Поняття та мета правового регулювання у суспільстві

Говорячи про забезпечення суб'єктивних прав за допомогою обов'язків, слід згадати, що «збільшення суб'єктивних прав громадян завжди призводить до збільшення обов'язків, при цьому, чим активніше конкретний суб'єкт користується своїми правами, тим більше обов'язків він породжує у протистоять йому учасників відносин »[7] . Таке цікаве спостереження роблять А. В. Малько та В. В. Субочев у статті «Законний інтерес і юридичний обов'язок: актуальні питання співвідношення ». На наш погляд, збільшення прав - позитивний процес, а супутнє йому збільшення обов'язків - розумна ціна за нього.

Ще одним різновидом правових стимулів, що проявляються на рівні диспозиції, є пільга. І. С. Морозова пише, що «Правові пільги - це юридична засіб, за допомогою якого створюється режим найбільшого сприяння для задоволення потреб суб'єктів, що має для останніх компенсаційне, стимулюючу, або що гарантує значення »[14] .

Компенсаційний характер правових пільг полягає у створенні хоча б приблизно рівних можливостей соціальних причин. Так, залучення в трудову діяльність сліпих та людей з поганим зором було б неможливо без встановлення для них законом особливих умов праці. Отже, принцип соціальної справедливості вимагає встановлення в даному випадку певного вилучення з принципу рівноправності громадян, а самі пільги сліпим і людям з поганим зором набувають компенсаційний характер, вирівнюючи їхні можливості з можливостями інших людей. У цьому сенсі пільга - особливе право, доповнює наявні у особи права з метою гарантувати певний рівень споживання, полегшити доступ до юридично забезпеченого блага, істотно утруднений внаслідок інвалідності, вагітності, материнства, поєднання навчання з роботою і т. д. Тут пільги покликані покращувати соціально-економічні умови конкретних категорій громадян, їх матеріально-побутове та фінансове становище.

Разом з тим, пільги не можна повністю ототожнювати з компенсаціями, тому що в ряді випадків поряд з компенсаційної вони виконують і стимулюючу функцію: здатні спонукати до окремих видів суспільно-корисної діяльності, створювати сприятливі умови для задоволення власних інтересів особи. Стимулюючу функцію покликані виконувати, перш за все, податкові пільги.

Ми вважаємо, що пільги максимально розкривають своє значення при використанні економічних важелів в управлінні на противагу адміністративним методам. При таких умовах роль пільг різко зростає, тим більше що значна їх частина відноситься до оподаткування. Нас більше цікавлять пільги як юридичний інструмент, особливо як правовий стимул. Пільга стимулює конкретне поведінка особи, передбачене законодавцем як умову її отримання, при цьому льготополучатель може бути частково звільнений від обов'язків, для нього можуть бути істотно спрощені умови їх виконання, або він може отримати будь-які інші переваги. Багато дослідників вважають проблему пільг однією з актуальних для сучасного правознавства, оскільки вона є малодослідженою [9]  і «саме від того, наскільки ефективно буде діяти система переваг, багато в чому залежатиме і якість самого права, ступінь його цінності в суспільстві »[15] -- таке значення мають пільги як правовий інструмент.

Нам вдалося познайомитися зі статтею Кисельової і Малько, присвяченої історії інституту правового заохочення в Україні. Ми вважаємо, що заохочення - найбільш ефективний правовий стимул, тому, воно заслуговує на особливу увагу. Нижче наведемо основні висновки, зроблені авторами статті.[16]

Заохочення в умовах різкої поляризації сучасного українського суспільства носять все більше політизований характер. Влада часом проявляє витончену вибірковість в здійсненні своєї заохочувальної політики.

І все-таки характерною для сучасного інституту заохочення залишається тенденція розширення сфери його дії, поява і розвиток нових видів заохочення, прагнення повною мірою використовувати стимулюючий потенціал даного юридичної кошти. В даний час важливо підняти соціальну значущість заохочувальних норм шляхом посилення їх юридичної гарантованості, що вже підтверджується деякими нормативними актами, прийнятими за останні роки.

