Корекція девіантної поведінки молодших школярів у процесі діяльності шкільних гуртків

На думку сучасних науковців (А.Капської, І.Пінчук, С.Толстоухової та ін.), девіантна поведінка об’єднує дії і вчинки людей, соціальних груп, що суперечать соціальним нормам або визнаним шаблонам і стандартам поведінки. Девіант – особа, яка не дотримується наявних у суспільстві норм поведінки [77].

Характеристика цього  поняття з психологічного погляду  суттєво не відрізняється. Девіантна  поведінка є системою вчинків  або окремими вчинками, які не відповідають прийнятим у суспільстві правовим або моральним нормам.

Уперше в історії педагогіки звернув увагу на проблему девіантної поведінки М.Гернет. Хоча, на думку  В.Кудрявцева, лише А.Герцензон у 1922 році у своїй праці “Злочинність і алкоголізм в РСФСР” науково обґрунтував різні вияви девіантної поведінки [27].

У 1971 році було надруковано дві  праці вчених Я.Гілінського та А.Здравомислова, які в заголовку вперше вмістили поняття “девіантна поведінка” [22]. Важливими для нашого дослідження є твердження цих учених про те, що девіантна поведінка є соціальним феноменом, а різні форми її вияву мають спільні генезис та причини і перебувають у взаємозв’язку й взаємозалежності від економічних та соціальних умов.

У кінці 70 рр. – на початку 80 рр. ХХ ст. було створено перші наукові центри дослідження девіантної поведінки: на базі лабораторії соціологічних досліджень при Ленінградському державному університеті (керівники Л.Спиридонов, Я.Гілінський, Ю.Суслов), відділ соціальних проблем алкоголізму і наркоманії інституту соціальних досліджень АН СРСР (керівник Б.Левін), науково-дослідна лабораторія соціології злочинності МВС Грузії (керівник А.Габіані), лабораторія соціології девіантної поведінки Тартуського державного університету (керівники Е.Раска, Ю.Саар) [27].

Зазначимо, що окремі дослідження  в цій галузі проводилися не лише у науково-дослідних центрах. Так, значний внесок у розв’язання  проблеми корекції девіантної поведінки  зробили А.Лепс із Естонії, Н.Баімбетов  з Башкирії та ін. У кінці 90-х рр. ХХ ст. розпочинається активна взаємодія вітчизняних і зарубіжних дослідників девіантної поведінки – конференції, спільні дослідницькі проекти . У результаті численних емпіричних пошуків науковців різних спеціальностей (Н.Алетик, Я.Гілінського, В.Оржеховської та ін.) отримано взаємодоповнюючі та уточнені відомості про стан, структуру, динаміку різних форм девіантної поведінки.

Спираючись на дослідження згаданих вище науковців, ми визначаємо девіантну поведінку як негативні відхилення у поведінці дитини від соціальної норми (табл.1).

Термін “соціальна норма” має  широкий діапазон визначень, які  залежать від культурно-історичного  устрою суспільства. Так, у 70-ті роки ХХ ст. норму вважали невід’ємним  елементом громадського устрою, одним  із засобів орієнтації поведінки особистості або соціальної групи в певних умовах та способом контролю суспільством цієї поведінки [7]. М.Бобнєва стверджувала, що соціальні норми є не лише могутнім засобом соціальної регуляції поведінки, а мостом, який з’єднує всі вияви особистості людини, її поведінки з важливими інститутами сучасного суспільства, його структурою та вимогами [14]. Дослідник Є.Пеньков визначає норму як “правило, вимогу суспільства до особистості, у яких більш-менш точно визначено обсяг, характер та межу дозволеного в її поведінці” [70].

У 80-ті рр. ХХ ст. роки вчені  стверджували, що соціальна норма  в цілому закріплює ту поведінку, що є типовою для більшості  представників існуючого суспільства і узгоджується ними [54]. У 90-ті роки окреслився найбільш ґрунтовний погляд М.Галагузової: “Соціальна норма – це правило, взірець діяльності або межа дозволеної чи обов’язкової поведінки, або діяльності людей, соціальних груп, яка офіційно прийнята на тому чи іншому етапі розвитку суспільства” [81].

