Релігійний чинник в життєдіяльності російського, білоруського, єврейського, польського, німецького населення України

Молдовани • Особливістю сучасного розселення молдаван в Україні є те, що в переважній більшості представники названої національної меншини проживають у сільській місцевості, найбільше в Одеській та Чернівецькій, значна кількість у селах Кіровоградської, Харківської, Миколаївської, Полтавської, Херсонської, Черкаської областей. Тільки в таких індустріальних областях, як Дніпропетровська, Донецька, Луганська, Запорізька та АР Крим, більшість молдаван проживає в міських поселеннях.

Болгари Болгари в Україні - переважно сільські жителі. Як і інші національні меншини, вони користуються всіма правами, Гарантованими їм Конституцією України. Болгарською мовою видаються газети, ведеться радіомовлення, підготовка вчителів тощо.

Угорці Угорці (понад 156.6 тис. осіб) проживають переважно на території двох областей України — Закарпатської (96.7%) і Дніпропетровської (0.5%), в основному в сільській місцевості. Племена угрів з'явились на території України під час переселення їх у Придунайську низину в ІХ столітті.

Найчисленнішою національною групою населення України є росіяни, які нині становлять 22,1 %. Масове їх переселення на українські землі розпочалося наприкінці XVIII ст. на хвилі землеробського переселенського руху передусім на «слободні» землі, а також на хвилі військової колонізації. Основний напрямок переселення росіян йшов на Лівобережжя, в Слобідську Україну та у Степові райони — Новоросію, Таврію, Донбас; менш інтенсивним воно було в землі Правобережжя й майже не спостерігалося переселення в Галичину, Буковину та Прикарпатську Русь. 
У 1794 р. частка росіян у Правобережній Україні була всього 0,11 %, в Лівобережжі — 5,22 %, в Новоросії —19,07 %. Однак пізніше їхня чисельність поступово зростала. Вже у 1857 р. вона в Правобережжі становила 0,63 %, в Лівобережжі — 6,18 %, а в Новоросії — 21,4 %. Серед південних районів України найінтенсивніше освоювалися росіянами землі Війська Донського, де вони у 1857 р. становили 66,02 %, Таврії — 20,06 % та Херсонщини—16,89 %. На Лівобережжі вони в основному осідали на Харківщині як служилі люди (й становили у 1857 р. до 11 %), а також на Чернігівщині (до 6 %) та Полтавщині (до 1 %). На Чернігівщині вони розселялися разом із білорусами, котрі наприкінці XIX ст. суттєво асимілювалися росіянами, як, до речі, частково русифікувалось і українське населення. Завдяки цьому питома вага росіян Чернігівського краю різко збільшилася: у 1897 р. вона досягла 21,6 %. 
Про загальну тенденцію розселення росіян в Україні свідчать такі дані: протягом минулого століття їхня чисельність змінювалася в Лівобережній Україні з 135,2 до 301,1 тис.; в Правобережній — з 3,9 до 32,9 тис.; в землях Царства Польського — з 5,3 до 6,3 тис.; в Новоросії — з 308,3 до 1 062,7 тис. За останнє десятиріччя кількість росіян збільшилася до 11,3 млн з 10,4 млн, причому майже рівномірно по всіх регіонах України, в тому числі західних. 
Білоруське населення України переважно розселялося в українсько-білоруському етнічному пограниччі, в поліських районах Лівобережжя і Правобережжя, а дисперснo майже в усіх великих містах. У Лівобережній Україні білоруси становлять до 2 % населення, на Правобережжі — до 1 %. Компактними районами вони розселялися на Чернігівщині, де наприкінці XVIII ст. становили 4,2 %; наприкінці XIX ст.— 5,61 %, а наприкінці XX ст.— всього 0,8 %. Етнічним ядром їх розселення там були Суражщина (65 % населення) та Городнищина (біля 6 %), на Волині — Кременеччина (14,30 %), на Київському Поліссі — Радомишльщина (21,70 %), на Поділлі — Ушиччина (4,20 %). 
