Функції та моделі ринку праці

Гнучкість ринку  праці передбачає:

а) велику територіальну  і професійну мобільність трудящих;

б) гнучкість  витрат на робочу силу;

в) гнучкість  внутрішньогалузевої і міжгалузевої диференціації заробітку;

г) гнучкість  в управлінні людськими ресурсами  на рівні підприємств;

д) гнучкість  використання трудящих у всіляких формах найма та ін.

Жорсткий ринок  праці відрізняється наступними характеристиками:

а) гарантія зайнятості;

б) стабільність зайнятості;

в) забезпечення трудящих стабільними прибутками

г) стабільність зміст роботи;

д) безпека роботи [10]

На думку  багатьох економістів, жорсткий ринок  праці є причиною зростання безробіття.

Співвідношення  між попитом на робочу силу та її пропозицією характеризується навантаженням  на одне вільне робоче місце. Співвідношення попиту на робочу силу та її пропозиції складається під впливом конкретної економічної та соціально-політичної ситуації, зміни ціни робочої сили (оплати праці), рівня реальних доходів населення. [9 ст. 13]

Залежність  цих величин графічно зображено  на рис. 1.1. (додаток 1)

Заробітна плата

чисельність працівників

Рис. 1.1. Модель ринку праці

З рисунка видно, що у міру зниження рівня реальної заробітної плати (ціни робочої сили) попит на робочу силу з боку роботодавців і відповідно зайнятість зростають. Зростання реальної заробітної плати супроводжується збільшенням пропозиції робочої сили. У точці перетину цих кривих попит і пропозиція робочої сили збігаються, тобто виникає рівновага на ринку праці. Якщо ціна робочої сили вища від рівноважної, має місце безробіття, якщо нижча – дефіцит працівників.

На практиці загальна і структурна рівноваг попиту і пропозиції робочої сили практично є недосяжними. Кон'юнктура ринку праці безпосередньо впливає на ціну робочої сили.

Ціна робочої  сили має забезпечувати придбання  на ринку такої кількості споживчих  товарів і послуг, щоб працівник  міг:

– підтримати свою працездатність і одержати необхідну професійно-кваліфікаційну підготовку;

– утримувати сім'ю і виховувати дітей, без чого ринок праці не зможе поповнюватися новою робочою силою замість тієї, котра вибуває;

– підтримувати нормальний для свого середовища рівень культури і виконувати обов'язок громадянина суспільства, що також потребує витрат.

Ціна робочої  сили виступає у вигляді заробітної плати. Зауважимо, що висока заробітна  плата обмежує можливості підприємця в найманні додаткових працівників, скорочуючи попит на них, і навпаки, низький рівень зарплати дає можливість збільшити кількість робочих місць. [11 ст. 83]

3.2 Типи  та моделі ринку праці

Розрізняють зовнішній, або професійний, ринок праці  і внутрішній ринок.

Зовнішній ринок  охоплює відносини між продавцями і покупцями робочої сили в масштабах країни, регіону, галузі. Це відносини, що виникають з приводу наймання працівників відповідної професії, спеціальності, а отже, потребують жорсткої класифікації робіт і чіткого визначення їх змісту.

На зовнішньому  ринку діють галузеві профспілки, які об'єднують працівників окремих галузей, а також профспілки, які об'єднують працівників за професіями. Зовнішній ринок характеризується значною плинністю кадрів, тобто він припускає можливість вільного переходу з одного місця роботи на інше.

Внутрішній ринок передбачає рух кадрів всередині підприємства, переміщення з однієї посади (роботи) на іншу. Це переміщення може відбуватися як по горизонталі, так і по вертикалі. По горизонталі – переведенням на інше робоче місце без змін у кваліфікації, без підвищення в посаді. По вертикалі – переведенням на інше робоче місце з підвищенням у посаді або на роботу, що потребує вищої кваліфікації.

Розвиток внутрішнього ринку сприяє зниженню плинності  кадрів, оскільки підприємство заінтересоване в збереженні працівників, які знають специфіку його виробництва.

Профспілки  об'єднують працівників підприємства незалежно від їхніх професій. Зайнятість тут гарантується більшою  мірою, ніж на зовнішньому ринку  праці, що, у свою чергу, сприяє підвищенню ефективності використання трудового потенціалу.

Зовнішній і  внутрішній ринки тісно пов'язані. У країнах з розвинутою економікою може переважати як один, так і інший  ринок праці.

Наприклад, у  США переважає зовнішній ринок  праці, в Японії – добре організований  внутрішній ринок.

Практика функціонування ринків праці в багатьох країнах свідчить про існування відкритого і прихованого ринків праці.

На відкритому ринку представлене все працездатне  населення. Це насамперед організована, офіційна частина ринку – населення, яке перебуває на обліку в державних службах зайнятості, тобто безробітні, а також випускники державної служби професійного навчання. Друга, неофіційна, частина охоплює тих громадян, які намагаються влаштуватися на роботу через прямі контакти з підприємствами або з недержавними структурами працевлаштування і професійного навчання.

