Фемінізм як чинник гендерної рівності та гендерної демократії в Україні та світі

Даний напрямок звертається  до робіт К. Маркса, Ф. Енгель (в першу  чергу "Походження приватної власності, сім'ї і держави". Марксистський напрямок фемінізму акцентує специфіку капіталістичної системи, що породжує класову нерівність так само, як і економічну залежність жінки від чоловіка. Гендерна нерівність може зникнути тільки зі зникненням капіталізму і класів. Дотримуючись Маркса  і Енгельса, феміністки вважають, що початок гноблення жінок було покладено введенням приватної власності. Зосередження засобів виробництва в руках малої кількості людей, бо більша частина чоловіків, поклало початок класової системи, яка сформувала причини нерівності і несправедливості в світі. На думку марксистських феміністок, жінки пригнічені не стільки сексизмом, скільки капіталізмом. Гендерна нерівність зникне лише коли, коли капіталізм буде замінений соціалізмом. А якщо зникне економічна залежність жінки від чоловіка, зникне також і матеріальний базис гноблення жінок. З їхньої точки зору капіталізм сильно впливає на пригнічення жінки. По-перше, капіталізму притаманний розподіл праці за статевою ознакою. Жінка, яка працює вдома, схиляється до того, щоб бути відповідальною за виробництво продуктів і послуг, які не мають великої обмінної вартості. І жіноча домашня робота не розглядається як "справжня", оскільки вона не приносить грошей. По-друге, асоціювання жінки з будинком, повідомляє її праці вторинний статус[17,15-51].

Усередині марксистського напряму  немає уніфікованої системи поглядів. Підходи розрізняються залежно  від того, які аспекти марксистського аналізу використовуються і для  чого. Ідеологічно і організаційно взаємини фемінізму і марксизму досить складні, часом конфліктні. Марксисти критикують фемінізм за буржуазність, за зосередженість на почуттях і оцінках, феміністки звинувачують марксистів за зміщення акцентів від статі до класу, за те, що вони не виходять за межі чоловічого бачення світу.

Одну з найбільш гострих дискусій у марксистському напрямку фемінізму викликало питання про зарплату для домогосподарок. Домашню роботу жінок можна інтерпретувати як участь у виробництві, а жінок - як клас, що виробляє додаткову вартість в домашньому праці. Маргінальність домашньої роботи при капіталізмі породжує маргінальність жінки в суспільстві. Один з виходів - оплата домашньої праці. Оскільки домашня робота інтерпретується як головний засіб придушення жінки, то жінка повинна, принаймні, отримувати зарплату. Тоді жінка не буде економічно залежати від чоловіка, а буде отримувати зарплату у держави за роботу по дому. "Зарплата для господинь" як гасло боротьби відображала феміністичні уявлення, що відносини між чоловіком і жінкою в сім'ї мають такий же соціальний зміст, як і відносини на виробництві[24,30-124].

Коріння соціалістичного  напрямку лежать у політичних, інтелектуальних та соціоекономічних змінах, які мали місце у другій половині XIX століття в Західній Європі і Північній Америці. Поширення індустріального капіталізму, стрімка індустріалізація, урбаністична бідність, зрушення в структурі сім'ї та відхід від стандартних економічних ролей породили як ліберальний, так і соціалістичні відгуки.

У той час як ліберальний  погляд на проблему виділяє в якості основних причин пригніченого становища жінки догматизірованність гендерних ролей і відмову від наданих можливостей, соціалфемінізм розглядає залучення жінки в економіку в якості основної причини гноблення жінок. Соціалфеміністки розглядають особистість в контексті її соціального буття, залученого до мережі конкретних соціальних і економічних відносин. Капіталістичні відносини в дійсності змушують людей до того, щоб змагатися один з одним і експлуатувати один одного в ході боротьби за економічне виживання.