Національна група поляків почала складатися в Україні з XIV ст. на хвилі колонізації Польщею Галицько-Волинського князівства, але масові переселення припадають на злам XVII—XVIII ст. Вони зумовлювалися поразкою Польщі у війні з Туреччиною та посиленням феодального гноблення польських селян, котрі шукали кращої долі в Україні. Основний міграційний потік поляків спрямовувався на Правобережжя, зокрема Волинь, Поділля, частково Західну Київщину, а також — у Східну Галичину. 
У цілому частка поляків серед населення Правобережної України становила в середині XIX ст. до 6 %, розподіляючись по окремих регіонах таким чином: на Волині до 10 %, Київщині — 5, Поділлі — 3 %. Місцями їхньої концентрації були Новгород-Волинський (понад 15 % усього населення), Старокос-тянтинівський (15 %), Луцький (14 %), Кременецький (13,30 %) повіти Волинської губернії, Махновський — Київської губернії (11 %), Балтський — Подільської губернії (6 %). У південних районах України, як і на Буковині, поляків було небагато: на Буковині близько 1 %, в Новоросії — від 0,1 % до 0,3 %, проте їх питома вага в Причорноморській смузі різко зростає в пореформений період, становлячи наприкінці XIX ст. майже 2 %. Головним регіоном розселення поляків в Україні була Галичина, насамперед Західна (понад 80 % всього населення). 
Щодо українських етнічних земель, то поляки переважно осідали в Галицько-Буковинському районі і наприкінці XVIII ст. становили 42,84 %. Пізніше їхня частка зменшувалася за рахунок стрімкого зростання тут єврейського населення: з 5,66 % у 1857 р. до 9,41 % У 1900 р. У Східній Галичині, котра після першої світової війни відійшла до Польщі, а напередодні Вітчизняної війни була повернена Україні, поляки становили п'яту частину всього населення, а в окремих її землях — третину. Динаміка збільшення їхньої частки найвиразніше простежується в другій половині XIX ст. Так, на Львівщині у 1817 р. вона становила 30,08 %, а у 1900 р.— 37,21 %; на Тернопільщині — відповідно 27,37 і 31,15 %; на Перемишлянщині — 24,18 і 32,21 %, на Сяноччині—36,63 і 37,21 %. 
 
Тепер поляки в національному складі населення України становлять 0,4 % і представлені практично в усіх її регіонах, але традиційним осередком їх розселення залишаються західні райони України: Житомирщина (4,5 %), Хмельниччина (2,4 %), Львівщина (1 %), Тернопільщина (0,6 %). 
Національна група молдаван на українських землях формувалася протягом сторіч, починаючи від часів Київської Русі, коли вони утворювали помітну частину населення Галицького, а пізніше Галицько-Волинського князівств. Масове ж їх переселення на українські землі, зокрема на Лівобережну Наддністрянщину та Буковину, припадає на XVI ст. і було викликано репресіями турецьких завойовників та посиленням експлуатації з боку власних господарів. Пізніше, у XVII—XVIII ст., молдавські поселення виникають на Правобережжі, на межиріччі Дністра і Південного Бугу, у Бессарабії, а з освоєнням південних земель — у Новоросії. 
Основним осередком розселення молдаван була Бессарабія, особливо після її включення до складу Росії. Сюди рушили молдавські переселенці з Запрутської Молдавії та деяких внутрішніх їх районів, визначивши тим самим високу питому вагу молдаван серед населення Бессарабії, до 60 % на початку XIX ст. Найбільш компактно молдавани заселяли Оргієвський повіт (там на початку XIX ст. вони становили 82,5 %), Бельцький (до 80 %), Кишинівський (78 %), Сороцький (67,6 %), Бендерський (65,6 %). В інших українських землях вони не були більшістю, хоча на перших порах не поступалися українцям. Скажімо, на Хотинщині їхня частка становила 41,9% у 1834 р., Аккерманщині — 40%, Ізмаїльщині — 29,0 %. 
