Релігійний чинник в життєдіяльності російського, білоруського, єврейського, польського, німецького населення України

Самостійна робота  №1

Студентки V курсу групи В 

Тимцьо Ольги

ЗМІСТ

Самостійна робота №1

1. Релігійний чинник в життєдіяльності російського, білоруського, єврейського, польського, німецького населення України………………….1
2. Причини депортації польського та німецького населення в 1930-1950-х рр. та Голокосту євреїв України……………………………………............11
3. Поняття та терміни………………………………………………………..27

Самостійна робота №2

1. Чинники самоідентифікації різних етнічних груп України……………31
2. Кількісний склад етнічного населення сучасної Україні………………39
3. Поняття та терміни………………………………………………………..55

1. Релігійний чинник в життєдіяльності російського, білоруського, єврейського, польського, німецького населення України.

Релігія як соціальне явище безпосередньо вплетена в етнічну структуру суспільства, через що не могла існувати поза такими історичними формами спільностей людей, як рід і плем'я (племінні культи), народність (політеїстічні релігії), нації (іудаїзм, індуїзм та ін .). Чи не звільнилися від етнічного впливу і світові релігії, попри їхній універсалізм і космополітизм. Це обумовлено тим, що всі релігії в минулому виникли як племінні (родові), а згодом, ставши національними релігіями, не втратили своїх зв'язків з етносом, оскільки виросли із соціально-політичних умов кожного народу. Отже всі релігії так чи так поєднані з етносом (народністю, нацією), його культурою і психологією.

У етноісторічному процесі України такий взаємозв'язок релігійного й національного виявився:

• в асиміляції елементів племінних культів, вірувань наявних етнографічних груп тощо (наприклад, у давнину греко-візантійське православ'я змішалося з політеїстичними віруваннями слов'ян на території Київської Русі, а потім українського етносу, що привело до трансформації його в українську національну форму православ'я);
• у засвоєнні національних форм побуту, традицій, звичок, психічного складу українського етносу, що відобразилося на появі еволюції та різноманітних форм релігійної культової практики, тобто обрядів, ритуалів, свят та ін.;
• у використанні в релігійній церковній практиці національних елементів мистецтва, зокрема живопису в іконографії, музики, виконуваної на народних інструментах, національних мелодій у церковно-хоровому співі (скажімо, знаменитий київський розспів, пройнятий мотивами народної обрядової пісні), української архітектури в церковному будівництві та інших національних цінностей матеріальної та духовної культури. Важливо також відзначити, що в релігійно-церковній практиці досить часто використовуються культурні цінності етнічних груп, із яких складається український народ. Це веде до розмаїття в оформленні культових споруд, проведенні релігійних свят та обрядів;
• у процесі пристосування тих чи тих вірувань, релігійного культу до певних елементів духовної культури етносу (традицій, свят, звичаїв), внаслідок чого релігійне стає надбанням культури всього етносу або народу. Приміром, святки Зеленої неділі відповідають християнському святу Трійці.

На сучасному етапі населення України також залишається поліетнічнім. Приблизно 85% його становлять українці, які рівномірно населяють територію держави. Решта населення - росіяни, білоруси, євреї, поляки, молдовани, румуни, угорці, болгари, греки, німці, татари, вірмени та інші етнічні групи. Процес виникнення і формування багатьох етнічних груп на території України був зумовлений не тільки складними соцільно-полі-тичним факторами, багатовіковими міжетнічними стосунками, спільністю історичної долі, а й релігійними факторами - церковними міжусобицями, міжконфесійнімі конфліктами, гонінням на іновірців у суміжних країнах.

Зокрема, певна частина росіян переселилася в Україну в 60-х pp. XVII ст. після релігійної реформи патріарха Никона, через переслідування старовірців із боку Російської церкви та держави. Нову хвилю російських переселенців в Україну, цього разу в XIX ст., Було спричинено переслідуванням сектантів російського православ'я - духоборів і молокан. Завдяки цьому в Україні з'явилися не лише російські поселення, а й нові релігійні громади-старовірів, духоборів, молокан та ін.

Розселення поляків в Україні було пов'язане спершу зі Східною Галичиною, а потім із Правобережжя, де в межах українського етнічного масиву з XIV ст. формувалися найчісленніші польські етнорелігійні громади католиків. Масове переміщення польського населення у XVII-XVIV ст. до Правобережної України, засилля польських поміщиків і католицького духовенства призвели до масового покатоличення місцевого українського населення, а відтак - до створення католицької церкви.

Поселення євреїв в Україні з'явилися ще за часів Київської Русі, де існували громади слов'я-номовніх євреїв (кенаані). З XVI ст. тут оселялися ашкеназі - вихідці з Польщі, які розмовляли мовою германської групи індоєвропейської сім'ї (ідіш). Розселені спорадично, окремими етно-релігійними громадами на Правобережжі, євреї започаткували тут іудаїзм, а згодом і його течію - хасидизм.

