Фемінізм як чинник гендерної рівності та гендерної демократії в Україні та світі

Зброєю в боротьбі за емансипацію жінок став розум, скерований проти ототожнення жінок  виключно з їх природою та  сексуальними  функціями .  Віра в розум поєднувалась у ті часи з вірою в прогрес. Такі переконання , що зазнали впливу вже глибоко вкоріненої традиції ліберального контрактизму і відданості формально узаконеній рівності , найяскравіше відображені в класичному трактаті XIX ст. "Жінки, - писала вона, - взяли на себе всі витрати і недоліки цивілізації , загубивши ї ї корисні плоди ") .

«Підлеглість жінок » (1869) Джона - Стюарта Мілля.  Протиставляючи «розум» «інстинкту», Мілль   прагне суспільства, заснованого на раціональних принципах. Він доводить, що потрібно скасувати відмінності в ставленні до статей разом з іншими «випадковостями народження ». Надання жінкам рівності в громадянстві і громадянських свободах у соціальній сфері сприятиме глибшій трансформації суспільних відносин між статями.[26,215].

Шістнадцятьма роками раніше в США Ебігайл Адамі звернулася у листі до свого чоловіка Джона Адамса, який повинен був стати другим в історії країни президентом , із закликом поліпшити становище жінок :

"Я  бажаю, щоб Ви згадали про жінок і були б до них більш прихильні і великодушні, ніж Ваші попередники ... Пам'ятайте, що всі чоловіки були б тиранами, якщо б могли ").

І. Кант , А. Шопенгауер , Ф. Енгельс , К. Маркс , 3. Фрейд та інші філософи, психологи, соціологи звертали пильну увагу на відносини між статями, розкриваючи різні їхні аспекти. Так, Ф. Ніцше у «Книзі для вільних умів» про жінку й дитину зазначає, що досконала жінка є вищим типом людини, ніж досконалий чоловік, але трапляється такий жіночий тип надзвичайно рідко.

Ранній фемінізм у Франції

Перші активно організовані групи на захист прав жінок  з'явилися відразу після французької революції 1789 р. У 90-х роках XVIII століття під впливом ідеалів свободи і рівності, за які боролася революція , в Парижі та ряді інших міст було створено кілька жіночих клубів. Вони стали місцем зборів для жінок , у них розроблялися політичні програми , які закликали до рівних прав на освіту, працю , участь в управлінні справами суспільства. Керівник одного з таких клубів Марі Жуз написала відозву , озаглавлена ​​" Декларація прав жінок". Вона грунтувалася на "Декларації прав людини і громадянина " - основного конституційного документа революції  . Автор відозви стверджувала, що права на свободу і рівне громадянство не можуть належати одним лише  чоловікам , вона висловлювала сумніви в тому , що справжньої рівності може бути досягнуто в умовах , коли   половина суспільства позбавлена ​​тих привілеїв, якими користуються лише чоловіки. Заклик не знайшов розуміння у лідерів революції, і в 1793 р. Марі Жуз була страчена. Жіночі клуби в подальшому були розпущені урядовим декретом. З того часу феміністичні групи і жіночі рухи не раз ще   виникали і реорганізовувалися в країнах Заходу , майже завжди стикаючись з ворожістю і викликаючи часом насильство з боку можновладців . Тим не менш , Марі Жуз була єдиною феміністкою , що віддала своє життя за справу рівноправності статей.

Боротьба за права  жінок у Сполучених Штатах

У XIX столітті найбільший розвиток фемінізм отримав у Сполучених Штатах. Лідери більшості  жіночих рухів в інших країнах розглядали боротьбу американських жінок за свої права як зразок для себе. У період 1830 – 1850 років американські феміністки брали безпосередню участь в діяльності груп , які виступали за скасування рабства . Петиції з цього приводу зазвичай містили велику кількість жіночих підписів. Тим не менш, не маючи формальних політичних пра , жінки не могли чинити політичний тиску , за допомогою якого реформатори могли б досягти своїх цілей. Жодна жінка не була допущена до участі в роботі всесвітньої конференції по боротьбі з рабством, скликаній у 1840 році в Лондоні. Цей факт змусив жіночі групи повернутися обличчям до проблеми нерівності статей. У 1848 р., як і пів століття тому , подібно до своїх попередницям з Франції , лідери жіночих рухів США зустрілися , щоб прийняти " Декларацію почуттів " , складену за образом і подобою американської Декларації незалежності. "Ми вважаємо само собою зрозумілим, - говорилося на  самому початку Декларації , - те , що всі чоловіки і жінки створені рівними ". У документі викладався довгий перелік несправедливостей по відношенню до жінок . Однак цей період не призвів до значних поліпшень у соціальному становищі жінок. Після  касування рабства Конгрес дав виборчі права лише звільненим рабам - чоловікам.

