Шпаргалка по "Риторике"

Додаток 1

Рождественский  Ю.В. Теория риторики. – М.: Добросвет, 1999. – С.69-71.

Термины "этос", "пафос", "логос" — основные для риторики.

Этосом принято называть те условия, которые получатель речи предлагает ее создателю. Эти условия касаются времени, места, сроков ведения речи, и этим определяется часть содержания речи, по крайней мере, ее тема, которую получатель речи может считать уместной или неуместной. Неуместную речь получатель речи вправе отклонить. Главным признаком уместности является тема речи, при условии, что время, место и сроки речи согласованы между участниками речевой коммуникации.

Пафосом принято называть намерение, замысел создателя речи, имеющего цель развить перед получателем определенную и интересующую его тему. Пафос ограничивается категорией этоса с одной стороны, т.е. может реализоваться лишь в пределах ее места и времени. Другим ограничением пафоса являются словесные средства, которыми располагает создатель для установления контакта с получателем речи.

Логосом принято называть словесные средства, использованные создателем речи в данной речи при реализации замысла речи. Логос требует, помимо воплощения замысла, использовать такие словесные средства, понимание которых было бы доступно получателю речи.

Таким образом, этос создает условия для речи, пафос – источник создания смысла речи, а логос –  словесное воплощение пафоса на условиях этоса.

Клюев Е.В. Риторика – С.13-15.

Разделы риторики отнюдь не представляли собой конгломерата частей, трактующих каждая о своем: все они стояли на общем фундаменте persuasio (греч. peitho), что в наиболее точном переводе звучит как убеждение. Потому-то риторика и определяется часто как наука об убеждении, или как наука убеждать.

При таком взгляде на риторику становится очевидным, что использовать ее действительно можно не только применительно к публичным речам, но и к широкому кругу самых многочисленных и разнообразных ситуаций, в которых собеседники вступают в речевое взаимодействие – будь то выступление перед аудиторией или разговор двух друзей при закрытых дверях. Ведь "убедить" означает прежде всего приобрести союзника. Трудно представить себе, что хотя бы одному из говорящих хотя бы на одну минуту это может быть безразлично.

Persuasio - одна из самых широких категорий классической риторики. Точных границ этой категории установить практически невозможно. Однако вполне возможно указать категории, которые были соотнесены с persuasio и с помощью которых убеждение реализовывалось в конкретных сообщениях. Таких основных категорий было три: логос (logos), этос (ethos), патос (pathos, пафос).

Понятие логоса предполагало средства убеждения, апеллирующие к разуму. Так, аристотелевскую риторику принято вообще считать логос-риторикой еще и потому, что логическим и аналитическим средствам убеждения в ней отводилось весьма заметное место. Два главных средства убеждения, которым Аристотель уделял особое внимание, - это силлогизм (умозаключение от общего к частному по всем правилам) и энтимема (сокращенный силлогизм, в котором процедура умозаключения осуществляется не полностью).

Речь о них пойдет у нас  в главе "Диспозиция". Пока же достаточно сказать, что уже само по себе понятие  энтимемы было развернуто как бы с  учетом повседневного дискурса. В  реальной речевой практике говорящие  редко пользуются "логически чистыми" умозаключениями, довольствуясь чаще всего энтимемами. (Так, утверждая: "Это из области риторики, так что этого тебе не понять", я пропускаю суждение о том, что ты не подготовлен по риторике. Мой собеседник, разумеется, сможет "прочесть" энтимему, восстановив опущенный мною смысл.)

Понятие этоса реферировало к средствам убеждения, апеллирующим к нормам человеческого поведения (в том числе и речевого поведения). В этом смысле говорящий, в частности и по Аристотелю, должен "опознаваться" слушателями как "человек достойный" - и в широком смысле этого выражения, и в узком (достойный говорить, достойный, чтобы его слушали). Утверждалось, что личные этические качества говорящего определяют все содержание его сообщения и что слушатели всегда имеют возможность составить себе представление о том, каков этос говорящего. Во многом в зависимости от этого они и оценивали его сообщение.

Понять, как влияет этос на оценку сообщения, поможет одна из басен  датского писателя и драматурга Л. Хольберга, повествующая о состязании в красноречии Аиста и Ястреба, в котором побеждает Аист. Речи, подготовленные ими, одинаково хороши, однако Судья, отметив это, говорит, что судиться как одинаково хорошие они все равно не могут, поскольку одна из них произнесена невинным Аистом, а вторая - хищной птицей.

Понятие пафоса соотносилось со средствами убеждения, апеллирующими к чувствам. Суть пафоса состояла в том, что говорящему следовало уметь вызвать в слушателях чувства, которые могли бы повлиять на их мнение. Вопрос же, стоявший перед говорящим в этом отношении, был следующим: должен ли и он сам испытывать те чувства, к которым склоняет присутствующих? И если да, то имеет ли он право "показывать" эти чувства слушателям?