Починаючи з половини XIX ст. частка молдавського населення Бессарабії, як, до речі, і Новоросії, поступово зменшується за рахунок інтенсивної міграції українців та інших національних груп — росіян, болгар, гагаузів, «варшавських» колоністів, зокрема німців. Якщо на початку XIX ст. молдавани Бессарабії становили понад 60 %, то у 1834 р. — 58,23 %, у 1850 р. — 57,06 %, у 1857 р. — 53,22 %, у 1897 р. — 47,60 %, а у 1907 р. — 45,72 %. Особливо помітно молдавське населення скорочувалося в Бендерському та Ізмаїльському повітах, котрі ставали районом інтенсивного розселення німецьких колоністів, а також, болгар і гагаузів. У Бендерському повіті частка молдаван зменшилася протягом другої половини XIX ст. майже вдвічі: з 77 до 45,13 %; на Ізмаїльщині це відбувалося повільніше, а наприкінці XIX ст. вона навіть збільшилася до 39 %. Така етнічна картина обумовлена тим, що ця територія у 1857—1878 рр. входила до складу Молдавії,, а пізніше Румунії, а тому значна частина українців та болгар залишили ці місця, переселившись в інші українські землі. 
Загальне зменшення молдавського населення Бессарабії та інших прикордонних земель (у Бессарабії з 60 до 53,10 %; у Новоросії — з 14,20 до 9,97 %) спричинилося двома чинниками: переселенням молдаван у східні частини Степової України, на Північний Кавказ та інші райони Росії, а також помітною їхньою асиміляцією українцями й росіянами, особливо тих чисельно невеликих груп, котрі далеко заглибилися в українські етнічні масиви, відірвавшись від материнського етнорегіону. 
Асиміляційні процеси в середовищі молдаван-ізолятів особливо помітними були в Новоросії, Таврії, Донщині, а також у Правобережній Україні. Якщо на початку XIX ст. в південних районах України молдавани становили від 1 до 5 %, то наприкінці XIX ст. — від 1,81 до 0,43 %. Така сама тенденція спостерігалась і в південних районах Поділля, насамперед Балтщині, Ямпільщині, Ольгопільщині, що на початку XIX ст. інтенсивно заселялися молдаванами (їхня питома вага становила від 5 до 14 %). Проте у пореформений час їхня частка, незважаючи на нові міграційні хвилі, різко скоротилася до 1 — 4 % внаслідок переважно української асиміляції. Свідченням таких процесів є численні записи приходських списків, один із яких подає Володимир Кабузан: «Молдавське село Димитрашівка нараховує 673 чоловіка і 706 жінок. Молдавську мову мало хто із них знає, оскільки вони стали малоросами». 
У національній структурі сучасного населення України молдавани становлять 0,6 %, тобто близько 400 тис. чоловік, в основному концентруючись у районах їх традиційного розселення: на Буковині — 9 %, Одещині — 5,5 %, Миколаївщині — 1,3 %, Кіровоградщині — 0,9 %. У цих регіонах їхня питома вага останнім часом збільшується, що спричинює не стільки певний приплив молдавського населення, скільки процес національно-культурного відродження тих молдаван, котрі давно тут мешкають. 
Етнічна група євреїв належить в Україні до однієї з найдавніших і найчисленніших груп, розміри якої в окремі історичні періоди різко коливались, як, до речі, і форми розселення: від компактних районів до дисперсних груп. Єврейський субстрат брав певну участь у етногенетичних процесах населення ще за часів Київської Русі. Однак масове їх переселення розпочалося у XIV ст., здебільшого до західних районів України — Галичини і Буковини, а з поділами Польщі — на Правобережну Україну, Новоросію, Таврію і Лівобережжя. Основний їх потік йшов з Галичини, Польщі й Білорусі, що відійшли до Росії. 