Таким чином, дослідження інституту правового заохочення показує, що цей інститут еволюціонував від простих форм до складніших. Спочатку заохочення мали в основному примітивний характер і поширювалися лише на невелике коло суспільних відносин. Потім заохочення стали ускладнюватися разом з самою життєдіяльністю суспільства, з характером соціальних зв'язків, з що відбуваються в державі змінами. За більш ніж тисячолітній етап розвитку заходи заохочення в українському законодавстві з невпорядкованих і окремих елементів «доросли» до рівня розгалуженої системи, міжгалузевого юридичного інституту.

Ще один висновок полягає в тому, що при принципову зміну влади, як правило, принципово змінювалася і система заохочення, яка часто дану влада обслуговувала. Історія підтверджує це багаторазовими прикладами

Система правових заохочень у конкретно-історичний період розвитку України - своєрідна реакція на актуальні потреби і проблеми, що існували в той або інший момент в даному українському суспільстві, бо інститут заохочень є комплексним юридичним засобом досягнення поставлених державою цілей, способом вирішення відповідних завдань.

Слід підкреслити, що виникнення і еволюція правових форм заохочення, їх якісна зміна і кількісне зростання завжди були залежні, похідні від стану базисних відносин. Обсяг правового заохочення, як і масштаб примусу, обумовлений у своїй основі сутністю держави і права. Відповідно соціально-економічного та політичного розвитку суспільства з'являлися й удосконалювалися нові форми і види заохочень. При цьому, чим більш високим був рівень цивілізованості суспільства, тим більш широкі сфери соціального життя були охоплені заохочувальними засобами.

Протягом тривалого історичного періоду неухильно розширювалася сфера дії заохочувальних норм, у тісному зв'язку з соціально-економічним і політичним розвитком суспільства з'являлися і динамічно розвивалися різні способи заохочення. Історично складаються форми заохочення були дуже різноманітні: від дарування речей до різних видів преміювання та почесних звань. Домінування у правовому регулюванні імперативного методу над диспозитивним, заохочувальним характеризує якісно низький рівень розвитку права як соціального регулятора. Традиційним для досить тривалого періоду було заохочення поведінки, вигідного в основному для держави і лише в окремих випадках - для особистості і суспільства. Протягом усіх етапів еволюції, не виключаючи нинішнього, заохочення все ж розглядалася і розглядається як допоміжний, резервний засіб правового впливу.

Між тим необхідно активніше і цілеспрямовано використовували дані заходи, доповнювати їх новими суттєвими компонентами, які зможуть оптимізувати регулювання сучасних непростих соціальних зв'язків. Не викликає сумнівів те, що проведення в життя ефективної заохочувальної політики забезпечить перехід від споживчих інтересів до продуктивним, сприятиме розвитку виробництва на якісно новій основі, значним чином підвищить цінність права і тим самим буде сприяти становленню в Україні повноцінного громадянського суспільства.

Крім класифікації за обсягом, галузі і залежно від елемента структури правової норми, існує класифікація правових стимулів у залежності від часу їх дії. Виділяють тимчасові і постійні стимули. До постійних відноситься суб'єктивне право, а до тимчасових - разове заохочення. Крім того, існує класифікація в залежності від змісту. При використанні цього підходу виділяють морально - правові та матеріально - правові стимули.

Таким чином, правові стимули - це дуже широка і не до кінця вивчена тема, а її практичне і теоретичне значення дуже велике.

