Поняття та мета правового регулювання у суспільстві

3. Акти реалізації прав і обов'язків  – це дії суб'єктів щодо здійснення приписів правових норм. Реалізація прав і обов'язків може відбуватися як у межах певних правовідносин (купівля-продаж, даріння тощо), так і в окремих актах (право суб'єкта розпоряджатися річчю, що йому належить). Слід зауважити, що існує низка явищ, які на всіх його етапах суттєво впливають на процес правового регулювання суспільних відносин. Такими чинниками є: а) законність; б) правосвідомість; в) правова культура [2].

Н.І. Матузов та А.В. Малько [5] виділяють ще один елемент механізму правового регулювання – юридичний факт.

Дані елементи можна об’єднати в загальну схему взаємозв'язку елементів механізму правового регулювання, яка виглядає таким чином. Компетентний орган (посадова особа) встановлює наявність в реальній дійсності тих обставин (юридичних фактів), на які розрахована норма права, виносить правозастосовчий акт (рішення), який підтверджує наявність вказаних обставин і тим самим визнає, що дана норма повинна бути реалізована. В результаті у осіб, що підпадають під дію цієї норми, виникають конкретні суб'єктивні права і обов'язки або, іншими словами, між особами виникають конкретні правові відносини. Після встановлення правовідносин, суб'єкти цих відносин здобувають можливість здійснювати дії, що становлять зміст суб'єктивних прав і обов'язків, тобто отримують можливість реалізувати ці права і обов'язки, і тим самим реалізувати норму права. Реалізація юридично значущих, тобто тих, що тягнуть за собою правові наслідки, дій характеризує завершення дії механізму правового регулювання, при якому відбувається перехід загальних розпоряджень юридичних норм, конкретизованих на стадії правових відносин в права і обов'язки, в ту фактичну, реальну поведінку, на яку направлена воля законодавця [1].

Як своєрідні додаткові елементи механізму правового регулювання можуть виступати акти офіційного тлумачення норм права, правосвідомість, режим законності і ін [5].

Правове регулювання тривалий в часі процес. Воно припускає активну діяльність людей їх колективів і в процесі створення права, і в ході його втілення в життя.

Процес дії права на поведінку людей і суспільні відносини починається з моменту усвідомлення необхідності і можливості регламентації за допомогою права якихось життєвих ситуацій. У деяких умовах люди діють по праву навіть за відсутності або всупереч діючим юридичним розпорядженням. Наприклад, в умовах «товарного» голоду, дефіцитності тих чи інших товарів люди здійснюють операції купівлі-продажу не згідно з законом, а за традиційними правилами, що передбачають право продавця і покупця самим визначати ціну товару. В умовах тоталітарного політичного режиму люди, не дивлячись на загрозу застосування до ним каральних юридичних санкцій, реалізовували своє природне право на свободу думки і її вираження.

Ці та інші приклади свідчать про регулятивну роль права до його фіксації у вигляді формально визначених норм, прийнятих і гарантованих державною владою.

Регулятивна дія права найкраще прослідковується і ефективно починається з видання законотворчими органами держави нормативних актів. Зведення в закон, надання строгих юридичних форм нормам права – перша стадія правового регулювання, коли створюється його нормативна основа. На цій стадії введені в правову систему норми регламентують, направляють поведінку учасників суспільного життя шляхом встановлення їх правового статусу. Для суб'єкта права (індивіда або організації) окреслюється круг можливих прав і обов’язків.

Правовий статус громадянина визначається перш за все конституційним законодавством, а також іншими нормативно-правовими актами. Правовий статус організацій опосередковується нормативними актами, що встановлюють їх компетенцію, тобто об'єм прав і обов'язків. Наприклад, ст. 16 ЦК України надає громадянину або організації право звертатися до суду за захистом свої майнових та не майнових прав. У даній нормі закріплена можливість будь-якого члена суспільства звернутися за захистом своїх прав в даній сфері в суд.

СТАДІЇ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ!

На першій стадії здійснюється загальна, не персоніфікована, тобто, така, що не індивідуалізувалося дія права. Норми права орієнтують учасників правового життя на досягнення поставленої ними мети, попереджають про можливість настання як позитивних, так і негативних наслідків поведінки людей у сфері правового регулювання. У нормах права як би прогнозуються перешкоди на шляху задоволення правових інтересів членів суспільства і указуються можливі правові засоби їх подолання.

Крім того, на першій стадії реалізуються інформативні можливості права, виявляється активна дія на свідомість, волю, а значить, і на активну поведінку людей у сфері правового регулювання.

На другій стадії правового регулювання відбуваються індивідуалізація і конкретизація прав і обов'язків. Після настання обставин, передбачених нормами, які іменуються юридичними фактами, виникають відносини, що індивідуалізувалися, в учасників яких виникають конкретні права і обов'язки. Тут учасники правового життя «наділяються» способами поведінки, витікаючими з норм права і умов конкретної правової ситуації, тобто здійснюється індивідуалізація прав і обов'язків.