До прихованого  ринку належать працівники, які зайняті  на підприємствах і в організаціях, проте мають велику ймовірність  опинитися без роботи з причини  зниження темпів розвитку виробництва, його конверсії, ліквідації колишніх економічних і виробничих взаємозв'язків. [12 ст. 42]

Кожна країна має  свою власну соціально-економічну стратегію, свою власну систему пріоритетів, її населення характеризується особливою  ментальністю, особливим рівнем професійної та освітньої підготовки, нарешті в кожній країні існує специфічне культурне середовище, історичні традиції, а відповідно ринок праці кожної держави має свої власні, тільки йому притаманні риси. Проте, якщо абстрагуватися від окремих деталей, можна виділити три найпоширеніші моделі: патерналістську, соціал-демократичну і ліберальну.

Патерналістська модель ринку праці. Головною ознакою  цієї моделі є опікування найменшого працівника працедавцем. Найбільш цілісно  ця модель реалізована в Японії, де її фундаментом став довічний найом. Система довічного найму передбачає гарантії зайнятості працюючим аж до пенсійного віку, зростання всіх видів виплат відповідно до стажу роботи. Така система передбачає переважну підготовку і перепідготовку кадрів в надрах самої фірми, забезпечує можливості оперативної зміни професійно-кваліфікаційного складу працюючих відповідно до потреб виробництва, при чому протягом перших 10 років відбувається в середньому 3–4 планових переміщення працюючого на нове місце роботи в межах фірми.

Орієнтація на тривале використання найманих працівників обумовлює прагнення працедавців вирішувати проблеми надлишкової робочої сили не за рахунок звільнення, а за рахунок скорочення робочого часу (переводу на умови неповної зайнятості) або переводу за взаємною згодою на дочірні підприємства або підприємства іншої фірми. Однак тимчасові працівники, що не мають статусу довічного найму (їх питома вага складає біля 35%), правами кадрових працівників не користуються і при економічному спаді звільняються.

Необхідно додати, що тривалість робочого року в Японії – найбільша серед економічно розвинутих країн, відпустку, навіть обумовлену законодавством і контрактом наймані працівники майже ніколи не використовують повністю, умови життя – надто відрізняються від європейських і навіть українських стандартів. Можна сказати, що це модель, яка може бути реалізована в дуже специфічному ментальному середовищі.

Соціал-демократична модель. Еталоном соціал-демократичної  моделі є ринок праці Швеції, де власне і було сформовано на рубежі 40–50-х років Р. Мейднером і Г. Рейном цю концепцію, що спирається на проведення державою активної політики ринку праці. На підготовку і перепідготовку кадрів, на створення нових робочих місць Швеція витрачає більше коштів, ніж будь-яка країна ОЕСР, економлячи на соціальному відшкодуванні збитків своїх громадян внаслідок безробіття.

Шведська модель ефективно працювала протягом 25 років – до середини 70-х років, коли різко зросла інфляція, збільшився національний борг. Трикратна девальвація  національної валюти (в 1981 р. – на 10%, в 1982 і 1985 – на 16%), зростання ефективності роботи експортно-орієнтованих галузей (машинобудування і автомобільної промисловості) пожвавили шведську економіку, і знову спостерігався низький рівень безробіття, помірна інфляція, стабілізація державного бюджету. Проте новий спад, кий стався 1991 р., говорить про необхідність принципового коригування шведської моделі.

Ліберальна  модель. Ця модель поширена в США, Канаді, Австралії; для неї характерні яскраво  виражена децентралізація, пов’язана з федеральним устроєм країни і відповідним існуванням в кожному штаті власного законодавства щодо зайнятості, допомоги безробітним, фондів страхування на випадок безробіття (внески підприємств і найманих працівників до фондів штатів і федерального фонду диференційовані).

Робоча сила в цих країнах вирізняється високим  рівнем мобільності. Цим пояснюється  те, що професійна кар’єра пов’язана  зазвичай зі зміною місця роботи, а  при скороченні потреб в робочій  силі працедавці (на відміну від  японських) вдаються до звільнень, а не до переводу на режим неповної зайнятості. Внаслідок цього безробіття в ліберальній моделі виникає набагато частіше, тобто тривалість безперервного періоду, протягом якого пересічний громадянин має робоче місце, – значно коротша за інші моделі, але й тривалість безробіття – також менша. Ліберальна модель є найбільш динамічною і відповідно найбільш адаптованою до сучасного етапу розвитку економіки. [13 ст. 106]

3.3 Інтеграція  виробництва і переробки сільськогосподарської  продукції як фактор підвищення зайнятості сільського населення

Зайнятість  населення є одним з найважливіших  макроекономічних показників, що разом  з обсягом ВВП та рівнем цін  визначає економічну кон'юнктуру національного  ринку, забезпечує добробут громадян країни. Ринок праці в селі на сучасному етапі перебуває у досить складному становищі. Основними проблемами є: наявність у селі значної частки непрацездатних людей, які не можуть покращити економічне становище села; низька заробітна плата; неспроможність працевлаштування працівників, які раніше працювали в колгоспах, державних підприємствах; наявність переважно сезонної або тимчасової праці; низький рівень інноваційних технологій тощо.

