунтування особливостей цих відносин: (1) аліментарний характер; (2) специфічний суб’єктний склад (гро­мадяни та державні органи); (3) фінансове джерело - суспільні фонди; (4) підстава виникнення - особа не працює внаслідок не­працездатності (особа вже або ще не може працювати) або звільнення державою її від цього обов’язку .

 

Згодом у галузевій правовій літературі з’явилось декілька концепцій обґрунтування сфери соціально-забезпечувальних правовідносин, що дозволяли виділити їх в окрему галузь права. Найбільш поширеними є чотири: концепція непрацездатності; соціальної аліментарності; індивідуальної форми розподілу, соціального ризику.

 

Автори першої концепції (В. С. Андреев, Я. М. Фогель) вважали, що соціальне забезпечення охоплює надання допомоги за рахунок суспільних фондів лише непрацездатним громадянам . У правовій літературі непрацездатність визначається, як неспроможність людини до праці за станом здоров’я, за віком та з інших причин .

 

Прихильником концепції непрацездатності суб’єкта соціально-забезпечувальних правовідносин тепер є С. Прилипко. „Право соціального забезпечення регулює відносини, пов’язані з наданням непрацездатним особам допомоги та матеріального забезпечення окремим категоріям громадян. Суб’єктами цих від­носин є особи або ще непрацездатні, або вже непрацездатні. Повна або часткова втрата працездатності є підставою для по­ширення на названих суб’єктів права соціального забезпечення. При визначенні предмета даного права слід виходити з того, яку функцію у державі викликає певна галузь права. Право со­ціального забезпечення покликано матеріально забезпечувати та соціально обслуговувати непрацездатних осіб. Якщо держава надає матеріальну допомогу працездатним особам (стипендії студентам, пільгові кредити для купівлі та побудови жит­ла тощо), то ці відносини не регулюються згаданим правом“

 

Ми поділяємо думку тих авторів, які вважають, що концепція непрацездатності не зовсім повно відображає особливість со­ціально-забезпечувальних правовідносин. Переконливим тут ви­дається аргумент В. Ш. Шайхатдінова про те, що непрацездат­ність суб’єкта не дозволяє розмежувати соціальне забезпечення від інших видів забезпечення (у більш ширшому його значенні), хоча б тому, що за рахунок фондів соціального забезпечення також здійснюється фінансування соціальних виплат і працездатним громадянам . Як приклад можемо навести окремі положення національного законодавства про соціальне забезпечення.

 

Визначаючи систему видів правовідносин щодо соціального забезпечення громадян, більшість науковців включають право­відносини щодо охорони материнства та дитинства. Одним із засобів охорони материнства і дитинства є наявність системи державних допомог сім’ям з дітьми. На підставі аналізу законо­давства приходимо до висновку, що підставою для виникнення суб’єктивного права на той чи інший вид допомоги є факт наяв­ності неповнолітніх дітей. Слідуючи теорії непрацездатності, цілком логічним є висновок, що вказана сфера правовідносин не входить в систему соціально-забезпечувальних. Однак правова регламентація соціальної підтримки громадян, і не лише непрацездатних, в державі складає основну функцію такої галузі права як право соціального забезпечення. Доречно зауважити, що система права України не містить будь-якої особливої галузі права, яка врегульовувала б вказаний вид правовідносин (правовідносини щодо надання державних допомог надаються не залежно від перебування особи у трудових відносинах, тобто ці відносини виникають не як результат укладення трудового до­говору (отже не сфера трудового права); є імперативними за сво­їм характером (що не відповідає принципу диспозитивності цивільного права); не характеризуються владною підпорядко­ваністю суб’єктів (не адміністративне право і т. п.).

 

З огляду на вище сказане вважаємо, що не лише непрацездатність суб’єкта є фундаментальним критерієм визначення сфери соціально-забезпечувальних правовідносин. До аналогіч­ного висновку можна прийти, проаналізувавши положення норм, що закріплюють право громадян на субсидії, право пенсіонерів на адресні допомоги з огляду на фактор малозабезпеченості тощо.

 

Найбільш поширеною у галузевій правовій літературі є концепція соціально-аліментарного характеру соціально-забезпечу-вальних правовідносин. Прихильники такої концепції підкреслюють, що соціально-аліментарний характер соціально-забезпечувальних правовідносин є їх особливістю та дозволяє відмежувати від цивільних, трудових та інших правовідносин.