Тбл.1. Сутність та різновиди девіантної поведінки молодших школярів

За В.Оржеховською, норма є існуючим у соціальній спільності чи групі  стандартом, зіставлення з яким визначає прийнятість і досконалість об’єктів, процедур і продуктів діяльності [65].

Узагальнюючи вищесказане, робимо висновок, що норма – це сукупність вимог і очікувань, які пред’являє соціальна спільнота (група, організація, клас, суспільство) до своїх членів із метою здійснення діяльності (поведінки) установленого зразка (типу). Нормативні вимоги і чекання фіксуються і виражаються як у вербальній (писані закони, інструкції, кодекси), так і невербальній (наприклад, символічна атрибутика) формі. Функціональна роль соціальних норм полягає перш за все в тому, що суб’єкт діє  відповідно до їх розпоряджень або вимагає від інших суб’єктів відповідної поведінки. Порушення норм викликає акт відповідної дії (санкцію) .

На думку В.Дімова, соціальну норму формує руйнівний  вплив соціальних явищ, які загрожують фізичному і соціальному виживанню людини. Це і є межею, яка відділяє норму від девіації [19]. Ми вважаємо, що цей розподіл є умовним, оскільки існує багато ситуацій, які ускладнюють ідентифікацію соціального явища.

Невизначеність критеріїв, межі дозволеного, відсутність чітких заходів відповідальності за ті чи інші асоціальні вияви значною мірою впливають на збільшення “поля девіантності” і зумовлюють розширення його кордонів. Важливими показниками норми є її корисність, обов’язковість та практичне використання в поведінці людей. Якщо норма з різних причин не буде суспільно корисною, то хоч вона й буде обов’язковою внаслідок діючих моральних або правових законів і дотримуватиметься людьми, наслідки її соціальної дії будуть негативними. За умов втрати показника обов’язковості люди не дотримуватимуться навіть суспільно-корисних правил поведінки. Це призведе до поступової заміни норми на інші правила, сприятиме появі девіантної поведінки.

Різновиди девіантної поведінки молодших школярів. У процесі дослідження девіантної поведінки важливого значення набуває питання щодо різновидів відхилень, які мають місце у поведінці дітей. На жаль, як у зарубіжній, так і у вітчизняній науковій літературі немає єдиних підходів до класифікації девіантної поведінки. Сучасними вченими було розроблено класифікації, які залежать від фаху та спеціалізації дослідників і часто використовуються як синоніми поняття “девіантна поведінка”, що призводить до труднощів під час визначення форм девіантної поведінки неповнолітніх .

З метою узагальнення та систематизації філософських, соціальних, психолого-педагогічних підходів до визначення різновидів та особливостей вияву девіантної поведінки молодших школярів девіантну поведінку нами було умовно поділено на дві групи відхилень від соціальної норми:

• відхилення у поведінці молодших школярів від освітньо-виховної норми;
• відхилення у поведінці молодших школярів від морально-правової норми.

Відхилення  у поведінці молодших школярів від  освітньо-виховної норми. Спираючись на дослідження М.Галузової, ми визначаємо зазначені відхилення як вчинки та дії учнів, які не відповідають освітньо-виховним нормам [81]. Критеріями освітньо-виховної норми є державні стандарти освіти, які встановлюють вимоги до змісту, обсягу і рівня освітньої підготовки в Україні та є основою освітнього рівня учнів певного віку [81]. Відхилення у поведінці молодших школярів від освітньо-виховної норми мають такі види:

• відхилення в отриманні учнями початкової освіти;
• відхилення у поведінці у зв’язку з шкільною дезадаптацією;
• відхилення у поведінці у зв’язку з педагогічною занедбаністю.

