Автор работы: Пользователь скрыл имя, 21 Января 2014 в 09:42, шпаргалка
Работа содержит ответы на вопросы для экзамена по "Риторике".
Що робити? Якби ж знати. І от рятівна думка: Інтернет! Трохи грошей – і все потрібне у тебе в кишені. І ніякі книжки непотрібні... Так, але... Чи правда, що непотрібні? Чи дійсно задовольнить Інтернет усі наші розумові потреби, чи витіснить він книжку, до сьогоднішнього дня ще незамінну в житті студента? Поміркуємо над цим, звернувшись до статті У.Еко...
Додаток 7
Умеренко О., ф-т англ. мови.
Ми всі пам'ятаємо те, як ми були маленькі. Ми пригадуємо наші емоції, слова, дарма що ця інформація зберігається десь поза сферою оперативної пам'яті нашого мозку. Ми всі пригадуємо, як тягнулись рученятами до першої своєї яскравої книжки казок і примхливо вимагали: “Ще! Ще одну казку!” І коли мама, поступаючись наполегливості свого чада, затягувала чергове “жили собі та були собі...”, жадібно дослухалися до слів та широко розкривали очі, повні майже благоговійного трепету перед здається нерозв'язанною загадкою: як і де серед цих дивних гачків мама знаходить мені казку?
Але проходить зовсім трохи часу, і ми вже самі читаємо, здійснюючи ту ж саму пошукову роботу у книжках. Дитячий мозок, як губка, починає по пам'яті всмоктувати безліч знань, одночасно вибудовуючи власну інтелектуальну піраміду. І ось уже позаду Пушкін, Толстой, Толкін та Стругацькі; потяг до нових знань набуває сили потужного торнадо, примушуючи не звертати увагу на втому в руках від перетягування численних томів з бібліотеки та набряклу шию, що втомилась від розглядання того, що ще залишилось непрочитаним на горішніх полицях батьківської літературної колекції.
Мозок розділяється на безліч площин і вже не задовольняється лінійним простором паперового листа. Розум, що набув витонченості, виграє битву у впертої машини, підкорюючи її наказу пальців і клавіш. Дитина, що подорослішала, поселяється у просторах гіпертексту. Жорсткий диск зберігає візуальні образи та набір перших алгоритмів. Руки тягнуться до клавіатури та обіймають слухняну “мишку”. По-дорослому звично примружуємось, вдивляючись у міжрядковий віртуальний простір та дослухаємось до навіювання власної свідомості: “Ще! Ще один сайт (чат / місію / ...”), та, поступившись, набираємо ще один звичний http, реєструємо ще один “нік”, розвиваємо ще одного героя... Втомлені очі “наздоганяють світанок”, завершуючи ще один прожитий день.
Мозок відчеканює все
тонші й тонші грані, відшліфовуючи
брили інтелектуальної
Головне, щоб результатом цих пошуків не став Всесвіт з прямих та кутів, тліючий прах життя та реальне Сонце, що потонуло у віртуальній темряві.
А мозок усе будує свою піраміду...
Ландар Г., ф-т англ. мови.
Спочатку було лише слово, за допомогою якого передавалися факти та й будь-яка інформація взагалі. Люди просто все запам'ятовували, тренуючи при цьому свою пам'ять.
З появою письма люди почали боятися, що їхня пам'ять погіршиться, оскільки нічого не треба буде запам'ятовувати, все буде фіксуватись письмово. Але поява книгодрукарства навпаки додавала тренування пам'яті – треба було запам'ятовувати уже цілі книжки.
У другій половині 20-го сторіччя набуло поширення телебачення. Саме через екран телевізорів люди дізнавалися про факти та події у світі. При цьому дивитися на готові зображення виявилось дуже легко – не треба нічого читати – натиснув кнопку – і в курсі справ.
Але після телевізора з'явився комп'ютер, теж з яскравим екраном. Ввімкнув його – і перед тобою увесь світ. Тут уже і фільми подивитися можна, і безліч книжок, газет, взагалі різних текстів почитати...
Але проблема не у протиставленні книги і комп'ютера. Як на мене, наше суспільство у майбутньому може розділитися на тих, хто надає перевагу тільки візуальній інформації – „картинці”, з якої „все зрозуміло” – телебаченню, дивлячись кимсь зроблені репортажі, та тих, хто шукатиме інформацію сам, і не лише у друкованих ЗМІ, книжках, а й в Інтернеті, роблячи свої власні висновки.