 

Єдині щодо критерію визначення сфери соціально-забезпечу-вальних правовідносин їх „соціально-аліментарний характер“, різні автори не однаково розуміють змістовне навантаження вказаного поняття. Так, М. І. Полупанов визначав правовідно­сини щодо матеріального забезпечення аліментарними, оскільки воно спрямовується на задоволення життєво необхідних потреб людини та надається безеквівалентно, а не в порядку відповід­них дій за працю . Досліджуючи правову природу пенсій­них правовідносин, А. Д. Зайкін підкреслює, що аліментарність в праві соціального забезпечення слід визначати як державне чи суспільно матеріальне забезпечення пристарілих громадян, які раніше виконували суспільно корисну працю, і непрацездатних громадян, а не як забезпечення за шлюбними та сімейними від­носинами. Найбільш глибоко поняття „соціальної аліментарності“ досліджене Р. I. Івановою. Соціальну аліментарність вона визначає як спосіб надання державою чи за її дорученням громадськими організаціями всіх видів соціально­го забезпечення на справедливій основі безоплатно, безеквівалентно із врахуванням зв’язку з працею, але не в порядку від­повідних дій за нову зустрічну працю, в обсязі нормального рів­ня життя, який склався на даному етапі розвитку суспільства, без застосування договірних форм, з фонду соціального забезпечення. Враховуючи сучасні умови (зміни в порядку фінансування соціального забезпечення, обов’язок громадян щодо сплати страхових внесків в сфері соціального забезпечення), Є. Є. Мачульська підкреслює, що характер соціальної аліментарності змінився. Вона визначає соціальну аліментарність як спосіб надання матеріального забезпечення і послуг за рахунок дер­жавних позабюджетних фондів соціального призначення чи частини державного бюджету безоплатно, поза зв’язком з трудовою діяльністю чи сплатою страхових внесків, безеквівалентно, але з врахуванням трудового (страхового) стажу, чи частково нееквівалентно, як правило на недоговірній основі .

 

Концепція аліментарності відображає деякі суттєві ознаки соціального забезпечення, однак вона не визначає особливість правової природи правовідносин щодо соціального забезпечення. „Якщо розуміти аліментарність як юридичний спосіб відносин між уповноваженими державою органами та громадянами, то за цією ознакою важко розрізнити від інших видів розподілу із суспільних фондів (наприклад фінансування державної форми навчання)“ . „Соціальна аліментарність не є ознакою пенсійних правовідносин; вона характеризує відносини, що складають предмет права соціальної допомоги підгалузі права соціального забезпечення“,- стверджує С. М. Сивак .

 

Соціальна аліментарність є переважною, однак не визначальною особливістю правової природи соціально-забезпечувальних правовідносин, а тому не може бути основним критерієм визначення сфери соціально-забезпечувальних правовідносин.

 

В. Ш. Шайхатдінов пропонує окреслити предмет права соціального забезпечення за допомогою визначення індивідуальної форми розподілу. „Істотною ознакою індивідуальної форми роз­поділу,- підкреслює автор,- є надання матеріальних благ безпо­середньо в розпорядження громадян у вигляді відповідних гро­шових сум” . Така позиція автора не позбавлена сенсу особливо в умовах кардинальної реформи державної системи со­ціального забезпечення України. Указом Президента України „Про Основні напрями соціальної політики України на 2000-2004 роки“ проголошується курс на адресність надання всіх ви­дів допомог (не абстрактному суб’єкту, а конкретно особі, що по­требує соціальної підтримки).

 

Однак теоретичне обґрунтування вказаного критерію є також небезспірним. Одним із видів соціального забезпечення громадян в Україні є соціальне обслуговування. Соціальне обслуговування - це діяльність соціальних служб щодо соціальної під­тримки, надання соціально-побутових, соціально-медичних, психолого-педагогічних, соціально-правових послуг і матеріальної допомоги, проведення соціальної адаптації та реабілітації громадян, які знаходяться у важкій життєвій ситуації . Соціальне обслуговування є колективною формою споживання спеціальних соціальних фондів (в його систему входять: соціальне обслуговування громадян в будинках-інтернатах, будинках-пристарілих тощо), а відтак зрозуміло, що індивідуальна чи колективна форма споживання не може стати визначальним критерієм окреслення предмету права соціального забезпечення.

 

Для вирішення окресленої нами дискусії щодо визначення сфери соціально-забезпечувальних правовідносин спробуємо звернутися до теорії юридичного факту. Для соціально-забезпечу-вальних правовідносин характерним є комплексний юридичний факт (традиційно елементами його називають: об’єктивний факт та волевиявлення уповноважених та управомочених суб’єктів).

Фундаментальним у цій конструкції є об’єктивний факт, що визначає можливість реалізації особою права на соціальне забезпечення, а отже, зумовлює виникнення соціально-забезпечувальних правовідносин. Традиційно в сучасній юридичній літературі правовою підставою виникнення у особи права на со­ціальне забезпечення називають соціальний ризик, (у підручни­ках з права соціального забезпечення зустрічається термін „важ­ка життєва ситуація“) .

 

Одну з перших спроб у сучасній правовій літературі досліди­ти правову природу соціальних ризиків зробив В. Д. Роїк. На його думку, поняття „соціальний ризик“ включає в себе „віро­гідність настання матеріальної незабезпеченості працівників внаслідок втрати заробітку та внаслідок втрати працездатності (професійні та загальні захворювання, нещасні випадки як на виробництві, так і поза ним)“ .