Етнічний потік євреїв був надзвичайно інтенсивним. По суті, лише протягом XIX ст. їхня кількість збільшилася в 9 разів, що дозволило їм переміститися з дев'ятого на п'яте-четверте місце, поступаючись лише українцям, росіянам, білорусам і полякам. Про темпи їхнього приросту можуть свідчити дані ревізії 1794 р. та перепису 1897 р. Власне, за 100 років частка євреїв Правобережної України зросла з 3,61 до 12,49 %; Лівобережної України — з 0,31 до 3,14 %; Новоросії — з 1,50 до 6,67 %, Буковини — з 2,34 до 13,17 %, Східної Галичини — з 6,92 до 12,86 %. Щодо окремих губерній, то дані розподіляються таким чином: питома вага єврейського населення Волині збільшилася з 3,56 до 13,21 %; Поділля — з 3,85 до 12,26 %; Київщини — з 3,43 до 12,10 %; Херсонщини — з 1,62 до 11,80 %; Бессарабії — з 6,32 до 11,80 %; Чернігівщини — з 0,51 до 4,97 %; Катеринославщини — з 0,37 до 4,69 %; Полтавщини — з 0,38 до 3,96 %; Таврії — з 0,56 до 3,80 %. 
На перших порах уряд заохочував переселення євреїв разом із поляками та білорусами з тих земель, що були приєднані до Росії, однак пізніше масова міграція єврейського населення почала регулюватися серією законів 1794, 1799, 1804 і 1825 рр. Вони обмежували місце їхнього проживання спочатку районами традиційного розселення євреїв — Бессарабією та Галичиною, згодом дещо розширюючи ареал територією Лівобережної України і Новоросії, але з 1825 р. звуживши територію поселення «смугою осілості». Через це євреї були виселені з Києва та інших міст Лівобережжя. Така дискримінаційна політика провадилася до 1917 р., а пізніше була дещо послаблена. 
Проте чисельність єврейського населення продовжувала зростати. Це фіксують статистичні дані. Скажімо, наприкінці XIX ст. в етнічних землях України, що відійшли до Царства Польського (наприклад, у Підляшші), частка євреїв становила до 16 % проти 9 % на початку XIX ст.; в Правобережній Україні — 10 % проти 5,30 % (в тому числі на Волині — 13 %, Поділлі — 11 %, Київщині — 10 %, в Житомирському повіті — 19 %, Летичівському, Могилівському та Старокостянтинівському — біля 17%, а у Бердичівському — 27 %). У Бессарабії питома вага єврейського населення збільшилася у зазначений період з 6,32 до 11,80 %, в Таврії — з 0,56 до 3,80 %, а на Лівобережжі, де до кінця XVIII ст. євреїв практично не було, їх частка наприкінці XIX ст. вже становила близько 4 %. 
Тенденція до зростання єврейського населення продовжувалася і на початку XX ст., щоправда, меншими темпами і переважно в західних регіонах — у Галичині, Буковині. В цілому на початку XX ст. склалася така етнічна ситуація, коли на території України розселилася майже половина всіх євреїв Європи. 
Поступове розширення прав єврейського населення позначилося на подальшому зростанні їх чисельності: у 20-х роках налічувалось в Україні 2 млн осіб, напередодні Вітчизняної війни — до 3 млн чоловік. Великих втрат єврейське населення зазнало під час окупації фашистською Німеччиною України, пізнішої їхньої асиміляції та міграції за кордони України. Цим, власне, і визначена тенденція до зменшення частки євреїв в національному складі населення України, як і порівняно низький її рівень: у 1979 р. вона становила 1,3 %, у 1989 р. — 0,9 %. 