2.2 Дія правових стимулів в механізмі правового регулювання

Механізм правового регулювання суспільних відносин починається із визначення мети та завершується досягненням певного результату. Ррезультат правового регулювання може бути ефективним або неефективним. 
 Проблема ефективності законодавства, механізму правового регулювання, правових стимулів та обмежень є частиною проблеми ефективності права загалом. Ефективність права — це співвідношення фактичних результатів здійснення норми права та задекларованої нею мети. Остання передбачається нормотворцем при прийнятті відповідних правових актів — законів, указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів України тощо. Результатом впровадження норм права в життя є реальні зміни в суспільних відносинах. Загальносоціальними передумовами ефективності права є його відповідність: об’єктивним закономірностям існування та розвитку людини та суспільства; конкретно-історичним умовам функціонування, реальним можливостям здійснення (матеріальним, духовним, кадровим тощо); потребам та інтересам суб’єктів, відносини яких регулюються у правовому порядку; станові правосвідомості й моралі, рівню загальної культури громадської думки, висновкам наук, які предметно досліджують об’єкти, що належать до сфери правового регулювання [17]. Використання правового засобу та його ефективність співвідносяться як процес та результат (подібно до співвідношення законності та правопорядку). Якщо правовий засіб «відповідає на запитання», що за його допомогою задовольняється, які інтереси, тоді як ефективність — як це виконане, якою мірою ці інтереси задоволені. Ефективність — це своєрідна «продуктивність праці» правових стимулів та обмежень, коефіцієнт їх корисної дії. Те, що ефективність є наслідком дії правових засобів, підтверджує й спосіб визначення ступеня ефективності. Так, більшість авторів, представником яких є В. Тугарінов, справедливо вважають, що ефективність правової норми визначається тим, наскільки її реалізація сприяє досягненню мети, поставленої перед правовим регулюванням [18]. 
 Проблему ефективності дії правових стимулів досліджували ще за радянських часів такі вчені- правники, як О. Пашков, Д. Чечот, [19] В. Нікітинський, В. Кудрявцев, І. Са- мощенко, В. Глазирін [20]. У різних галузях права теж досліджували проблему ефективності правових стимулів, наприклад І. Іконицька — в земельному праві [21], а В. Прозоров вивчав ефективність дії правових стимулів та обмежень на господарсько- правові відносини в умовах ринку [22]. До проблеми ефективності правових стимулів та обмежень виявляють інтерес багато вчених-юристів сучасності, серед яких А. Малько [23], С. Полєніна, В. Прозоров. З’явилася така думка, згідно з якою необхідно створити «синтетичну теорію правового регулювання», яка визначить всі правові засоби та всі варіанти процесу правового регулювання у взаємозв’язку [24]. 
 На нашу думку, вивчення проблеми ефективності правових стимулів та обмежень, які є узагальнюючими правовими засобами, що діють на рівні як нормативного, так і індивідуального регулювання суспільних відносин, певною мірою сприятиме створенню запропонованої В. Прозоровим «синтетичної теорії». Створюючи за допомогою правових стимулів умови для найбільш повного задоволення інтересів суб’єктів та стримуючи осіб від соціально шкідливих дій за допомогою правових обмежень, право стає засобом. Саме в якості правових засобів правові стимули та обмеження можуть бути ефективними та приносити соціально корисний результат. 
Ефективність дії правових стимулів та обмежень виявляється за результатами дії механізму правового регулювання. Механізм правового регулювання є діалектичним процесом, який складається з двох сторін: стимулювання та обмеження дій суб’єктів права. Ці сторони доповнюють та взаємозабезпечують одна одну. Завдяки тому, що для особи є головним власні інтереси та засоби, які здатні їх задовольнити, основні зусилля в механізмі правового регулювання слід спрямувати саме на впорядкування зв’язку між інтересами особи та засобами їх досягнення. У випадку позитивної оцінки суспільством, державою інтересів особи їй надаються можливості та створюються умови для їх задоволення. Мова йде про соціальну користь інтересів та дій осіб, які заохочує держава. І навпаки, коли інтереси особи набувають антисоціальної спрямованості, держава намагається обмежити їх реалізацію. 
