Функції та моделі ринку праці

Особливості праці  як товару стають вирішальними в умовах кризи, що характерна для сучасної економіки  України. Зокрема, це проявляється в  тому, що наднизькі ставки оплати праці  в кризовій економіці за багатьма напрямками призводять не до зменшення, а до збільшення пропозиції праці, Що викликає на ринку самопосилюючі негативні процеси. Тому однією з умов виходу економіки з кризи і ефективної зайнятості є підвищення рівня оплати праці.

Невід'ємною  характеристикою цивілізованого ринку  праці, показником його розвиненості й критерієм дієвості є багатофункціональна і високоефективна інфраструктура, що включає державні і недержавні заклади сприяння зайнятості, кадрові служби підприємств і фірм, громадські організації і фонди, нормативно-правове середовище, які забезпечують взаємодію між попитом і пропозицією праці.

Різноманітність пропонованих трудових послуг і робочих  місць породжує сегментацію ринку  праці, тобто поділ робочих місць  і працівників за об'єднуючими  ознаками на відносно стійкі і замкнуті сектори, які обмежують мобільність робочої сили своїми кордонами. Різними сегментами ринку праці є первинний і вторинний ринки, ринки окремих професій, особливих категорій працівників, тіньові неформальні ринки. [8 ст. 155]

Ринок праці  можна класифікувати виходячи з різних критеріїв. Так, за ознакою структури економіки вирізняють ринки праці окремих галузей, окремих видів діяльності, групи господарств із різними формами власності.

За ознакою  рівня економічного розвитку розглядають  ринки праці регіонів, згрупованих залежно від рівня ВВП, оплати праці, доходів населення.

За територіальною ознакою розрізняють ринки праці: місцевий, регіональний, національний, міжнародний (транснаціональний та світовий).

За змістом  ринок праці поділяють на потенційний, циркулюючий, внутрішньофірмовий.

До потенційного ринку праці включаються: працездатні  особи, зайняті в домашньому та особистому підсобному господарстві; студенти та учні старших класів, що навчаються з відривом від виробництва; військовослужбовці; фермери й підприємці та інше працездатне населення.

Циркулюючий (фіксований) ринок праці (сфера купівлі-продажу  робочої сили) – це сфера, де продавець  своєї робочої сили переміщується  між підприємствами у пошуках  роботи, перебуваючи при цьому  фактично безробітним. До цієї категорії відносять: осіб, які перебувають у фрикційному, структурному і циклічному безробітті; звільнених військовослужбовців; пенсіонерів, які шукають роботу; осіб, що перебувають на перепідготовці, підвищенні кваліфікації та громадських роботах.

Внутрішньо-фірмовий ринок праці охоплює процеси та відносини між найманим працівником та працедавцем з моменту найму його на роботу і до звільнення. На внутрішньо-фірмовому ринку праці з'являються вакансії за рахунок звільнених з різних причин, розширення, модернізації та технічного переоснащення виробництва, нового будівництва, зростання коефіцієнта змінності роботи підприємства, переміщень на робочих місцях.

За демографічними ознаками існують:

ринок праці молоді –  відрізняється високою мобільністю, різним рівнем кваліфікації, високим рівнем безробіття;

ринок праці осіб перед-пенсійного віку та пенсіонерів – характеризується невисокою продуктивністю праці, низькою  економічною активністю, відсутністю  або обмеженістю можливостей  для перенавчання;

ринок праці жінок – його особливістю є можливі довгі перерви в роботі, пов'язані з народженням та вихованням дітей, зниження з цієї причини професійних здібностей.

Професійні  ринки праці – це сегменти національного  ринку праці, в яких працівники об'єднані професійними інтересами (ринок праці  вчителів, лікарів, шахтарів тощо).

Залежно від соціального  підходу вирізняють ринки:

·  робочих кадрів – працівників переважно фізичної праці;

·  спеціалістів, менеджерів – працівників переважно розумової праці.

Залежно від умов конкуренції  вирізняють ринки праці:

·  необмеженої конкуренції (досконалої конкуренції – вільний ринок);

·  обмеженої конкуренції (неповної конкуренції).

На практиці існує значно більше ознак, за якими  можна класифікувати ринки праці, коли на національному рівні пропонується розглядати три основні сектори  ринку праці:

·  зайняті в офіційній економіці: висококваліфіковані спеціалісти, підприємці, менеджери, зайняті у виробничій та невиробничій сферах;

·  зайняті одночасно в офіційній та неофіційній (вторинна зайнятість) економіці: ті, хто з причини низької оплати праці за місцем офіційної зайнятості вимушені працювати ще й неофіційно;

·  нелегальна зайнятість.