Особливу національну групу в складі населення України утворюють татари та споріднені з ними ногайці, що традиційно були східними сусідами України і помітно вплинули на українську етніку, насамперед на етніку українців Степової України. Вони до середини XIX ст. являли собою компактну етнічну спільність, розселену на Кримському півострові та в степовій частині Таврії (кримські татари), а також у Причорноморських степах (ногайці), охоплюючи до 15 % усіх татар. 
Наприкінці XVIII ст. в Таврії проживало 76,41 % татар, в тому числі в Перекопських степах — 95,99 %, Євпаторійському краї — 88,51 %, Феодосійському — 84,52 %, Ялтинському — 83,2 %, Мелітопольському — 58,87 %, Дніпровському — 21,29 %, Новоросії — 10,3 %, на землях Війська Донського — 0,4 %, в Черкаському окрузі — 4,28 %. 
Майже до кінця XVIII ст. татари складали більшість населення краю, зокрема Криму — 82,27 %, степових районів Таврії — близько 62 %. Наприкінці XVIII ст., тобто після приєднання Таврії до Росії, чисельність татарського населення поступово знижувалася. Так, у Таврії на частку татар у 1783 р. припадало 82,27 %, у 1794 — 76,41 %, у 1834 — 54,34 %, а в 1857 р. — 42,97 %. У Новоросії питома вага татар на середину XVIII ст. становила 14,50 %, у 1794 р. — 10,3 %, у 1834 — 8,3 %, у 1857 р. — 6,0 %. 
Значне зниження частки татарського населення зумовлювалося переважно одним чинником — інтенсивним заселенням краю вихідцями з України, Росії та західноєвропейськими колоністами (німцями, болгарами, греками, сербами та ін.). Абсолютна кількість татар збільшувалася завдяки високому природному приросту — приблизно на 70 % за п'ять десятиріч. 
У другій половині XIX ст. розпочинається масовий відплив татар і ногайців за межі України і Росії. Початок цьому поклала Кримська війна 1856 р. Тоді 15 тис. татар Євпаторійського повіту, окупованого англо-французькими військами, мігрували до Турецької імперії, де у Добруджі вони розселялися разом із болгарами. 
Шестидесяті роки XIX ст. — другий етап масового відпливу татар. Про його масштабність свідчить порівняння чисельності татар у 1862 р. з їхньою кількістю у 1783 р., тобто у рік приєднання Таврії до Росії: незважаючи на високий рівень природного приросту татаро-ногайського населення, їхня загальна чисельність протягом понад 100 років зменшилася. Це особливо помітно, якщо порівняти зміни частки татар майже за 100 років: з 1794 по 1897 р. У Новоросії вона у 1794 р. становила 10,30%, в 1897 — 2,04; в Таврії — відповідно 76,41 і 13,60 %, зменшившись втричі в Перекопському повіті; вдвічі — в Ялтинському, Євпаторійському та Феодосійському. Щодо материкової частини Таврії, то там татаро-ногайське населення практично зникло: в Дніпровському повіті воно наприкінці XIX ст. становило 0,25 % замість 21,29 % у 1794 р., в Мелітопольському — 0,33 % замість 58,87 %. 
 
Більшість татар, що мігрувала з Криму та Причорноморської частини України, розселилася в Анатолійській області Туреччини, злившись із турками, а також у Румунії та Болгарії, в районі Добруджі, змішавшись із болгарськими турками. В Таврії кримські татари концентрувалися переважно в Ялтинському, Сімферопольському та в Євпаторійському повітах, у цілому становлячи до 13 % населення, та частково в Новоросії (лише 2 %). 
Великих втрат татари зазнали під час депортації у воєнні роки, і лише останнім часом, коли визнано незаконність виселення татар, вони поступово повертаються на свої історичні землі. За даними перепису населення 1989 р., татари становили лише 0,2 % в національній структурі України, але дані біжучої статистики фіксують їх чисельність вже на рівні 0,4 %. 
