Соціальна сутність релігії в контексті марксистської концепції

Серед дослідників наукового  доробку К. Маркса точиться дискусія про ієрархію відповідних проблем. Загальновизнаним є погляд на економічний детермінізм, проте аналіз «Економічно-філософських рукописів 1844 р.» показує, що К. Маркс починає розглядати проблему відчуження людини  з релігійного відчуження, практично використовуючи доробок Фейєрбаха, і, за аналогією переносить це відчуження на сферу виробництва. Такої позиції дотримується А. Шафф, і це дає йому змогу здійснити розподіл на суб’єктивне та об’єктивне відчуження людини. А. Шафф вважає, що К. Маркс не намагався звести всі процеси до економічної сфери, а виробництво розглядав як діяльність людини загалом, а не лише як діяльність у сфері економіки. Радянський дослідник І.Нарський навпаки, стверджує, що К.Маркс ставить у пряму залежність будь-яке інше відчуження від економічного відчуження, не лише в формі  механізмів до  яких відбувається відчуження, але і в самій сутті  відчуження. Тим самим творіння людини в рамках відчуження стають чужими для людини, протиставляються її волі, перекреслюють її плани, загрожують її існуванню і домінують над нею Попри вказані розходження, всі дослідники сходяться на тому, що відчуження за К. Марксом – явище багатоаспектне, дослідження якого спрямоване на осмислення відносин суб’єкта (робітничого класу, тобто групи людей, що безпосередньо пов’язані з виробництвом) з об’єктом (тобто самим виробництвом), виділяючи декілька аспектів. В «Економічно-філософських рукописах 1844 р.» К. Маркс на прикладі праці показав  потрійну сутність відчуження людини. Він зазначає: «Праця продукує не лише товари: вона продукує і саму себе, і робітника як товар, при чому в тій самій пропорції, в якій вона виготовляє товари загалом. Цей факт фіксує наступне: предмет, що виготовлений працею, її продукт, протистоїть праці як чужій істоті, як сила, не залежна від виробника. Продуктом праці є праця, закріплена за деяким предметом, опредмечена в ньому, це є опредмечування праці…що є виключення робітника з дійсності, опредмечення є втратою предмета і закабалювання предметом,  ̶  освоєння предмета, як відчуження» [11, с. 265]. Аналізуючи проблеми функціонування капіталістичного суспільства, К. Маркс прагнув винайти механізм повернення відносин, що були у так званому природному стані, проте прекрасно розуміючи неможливість такого повернення на основі старих критеріїв – припинення виробництва, повернення в села і т.д., намагався сформулювати механізми таких відносин, що б забезпечували існування відносин в цьому стані.