    Механізм правового регулювання за допомогою правових стимулів та обмежень виконує дві функції: розвитку та охорони суспільних відносин. Функцію розвитку суспільних відносин забезпечують переважно правові стимули, такі як: заохочення, пільги, дозволи тощо. Такі види правових стимулів закріплені в нормах права у вигляді словосполучень «має право», «дозволяється» та ін., і сприяють задоволенню інтересів особи, відкривають широкі можливості для творчої та підприємницької активності суб’єктів. Правові стимули, засновані на методі заохочення, спрямовані на створення сприятливого режиму для соціально корисної діяльності осіб. Загалом функція розвитку в правовій системі має первинне значення та творчий характер, оскільки заснована на позитивних засадах права. Саме ця функція й визначає динамічні властивості права. Правові обмеження — обов’язки, заборони, покарання та інші їх види — покликані перешкоджати антисоціальній, протизаконній активності суб’єктів. На відміну від правових стимулів, правові обмеження вживаються в нормативно-правових актах у вигляді словосполучень «повинен», «забороняється», «обмежується» тощо. Правові обмеження пов’язані передусім із державним примусом та спрямовані протидіяти суспільно шкідливим діям осіб. Тим самим правові обмеження виконують функцію охорони та захисту суспільних відносин і доповнюють вплив правових стимулів. 
 Отже, суб’єкт правотворчості заохочує осіб за допомогою правових стимулів до соціально корисних дій, створює умови для найбільш повного задоволення їх інтересів, водночас стримує осіб від протиправних, суспільно шкідливих дій за допомогою правових обмежень. У цьому контексті право виступає як засіб. Лише за умови наявності в механізмі правового регулювання якості правового засобу він може бути ефективним та приносити позитивний результат [25]. Термін «ефективність», власне, й визначає властивість чогось призводити до потрібних результатів. Деякі автори, серед яких Ф. Фат- кулін, називають однією з умов ефективності правових стимулів та обмежень їх соціальну цінність [26]. Однак соціальна цінність — це не умова, а причина ефективності правових стимулів та обмежень. У свою чергу, умовами ефективності правових стимулів та обмежень є обставини, які, з одного боку, сприяють реалізації права як засобу, а з другого — реалізації інтересів суб’єктів. До умов ефективності правових стимулів та обмежень можна віднести: відповідність правових стимулів та правових обмежень інтересам та мотивам дій суб’єктів; досконалість законодавства та правозастосовної діяльності; рівень правової культури суспільства та окремої особистості; стан законності; створення конкретної системи стимулів та обмежень, зрозумілої та доступної кожному громадянинові; індивідуальний та диференційований підхід до їх реалізації; системна єдність та комплексність у використанні цих правових засобів. Соціальна цінність, як причина та умова ефективності правових стимулів та обмежень, визначає ефективність механізму правового регулювання загалом. Не випадково у зв’язку з цим деякі автори, наприклад О. Андрющенко, визначають ефективність як міру можливості [27]. Міра є певним критерієм, який відмежовує ефективність від неефективності правових стимулів та обмежень. Про значення «міри» писали ще прадавні філософи Солон, Клеобул, Фалес та Арістотель. Вони підкреслювали, що річ, переходячи певні межі, перетворюється на власну протилежність. Такий перехід може здійснюватися, коли порушується міра, дозволяють перебільшення або абсолютизують якесь явище або одну з його сторін. У такому випадку корисні задуми можуть перетворитися на шкідливі, позитивні — на негативні [28]. Те саме ми можемо побачити й у правовому регулюванні. Кожна зі сторін правового регулювання має протилежну сторону «анти»: правовий стимул — обмеження, правове обмеження — стимул. У суспільному житті, зазначав Г. Плеханов, будь- яка правова установа рано чи пізно перетворюється на власну протилежність: тепер вона сприяє задоволенню відомих суспільних потреб, є корисною та необхідною. Потім вона починає все гірше й гірше задовольняти ці потреби й, врешті-решт, перетворюється на перешкоду для їх задоволення, перетворюється із необхідного на шкідливе та знищується [29]. 
 Якщо міра у використанні правових стимулів або правових обмежень буде перебільшена, тоді вони можуть не діяти взагалі. Йдеться про перетворення ефективних форм впливу механізму правового регулювання на неефективні. Наприклад, із метою стимулювання інноваційної діяльності держава надає фінансову підтримку та пільги відповідним суб’єктам господарювання. Але в інноваційній діяльності галузі охорони здоров’я передбачені законодавством правові стимули не спрацьовують у зв’язку з податковим та митним пільговим обігом зареєстрованих в Україні лікарських засобів, медичної техніки і виробів медичного призначення, що свідчить про необхідність створення інших механізмів щодо стимулювання інноваційної діяльності в зазначеній сфері. Наприклад, інструментами державної підтримки стимулювання реалізації інноваційного потенціалу підприємств є пряме бюджетне фінансування та державне замовлення на розробку та виробництво інноваційних продуктів, технологій та послуг.