На цій, другий, стадії у конкретної людини або організації, на майнові інтереси чи права якої були певні посягання згідно ст. 16 ЦК України є конкретне право звернення в суд (кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу [6]), а у судового органу з'являється обов'язок прийняти таку заяву до розгляду.

Друга стадія – стадія активної роботи елементу правового регулювання, що має назву правові відносини.

Третя стадія правового регулювання характеризується реалізацією, втіленням в життя тих прав і обов'язків конкретних суб'єктів, які у них є в тій або іншій правовій ситуації (у конкретних правових відносинах).

Так, мета правового захисту майнових та немайнових прав та інтересів громадянина або організації буде досягнута, коли, наприклад, суб’єкт, що посягав на такі права, буде за рішенням суду зобов’язаний відшкодувати збитки чи відшкодувати моральну (немайнову) шкоди потерпілому.

Стадія реалізації прав і обов'язків може займати тривалий часовий період, наприклад, в триваючих правовідносинах (стан в шлюбно-сімейних, трудових відносинах). На цій стадії здійснюється захист порушених прав і інтересів суб'єктів, усуваються перешкоди на шляху їх досягнення, тобто реалізується правозабезпечувальна, правоохоронна функції права [7].

Деякі автори виділяють більше стадій правового регулювання. Так Н.І. Матузов та А.В. Малько в своєму підручнику виділяють чотири таких стадії, кожна з яких відбивається в певному з чотирьох наведених вище елементів механізму правового регулювання. А також дані автори виділяють п’яту стадію, яка є факультативною та вступає в дію тоді, коли суб'єкти в процесі правореалізації порушують норми права і коли на допомогу незадоволеному інтересу повинна прийти відповідна правозастосовча діяльність [5].

 

РОЗДІЛ ІІ

 

СУТНІСТЬ ПРАВОВИХ СТИМУЛІВ

 

2.1 Поняття та класифікація  правових стимулів

При формуванні будь-якого визначення, слід виділити всі істотні ознаки, притаманні предмету даного визначення. Так правові стимули характеризуються наступним:

• вони пов'язані зі сприятливими умовами для здійснення власних інтересів особистості, тому що виражаються в обіцянці або надання цінностей, а іноді у скасуванні або зниженні міри позбавлення цінностей (наприклад, скасування або зниження міри покарання - є стимул);
• повідомляють про розширення обсягу можливостей;
• позначають собою позитивну правову мотивацію;
• припускають підвищення позитивної активності [8].

Таким чином, правовий стимул - це правовий захід, що регулює суспільні відносини, шляхом спонукання суб'єкта цих відносин до певної поведінки за рахунок подання йому додаткових можливостей і благ.

Слід відзначити, що стимулюючий вплив має бути пов'язане з добровільністю, свободою вибору поведінки, особистою зацікавленістю, служити інтересам даного суб'єкта, а не інтересам сторони, що протистоїть йому в правовідносинах. Характерною рисою правового стимулу є його орієнтація на суспільно-активна поведінку, при цьому, для держави, як формального творця права, вигідно, щоб це активна поведінка була ще й творчою. Хоча, може здатися, що для влади вигідно, щоб громадяни просто виконували накази, що надходять зверху, були подібні до гвинтика в єдиному механізмі, одні служили державі своєю фізичною силою, інші - мізками, але подібна схема не може зберігати свою ефективність протягом довгого часу і неминуче призводить до кризи. У Як приклад можна згадати будь-який авторитарний режим, який на початку своєї історії може, хоча це й не обов'язково, домогтися певних видатних успіхів, але потім зживає себе і закінчується або радикальним реформуванням (у кращому випадку), або великими соціальними потрясіннями.[9]

Таким чином, для держави більш розумно проводити політику стимулювання творчої активності громадян, не залежно від сфери її застосування, хоча і це підпадає під регулювання через стимулювання, соціальна активність - запорука прогресу, а прогрес - гарантія благополуччя.

В процесі написання даної роботи нам довелося зробити цікаве спостереження: у деяких випадках, накладення негативної санкції може виступати в ролі стимулу, але тільки за умови, що наслідки цієї санкції можуть бути подолані внаслідок певних дій об'єкта цієї санкції. Наприклад, студент, який отримав незадовільну оцінку за курсову роботу, отримує ще й серйозний привід написати її самостійно і якісно. Можливо, це не найвдаліший приклад, але для нас він дуже актуальний. А.В. Малько писав про це: «Скасування або зниження міри покарання є стимул ». [10]   

В Залежно від підстави поділу існує кілька варіантів класифікації правових стимулів.