Економісти  виділяють багато причин виникнення безробіття в сільській місцевості. Однією з основних є те, що у процесі реформування аграрного сектору багато колективних господарств розпалися, а нових на їхньому місці не сформувалось. Внаслідок значна частина робочої сили залишилась незадіяною у виробництві. Без роботи залишились пастухи, комбайнери, доярки, свинарки, трактористи та інші працівники. Більшість із них прийшли до центрів зайнятості з надією знайти хоча б якусь роботу.

Тисячі осіб в Україні на сьогодні мають статус безробітного. Так, якщо до 2007 р. спостерігалась тенденція до зростання чисельності економічно активного населення та зайнятих у сільській місцевості, то вже з 2008 р. спостерігається тенденція до зменшення. Від 2008 р. рівень зайнятості починає поступово знижуватись, зокрема до 2009 р. знизився на 0,3%, а до 2010 р. – на 0,4% (див. табл. 3.1.) [14]

Таблиця 3.1. Розподіл населення України за критеріями зайнятості за 2000–2010 рр.

Підвищення  рівня безробіття спричинило зниження рівня життя, позначилось на дітях, молоді, людях похилого віку. Традиційно вирішення проблеми зайнятості на селі здійснюється через такі заходи подолання безробіття, як працевлаштування державною службою зайнятості, перепідготовка безробітних, залучення до суспільних робіт, розвиток трудомістких галузей у сільському господарстві. Більшість з них вже показали свою неспроможність у вирішенні цієї проблеми. [15 ст. 18]

Так, обмеженість  фінансування державної служби зайнятості, недостатні інвестиції в розвиток робочих  місць на селі перетворюють її лише на посередника між роботодавцем та потенційним працівником. Діяльність служби зайнятості певним чином зменшує напруження на регіональних ринках праці, але не створює сприятливу кон'юнктуру ринку праці.

Найефективніший шлях підвищення рівня зайнятості сільського населення ґрунтується на поглибленні  агропромислової інтеграції, коли сферою використання праці більшості вивільнюваних працівників стають допоміжні і підсобні цехи, переробні та промислові виробництва, що створюються безпосередньо в селі, а також кооперативи, малі підприємства з переробки сільськогосподарської продукції, ремонту та обслуговування техніки, збуту продукції, постачання фермерським господарствам і кооперативам, виробництва будівельних матеріалів; організація недержавних об'єднань за типом фермер – переробне підприємство – магазин, які забезпечують швидше переміщення продукції від виробника до споживача; розвиток сфери обслуговування на селі, створення на правах малих підприємств невеликих майстерень з ремонту побутових приладів, телерадіоапаратури, взуття, одягу, відкриття магазинів, комп'ютерних центрів, перукарень тощо; розвиток народних промислів. [16]

Коли йдеться  про агропромислову інтеграцію в  широкому розумінні слова, мають  на увазі розвиток виробничих і економічних  зв’язків між галузями і підприємствами агропромислового комплексу, які пов’язані між собою, технологічно й об’єктивно орієнтовані на поєднання їх матеріальних інтересів у процесі виробництва і реалізації кінцевої продукції із сільськогосподарської сировини.

Агропромислова  інтеграція у вузькому розумінні  слова означає певне організаційне поєднання сільськогосподарського і технологічно пов’язаного з ним промислового виробництва з метою одержання кінцевої продукції із сільськогосподарської сировини і досягнення більшої економічної вигоди завдяки взаємній матеріальній зацікавленості і відповідальності всіх учасників агропромислового виробництва за кінцеві результати господарювання.

Даний вид інтеграції називають вертикальною інтеграцією. Вона може організаційно поєднувати всі або основні стадії агропромислового виробництва й обігу, зокрема виробництво сільськогосподарської сировини, її транспортування, зберігання, переробку і реалізацію кінцевого продукту.

В сільському господарстві розвивається і горизонтальна інтеграція як форма міжгосподарського співробітництва, за якої досягається вищий економічний ефект і нерідко здійснюється поглиблення спеціалізації на окремих стадіях єдиного технологічного процесу. Така інтеграція розвивається, наприклад, у зерновиробництві шляхом встановлення організаційно-економічних зв’язків між елітно-насіннєвими репродуктивними підприємствами та підприємствами по виробництву товарного зерна.