Риторика учила быть искренним, но "обуздывать" пафос и не выставлять его напоказ. Риторически образованный говорящий должен был уметь вызвать нужные чувства в слушателях без того, чтобы быть театральным. Сложность этой установки, кстати, и обусловила довольно забавную судьбу слова "пафос" в истории человечества: с одной стороны, его впоследствии стали понимать как аффектацию, высокопарность, с другой - как особенную торжественность в ответственных ситуациях.

Правильное обращение с категориями логос, этос и пафос (содержание которых, вне всякого сомнения, было разработано в риторике гораздо полнее, чем здесь представлено) предполагало, что сообщение на всем своем протяжении постоянно контролируется во всех трех аспектах. Переводя разговор на более современный язык, можно, таким образом, утверждать, что риторика фактически закладывала в структуру сообщения такие лишь впоследствии высоко оцененные наукой критерии, как критерий истинности (категория "логос"), критерий искренности (категория "этос") и критерий релевантности речевого поведения (категория "пафос").

Мацько  Л.І., Мацько О.М. Риторика: Навч. посібник. – К.: Вища шк., 2003. – С.10-14.

Найпростіше визначення класичної  риторики — мистецтво переконувати — реалізується через такі основні  загальні поняття риторики, що мали назви в античній науці: логос, етос, пафос, топос.

Логос. У давньогрецькій мові слово logos означало такі дві групи понять:

а) слово, мова, мовлення і б) поняття, думка, розум, а точніше — єдність цих понять обох груп як всезагальну закономірність. Це відбилося в семантиці сучасних слів з коренем лог-, які зосереджені в основному у сферах логіки (науки про закони і форми мислення) та мовознавства: логічна граматика, логічне мовлення, логічний наголос, логічний суб'єкт, логічне судження, логотип, логограма, логічний предикат тощо.

Логос як основна категорія  класичної риторики покликаний був воєдино представляти думку і слово, що практично означало: слово має зміст, думку, воно має йти від розуму й апелювати до нього. Засновник риторичної науки Арістотель бачив Логос, тобто риторику як науку, що має два основні засоби переконувати: 1) силогізм (висновок від загального до часткового) і 2) ентимему (скорочений силогізм, в якому процедура міркування і висновку не повністю показана, а маємо ніби вже готовий висновок) — троп. Ентимема — це троп, а троп з погляду логіки — це скорочений силогізм. Перший спосіб реалізується у розділі «Диспозиція», де зосереджено всі правила розташування матеріалу і логічних процедур з ним, всі види силогізмів, типи аргументацій. Другий спосіб (коротке, ніби стиснуте міркування) розвинувся у розділі «Елокуція» в підрозділ елоквенції як система засобів фігурального мовлення (фігури слова і фігури думки).

У сучасній риториці логічність є однією з основних ознак промови  і тексту. Вона реалізується через  можливість вибору у мовному викладі  послідовності міркувань, несуперечності тез і положень промови, у доцільності співвідношень, якщо реальність диктує суперечливі положення. У розділі «Елокуція» описуються мовні засоби, якими досягається логічність комунікації (система службових слів, які виражають логічні відношення; порядок слів і синтаксичних структур; лексеми з семантикою відношень; граматичні парадигми відмінкових, особових, видо-часових форм).

Етос. У давньогрецькій мові слово ethos означало звичай, звичка, характер, норов (від нього походить і сучасне слово етика) і в античній риториці спочатку вживалося як ознака до слова оратор, а потім закріпилося в риторичній науці як моральний принцип її. Етос є основою формування риторичного ідеалу.

Як одна з основних категорій класичної риторики етос визначав зразкову суспільну й особисту морально-етичну поведінку оратора, інакше промовець не зможе переконувати інших і впливати на них. Власне, без етосу (морального кодексу) риторика самознищується, перетворюється не в істину думок і почуттів, а в самообман. За Арістотелем, промовець має впізнаватися слухачами як людина достойна, гідна промовляти до їхніх сердець і розуму. Арістотель писав, що «істина й справедливість за своєю природою сильніші за свої протилежності», тому їх треба дотримуватися неухильно. Слухачі завжди і всюди складають уявлення про етос оратора, в цьому допомагає їм його промова.

Антична риторика широко послуговувалася поняттям етосу, виховувала високу мораль (гідність, чесність, справедливість, порядність).

Розвиваючи засади античної риторики, Феофан Прокопович подавав етос риторики як види чеснот: мудрість, справедливість, хоробрість, поміркованість. Кожна з цих чеснот описувалася як комплекс рис промовця, правил поведінки і дій, які мають вести до вдосконалення моралі й етики особистості.

Звичайно, риторику як технологію мовлення, як комунікативний матеріал можна використати як на благо  людей, так і на зло. Однак риторична  наука і практика декларувала  і відстоювала високу моральність оратора як непорушний закон, як велике благо оратора і риторики в цілому. В усі віки цінувалися високі помисли, чисте серце, щира душа оратора.

Пафос (гр. pathos — пристрасть, почуття) — це інтелектуальне, вольове, емоційне устремління мовця (автора), яке виявляється і в процесі мовної комунікації, і в його продукті — тексті.