Отже, перший і водночас основний аспект аналізу теорії К. Маркса –  відчуженість предметів, що створила людина по відношенню до неї самої. Це один з основних елементів теорії, яка ґрунтується на відчуженні реального виробника від результатів праці. Працівник, що працює, вкладає у виробництво  частку себе, і як  суб’єкт, що творить себе, самореалізовує себе у своїй праці, створює нові предмети, що за умов приватної власності йому вже не належать. Ставлення людини до продуктів власної праці служить прикладом того, як К.Маркс розуміє процес відчуження в цілому. Другий аспект відчуження – акт виробництва і засоби виробництва. Якщо праця людини відчужується і об’єктивізується в предметах, то відчуження повинно бути закладено в самій праці, яка сама стає чужою для людини [4, с. 203]. Отже, саме виробництво є зовнішнім для робітника, чужим для нього, воно є не  добровільною працею для самореалізації, а насильницькою працею. Цей аспект відчуження свідчить про те, що виробництво, так само, як  інші види людського існування, як релігія, зокрема, напряму не залежачи від веління людини,  вже ввібрали в себе певну родову сутність, що передається в рамках суспільства. Ця сутність належить іншому і в іншому вона себе розвиває. Третій аспект відчуження – відчуження людської природи самого робітника. В основі цього відчуження лежить видова, і, як зазначалось вище, універсальна сутність людини. Розподіл праці, на який не може впливати робітник, навіть у визначенні, що він є робітником, суперечить його універсальності, його індивідуальній сутності, що була успадкована від родової універсальності. Цим закладається певна форма автономії особи. Виходячи саме з цієї автономії, К. Маркс визначає  розподіл праці, як негативний аспект відчуження людини, оскільки він здійснюється, з одного боку, поза волею робітника, з іншого боку, він суперечить його універсальній сутності, втягуючи його лише в частину суспільної діяльності. Родова сутність, з її універсальністю, стає робітникові чужою, вона суперечить  його існуванню. Четвертий аспект відчуження, що виділяє К. Маркс, – наслідок  попередніх відчужень – відчуження людини від людини. Людина, виконуючи відчужену працю не має відчуття єдності з її результатами, а отже, відчужена праця відриває її від реальної об’єктивності, від її родового життя, що є частиною реальності.  П. Рікер підкреслює, що четвертий вид відчуження означає те, що «людина відчужується від іншої людини, а всі разом – від сутності людської природи» [17, с. 198]. Проте І. Кальной додає, що К. Маркс мав на увазі не лише людську природу, а й природу загалом. Саме ці чотири види відчуження спрямовані на знищення основної ліберальної цінності, що вкорінялися в життя людей, а саме на приватну власність. К. Маркс, проте, розумів, що подолання приватної власності не дає змоги повністю подолати відчуження, тобто виконати основне завдання, яке вчений ставив перед собою. Власність, уже не може бути єдиним ворогом, що створює відчуження, тому економічних характеристик не досить для повного подолання відчуження. Це спонукає К. Маркса до повторного звернення до інших соціальних інститутів, інших соціальних творінь для пошуків основ відчуження. Саме тому необхідно розглянути проблему співвідношення між релігійним відчуженням, політичним відчуженням і економічним відчуженням. Як зазначалось, автори, зокрема І.Кальной, Б Ярошевський, І.Нарський вважають, що основне відчуження - економічне, до розуміння якого К.Маркс доходить розглядаючи інші попередні види відчуження, зокрема релігійне.

Таким чином, релігія виступає як різновид ідеології, тобто "відчуженої свідомості", як породження суспільного процесу, що розвивається в відчужених формах. Релігійне відчуження  ̶ лише один із проявів основного, економічного відчуження. Подолання його означає усунення тих умов, які необхідні для існування релігії. Відправною точкою марксистської критики релігії є, таким чином, не атеїзм, а "емансипація людини". У марксизмі основна теза критики релігії, згідно з якою не релігія створює людину, а людина ̶ релігію. Релігії протистоїть ідея самореалізації людини, критика релігії завершується категоричним імперативом, що вимагає ліквідації тих умов, які заважають людині повною мірою реалізувати себе.

Відносно ж релігійної свідомості  ̶ марксизм вважав, що вона є ілюзійним подвоєнням світу, тобто визнанням, що поряд з реальним, природним і соціальним буттям є поту сторонній світ, в якому, згідно всім світовим релігіям, знаходять чи знайдуть своє ідеальне розв'язання всі протиріччя земного буття, які тривожать людський дух. Другий світ релігії ̶  це, на думку К. Маркса, земна основа, яка відокремлює себе від самої себе і переносить себе у хмари як деяке самостійне царство [19,с. 24].

Ф. Енгельс давав наступне тлумачення феномену релігії: «… всяка  релігія являється нічим іншим, ніж фантастичним відображенням  в головах людей тих зовнішніх  сил, якими вони керуються у повсякденному  житті,  ̶ відображенням, в якому земні сили приймають форму неземних» [24, с. 254]. Як наслідок, на думку Енгельса, поруч із силами природи, вступають в дію також і суспільні сили, які протистоять людям, і так само як і природні сили керують ними.