Основні відмінності  наведених трьох секторів ринку  праці полягають у способі  включення робочої сили у трудовий процес, оцінці праці. [8 ст. 94]

2.3 Інфраструктура  та кон’юнктура ринку

Інфраструктура  ринку праці включає державні і недержавні заклади сприяння зайнятості, кадрові служби підприємств і фірм, громадські організації і фонди, нормативно-правове середовище, що забезпечують взаємодію між попитом і пропозицією праці.

Основною функцією інфраструктури ринку праці є  регулювання відносин між роботодавцями і працівниками з приводу оплати праці, її умов, вирішення соціально-трудових конфліктів. У країнах з розвиненою ринковою економікою провідною силою регулювання ринку праці є колективно-договірна система. Безсумнівною перевагою колективно-договірного регулювання ринку праці є гнучкість прийняття взаємовигідних рішень, яку не можна порівняти ні з законодавчими, ні з адміністративними методами. Умови колективного договору набирають форму угоди між роботодавцями та працівниками, яка зобов'язує обидві сторони діяти у відповідності з цими умовами, не вдаючись до крайніх заходів – страйків чи масових звільнень, що забезпечує економічну та соціальну стабільність.

Цивілізований ринок праці, окрім взаємодії  роботодавців і найманих працівників, передбачає також наявність інституційних структур захисту колективних інтересів обох сторін (наприклад, профспілок, спілок підприємців, об'єднань працівників з обмеженою конкурентноздатністю тощо і державного посередництва в питаннях соціального партнерства. Участь спеціальних ^державних органів у відносинах суб'єктів ринку праці покликана забезпечувати паритетність відносин, організовувати і регулювати політику зайнятості за допомогою економічних інструментів та правових норм.

До функцій  інфраструктури ринку праці відноситься також посередництво між працівником та роботодавцем, сприяння їх контактам та взаємодії, допомога в доборі й відборі працівників та виборі місця роботи, в укладанні трудового контракту тощо. Основну частку цієї роботи виконують недержавні підприємства, попит на послуги яких зростає пропорційно розвитку та диференціації ринку праці.

У відповідності  з цими та іншими функціями в інфраструктурі ринку праці можна виділити такі елементи:

– комплекс регулювання та гарантування зайнятості: закони та нормативні акти, що гарантують громадянські права в сфері трудової зайнятості (див. додаток 1 в кінці підручника);

– комплекс регулювання заробітної плати (закони, угоди, договори, арбітраж тощо);

– комплекс регулювання компенсацій у зв'язку із втратою або переміною роботи, а також при перепідготовці (закони та нормативні акти, що регулюють компенсації при звільненні з роботи, допомогу по безробіттю, допомогу на утриманців безробітного, підйомні при переїзді на нове місце роботи, стипендію при перенавчанні тощо);

– пенсійна система, оскільки вона має значний вплив на економічну активність працівників перед пенсійного віку, на кількість економічно активного населення за рахунок працездатних людей пенсійного віку, які можуть або займатися найманою працею, або ні, залежно від розміру пенсії тощо;

– комплекс регулювання умов праці (закони та нормативні акти, що регулюють використання праці різних категорій працівників взагалі (наприклад, неповнолітніх, вагітних жінок, інвалідів), і зокрема у несприятливих для здоров'я умовах;

– служби зайнятості та працевлаштування. Сюди передусім відноситься державна служба зайнятості, а також численні недержавні посередники між роботодавцями та працівниками на ринку праці (біржі праці, агенції по добору персоналу, агенції по працевлаштуванню, організації, що надають послуги з профорієнтації, консалтингу персоналу, лізингу персоналу тощо);

– система професійної підготовки та перенавчання об'єднання працівників як виразники їхніх інтересів (передусім профспілки);

– об'єднання роботодавців як виразники їхніх інтересів;

– кадрові служби підприємств і фірм, громадські організації і фонди сприяння зайнятості.

Таким чином, багатофункціональна  і високоефективна інфраструктура – невід'ємна характеристика цивілізованого ринку праці, показник його розвиненості й критерій дієвості. На жаль, слід зазначити, що в Україні така інфраструктура в повному розумінні поки що не створена. [7 ст. 112]

Кон'юнктура  ринку – це співвідношення попиту і пропозиції праці на даний період, яке визначає ставки заробітної плати  на конкретні види праці та рівень зайнятості населення.

Виділяють три  типи кон'юнктури:

– трудодефіцитна, коли на ринку праці спостерігається нестача пропозиції праці;

– трудонадлишкова, коли існує велика кількість безробітних і відповідно надлишок пропозиції праці;

– рівноважна, коли попит на працю відповідає її пропозиції.