Румунізація українського населення Північної Буковини, чому сприяла особлива організація церковного управління і шкільної освіти, а також належність румунів та українців до православ'я, зумовили формування етноконфесійної групи - волохів (православна віра на Буковині називалася в народі волоського).

З XVIII ст. на території України селилися західноєвропейські колоністи (німці, французи, голландці, швейцарці, австрійці та ін.), які зазнавали у своїх країнах переслідувань за релігійні переконання. Це зумовило виникнення на території країни протестантських громад менонітів, методистів, лютеран та ін. Поширенню протестантизму сприяло те, що землі на півдні України, які належали Запорозькій Січі, після її знищення безкоштовно передавались у користування західноєвропейським колоністам, значний прошарок яких становили протестанти.

Отже, поліетнічній склад населення України, що формувався протягом століть, сприяв історичному існуванню різноманітних конфесій та релігійних течій. Деякі з них існують дотепер, інші трансформувались і злилися з новими конфесіями. Але поміж різноманітних конфесій домінуюче становище посідало православ'я, що його сповідували більшість українців, росіян, білорусів та інших груп населення, і лише в Західній та Правобережній Україні мільйони прихильників мала греко-католицька церква, послідовниками якої були українці.

Україна - поліконфесійна держава, що зумовлено поліетнічнім складом населення. Існуюче різноманіття конфесій у сучасних її кордонах можна умовно розділити на традиційні, що склались у процесі етноісторічного формування країни, та нетрадиційні релігії, які виникли у XX ст. на засадах традиційних і поширились останнім часом в Україні. Наявні релігійні організації можна також умовно розділити на громади національної церкви, конфесії національних меншин, церкви (громади) східних віросповідань.

Найбільшою за кількістю релігійних громад, масовим впливом на національно-духовні процеси в Україні є православна церква, прихильниками якої є українці, росіяни, білоруси, румуни, молдовани, болгари, албанці, греки, гагаузи, представники інших етнічних груп. Її громади, організації та об'єднання рівномірно розташовані на всій території держави.

Протестантські, іудейські, католицькі громади у більшості своїй підтримують тісні зв’язки зі своїми центрами в Америці та Європі, діяльністю яких обов’язковим є благодійництво. Тому невипадково лідируючі позиції в цьому напрямку займають об’єднання ЄХБ, ХВЄ, АСД, мормони, Хабад Любавич, РКЦ.

У етнічній історії України чільне місце посідає національна група білорусів — різнопланова в етнографічному відношенні й неоднорідна — за формою розселення. Білоруси, компактно розселені в Українському Поліссі та на Слобожанщині, являють собою три історичних шари й, власне, три етнографічних групи: поліщуків («палещуків»), литвинів та пінчуків. Пінчуки, як і більшість дисперсних білоруських груп (Новоросії, Бессарабії, Запоріжжя), — найбільш пізня хвиля переселень білорусів і переважно пов'язана з першим поділом Польщі. Саме тоді велика кількість селян з Пінської землі переселилася в українські землі, нерідко водночас із білоруськими старообрядцями. Білоруські литвини пов'язані з історією XIII—XVI ст., коли Білорусь опинилася в складі Великого князівства Литовського, — тоді українці й росіяни стали називати білоруське населення України «литвинами». Щодо поліщуків («палещуків», «полісян»), то ця етнографічна група білорусів формувалася в міру зародження білоруського етносу. Його етногенетичним ядром були давні східнослов'янські племена дреговичів, радимичів і кривичів, представлених археологічною культурою курганних поховань VII—IX ст. Найхарактернішими її ознаками були великі металеві намистини, прикрашені зерню, притаманні дреговичам; семипроменеві скроневі кільця радимичів і браслетоподібні скроневі кільця кривичів. Антропологічний образ білорусів складався саме на цих трьох етнічних гілках східних слов'ян із включенням до них балтського субстрату, а образ етнічної спільності — в рамках політоніма «Русь» (до XII ст.), «Руська земля» (до XIV ст.), а відтак і «Біла Русь» (з XIV ст.) та через трансформацію самоназв: «руси», «русичи», «руські» — до XVII ст., «білорусьці» — з XVII ст., «білоруси» — з XVIII ст. У XV—XVI ст. сформувалася і самоназва «палещуки» для визначення частини білорусів, що мешкали в Поліському краї.

Німці України за віросповідною ознакою традиційно поділялися на католиків та лютеран. Внаслідок репресивної політики радянського режиму німецькі католики на українських землях зникли, залишилися лютерани. Тим не менше роль релігії у зміцненні

етнічної самосвідомості німців століттями залишалася міцною.  Ситуація змінилася, коли вирішального значення набули фактори, набагато могутніші, ніж віра. Судові та позасудові переслідування  місцевих німців під час і після закінчення Великої Вітчизняної війни, відселення їх з території УРСР та Криму сприяли як денаціоналізації німців, так і втраті ними зв’язку зі своєю церквою. На момент розпаду СРСР німці були однією з найбільш секуляризованих груп населення.