 Дещо подібне відбувається із правовими обмеженнями. З приводу міри покарання як виду правових обмежень писав ще К. Маркс. Він зазначав, якщо поняття злочину передбачає покарання, тоді наявний злочин передбачає міру покарання. Наявний злочин обмежений. Саме тому покарання має бути обмежене, хоча б для того, щоб бути дієвим [30]. При наявності порушень міри покарання — збільшенні та посиленні або, навпаки, лібералізації та послабленні покарання — можна отримати протилежний результат. Розглянемо ефективність покарання як виду правового обмеження. Як правовий засіб воно може містить як позитивні, так і негативні моменти. Враховуючи те, що покарання покликане стримувати правопорушення та стимулювати правомірну поведінку, то побічними моментами його впливу на суб’єкта можуть бути, з одного боку, зниження соціальної активності індивіда, а з другого — спонукати його до подальшої злочинної діяльності, яка спрямована на досягнення нових цілей: сховати наслідки злочину, цінності та інше. Проте такі побічні ефекти не можуть ставити під сумнів інститут покарання як засіб правового регулювання. Інша справа, що його треба враховувати у пра а часом. Важливим є уміння визначити допустиму межу, після якої вже механізм правового регулювання спрямовується на крайнощі. Історичний досвід впливу механізму правового регулювання на суспільні відносини застерігає нас від небажаних крайнощів — надлишків правових обмежень або недоліків правових стимулів чи навпаки. Для кожного етапу розвитку суспільства об’єктивно існує певний оптимальний рівень засобів правового регулювання [31]. Термін «оптимальний» означає «найкращий», «досконалий», «найбільш сприятливий». Звідси оптимальний рівень правових засобів — це максимальний їх ефект за певних умов. Прагнення до оптимізації є закономірністю людської діяльності. Воно пов’язане із створенням за допомогою правових засобів режиму найбільшого сприяння для реалізації правомірних інтересів суб’єктів. Створити оптимальний рівень правових засобів означає максимально підвищити їх ефективність за певних умов. Отже, оптимальність є своєрідною кульмінацією ефективності правових стимулів та правових обмежень. Для визначення оптимального рівня правових засобів для правового регулювання суспільних відносин законодавець, по-перше, обирає правові стимули та обмеження, які придатні для регулювання існуючих у суспільстві відносин; по-друге, спрямовує їх вплив на дії суб’єктів з метою їх перетворення на правомірну, соціально корисну поведінку; по-третє, не поширює регулюючий вплив правових стимулів та обмежень на суспільні відносини, які знаходяться поза сферою дії права. Оптимальна міра ефективності правових стимулів — максимально можлива в певних умовах реалізація правомірних інтересів найбільшої кількості суб’єктів. Оптимальна міра дієвості правових обмежень — максимально можливе утримання осіб від протиправних дій. 
Важливо враховувати й те, що правові стимули та обмеження мають своєрідний зворотній вплив на суспільні відносини, який має певний побічний ефект. Завдяки тому, що правові стимули несуть у собі як стимулюючий, так і позитивно обмежуючий вплив на суспільні відносини, вони, шляхом стимулювання певних дій, обмежують негативні вчинки. Тим самим їх зворотня дія полягає у відволіканні осіб від протиправних дій. Подібне відбувається і з правовими обмеженнями. Наприклад, Л. Спиридонов зазначає, що все частіше і частіше правове обмеження, забороняючи певні дії, сприяє іншим позитивним вчинкам, оскільки його зворотною стороною є позитивний соціально корисний вплив [32].