Всі суспільні відносини  К. Маркс і Ф. Енгельс ділили на два типи - первинні матеріальні, базисні  відносини і вторинні, ідеологічні, надбудовні відносини. Релігію вони розглядали насамперед як надбудовне явище. У релігії немає «власної, окремої від цього світу сутності», своєї власної історії, «особливого змісту». Вона являє собою духовну освіту, результат соціального відображення, специфічну форму суспільної свідомості і соціальний інститут. При такій установці пояснення природи та сутності релігії означало для К. Маркса і Ф. Енгельса розкриття того процесу, при якому громадські індивіди в ході матеріальної діяльності і соціальних зв'язків виробляють такі визначення і характеристики, які відображаються в суспільній свідомості і стають його визначеннями і характеристиками. Одна з відмінних особливостей концепції релігії К. Маркса і Ф. Енгельса полягає в тому, що релігія як соціальне явище має історичну природу, а це означає, що вона є породженням не вічних, а минулих соціальних умов. Релігія, за Марксом і Енгельсом, породжена такими соціальними явищами, які характеризуються суттєвою обмеженістю людського життя і діяльності, їх залежністю від стихійних сил природи і суспільства. Інакше кажучи, релігія  ̶ це результат і форма відображення людиною такого суспільства, яке ще не знайшло себе, суспільства, де панують мінливі форми організації соціального життя. Релігія формується як відповідь на ситуацію несвободи людини і потреби в подоланні панівних над нею сил. Ця потреба за певних соціально-економічних і політичних умовах не може бути задоволена реальним чином, шляхом матеріально-практичної зміни світу. Виходом для людини із ситуації і є такий тип духовної діяльності, результатом якої є створення особливого світу ідеальних перетворених форм, світу іллюзорних істот, властивостей, зв'язків і відносин, за допомогою яких людина намагається задовольнити свої потреби.

Визнання історичної природи  релігії означало також визнання її тимчасового, минущого характеру. Релігія, як прояв несвободи людини, історично трансформує себе в тій мірі, в якій розвивається свобода і самостійність людини. На думку Маркса і Ф. Енгельса, можливе створення таких суспільних відносин, коли людина перейде з «царства необхідності», в «царство свободи». Цей тип суспільних відносин К. Маркс і Ф. Енгельс називали комуністичним. Встановлення комуністичних відносин, на їхню думку, означає природне відмирання релігії. Таким чином розкриття земної основи, соціальної природи релігії означало для К. Маркса і Ф. Енгельса не заклик до її ліквідації і насильницького нав'язування атеїзму, а вимога ліквідації тих умов, які заважають людині повною мірою реалізувати себе, і створення таких умов, в яких людина виступала б як вільний, самодіяльний суб'єкт пізнання, діяльності і спілкування [15, с. 154].

Тепер кілька слів власне про  марксизм в XX столітті. Його аналіз логічно  почати з фігури В.І.Леніна. Проте  Ленін як серйозний філософ став відомий лише після його смерті, коли були опубліковані "Філософські  нотатки". Книга Леніна "Матеріалізм і емпіріокритицизм" (1909) самим автором представлялася публіці полемічним твором "рядового марксиста", що нагадує несвідомим товаришам по партії про деякі ази марксистської теорії та матеріалізму в цілому. Після, по суті обожнювання Леніна "радянським марксизмом", в період горбачовської перебудови і особливо після неї авторитет Леніна в Росії різко впав. Його "теорія відображення" більшістю професійних філософів сприймається нині як вульгарна теорія пізнання, яка в кращому випадку відтворює риси філософії просвітителів, що вже є теж давно застарілою.