 

Таке визначення соціального ризику за правом соціального забезпечення є не зовсім вірним. Обґрунтовуючи поняття соціального ризику саме так, автор обмежує коло потенційних суб’єктів соціально-забезпечувальних правовідносин („тільки працівники“); а також звужує перелік підстав, що породжують право на матеріальне соціальне забезпечення („втрата зарплати внаслідок втрати працездатності“). Очевидним є той факт, що за сучасних умов поряд з соціально-економічними причинами зберігаються не менш важливі підстави здійснення державою функції соціального забезпечення: фізіологічні (наприклад, по­треба соціального забезпечення дитини-інваліда) та демографічні (стимулювання дітонароджуваності).

 

У вітчизняній правовій літературі термін „соціальний ри­зик“, як підставу виникнення права на соціальне забезпечення, а отже, як об’єктивний чинник виникнення соціально-забезпе­чувальних правовідносин, використовує Н. Б. Болотіна.

 

Перелік соціальних ризиків, що зумовлюють право особи на соціальне забезпечення, визнаний міжнародним співтоварист­вом (Загальна декларація прав людини (1948), Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (1966), Євро­пейська соціальна хартія (1961), Конвенції МОП та закріплений у національному законодавстві (ст. 46 Конституції України). До них відносяться: вагітність і пологи; необхідність догляду за непрацездатним (малолітньою дитиною, дитиною-інвалідом, при­старілим членом сім’ї); старість; повна, часткова, тимчасова втрата працездатності; втрата годувальника; нещасний випадок на виробництві; професійне захворювання; безробіття з незалежних від особи причин. „Соціальні ризики притаманні кожній людині як члену людського суспільства, вони зумовлені її біологічною, фізіологічною і соціальною природою“ .

 

Не залежно від виду соціальні ризики є однотипними для люди­ни: ними обумовлюється потреба в отриманні джерел життєзабезпечення.

 

Однак предмет права соціального забезпечення цим не вичер­пується. Як правильно зазначає Н. Б. Болотіна: крім соціально­го забезпечення за правом, держава здійснює соціальне забезпе­чення ще і на „свій розсуд“ вразливих верств населення непрацездатних малозабезпечених громадян, інвалідів, ветеранів вій­ни і праці, осіб, які постраждали від техногенно-екологічних катастроф тощо, стимулює відтворення народу своєї держави дітонароджуваність .

 

Підсумовуючи наведені аргументи, вважаємо, що право со­ціального забезпечення здійснює правову регламентацію відно­син, які виникають на підставі соціальних ризиків як об’єктив­них обставин звернення особи за допомогою до суспільства і дер­жави.

 

Суспільні відносини - суть, будова соціального забезпечення. Які види відносин тут необхідно враховувати? На перший по­гляд тільки економічні, так як соціальне забезпечення - це перш за все розподільча категорія. Але подібний висновок був би недійсним. В дійсності соціальне забезпечення утворює по­верхневий прошар відносин, охоплює елементи надбудови. Воно складається з нерозривно зв’язаних між собою різних видів суспільних відносин, серед яких нас перш за все цікавлять еко­номічні, соціальні, політичні і правові.

 

На думку Перфилева М. Н. та Орлової Л. В. соціальними рахуються відносини, пов’язані:

 

а) з забезпеченням сукупної людини життєвими засобами;

 

б) розширеним відновленням сукупної людини як індивіда;

 

в) розширеним відновленням сукупної людини як виробничої сили;

 

г) залучення сукупної людини до історично обумовленої сис­теми суспільних відносин .

 

Але деякі автори з ними не погоджуються і стверджують, що не дивлячись на проникнення соціальних відносин у всі сфери нашого життя, вони проявляються головним чином в наступних взаємопов’язаних площинах: підготовка до праці, в побуті, охо­роні здоров’я .

 

Волков Ю. Є. та Роговін В. 3. стоять на позиції, що саме со­ціальні відносини надають соціальному забезпеченню специфіч­них рис, а тому різноманітні форми допомоги суспільства громадянам для задоволення їх життєвих потреб і називаються соціальним забезпеченням .

 

Відносини по соціальному забезпеченні, як і економічні, є частина групи відносин розподілу. В її склад входять відносини, зв’язані з розподілом продукту, який служить:

 

а) задоволенню сукупних, суспільних потреб;

 

б) входить в необхідні індивідуальні потреби.

 

Іншими словами, соціальне забезпечення складає ту частину відносин по розподілу продукту на індивідуальні потреби, яка складається на базі суспільних фондів споживання. Вирішальним фактором, що визначає стан і розвиток відносин соціально­го забезпечення, як економічних, виступає суспільний устрій і його основа - спосіб виробництва матеріальних благ.