Початок XIX ст. визначив новий етап у етнічній історії України — розселення в її південних регіонах зарубіжних переселенців (колоністів), переважно із Західної Європи: німців, албанців, сербів, болгар, швейцарців, австрійців, французів та ін. їх запрошували до Росії і раніше, про що свідчать підготовлені урядом правила, відомі як «План 1764 року». Цей план передбачав запрошувати тих іноземців, «кой в крестьянских упражнениях или в рукоделии примером служить могли» і були б «хорошими и достаточными хозяевами». 
Щодо України, то іноземних переселенців почали запрошувати з початку XIX ст. для освоєння вільних земель У південних районах України. Здебільшого тільки іноземні переселенці-колоністи користувалися пільгами: вони звільнялися від рекрутських повинностей, одержували допомогу з казни, мали пріоритет у виборі земельних ділянок тощо. Все це регулювалося новими правилами «О приеме и водворении иностранных колонистов», прийнятими у 1804 р. Згідно з цимиправилами рекомендувалося розселяти iноземних колоністів у Новоросійському краї якомога ближче до портових міст. 
Однією з найбільших колоністських груп були німцi, котрих рекомендувалося розселяти поблизу Одеси та інших міст Херсонської, Катеринославської та Таврійської губерній. Зважаючи на сприятливі умови для мешкання німецьких колоністів (як, до речі, й інших іноземних переселенців) у українських землях, число їх швидко зростало: лише за перші 20 років (з 1794 по 1815) воно збільшилося у 8 разів, а до 1857 р. — в 25 разів (загальна їхня кількість була тоді майже 140 тис. осіб). 
Питома вага німецьких переселенців підвищувалася в усіх районах їхнього розселення, однак у різних пропорціях. У Таврійській губернії (а вони переважно оселилися поблизу Мелітополя, Сімферополя, Феодосії) лише за 40 років (з 1815 по 1857) їхня частка збільшилася втричі — з 2,42 до 6,32 %; в Херсонській — в півтора раза, з 3,54 до 4,52 %; в Бессарабії (вони селилися лише на території Бендерського повіту) — з 2,13 до 2,30 %; в Катеринославській губернії — з 0,60 до 2,28 %. Всього в Україні виникло близько 130 колоній, у яких проживало до півмільйона німців. Максимальна їхня кількість припадає на 40-ві роки XX ст. — понад 600 тис. Однак цей позитивний демографічний процес був штучно перерваний — адже більшість українських німців було депортовано в східні райони СРСР. Тепер це неправомірне рішення скасовано, закладено основу для повернення німців на свою етнічну батьківщину. Процес цей тільки розпочався, а тому німці в національному складі населення України посідають всього 0,07 %. 
Аби мати уявлення про кількісні характеристики національного складу населення України, в тому числі й іноземних колоністів, подамо статистичні дані кінця XIX ст. Тоді все населення України складалося з понад двадцяти національних груп, розселених переважно компактно. Українці як титульна нація становила 72 % в національному складі всього населення (це дорівнює 17,005 млн осіб), великороси — 12 % (2,763 млн), євреї — 8 % (1,918 млн), німці — 2 % (490 тис.), поляки — 1,2 % (390 тис.), білоруси — 0,9 % (220 тис.), татари — 0,9% (211 тис.), молдавани — 0,8 % (187 тис.), греки — 0,3 % (76 тис.), болгари — 0,3 % (35 тис.), вірмени — 0,05 % (66 тис.), чехи — 0,2 % тис.), караїми — 0,03 % (8 тис.), турки — 0,03 % (7 тис.), цигани — 0,01 % (3 тис.), естонці та латиші — по 0,01 % (2 тис.), представники інших національних груп — 0,5 % (129 тис.). 