У релігійній сфері, як і  в будь-якій інший сфері людської дійсності, можуть діяти сили відчуження і дегуманізації, що були описані К. Марксом, Ф. Енгельсом. Людська потреба у закріпленні,  оновленні та трансляції культурного і духовного досвіду,  культурних і духовних традицій є природною для всіх епох,  для всіх цивілізацій,  але вона завжди здійснюється у неминучих умовах боротьби за владу, статус і власність. Європейське Просвітництво зрушило кордони і поглибило процес секуляризації( процес ослаблення впливу релігії як способу мислення і життя і одночасно ослаблення впливу церкви як суспільно-політичної сили) [19,с. 254]. Воно вперше обгрунтувало ідею незалежності людини від всіх авторитетів, у тому числі й від авторитету релігії, церкви. Як зазначав Ф. Енгельс: «Великі люди, які у Франції просвіщали голови для революції що наближується , виступали вкрай революційно. Ніяких зовнішніх авторитетів, якого б не було роду, вони не визнавали. Релігія, розуміння природи, державний лад   ̶  все було піддано нещадній критиці, все повинно було постати перед судом розуму  або виправдати своє існування, або відмовитися від нього. Мислячий розум став єдиним мірилом усього існуючого » [12]. Для теоретичного аналізу проблеми секуляризації в соціологічному плані першорядне методологічне значення мають роботи класиків марксизму, що розкривають причини та сутність релігійного відчуження, соціальні корені і історично минущий характер релігії, принципи ставлення держави до релігії і Церкви. К. Маркс бачив в практичній критиці суперечливості земної основи, що породжує релігію, шлях до подолання релігійного (як і всякого іншого) відчуження людини. «Релігія для нас уже не причина мирської обмеженості, - писав К.Маркс, - а лише її прояв. Тому ми пояснюємо релігійні пута вільних громадян держави їх мирськими путами. Ми не стверджуємо, що громадяни держави повинні покінчити зі своєю релігійною обмеженістю, щоб знищити свої мирські пута. Ми стверджуємо, що вони покінчать зі своєю релігійною обмеженістю тільки тоді, коли знищать свої мирські пута » [8, с. 256]. Тут розкривається істотна сторона емансипації людини від релігії  ̶ її об'єктивна зумовленість, залежність від соціальних змін, від розриву« мирських пут ».

 Маркс та Енгельс  висловлювали гіпотезу проте,  що релігійне відчуження реального  світу в майбутньому може зникнути. Це відбудеться лише тоді, коли  відношення практичного повсякдення  будуть виражатися в їх прозорих  та раціональних зв’язках між  собою та природою. Коли суспільство  візьме під контроль всю сукупність  засобів виробництва, буде планомірно  ними управляти і звільнить  таким чином людей від контролю  вигаданих ними ж самими міфічних  сил,  ̶  тоді релігії вже нічого буде відображати [12, с. 98]. Протягом Нової історії, починаючи з XV-XVI ст., і до сьогодні висловлюють загальну тенденцію зменшення впливу релігії на суспільство і на життя окремої людини. Релігія стає як би менш потрібною. Щоб подолати зростаючу "стіну відчуження" між нею і зміненим світом, релігія змушена йти на компроміс, пристосовуючись до нових умов, вносячи корективи у віровчення, соціальні та етичні доктрини, форми організації і діяльності. Для позначення явищ такого роду застосовуються два поняття – секуляризація та модернізація. Досягнення науки, раціоналізація життя у певній мірі підривають підвалини релігії та церкви. Релігія « індивідуалізується», « приватизується», десакралізує соціальний простір. Релігія перестає бути легітиматором «світу». Виникає феномен громадянської релігії, що призводить до деконфесіоналізації релігійного життя [19, с.78].  Оскільки сьогодні, в більшості суспільств спостерігається величезне різноманіття релігій, в них присутня в якості єдиного виміру релігійного життя "громадянська релігія", яка служить більш-менш узгодженою основою для релігійної єдності суспільства (навіть там, де релігійний плюралізм носить найбільш яскраво виражений характер). Це щось близьке до "національної віри", визнанню якихось загальних "святинь" - найчастіше чисто секулярного характеру. Громадянська релігія функціональна не тільки в умовах релігійного плюралізму, але і наявності значних верств тих, кому в пошуках особистого сенсу життя нічого не говорить жодна з існуючих релігій. Це явище постійно поширюється у вельми впливових, елітних соціальних групах, яким потрібні недогматичні системи свідомості з високим рівнем самопізнання [5, с. 180-181]. Зменшення впливу релігії в публічній сфері призводить до її приватизації. Приватизація релігії полягає в тому, що особистість поза інституціями, спільнотами і структурами звертається до релігії у пошуках останніх істин. Нині приватизація релігії  ̶  це не тільки зміна пропорцій між інституційним та індивідуальним, йдеться про відмінність особистісної релігійної відповіді окремої людини від інституційного взірця. Однак, як свідчать дослідження, секулярні процеси, по-перше, є свідченням закономірного процесу розвитку цивілізації, а по-друге, секуляризація не руйнує релігію, релігійний простір, а призводить до зміни структури та функцій релігії.