 Поряд із зворотнім впливом, правові стимули та обмеження можуть мати й інші побічні ефекти. Так, наприклад, матеріальна зацікавленість без поєднання із моральною може не лише стимулювати добропорядне ставлення до праці, а й за певних обставин штовхати на вчинки, які суперечать інтересам суспільства, покривають корисні тенденції. Заборона як вид правового обмеження може в певних випадках провокувати, більше того, стимулювати порушення інших правових норм. Цілий ряд побічних ефектів законодавства, «тіньових» сторін виник за часів панування адміністративно-командної системи управління. У ті часи існувала необ- ґрунтована віра в заборону як в універсальний правовий засіб для вирішення всіх, зокрема й соціально- економічних, проблем. Теоретично розуміли, що не можна диктувати умови економічним законам, не можна підміняти матеріальні стимули правовими заборонами та державним примусом. Проте у практичній площині зацікавленість була обмежена рядом заборон. Одночасно відбувалося побічне стимулювання негативних явищ, які обмежують корисні ініціативи осіб та породжують бюрократизм, безвідповідальність та корупцію. На жаль, ці традиції державного управління переслідують нас і дотепер.

В умовах неефективності законодавства у суб’єктів активно формується правовий нігілізм, який з’являється завдяки тому, що правові норми не задовольняють інтереси більшості громадян, не можуть бути соціально цінними, а тим більше ефективними. Правовий нігілізм у такому випадку є реакцією на повну неефективність законодавства. Коли громадяни бачать, що законодавство захищає та охороняє їх інтереси завдяки правовим обмеженням, а також надає свободу та гарантовану можливість проявляти соціальну активність, ініціативу, самостійність завдяки правовим стимулам, тоді таке правило поведінки оцінюється ними як ефективне. Те саме стосується й нормативно-правових актів. Якщо вони відповідають інтересам суб’єктів, то ефективно регулюють суспільні відносини. З часом вони перестають відповідати частково або повністю умовам, що змінилися, і втрачають власну ефективність. Змінити відношення суб’єктів до права, відійти від нігілізму необхідно методом від супротивного — переважно шляхом якісного збільшення кількості правових стимулів.

У сучасній системі права України склався доволі стійкий обмежуючий тип правового регулювання суспільних відносин. Як правові засоби у цьому типі правового регулювання переважають обов’язки, заборони та державний примус. Але стає зрозумілим і те, що перевага правових обмежень у більшості галузей права перетворила загальну систему права із права-стимула на право-обмеження, затримала соціальну активність, ініціативу суб’єктів, тобто сповільнила розвиток суспільства. Перше місце в механізмі правового регулювання стала посідати функція охорони та захисту, яка абсолютизувалася та з часом почала перетворюватися на власну протилежність — різноманітні деформації. Природно, що одразу змінити таке співвідношення функцій у механізмі правового регулювання неможливо, оскільки він діє не ізольовано від інших видів соціального регулювання, а поєднаний з ними. Таким чином, для того щоб правові стимули та обмеження були ефективними, правотворчий орган повинен постійно модифікувати їх систему з урахуванням зміни різноманітних факторів, які впливають на зміну суспільних відносин. Модифікуючи правові стимули та обмеження, важливо знати ступінь їх потенційної ефективності. За свідченнями багатьох учених-правників, заохочення, а також інші види правових стимулів, більш ефективні, ніж покарання та інші види правових обмежень. Більша ефективність правових стимулів порівняно із правовими обмеженнями зумовлена тим, що потяг до заохочення є сильнішим, ніж намагання уникнути покарання, а також їх наближення до творчої природи людини, її сутності.