Соціалістичний тиск на капіталізм нагадує феміністкам про те, що необхідно приділяти увагу тим механізмам, завдяки яким економіка зумовлює наявність вибору і можливостей. Знищення експлуатації структур пом'якшує соціальні наслідки, такі, як, наприклад, фемінізація бідноти, нерівність в оплаті праці та неоплачувана робота. Соціалфеміністки, які зробили соціальний клас провідною категорією аналізу, зосередилися на соціальній і економічній організації праці в капіталістичній системі, на відносинах між оплачуваним і неоплачуваною працею. У всіх жінок є спільний досвід, який стосується материнства та сексуальності. Всі жінки виконують домашню роботу і мають менший рівень свободи в порівнянні з чоловіками. Жінки мають довгий робочий день, отримуючи менше, ніж чоловіки, матеріальну і емоційну винагороду, вони менше беруть участь у прийнятті рішень, мають менше сексуальної свободи і отримують менше сексуального задоволення. Для звільнення жінки потрібно не тільки зміна економічних умов, а й реорганізація "відтворювальної" сфери. У цьому сенсі рівність розширюється не тільки для жінок, але і для чоловіків. Цей принцип отримав згодом широке поширення в Скандинавії, де багато чоловіків беруть відпустку по догляду за дитиною[29,688].

В кінці 60-х рр. на соціалістів сильне враження справили роботи Фірестон і Кейт Міллет. Придушення жінки виявилося пов'язано не тільки з капіталізмом, а й з статю, расою і т.п. Влада і пригнічення стали розглядатися як наслідок матеріальних та ідеологічних умов патріархату, расизму і капіталізму.

Класичний марксистський  фемінізм розглядає пригнічення  жінки як таке, що безпосередньо випливає з капіталізму, в якому жінка визначена як власність чоловіка, а також як те, що виникає з загальної вигоди, яка міститься в експлуатації жіночої праці. Новітні соціалфеміністки піддають критиці традиційних марксистських феміністок за те, що ті акцентують увагу тільки на економічних джерелах гендерної нерівності. Сучасний соціал-фемінізм прагне зосередити аналіз на наступних п'яти проблемах. Перша полягає в дослідженні ролі домогосподарки. У 1969 році Маргарет Бенстон в "Політична Економія Визволення Жінок" кваліфікувала домашню працю як критичну форму жіночої праці, оскільки віна одночасно і неоплачувана, і малоцінна, і майже видима. Всі численні дослідження, які були викликані до життя роботою Бенстон, ставили перед собою мету визнання і легітимації традиційної жіночої відповідальності перед будинком. Дослідження домашньої праці справили великий вплив на формування громадської думки щодо неоплачуваної жіночої праці.

Друга область підвищеної уваги присвячена дискусіям з  приводу відношення до жінки як до оплачуваного працівника. Ряд досліджень виявили, що визначення жінок як в першу чергу дружин і матерів безпосередньо впливає на формування вторинного статусу жінок як працівників. Третій проблемний вузол пов'язаний з відносинами жінки і соціального класу. Виникає питання, до якого соціального класу належать жінки. Роль сім'ї в ідеологічній соціалізації жінки, чоловіка і дитини репрезентує четвертий блок проблеми. Більшою мірою соціалфеміністки розглядали стратегії сімейної зайнятості з метою виділення традиційних цінностей і ліній поведінки.І, п'ятий блок - це практика, виховання свідомості та ідеологія є центральними для дослідників у галузі соціалфемінізму[28,455].

Ці питання формують базис  феміністичної методології. Соціал-феміністки наполягають на необхідності розвитку альтернативних структур (кризові центри для жертв насильства, малий бізнес, дитячі садки) які стимулюють інші види мислення і поведінки.

Марксистська і соціалістична ідеологія стала ідеологією багатьох груп нового жіночого руху 60-х років. До середини 70-х соціалістичні феміністи стали втрачати свою силу, багато жінок-марксисток пішли з соціалістичних організацій і з жіночого руху взагалі.

Висновок до 2 розділу

У цьому розділі  розглядаються  основні концепції фемінізму: марксистський , соціалістичний ,ліберальний , радикальний.

Головні положення марксистського і соціалістичного фемінізму  спираються на взаємозв'язку гендерної та класової нерівностей з інститутами приватної власності. Різниця напрямків полягало в тому, що перші вважали класову нерівність основною та первинною формою соціальних ієрархій в суспільстві, а другі розглядали клас і гендер як відносно автономні системи, кожна з яких створює свою ієрархію. Марксистський напрямок фемінізму акцентує специфіку капіталістичної системи, що породжує класову нерівність так само, як і економічну залежність жінки від чоловіка. Гендерна нерівність може зникнути тільки зі зникненням капіталізму і класів.