Відхилення  в отриманні учнями початкової освіти є різновидом девіантної поведінки. В умовах сьогодення в Україні з’являються неповнолітні, які внаслідок певних причин не отримують початкової освіти. До цієї групи належать діти, які закінчили лише окремі класи початкової школи або взагалі не відвідують школу.

За статистичними даними В.Оржеховської щорічно в Україні  не відвідує загальноосвітні навчальні  заклади І-ІІІ ступенів 200 тисяч  неповнолітніх. Причинами, які формують появу таких відхилень, можуть бути: негативне ставлення дітей до школи і, як наслідок, небажання вчитися; сімейне неблагополуччя (важкі матеріально-побутові умови життя в сім’ї, низька педагогічна освіченість батьків); втрата батьків, опікунів та ін. [64].

Розв’язання цієї проблеми потребує залучення кваліфікованих спеціалістів-психологів, профконсультантів, юристів, педагогів, головними напрямами діяльності яких повинні стати: психолого-педагогічна консультативна робота з батьками та молоддю щодо перспективи освіти, удосконалення форм профорієнтаційного та профінформаційного консультування молоді, підвищення педагогічної освіченості батьків, формування та корекція в молоді особистісних якостей для оволодіння професійним середовищем, надання інформаційної допомоги (про навчальні заклади, умови прийому до них, професії тощо).   

Відхилення  у поведінці у зв’язку з  шкільною дезадаптацією є різновидом девіантної поведінки молодших школярів. Сьогодні важливою проблемою психолого-педагогічної практики є виникнення шкільної дезадаптації молодших школярів. Ця дефініція досить широко використовується саме в психолого-педагогічній теорії та практиці й характеризує ті порушення і відхилення, які виникають у дітей під впливом шкільного середовища і пов’язані з навчальною діяльністю, поведінкою учнів у школі або вдома під час виконання шкільних завдань.

Сучасні педагоги та психологи  появу шкільної дезадаптації в неповнолітніх  пов’язують із недоліками в системі  шкільної освіти (стресова тактика  авторитарної педагогіки, інтенсифікація навчального процесу та ін.), психологічною некомпетентністю вчителів та батьків.

У системі відносин негативна  динаміка шкільної дезадаптації формується так: неуспішність у навчальній діяльності призводить до непорозумінь молодших школярів із батьками та вчителями (перший етап), змістових бар’єрів (другий етап), епізодичних (третій етап) та постійних конфліктів (четвертий етап), порушення особистісно-значущих зв’язків у системі відношень (п’ятий етап).

Психологічний рівень шкільної дезадаптації неповнолітніх характеризується почуттям тривожності, пов’язаної з навчальною діяльністю (перший етап розвитку адаптаційних порушень на психологічному рівні), яка знімається внаслідок виникнення (другий етап) та закріплення (третій етап) негативних психозахисних реакцій (відсутність уваги на уроці, виконання своїх справ під час уроку), що призводить до порушення дисципліни на уроці, протидії шкільним нормам (четвертий етап).

На фізіологічний рівень шкільної дезадаптації звертали увагу  ще педагоги минулого. Так, Г.Песталоцці у 1805 році зазначив, що під час традиційних шкільних форм навчання відбувається незрозуміле “придушення” розвитку і здоров’я неповнолітніх [71].

Відхилення  у поведінці у зв’язку з  педагогічною занедбаністю є різновидом девіантної поведінки молодших школярів. Дослідники Є.Пєтухов, Б.Кобзар зазначають, що педагогічна занедбаність – це відхилення від норм у навчальній діяльності неповнолітніх та в поведінці, що зумовлені недоліками виховання [40]. Тобто, педагогічна занедбаність зумовлена в першу чергу недоліками навчальної діяльності, сімейного виховання. Це призводить до несформованості дитини як суб’єкта навчально-пізнавальної, ігрової та інших видів діяльності.