Доліна В., ф-т англ. мови.
Я гадаю, що кожен пам'ятає казку “Чарівна лампа Аладіна”, де бідного напівголодного хлопчика повинні були стратити лише за те, що він дуже захопився книгою та не почув наказу про заборону дивитися на царівну.
А в наш час чи можна знайти такого відданого книгам юнака чи дівчину? Я можу з упевненістю сказати – ні. Все, що ми можемо побачити – це Інтернет-клуби, де все, що діти роблять – це граються у різні ігри та пишуть один одному якісь нехитромудрі листи. Батьки, погляньте на своїх нащадків! Вони ж навіть не знають хто такий Пушкін та ніколи не чули про таблицю множення! Якщо дітям потрібна якась інформація, то вони її шукають тільки за допомогою якоїсь іншої програми, але знову на комп'ютері. Бібліотеки всі спорожніли, діти навіть забули про їхнє існування. Вони вважають, що писання реферату – це тільки марна трата часу: все, що їм треба зробити – це за п'ять хвилин “перекачати” потрібну інформацію з Інтернету.
Як має рацію шановний пан У.Еко, коли у своїй статті наводить цілу низку безперечних переваг книги перед комп'ютером, демонструє, що станеться з нами, якщо ми забудемо про книгу! От лише, як на мене, він трохи хибує, кажучи, що треба розвивати обидва види передачі інформації. Але ж комп'ютер – наше лихо!
Батьки, замисліться, будь-ласка, над долею Ваших дітей. Бо все, що може залишитися у майбутньому – це лише гіперкриза, коли люди скоряться машинам, які, у свою чергу, зганьблять нашу планету. Зробіть усе можливе, щоб книга не вмерла у серці Вашої дитини! Не нехтуйте навіть такими способами, як висадити свою дитину на деякий час на безлюдний острів з декількома томами Шекспіра чи Гоголя!
П'ятак Н., ф-т англ. мови.
...Величезна сцена, маса глядачів, актори у масках. Так, це античний театр з його відвертими умовностями, жіночими діалогами, що вимовляються грубими голосам, з глядачами, що дивляться виставу незалежно від професіоналізму постановок. Але люди вірять, сліпо вірять, хочуть вірити і можуть, тому, частиною чого вони самі не є...
...Барвисті костюми (а то й повна їх відсутність), ніщо не нагадує декорацій як частини інтер'єру, (хіба що хтось “замалюється”, використавши модне слівце “декор”), нема й сценарію, та й важко відрізнити трупу від глядачів. Театр авангардний...
Як це не дивно, але політичний театр грає за тим же сценарієм, з тим самим інтер'єром та з тими самими акторами, лаштунками й глядачами. Але “репертуар” та стилістична спрямованість змінюються трохи швидше: раз на 100 років, а не на тисячу.
Радянський “театр” казав неправду, але хто це знав? “Народними артистами” були одиниці (порівняйте – також в основному чоловіки), їх не цікавила реакція зала, яка, у принципі, не змінювалась; вони були абсолютно відірвані від мас.
Зараз же усе має бути настільки відверто й чесно, що іноді навіть буває соромно за неприкриту незайманість політичної голизни. Змінився “репертуар” – тепер вже красти не модно, і не тому, що це негарно, як вчила колись бабуся, а тому, що просто невигідно. Сучасні “павлики морозови”, що жадають відхопити негативчик, з'являться хутенько із своїми професійними “кодаковськими” камерами. Саме через це й доводиться задовольняти голодного й активного глядача, заманюючи його у дійство “політичного театру”. Можливо, розвиток інформаційних технологій незабаром примусить перетворити цей театр, наприклад, на театр на льоду, де, до того ж, можна буде задіювати у процес ведмедів, корів і зайців...
Чернешенко І., ф-т англ. мови.
Любі мої друзі!
Ось дивлюся я на вас, таких розумних і красивих, і згадую своє прекрасне дитинство, і так хочеться в нього повернутись, але я вже дорослий і у мене, як і у ваших мам й татусів, є свої права і обов'язки дорослого. Наприклад, зараз я займаюся виборами.