В основі радикального фемінізму  лежить теза про те, що пригнічення  жінки є найбільш глибинною формою гноблення, притаманною культурі останніх тисячоліть; в аналізі систем експлуатації центральне місце відводиться патріархату, тобто владі категорії чоловіків над категорією жінок. Радикальний фемінізм розробив поняття виключно жіночої культури, разом з переконанням у потребі організації окремо від чоловіків.

Ліберальні феміністи  вважають, що жінки можуть претендувати на рівність з чоловіками, оскільки людині властива здатність свідомої духовної діяльності, а також тому, що гендерна нерівність - результат  патріархальної і дискримінаційної моделі поділу праці. Ключовий документ у ліберальних феміністів це «Декларація почуттів", яку випустив перший з'їзд боротьби за права жінок, що відбувся в місті Сенека-Фоллс (штат Нью-Йорк) у 1848 р., в якому жінку оцінювали поза контекстом дому та сім'ї, сприймаючи її як незалежного індивіда, що має невідчужувані права. Для лібералів приписування статевої приналежності ,нерівність між чоловіками і жінками на самому ділі - соціальна конструкція, не вкорінена в «природі». Ввівши поняття «гендер» ліберали розуміли його як особливість статевої ідентичності. Ліберальні феміністи, пояснюючи гендерну нерівність, досліджують роль чотирьох факторів: соціального конструювання гендеру, гендерного поділу праці, доктрини і практики публічної і приватної сфери, патріархальної ідеології. Одне з питань, що розглядаються прихильниками ліберального фемінізму при аналізі гендерної нерівності, - це проблема рівності в шлюбі.

РОЗДІЛ 3 ТЕНДЕНЦІЇ  РОЗВИТКУ  ФЕМІНІСТИЧНОГО РУХУ  В УКРАЇНСЬКОМУ СОЦІУМІ :ЕМПІРИЧНИЙ АНАЛІЗ.

3.1Фемінізм крізь призму громадської думки в Україні та світі: вторинний аналіз

У багатьох країнах світу останні  десятиріччя XX століття були періодом суттєвих зрушень у вирівнюванні прав і можливостей чоловіків та жінок, особливо відносно доступу до економічних, політичних та освітніх ресурсів. Проте гендерна рівність навіть у ряді найрозвиненіших країн все ще залишається метою, досягти яку вочевидь вдасться у тисячолітті, що настало. Оцінка суспільств з позицій гендерного паритету та запровадження засобів, що сприяють дотриманню неупередженого ставлення до особи, незалежно від статі, нині вважаються невід'ємними складовими демократичного розвитку.

Тож, якщо Україна таки йде чи піде шляхом демократії, ідеї гендерної  рівності раніше чи пізніше знайдуть своє осмислення та практичне втілення.

У наш час українські жінки, що складають більше половини зайнятого населення, посідають провідні позиції в освіті, охороні здоров’я, сфері обслуговування. Великий відсоток жінок працює на виробництві. Немало з’явилося жінок менеджерів та приватних-підприємців. Однак в усіх без винятку галузях, у тому числі й тих, де жінки чисельно переважають чоловіків, вони дуже слабо представлені на владно-адміністративному рівні, недостатньо впливають на прийняття суспільно значимих рішень. Іншими словами, жінок поки що мало у тих сферах, де розподіляються і використовуються найважливіші суспільні ресурси: влада і гроші[1,20-28].

В Україні жінки-активістки та їх діяльність сприймаються суперечливо. Частина людей (як чоловіків, так і жінок) переконана, що українська жінка уже досягла рівноправності і саме від цього страждає. Вони згодні визнати соціально-економічні проблеми, що постали перед жінками та їхніми родинами (а жінку традиційно трактують виключно як берегиню роду), але не розуміють психологічних проблем, а тим більше прагнення до участі в політиці. Згідно опитування, проведеного організацією “Жіноча справа” (голова — І. Бєлоусова) та центром “Соціс-Геллап”, головними проблемами, що турбують нині жінок в Україні названо:

• фінансове становище родини — 75%,
• дорожнеча продуктів — 45%,
• власне здоров’я та здоров’я родини — 42%,
• безробіття — 39%.
• Політична нестабільність, процес реформ цікавить усього до 6 % опитаних.