Узагальнюючи зауважимо, що ядро марксистської соціологічної  теорії релігії становить вчення про соціальну сутність релігії. Сутність релігії тут розкривається  в різних аспектах: по-перше, релігія  тлумачиться як необхідний продукт  матеріального життєвого процесу; по-друге, вона розуміється як ілюзорний  прояв дійсних відносин; по-третє, інтерпретується як спосіб існування, відчуження людської сутності, емансипації  людини від релігійної опіки, скерування її інтересів до свого власного світу, а не до інших світів, що призводить до індивідуалізації, приватизації, десакралізації релігії, виникнення такого явища як «громадянська релігія»; по-четверте, характеризується як фантастичне відображення реального світу; по-п'яте, релігія  розглядається як частина надбудови. Найважливіше значення для обґрунтування  соціальної природи релігії має  розкриття її джерел, аналіз суспільних відносин, продуктом яких вона є.

РОЗДІЛ 3

НЕОМАРКСИСТСЬКИЙ  ПОГЛЯД НА СОЦІАЛЬНІ ФУНКЦІЇ РЕЛІГІЇ.

Неомарксизм – це течія суспільної, в тому числі філософської, думки 50-60-х років XX століття, яка висловлює інтерес до творчості Маркса і його філософії, який був характерний для цього періоду. Це сукупність марксистських і марксистсько-орієнтовних течій, що характеризуються критичним ставленням, як до капіталізму, так і до «реального соціалізму» і його «марксистсько-ленінської» ідеології.

Неомарксизм виник зі свідомої установки на трансформацію марксизму або синтез його з іншими напрямками філософської думки. Так народився фрейдомарксизм Е. Фрома, екзистенціалістський марксизм, що започаткував своє існування у Франції під впливом "пізнього" Ж.П.Сартра, феноменологічний марксизм, поширений в США та Італії (Е.Пачі, П.Піконе тощо), структуралістський варіант неомарксизму (Л . П.Альтюссер і його послідовники). Особливе місце в неомарксизмі займає франкфуртська школа, свою роль у ньому зіграла югославська група "Праксіс" (Г.Петровіч, Л.Враніцкий та ін.) Не уникнув впливу марксизму і постмодернізм в особі Ж.Дерріда, Ф.Гваттарі і Ж.-Ф.Ліотара. Одні неомарксисти робили акцент на гуманістичній проблематиці марксизму і його діалектичному методі, інші намагалися надати йому чітко наукового характеру. Саме тому в неомарксизмі XX століття прийнято виділяти "діалектико-гуманістичний" і "сцієнтистський" напрямки. Для загального уявлення про неомарксизм, потрібно зосередити увагу на такому видатному теоретику, як Д.Лукач, якого вважають засновником гуманістичної лінії в неомарксизмі. Інша школа  в неомарксизмі  ̶ франкфуртська, яка також належить до гуманістичного напрямку. Неомарксизм у всіх його варіантах - від франкфуртської школи до відомої свого часу групи "Праксис" - розвивався в запереченні ленінської «теорії відображення».