На початковому етапі розвитку жіночого руху в США певну роль відіграли чорношкірі американки , хоча їм часто доводилося стикатися з ворожим ставленням білих американок . Сожунер Трас була негритянкою, яка протестувала як проти рабства , так і проти позбавлення жінок виборчих прав, тобто тісно пов'язує обидві ці проблеми;. Коли вона в 50-х роках минулого століття пристрасно й запально виступала на одному з масових мітингів в Індіані , один з білих учасників мітингу крикнув їй : "Не вірю,   що ти справді жінка!" У відповідь на це С. Трас оголила перед усіма свої груди , щоб показати , якої  вона  статі . У 1852 році під час її виступу на з'їзді активісток жіночого руху в м. Акрон (штат Огайо) білі жінки намагалися вигуками із залу зірвати її   промову. Вона долала подібний опір, і відіграла помітну роль у боротьбі жінок за свої права в той період . Однак інші чорношкірі активістки, які намагалися нарівні з білими жінками взятии участь у цій боротьбі , були розчаровані тими забобонами, з якими їм довелося  зіткнутися. З того часу число чорношкірих феміністок було досить незначним[3,9-34].

Розвиток жіночого руху в Європі

Однією з найбільш важливих подій в історії зародження жіночих   рухів в Європі стало подання в 1866 р. в англійський парламент петиції, підписаної 1500 жінками. У ній містилася вимога про включення до обговорюваної тоді реформи виборчого права положень про надання жінкам виборчих прав у повному обсязі. Петиція булла залишена без уваги. У відповідь організатори акції рік потому утворили " Національне товариство за Жіночі виборчі права ". Члени цього суспільства стали відомі як суфражистки; з тих пір це слово слугує нагадуванням про ту петиції, з якою в XIX столітті зверталися до парламенту , щоб поширити виборчі права на жінок . До початку XX століття феміністичний рух в Англії за своїм впливом було порівнянно з рухом у США. В обох країнах на початку століття часто організовувалися марші і вуличні демонстрації. У червн і  1908 р. В Лондоні відбувся масовий мітинг, в якому взяло участь   близько півмільйона чоловік. У цей період жіночі рухи швидко поширювалися в усіх основних європейських країнах, а також в Австралії та Новій Зеландії. [13,60-69].

Видатна діячка руху суфражисток Еммелін Панкхерст зробила кілька пропагандистських турне по Сполучених  Штатах , детально розповідаючи великим аудиторіям про  боротьбу  англійських жінок за свої права . Дві американки, залучені в цю боротьбу - Еліс Пейн і Харрієт Стантон Блатч , організували в 1910 – х роках серію багатолюдних маршів по Нью -Йорку та інших містах Східного узбережжя.

Після 1920 р. жіночі рухи в Великобританії та інших країнах на кілька десятиліть прийшли  в  занепад.   Почасти  це було викликано успішним досягненням поставленої перед ними мети - забезпеченням до цього часу в більшості західних країн (у Великобританії, наприклад, в 1928 році) рівних виборчих прав. Радикально налаштовані жінки тяжіли до участі в інших громадських рухах (багато з них , наприклад ,прилучилися до анти – фашистського  руху) . Хоча багато хто продовжував боротьбу за права жінок у цих більш широких рамках,  фемінізм як особливий рух проти домінування чоловіків у різних громадських інститутах став менш помітний. Проте досягнення рівних політичних прав мало сприяло поширенню  рівності  на  інші сторони  життя  суспільства. [34,45-93].