Розселення регіональних груп мало специфіку, етнічну прив'язку до певної землі, краю й регіону України. Відповідно і питома вага українців була неоднаковою в її різних частинах. Скажімо, в Правобережній Україні мешкало 7,3 млн українців, у Лівобережній — 6,1 млн, в Степовій — 3,5 млн. Великороси були розселені переважно в Степовій Україні (1,3 млн), меншою мірою на Лівобережжі (1,0 млн) та Правобережжі (413 тис.). Натомість євреї в основному мешкали на Правобережжі (1,1 млн), менше в Степовій (477 тис.) та Лівобережній (246 тис.) Україні. На Правобережжі переважали також поляки (322 тис.) та чехи, в Степовій Україні — німці (281 тис.), татари (208 тис.), молдавани (159 тис.), греки (75,3 тис.) та болгари (66 тис.); в Лівобережній Україні — білоруси (162 тис.). 
Наведені дані про кількісні ознаки національного складу населення України дають певне уявлення про його природу та етапи. Вони свідчать також і про те, що асиміляційні процеси не набули широкого розвитку; натомість культурна самодостатність кожної з національних груп ставала головним виявом етнічної історії населення України, як і ознакою його консолідації. Формалізованим показником такого типу етнічності може бути національний склад сучасного населення України. Він включає 51 національну групу (компактну чи дисперсну), що розподіляється у таких кількісних пропорціях: українці в національному складі населення становлять 72,7 %, росіяни — 22,1 %, євреї — 0,9 %, білоруси — 0,9 %, молдавани — 0,6 %, болгари — 0,5 %, поляки — 0,4 %, угорці і румуни — по 0,3 %, греки і татари — по 0,2 %, вірмени — 0,1 %, цигани та кримські татари — по 0,09 %, німці і азербайджанці — по 0,07, гагаузи — 0,06 %, грузини — 0,05 %, чуваші, узбеки, мордва — по 0,04 %, литовці, казахи, чехи, корейці, удмурти і словаки — по 0,02 %, башкири, марійці, латиші, осетини, лезгіни, таджики, естонці, комі, туркмени, албанці, ассирійці, аварці — по 0,01 %, киргизи, комі-перм'яки, карели, чеченці, даргінці, караїми, араби, фіни, лакци, абхази, кабардинці, табасарани — близько 0,01 %.

Основні терміни і поняття:

1. акультурація –  процес взаємовпливу культур, сприйняття одним народом повністю чи частково культури іншого народу;
2. волохи – узагальнювальний термін, що позначає кілька сучасних романомовних народів в Центральній, Східній та Південно-Східній Європі. Групи, які історично називалися волохами включають в себе: сучасних румунів (дако-румунів), арумунів або македонських румунів, морлахів, мегленорумунів і істрорумунів;
3. деетнізація –  в своїй основі штучно-насильницький процес поступового і планомірного позбавлення певного етносу його найважливіших рис;
4. денаціоналізація – процес насильницького позбавлення певного народу власної державності зі всіма наслідками, а саме: втрата, насамперед, політичної та економічної незалежності (державних кордонів, митниць, власної грошової одинці, війська, органів безпеки, можливості здійснювати самоврядування та ін.), втрата значною мірою й духовно-культурного суверенітету (можливостей проведення самостійної освітньої політики, розвитку власних наук, літератури, мистецтва тощо);
5. еестласед –  самоназва естонців. Сучасні естонці, які взяли назву «ести» для позначення своєї нації лише в середині XIX — на початку XX століття (в період «національного відродження»);
6. етнікос – вся сукупність розселених у всьому світі представників того чи іншого етносу;
7. етнічний ареал –  територія, на якій концентрується значна частина представників того чи іншого етносу;
8. етнічні спільності – вид стійкого соціального угруповання людей, що склався історично, може бути представлений родом,племенем, народністю, нацією; термін "етнічна спільність" близький поняттю "народ" в етнографічному значенні;
9. етнічність – поняття, яке в сучасній науці заміщає поняття «етнос», як певну категорію, що позначає існування окремих етнічних груп чи ідентичностей;
10. етнодісперсні групи – частини етнікосу, що проживають відокремлено від його основного масиву і знаходяться у розсіяному стані.