Кожен тип ринкової кон'юнктури властивий тому чи іншому регіонові або сфері прикладання  праці, утворюючи в сукупності загальний  ринок праці в країні. [9 ст. 23]

 

3. Функції  та моделі ринку праці

3.1 Попит та пропозиція робочої  сили

Елементами  ринку праці є також попит  на робочу силу та її пропозиція. Попит  може бути індивідуальним і сукупним.

Сукупний попит  на робочу силу – це ринковий попит  усіх фірм, організацій, що діють на ринку.

Індивідуальний попит на робочу силу – це попит окремого роботодавця (підприємця, фірми). Він залежить від:

–  попиту на продукцію фірми, тому що робоча сила необхідна як ресурс для виробництва інших товарів і послуг, тобто попит на робочу силу залежить від попиту на продукт фірми, організації;

–  стану виробництва, зокрема особливостей технологічного процесу, розмірів та ефективності капіталу, який використовується, методів організації виробництва й праці тощо;

–  якості праці, що визначається рівнем освіти, професійністю, продуктивністю працівника;

–  фонду заробітної плати, який роботодавець може запропонувати для наймання певної кількості працівників, оскільки чим більший загальний розмір цього фонду, тим більше найманих працівників може найняти роботодавець, і навпаки, чим вища заробітна плата кожного працівника, тим менша кількість їх за допомогою фонду зарплати буде найнята [9 ст. 11]

Регулювання попиту на робочу силу потребує аналізу факторів, які впливають на нього. Збільшення попиту можна досягти з допомогою його стимулювання через створення нових постійних або тимчасових робочих місць, розвиток нестандартних форм зайнятості, прямих інвестицій у створення і реконструкцію робочих місць. Зростанню попиту сприяє також: упровадження пільгового оподаткування й кредитування для тих галузей і регіонів, в яких доцільно збільшити кількість робочих місць; застосування прямих виплат підприємствам за кожного найманого працівника, відшкодування підприємству витрат, пов'язаних із пошуком, навчанням та найманням на роботу працівників.

Водночас мають  бути установлені певні юридичні обмеження щодо зростання зайнятості, зокрема через надання можливості індивідуального регулювання робочого часу, зняття обмежень щодо скорочення кількості працівників, можливості звільнення їх у разі зменшення обсягу робіт.

Держава повинна  економічно заінтересовувати підприємства брати участь у забезпеченні зайнятості менш конкурентоспроможних верств населення, таких як молодь, інваліди, жінки  з малими дітьми. Для цього доцільно встановлювати пільги щодо плати до бюджету за використання робочої сили цих груп населення, дотації для створення спеціалізованих робочих місць, організації профнавчання тощо.

У разі скорочення попиту на робочу силу доцільна жорсткіша  кредитна політика, установлення додаткового податку за використання праці трудівників, зменшення інвестицій тощо.

Формування  попиту на робочу силу здійснюється під  впливом таких факторів: приросту величини трудових ресурсів, співвідношення зайнятого і незайнятого населення, використання мало-конкурентних груп населення, особливостей пенсійного законодавства, а також кадрової політики на кожному підприємстві.

Пропозиція  робочої сили характеризує чисельність  працездатних людей з урахуванням  її статі, віку, освіти, професії, кваліфікації та ін.

Пропозиція робочої сили формується під впливом ряду різноманітних чинників:

–  приріст величини трудових ресурсів;

–  співвідношення зайнятого і незайнятого населення;

–  особливості пенсійного законодавства;

–  культура і релігія та ін.

Рішення про  пропозицію своєї робочої сили приймають самі працівники. Важливу роль в цьому грають: схильність до професії; престиж праці і фірми-роботодавця; можливість реалізувати творчі здібності; культурні або релігійні інтереси і т. п.

Основним матеріальним стимулом виступає заробітна плата: чим вище її рівень для окремих працівників, тим більше працівників пропонують свій труд і тим більше вони бажають працювати.

Основними суб'єктами ринку праці є найманий працівник, як власник, носій і продавець  своєї робочої сили, і роботодавець-покупець даного товару.

Важливими умовами  здійснення процесу купівлі-продажу  товару робоча сила є:

–  юридична свобода працівника по своєму розсуду розпоряджаються своїми здібностями робочої сили;

–  відсутність можливостей господарювання свого як джерела отримання всіх потрібних для життя коштів або відсутність інших умов існування;

–  наявність на ринку праці покупця, що пред'являє попит на робочу силу певної кваліфікації і професійного профілю.

Ринок праці  може бути гнучким або жорстким в  залежності від того, які відносини складаються між найманими працівниками і роботодавцями, як і якими силами регулюються ці відносини.