Розвиток жіночого руху в  Україні

Виникнення та усталення  традицій жіночого руху в Україні  відбувалося під впливом феміністичної  теорії Заходу. Особливістю українського жіночого руху є тісний зв'язок з національно-визвольною боротьбою. У Наддніпрянській Україні основні зусилля емансипаційного руху зосереджувалися на боротьбі за право жінки на освіту, зокрема вищу («Общество помощи высшему женскому образованию» у Харкові). Згодом були засновані Київська жіноча громада, Товариство захисту працюючих жінок у Києві та Харкові. Жінки брали активну участь у культурно-освітньому русі (Олена Пчілка, Х.Алчевська та ін.), а також у суспільно-політичному житті, зокрема у народницькому та соціал- демократичному рухах. Під час Першої світової війни (1914—1918) та українських визвольних рухів (1917—1921) жінки брали активну участь у санітарно- медичній праці. Окремі українські жінки перебували на військовій службі — в Легіоні Українських січових стрільців (О. Степанів, С. Гапечко, Г. Дмитерко та ін.), в Армії УНР, у повстанських загонах (Маруся Соколовська та ін). Активізувалась політична діяльність жінок. До Української Центральної Ради їх увійшло 11 (Л. Старицька-Черняхівська, 3. Мірна, В. О'Коннор-Вілінська, С. Русова та ін.). Традицію ліберального фемінізму в міжвоєнний період розвинули жіночі організації в Західній Україні. У Галичині найбільшим жіночим об'єднанням був Союз українок, на Волині — Союз українок Волині, на Закарпатті — Жіночий союз. Важливе значення для поширення ідеї емансипації жінки мала жіноча періодика. У міжвоєнний період у Галичині виходили періодичні видання «Жіноча доля» (1932—1939), «Жіноча воля» (1932—1939), «Жіночий голос» (1931— 1939), «Нова хвиля» (1925—1939) та ін. Після встановлення у Західній Україні радянської влади в 1939 р. діяльність усіх жіночих організацій було заборонено. Після встановлення більшовицького режиму в Україні жіночі організації не мали умов для вільного розвитку. Деякий час існували створені за ініціативою Компартії жінвідділи. У 1930-х роках «жіноче питання» в СРСР зокрема в УРСР, було проголошене повністю вирішеним. Незважаючи на відхід від традиційного фемінізму, розв'язання проблеми суспільної рівності жінок у радянський період характеризувалося зростанням їх освітнього та професійного рівнів, активною участю в науковому, літературно-мистецькому житті країни[13,60-69].

Відродження фемінізму

Публікація в 1963 р. « Феміністичної  містики »  Бетті Фрідан  зробила поштовх  до відновлення  феміністичної  думки. Фрідан досліджувала те, що називала « Проблемою без назви» , а саме — розчарування та нещасність багатьох жінок внаслідок обмеження їх  до ролей домогосподарок та матерів. Друга хвиля фемінізму означала, що досягненням жінками права голосу, ще  зовсім не покладено  кінець жіночому питанню . Навпаки , феміністичні ідеї та претензії ставали дедалі радикальнішими, а подекуди й революційними.

Книги « Гендерна політика » Кейт Міллер (1970) та «Жінки - євнухи» Джермейн Грір (1970) розширили  межі того ,  що  раніше  вважалося політичним  , зосереджуючи увагу на особистих , психологічних та сексуальних аспектах утисків жінок. Метою  другої  хвилі  фемінізму була не  політична емансипація , а жіноча лібералізація  (визволення) , відображена   в ідеях наростаючого Руху Визволення Жінок. Така мета не могла бути досягнута виключно політичними реформами чи законними змінами, а вимагала, як стверджували феміністки, радикальних,   можливо і революційних процесів соціальних змін. З часу першої появи радикальної феміністичної   думки в 1960 - х роках та на початку 1970 – х  фемінізм перетворився н а виражену і усталену ідеологію  , чиї ідеї та цінності кидають виклик більшості центральних припущень традиційної політичної думки . Фемінізм досяг установлення  статі та  статевих  перспекти у колі академічних дисциплін та результатів у піднятті людської свідомості про гендерні  питання в публічному житті. На 1990 рік феміністичні  організації існували в усіх західних країнах та більшості розвинутих країн . Однак   два процеси незмінно слідували цим досягненням  . Перший — це дерадикалізація , оскільки просліджувався  відступ від подекуди безкомпромісних  позицій  фемінізму, властивих йому в 1970-х роках .  Це призвело  до популярності   ідеї  постфемінізму , яка стверджувала , що феміністичні цілі в більшості були досягнуті і що жіночий рух направляється вже поза межі фемінізму. Другий процес — це роздроблення . Замість звичайної втрати радикальних чи критичних напрямів , феміністична думка пройшла через процесс радикальної диверсифікації, що призвело до проблематичності визначення спільного підґрунтя подальшого розвитку фемінізму.  