Важливе значення має розроблена Є.Пєтуховим, Б.Кобзарем класифікація педагогічно  занедбаних неповнолітніх:

• Рання стадія педагогічної занедбаності. До цієї групи належать учні з негативним ставленням до навчальної діяльності, недисциплінованістю на ранніх етапах розвитку.
• Середня стадія педагогічної занедбаності. Провідними новоутвореннями в неповнолітніх цієї групи стає прагнення до дезорганізації порядку і низька громадська активність. У таких учнів спостерігається сварливість, прагнення до лідерства, приниження слабких, індивідуалізм. Недисциплінованість перетворюється в норму поведінки.
• Стадія глибокої педагогічної занедбаності. У неповнолітніх цієї групи утворився стійкий комплекс негативного ставлення до навчальної діяльності, стійка відсутність суспільно-корисної активності. Яскраво проявляються асоціальні потреби, цинізм, грубість, озлоблення, агресивність. У взаємостосунках із педагогами такі діти виділяються суб’єктивним негативізмом, несприятливістю до педагогічних впливів .

Відхилення  у поведінці молодших школярів від  морально-правової норми віднесено нами до другої групи відхилень, які мають соціальний характер і свідчать про вчинки і дії, заборонені нормами моралі і права.

На думку Я.Гілінського, до соціальних відхилень у поведінці  дітей належать правопорушення, злочинні дії, а також алкоголізм, наркоманія, самогубства [21]. Г.Аванесов розглядає це поняття у більш широкому значенні: “До відхилень у поведінці неповнолітніх належать дії, які не відповідають загальноприйнятим у суспільстві нормам і правилам”, тобто йдеться про порушення будь-яких соціальних норм  [1].

Різновидами відхилень у поведінці молодших школярів від морально-правової норми можна вважати такі:

• відхилення у поведінці у зв’язку з соціальним сирітством;
• відхилення у поведінці у зв’язку з соціальною дезадаптацією;
• відхилення у поведінці у зв’язку з адиктивною діяльністю;
• відхилення у поведінці у зв’язку з делінквентною діяльністю;
• відхилення у поведінці у зв’язку з кримінальною діяльністю.

Відхилення  у поведінці у зв’язку з  соціальним сирітством є різновидом девіантної поведінки молодших школярів. У сучасних умовах в Україні особливої гостроти набуває проблема збільшення кількості соціальних сиріт. Це діти, батьки яких відмовилися від виконання батьківських обов’язків (соціальні сироти), 10% – біологічні сироти, які втратили батьків внаслідок трагічних обставин .

Соціальна сирота – це дитина, що має біологічних батьків, які з різних причин не займаються її вихованням і не доглядають її. Сучасні дослідження свідчать про так зване вимушене соціальне сирітство, коли школа чи сім’я “виштовхують” неповнолітніх на вулицю. Тому соціальне сирітство було віднесено нами до категорії соціальних відхилень.

Назвати всі причини  появи соціального сирітства  досить важко, оскільки це багатогранна проблема, яку досліджують вчені  різних галузей і спеціальностей і яка на сьогоднішній день залишається ще маловивченою. Але на сучасному етапі розвитку суспільства передусім виділяється чотири негативні чинники, які є джерелом поповнення соціального сирітства. По-перше, це зростаюча кількість відмов батьків (частіше матері) від утримання та виховання своїх дітей.

Іншою причиною зростання соціального  сирітства є примусове позбавлення  батьків їх батьківських прав із метою  захисту інтересів неповнолітніх. Головним чином це відбувається з  неблагополучними сім’ями, де батьки є хронічними алкоголіками чи наркоманами, ведуть аморальний спосіб життя, жорстоко поводяться зі своїми дітьми, зловживають батьківськими правами. Третя причина зумовлена передчасною смертю батьків унаслідок автомобільної аварії, катастрофи на виробництві, стихійного лиха, хвороби. Наступною причиною є відбування батьками покарання в місцях позбавлення волі або їх перебування під вартою в період слідства у зв’язку зі скоєними злочинами.