Жінки, як зазначається в  коментарі до публікації цих даних  готові перебирати на себе все більше відповідальності за благополуччя сім’ї. Джерелами їхніх власних доходів  є: бізнес — 12%, зарплата у держсекторі  — 27%, пенсії та інша допомога від держави  також — 27%. Жінки жертвують заради добробуту сім’ї іншими сферами діяльності і своїм вільним часом. Тільки 27% жінок зустрічаються з рідними, 35% — з друзями; 74% жінок не відвідували кіно чи театри протягом 1997-98 рр. Значна частина українських жінок справді дивиться на себе і на своє становище очима чоловіків, приймаючи традиційний розподіл суспільних ролей і забувши про своє лідерство, сфери зацікавлень, здібності, які робили їхнє життя духовно багатим до заміжжя, беруть на себе увесь тягар сімейних обов’язків[5,40-48].

Українське суспільство, яке проголосило перехід до ринкової економіки та політичної демократії, поки що найпомітніше демонструє дві  тенденції зміни гендерних відносин: явне посилення нерівності і дискримінації  жінок у багатьох сферах суспільного  життя і водночас небажання й  невміння громадян, політичних партій та громадських організацій, включаючи  жіночі, осмислити феномен нерівності і протистояти йому засобами, які  активно використовуються у розвинених демократичних суспільствах.

Принцип рівності статей передбачає, що економічні, політичні та соціальні  ресурси повинні розподілятися  між чоловіками і жінками загалом  рівномірно, без суттєвих диспропорцій. Реальна ситуація цьому не відповідає. Наявна у суспільстві дискримінація  за ознакою статі виявляється  у нерівності можливостей чоловіків  і жінок на ринку праці (при  наймі, звільненні, кар'єрному просуванні, оплаті праці тощо), у сфері розподілу  здійснення влади, в невизнанні виробничої праці жінок у домашньому господарстві як соціально значущої[19,160-171].

Так наприклад 2000 році компанією Gallup International було проведене опитування громадської думки в 60-ти країнах світу, включаючи і Україну, яке стосувалося економічних та політичних прав і соціальних ролей жінок. Це дослідження визначило, що за ціннісно - нормативними уявленнями населення нашої країни більшою мірою наближене до Азії та Африки, ніж до Західної Європи. Один з двох дорослих у світі загалом вважає, що жінки не мають рівних прав з чоловіками, хоча ще 20 років тому близько 130 країн світу схвалили Конвенцію про усунення всіх форм дискримінації щодо жінок. Думка дорослих громадян України є схожою до загальносвітової: лише 55 % опитаних вважають, що жінки й чоловіки в Україні мають рівні права. До того ж чоловіки переконані у цьому значно частіше (65 %) аніж жінки (47 % ) . Добре відомо, що засадничим чинником загальнокультурного та професійного розвитку людини, її самореалізації у суспільстві є освіта . Ця соціальна інституція в Україні чи не єдина, де можна говорити про наближення до гендерної рівноваги. Принаймні на рівні загальної та спеціальної середньої освіти, а також вищої освіти українські жінки не тільки не поступаються чоловікам, а й часом чисельно випереджають останніх. Лише на рівнях навчання в аспірантурі та докторантурі, а також підвищення кваліфікації спостерігається домінування чоловіків[6,6-7]. Опитування громадської думки фіксують неоднозначне ставлення до необхідності здобуття освіти чоловіками і жінками. Ось як виглядає Україна на тлі інших регіонів світу щодо згоди чи незгоди з тим, що освіта важливіша для хлопчиків, ніж дівчаток. В Україні кожен п'ятий опитаний (20 %) висловив згоду з вказаним твердженням. Причому українські чоловіки значно частіше (25 %) ніж жінки (15 %) впевнені у важливості освіти передусім для хлопчиків.