Висновок до 1розділу

В цьому розділі я розглянула сутність поняття фемінізму, а також народження фемінізму і феміністичного руху в Україні та в світі.

Отже, фемінізм (фр. Feminisme, від лат. Femina–  «жінка») – в широкому сенсі– прагнення до рівноправності жінок з чоловіками в усіх сферах життя суспільства , у вузькому сенсі – жіночий рух , метою якого є усунення дискримінації жінок і рівняння їх прав з чоловіками.  Як політичний термін , фемінізм з'явився в ХІХ ст. та увійшов до повсякденного вживання лише з 60 - х років ХХ ст. (фемінізм як медичний термін вперше був застосований у ХІХ ст. для означення зміни статі - жінок на чоловіків чи чоловіків на жінок ). У сучасному розумінні поняття фемінізму незмінно пов'язане з жіночими рухами та спробами підвищити соціальну роль жінок. У цьому значенні поняття асоціюється з двома основними уявленнями : що жінки займають гірше становище в суспільстві виключно через стать та те, що це становище може і повинно бути виправленим .

Ще в кінці XVIII століття одна з перших феміністок Мері Уоллстонкрафт обурилася на не справедливість сімейних відносин. Вона захищала право жінок на рівність в сім'ї, доступ до освіти і професійного самовираження. Однак на відміну від сучасних феміністок вона вважала, що з загальним розвитком жінки на більш високий рівень піднімається і її здатність виконувати материнські обов'язки.

Прихильник фемінізму  розглядає статевий диморфізм як бінарне протистояння "чоловік-жінка", причому, чоловікам приписується привілейоване  становище, пов'язане з правом чоловіки займати в суспільстві більш  високе місце.

Через 50 років Джон Стюарт Мілль та Харрієт Тейлор піддали критиці патріархальний уклад відносин у родині. Вони зійшлися у поглядах на право жінок брати участь у виборах, на правову рівність у шлюбі і в доступі до освіти. Разом з тим, Тейлор виступала за більш активну участь жінок у професійній сфері, Мілль ж бачив призначення жінок в сімейному житті, в турботі про благо дітей. Мілль підкреслював роль сім'ї як школи моральності для її членів.

Джордж Бернард Шоу (англійський соціаліст-фабіанец) не схвалював економічну залежність і несвободу жінок в сім'ї. Він виступав за соціалізацію роботи з тим, щоб і чоловіки і жінки могли автономно заробляти гроші, що розподіляються потім порівну між членами сім'ї. Ця схема передбачала створення сімейних відносин, заснованих на істинному консенсусі.

Фемінізм другої хвилі, продовжуючи  традицію критики авторитарної сім'ї, стверджував необхідність повного знищення сім'ї взагалі. Бетті Фрідан переконувала освічених жінок середнього класу, що щаслива домогосподарка-це міф. Вона закликала жінок поміняти одноманітну і позбавлену творчості домашню роботу на працю в якій-небудь професійній сфері.

У 1967 році виникла національна організація "За білль про права жінок", яка захищала свободу вибору в репродуктивній сфері, відмова від материнства, професійне навчання для бідних жінок. Організація сприяла виділенню коштів на виховання дітей з метою припинення "статевої дискримінації" при безробітті.

У 60-ті роки XX століття з'являється  радикальний фемінізм, який обрушив на інститут сім'ї найжорстокішу і ні перед чим не зупинну критику. Радикальні феміністки, як наприклад Суламіф Файерстоун, піддали сумніву доцільність "біологічної сім'ї" як причини поділу суспільства на класи за статевою ознакою. "Біологічну сім'ю", винну у придушенні жінки як особистості, слід було заборонити. Файерстоун вважала, що вагітність і материнство самі по собі яскраво висловлюють придушення жінки. Звідси, досягнення у розвитку репродуктивної технології повинні звільнити жінок від усіх обмежень, пов'язаних з виношуванням і вихованням дітей.