Пам'ятаєте, як звірята обрали собі царя у казочці про лева? Ось так і у справжньому житті ми обираємо тих, хто нами керує, для того, щоб у країні, де ми живемо, був порядок. Ви, мабуть, усі чули це слово – “вибори” – адже його сьогодні часто повторюють. І ви самі відчуваєте, що слово “вибори” схоже на слово “вибирати”. І дійсно, “вибори” – це коли ваші мами, татусі, братики й сестрички, якщо їм уже виповнилося 18 років, – усі дорослі – обирають народних депутатів – людей, які як леви керуватимуть нами, щоб у країні був порядок та справедливість.
Але як же наші леви-депутати справлятимуться із своєю роботою? Ми знаємо, що леви великі, сильні, але ж і простори у нас великі, проблем безліч, словом, роботи багато. То як же бути? Мабуть, дяді й тьоті були такі ж розумні, як і звірята, тому розсудили правильно: поділити всю Україну на частинки, а від кожної з таких частинок обрати по найкращому левові, і ці леви разом мають збиратися і вирішувати питання як рівні по відношенню один до одного і до нас. Таких левів в Україні є 450, вони й називаються депутатами, а частинки, на які поділена Україна, називаються мажоритарними виборчими округами. Це не якісь чарівні слова, на зразок “крібле-крабле-бум”, а спеціальні слова, які люди придумали, щоб позначити ці речі. Хоча іноді трапляються справді чарівні випадки – скажімо, люди голосують за одного кандидата, а перемагає інший. А чому це так буває ви дізнаєтеся тоді, коли станете дорослими і самі братимете участь у виборах.
А поки що, мої любі, коли прийдете додому, запитайте ваших батьків як звати того кандидата у депутати, за якого вони збираються голосувати, напишіть це ім'я на листочках та віддайте вашій вчительці.
Чернешенко І., ф-т англ. мови.
Ось я зараз стою перед Вами, готуюсь говорити, а на думку мені спадає сказане колись моєю покійною бабусею. Пам'ятаю, це були вибори депутата Верховної Ради, нині поважної, відомої людини – Дурдинця. Так от моя бабуся сказала: “Мені все одно яке в нього прізвище – хоч Дуринець, хоч Баранець – аби тільки слово не лайливе і, головне, щоб він у село газ проложив”.
Так от, вибори... Ви усі свідомі люди й уже брали самі участь у недавніх виборчих змаганнях і могли самі відчути те саме, що й я тут – ту радість, ту гордість, те майже щастя від того, що я, як і мільйони інших людей, можу прилучитись до найяскравішого вияву демократії та сам за себе вирішувати, чи буде у мене завтра, чи ні. Ви усі знаєте, що народних депутатів ми обираємо двома шляхами: половину – 225 – в одномандатних виборчих округах, а половину – у загальнодержавному багатомандатному виборчому окрузі, тобто голосуємо за партії та списки їх кандидатів. А чи задумувались Ви, яке це велике досягнення української демократії, як народ і його слуги зуміли відійти від тоталітарщини, яка царювала у нашому мозку, і сягнути на новий рубіж свободи, створивши справді, не боюсь цього слова, прекрасну виборчу систему, яка відповідає нашим потребам. Завдяки їй ми зможемо самі творити своє майбутнє! Якщо Вам подобається якась партія, Ви обираєте її представників у парламент по загальнодержавному багатомандатному виборчому округу; в той же час Ви маєте власного депутата від тієї місцини, де Ви проживаєте. Ви можете прийти і подивитись йому у вічі, розповісти йому про свої турботи, нагальні питання, а депутат від партії буде в цей час відстоювати Ваші ширші ідеологічні вподобання та політичні інтереси у Верховній Раді.
Ви скажете, що я можу бути не дуже об'єктивним і розхвалювати все це безпричинно, але давайте подивимося на те, що говорять безпристрасні спостерігачі – іноземні спеціалісти. Їхні відгуки найкращі і сягають ідеальних уявлень про справжні демократичні вибори у молодій демократичній державі. Самі іноземці стверджують, що в багатьох країнах, якими ми захоплюємося, виборчі системи значно поступаються нашій. Отже, ми маємо чим пишатися, що залишити нашим нащадкам, і мені не соромно дивитися в вічі ні бабусі, яка прийшла на вибори, ні іноземному спостерігачеві, який приїхав, щоб упевнитись у вірності нашої виборчої системи.
А Вам, шановне панство, я бажаю всього найкращого, і – до виборів!