Почнемо з галузевого поділу. У залежності від групи однорідних суспільних відносин і відповідної їй галузі права, що включає в себе цю норму, яка несе в собі стимулом, виділяють стимули: конституційні, кримінальні, адміністративні, екологічні та інші. Крім того, існує класифікація, заснована на структурному підході до вивчення правових норм. Як відомо, правова норма складається з гіпотези, диспозиції і санкції, тому в залежності від того, який з цих елементів містить в собі стимулом, можна говорити про юридичний факт - стимулі, що є гіпотезою; крім того, стимули, що містяться в диспозиції класифікуються в залежності від обсягу: основні (суб'єктивне право), часткові (законний інтерес) і додаткові (пільга), а санкція містить заохочення.

Питання про існування позитивних санкцій відноситься до розряду дискусійних. А. В. Малько прямо пише: «Санкції можуть бути не тільки негативними, але й позитивними »[11] . Далі наведемо визначення інших дослідників.

А. В. Міцкевич: «Закріплені в нормах права розпорядження про заходи примусу за невиконання обов'язків і з метою захисту прав інших осіб носять назву санкції »[1] .

Ф. М. Райаном: «Санкція - частина норми, де мова йде про несприятливі наслідки, які настають у відношенні порушника вимог цієї норми ». [12]

А. Б. Венгеров: «Санкцією позначають що забезпечує механізм правової норми - вказівки на те несприятливі наслідки, які можуть настати для порушника правила поведінки ». [2]

А в тлумачному словнику української мови стверджується, що слово «санкція» походить від латинського «sanctio», що перекладається як «освячення», і означає «визнання законності явища ... 2.прийняття ... 3.умови виконання закону ... »[3] . Таким чином, хоча багато хто вчені не визнають позицію Малько, але етіологія слова «санкція» цілком дозволяє вживати його стосовно до структури правової норми саме в тому значенні, в якому це робить Малько. Визнаючи це питання дискусійним, ми не бачимо ніяких перешкод проти того, щоб розуміти санкцію, як «умова, забезпечує виконання закону », тобто не тільки як каральну або відбудовну міру, але і як заохочення.

Правове заохочення - це форма і міра юридичної схвалення добровільного заслуженого поведінки, в результаті чого суб'єкт винагороджується, для нього настають сприятливі наслідки.

Ознаки правового заохочення полягають у наступному.

 

1. Воно пов'язане із заслуженим  поведінкою.

2. Заохочення пов'язане з суто  добровільним вчинком. У заохочувальної  нормі міститься заклик зробити бажане для суспільства і держави дію, але не обов'язкове для кожного окремого суб'єкта. Разом з тим вибір такого поведінки підкріплюється обіцянкою надати особі певні додаткові блага.

3. Заходи заохочення юридично  схвалюють позитивні дії, виступаючи  формою винагороди з боку суспільства  та держави добровільного заслуженого  поведінки.

4. Заохочення взаємовигідно для  суспільства і суб'єкта, що здійснює  його, поєднує різні інтереси, задовольняючи сприятливими наслідками.

5. Заохочення - юридичний стимул, причому, як правило, самий дієвий.

Повернемося до класифікації. Малько пише, що «у своїй діяльності люди враховують, що бажані або не бажані ними юридичні наслідки обумовлені певними юридичними фактами »[5] , Тому люди змушені, визначаючи лінію своєї поведінки, або прагнути до виникнення певних фактів, або перешкоджати їх появи.

Якщо особа розраховує на певні наслідки своєї поведінки, то воно узгодить свої вчинки з вимогою правової норми: саме так юридичний факт-стимул викликає поведінкову реакцію.

Як говорилося вище, стимулюючими елементами на рівні диспозиції виступають: суб'єктивне право, законний інтерес і пільга. Перше і друге традиційно розглядають разом. Законний інтерес і суб'єктивне право - різновиди правових дозволений, їх співвідношення - тема для окремого дослідження, тут ми торкнемося лише окремих моментів. «Законний інтерес - це відображене в об'єктивному праві або випливає з його загального змісту і певною мірою гарантоване державою просте юридичне дозвіл, що виражається в прагненні суб'єкта користуватися конкретним соціальним благом, а також, в деяких випадках, звертатися за захистом до компетентних органів - з метою задоволення своїх потреб, що не суперечать суспільним »[13] , А «Суб'єктивне право як юридична категорія розкривається через набір певних можливостей індивіда: можливості користуватися певним соціальним благом; можливості здійснювати певні дії і вимагати відповідних дій від інших осіб; можливості звернення до держави з вимогою захисту або відновлення порушеного права »[4]

Неважко простежити ключова відмінність: вона полягає в тому, що суб'єктивне право завжди забезпечується юридичної необхідністю, тобто, наявності права в одного учасника правовідносин відповідає наявність обов'язки в іншого учасника, в той час, як суб'єктивне право - юридична можливість, для реалізації, якої достатньо бажання власника цієї можливості - того, хто має право, а законний інтерес - просте дозвіл, яке не потребує відповідного поведінки від інших осіб.