11. етнонім – назва етнічної спільноти: роду, племені, народу, нації, суперетносу;
12. етнотип –   представник етнічної спільноти, який уособлює в собі суттєві, найбільш характерні ("нормальні") риси одного або декількох етносів у їхньому зіставленні одного з іншим;
13. карай – самоназва - караїмів, в множині «карайлар» від арамейсько-староєврейського «Той, хто знає Письмо, «Той, хто пояснює Письмо», тобто «Той, хто вірить у Старий заповіт Библії (Тору)»,Бібліст). Сьогодні невелика тюркська народність, представники якої живуть у Криму, містах Одещини, Миколаївщини, Західної України
14. картвелі – самоназва грузинів;
15. мадяри – угорці;
16. ментальність –  національний тип світовідчуття ("дух народу"), який ґрунтується на етнічних образах і символах (часто підсвідомих), що зумовлюють стереотипи поведінки, психічні реакції, оцінки певних подій чи осіб, ставлення до навколишньої дійсності;
17. міжетнічна інтеграція –  взаємодія усередині держави або якого-небудь великого регіону декількох етносів, які істотно відрізняються між собою мовою і культурою, що призводить до появи в них низки загальних рис;
18. націоналізм –  світоглядний принцип, найбільшою мірою притаманний передовим представникам народу, що виборює своє право на розбудову власної держави, тобто прагне перетворитись на націю;
19. національність – це приналежність людини до певної національної, етнічної групи, що включає спільність мови, історії, культури і традицій;
20. нація – це особливий стан і у той же час певний етап розвитку етносу, пов'язаний з творенням національно-державних символів та атрибутів, національно-державної самосвідомості, загальнонаціональних інтересів, національної ідеї і національної культури;
21. рееміграція – повернення емігрантів на батьківщину на постійне місце проживання;
22. рома – самоназва,ендонім ромського народу (циган). Етнічна спільність, групи якої живуть у багатьох країнах світу. Належать до індосередземноморської раси великої європеоїдної раси. Мова - індоарійської групи індоєвропейської сім ї. За час розселення складалися численні субетнічні групи: келдерарі, ловарі, серви та ін..;
23. ромінь – самоназва румун.Більшість віруючих - православні.Румуни - автохтонний етнос Балканського півострова, .що сформувався на основі стародавніх фракійських племен даків і гетів, а пізніше шляхом консолідації історично-регіональних груп волохів, молдован і трансильванців перетворився на румунську націю.
24. румеї – одна з двох етнолінгвістічних груп приазовських греків; румеї розмовляють діалектами новогрецької мови, що походять від мовиВізантії і погано зрозумілі жителям сучасної Греції;
25. уруми –  носії тюркських діалектів, частина греків, які спершу жили в Криму й перейняли мову тамтешнього корінного народу, дещо її трансформувавши;
26. хай – самоназва вірмен. Згідно з Біблією, з раю виходила річка і розділялася на чотири річки — Фісон, Гіон, Тигр і Євфрат. Відомо, що витоки цих рік розташовані на Вірменському нагір'ї;
27. хай-огуз – народ в Молдавии, на Украине, в России, в Казахстане, Узбекистане, Туркмении, Белоруссии, Латвии, Эстонии, Грузии. В значительной мере ассимилированные другими народами гагаузы проживают также в Болгарии, Румынии, Греции, Турции, Канаде и Бразилии;
28. шкіпетар – самоназва албанців;
29. шовінізм –  пропагування національної переваги на чужих етнічних територіях (на територіях іншої етнічної спільноти одним народом (нацією) — іншим народам (націям)). В ширшому значенні, це ідеологія, яка пропагує національну перевагу однієї нації над іншими і обґрунтовує «право» на дискримінацію та пригнічення інших націй.