Пафос є категорією естетики. У «Лекціях з естетики» Г. Гегель так визначив поняття пафосу, посилаючись  на античне розуміння його: «Ми  можемо за прикладом античних авторів  позначити словом Pavos ті всезагальні сили, які виступають не тільки самі собою, у своїй самостійності, а й живуть у людських грудях і рухають людську душу в її найпотаємніших глибинах...

...Пафос утворює справжній  осередок, справжнє царство мистецтва;  його втілення є головним як  у творі мистецтва, так і  в сприйнятті останнього глядачем. Бо пафос зачіпає струну, яка знаходить відгук у кожному людському серці. Кожний знає цінне й розумне начало, яке міститься в змісті справжнього пафосу, і тому він визнає його. Пафос хвилює, тому що в собі і для себе він є могутньою силою людського існування».

Пафос є фактом життя. Певні справи, погляди, ідеї можуть настільки оволодівати особистістю  людини, що стають пристрастю (пафосом) її життя, творчості чи суспільної або  виробничої діяльності. І безперечно, все це виявляється у пафосі мовлення спонтанно, тобто незалежно від волі автора, природно або зумисне, з певною настановою на досягнення очікуваного стилістичного ефекту, співчуття, переживання, захоплення тощо. Проблема пафосу як поняття риторики постає в розмежуванні пафосу самого мовця, тобто його особистих почуттів, що виливаються в промові, і того пафосу, який досягається мовними засобами, який іде до слухачів від тексту, а не від промовця. У промовця пафос може виникати під враженням його ж тексту і власного проголошення, промовець сам входить у пафос від своєї риторики — «як добре я говорю». Питання полягало в тому, чи має право оратор і якою мірою виявляти свої особисті почуття в промові, адже риторика потребує від промовця бути щирим. Як можна стримувати свій пафос і як керувати пафосом аудиторії, щоб не бути смішним, пишномовним, надміру трагічним, — для цього техніка риторики пропонує цілу низку прийомів організації мовних засобів промови і мовної поведінки оратора.

Ці три основоположні  категорії класичної риторики можна  визначити як три важливі наукові критерії, успадковані й іншими філологічними (і не тільки) науками, що розвинулися дотично до риторики: критерій істинності (логос), критерій щирості (етос), критерій відповідності мовної поведінки (пафос).

В античній риториці категорія етосу розумілася досить широко. Вона охоплювала такі поняття, як справедливість, благо, щастя, доброчинність, краса, користь у їх поєднаності і залежностях. Утверджувалися всі позитивні якості, осуджувалися негативні. Проте кожний вид промов (а Арістотель вважав, що є й три види риторик) — судових, дорадчих, похвальних (епідейктичних) — мав свій етос. В основі етосу судових промов лежить справедливість або несправедливість, а всі інші моральні поняття є супутніми, так само у дорадчих — користь або шкода, у похвальних — хвала чи хула. Позивач у суді шукає справедливість, а одержати може й несправедливість, дорадник радить або вдає, що радить, на користь, а вийти може й на зло. Той, хто вихваляє або гудить, керується прекрасним або потворним і відповідно оцінює, але має прагнути тільки прекрасного. Прекрасне те, що є благом, і воно заслуговує на похвалу.

Про характер етосу церковної  риторики — гомілетики — можна  судити з уривка проповіді одного з перших християнських ораторів — проповідника Василя Великого: «..будь добрим з другом, не злопам'ятним до зухвалих, людинолюбним до смиренних, утішай злощасних, відвідуй хворих, зовсім ні до кого не стався презирливо, вітай з приємністю, відповідай зі світлим обличчям, до всіх будь прихильним, доступним, не хвалися сам, не змушуй інших говорити про тебе, приховуй, скільки можеш, свої переваги, а в гріхах сам себе звинувачуй...».

Топос (rp. topos — місце), топіки — це риторичне поняття, що означає загальні місця у промові. До них належать найтиповіші часо-просторові мовні ситуації та описи їх, які легко запам'ятати і які майже у всіх мовців однакові (Моя сім'я; У магазині, У транспорті тощо). Антична риторика любила топоси і розробляла заголовки для них (логограми) та схеми, які легко можна було пристосувати до аналогічних ситуацій, а люди, що розробляли такі логограми, називалися логографами. Цій меті значною мірою служили й зразки промов з певних тем і для певних ситуацій.

Індивідуально-оригінальним у мовленні є якраз те, що перебуває  поза топіками, або топіки мають якесь незвичне вираження. Однак треба пам'ятати, що існує певна пропорційність між топосом і оригінальністю у промові, і наявність топосів підкреслить красу й доцільність оригінальних висловів.

У повсякденному житті  ми спілкуємося у межах топосів  різних моделей: театр, гості, хвороба, робота, навчання дають нам багато звичних ситуацій, у яких не постає питання: як запитати? що відповісти? Тут діє аналогічна стратегія побудови текстів. Проте кожний з нас колись та потрапляє в ситуацію невідомої нам мовної поведінки, де тих, уже нам відомих, загальних місць мало, а є більше невідомих, які ми маємо уже самі витворити, заповнити можливостями свого інтелекту і мовного смаку (зрада близької людини, перший прийом у посольстві тощо).