У суверенній Україні відновила діяльність Німецька євангелічно-лютеранська церква. Вона має нині 39 парафій і ще одну незареєстровану. Втім, перспективи їх зростання є досить сумнівними, оскільки німецька спільнота стрімко зменшується. За словами представника громадської організації “Дойче-клуб” О. Акініна, німецькі спільноти нині стрімко втрачають своїх членів, оскільки люди емігрують до Німеччини, втративши надію на зміни в країні на краще. Активісти німецьких етноконфесійних спільнот, що залишилися, проводять Дні німецької культури, наукові конференції,  підтримують поодинокі німецькі поселення Півдня України, зокрема у селах Миколаївщини та Одещини. Роль релігії як етновідтворюючого фактора серед німців поволі відновлюється, але на істотне посилення її функції у межах України сподіватися не доводиться.

Діяльність юдейських релігійних громад в Україні за умов відсутності будь-яких національних громадських об’єднань чи культурно-просвітницьких інституцій і надалі зберігає своє важливе значення для збереження історичних і духовних традицій єврейського народу, його консолідації та етнічної самоорганізації.  Релігійні спільноти євреїв в Україні зосереджені навколо чотирьох напрямів. Об’єднання хасидів Хабад Любавич іудейських громад і організацій України має нині 123 громади, Об’єднання іудейських релігійних організацій – 84, Всеукраїнський конгрес іудейських громад – 13, релігійні громади прогресивного іудаїзму – 51. Окрім того, в Україні діють ще 26 інших іудейських організацій. Існують й єврейські громадські організації. За різними оцінками, у різні роки їх кількість становила від 150 до 250 організацій. Успішно діяла Єврейська рада України (президент І. Левітас), Незалежна спілка єврейських жінок, Єврейська громада у ряді областей та багато інших. На науково-освітньому полі діють Міжнародний Соломонів університет та Український центр вивчення історії Голокосту.  Лейтмотивом діяльності багатьох учасників єврейського національно-культурного руху є думка про те, що вони – українці єврейського походження, що Україна – їхня батьківщина, їхня рідна країна.

Від початку 1990-х рр. відомі українські громадсько-політичні діячі В. Чорновіл, Є. Сверстюк, І. Дзюба, І. Драч відкрито виступали за нормалізацію ставлення до євреїв, за розвиток українсько-ізраїльських відносин. 29 вересня 1991 р. на масовому траурному мітингу з нагоди 50-х роковин трагедії в Бабиному Ярі виступив Голова Верховної Ради України Л. Кравчук, який висловив співчуття жертвам цієї трагедії і вибачення за співучасть у ній окремих українців. 29 вересня 2010 р. Президент України В. Янукович

взяв участь у церемонії вшанування пам’яті жертв Бабиного Яру на території майбутнього Національного історико-меморіального заповідника “Бабин Яр”. Уряд України всіляко підтримав підготовку та проведення заходів з нагоди 70-річчя трагедії Бабиного Яру, а також ідею щодо створення Національного історико-меморіального заповідника на цьому місці. Українська держава й надалі виявляє коректно-шанобливе ставлення до єврейської спільноти нашої країни. Так, у вересні 2010 р. Президент України В. Янукович привітав євреїв-співвітчизників зі святом Рош-Га-Шана – з Новим 5771 роком за єврейським календарем.

Міністерства і відомства гостро реагують на прояви антисемітизму та порушень прав особи щодо євреїв. Український політикум досить стримано сприйняв у 2009 р. образливі випади мера Ужгорода С. Ратушняка проти відомого політичного діяча А. Яценюка. Протягом останніх років владою робилося все можливе для забезпечення громадського порядку під час щорічного масового паломництва хасидів до Умані.  Попри нормалізацію правового і соціального становища євреїв в Україні на початку 1990-х рр. розпочався масовий від’їзд євреїв,  зумовлений економічними причинами. Протягом 1990-х рр. з України виїхало понад 75 тис. євреїв, серед яких переважали представники науково-технічної і творчої інтелігенції. З часом єврейська спільнота нормалізувала внутрішню ситуацію і вчилася жити у новій Українській державі. Євреї від початку підтримували існування суверенної держави в Україні. Так, євреї брали участь у живому ланцюжку між Заходом і Сходом, присвяченому роковинам Акту Злуки. Євреї персонально і через громадські організації брали участь у Майдані 2004 р. Роль єврейської спільноти у процесах державотворення у сучасній Україні полягає також у тому, що з її середовища вийшло чимало державних і політичних діячів. Серед усіх етноконфесійних спільнот

України єврейська є найбільш секуляризованою. Серед євреїв чималою є частка людей невіруючих, пов’язаних з іудаїзмом лише формально. Можна побачити також серед них й переконаних атеїстів – високо освічених професіоналів. Для багатьох сучасних євреїв, вихованих за соціалізму, релігія не становить особистісного чинника національного самоусвідомлення.