Релігійний чинник в життєдіяльності російського, білоруського, єврейського, польського, німецького населення України

Поляки належать до однієї з найдавніших і кількісно великих етнічних меншин України. Хоч їхня загальна чисельність упродовж ХХ ст. зменшилася майже в десять разів і на кінець 2001 р. становила 144,1 тис. осіб, вони відіграють важливу роль в українському соціумі, благотворно впливають на трансформацію суспільства, сприяють порозумінню і взаємозближенню українського та польського народів, налагодженню міждержавного партнерства. Етнополітологічний аналіз їхньої життєдіяльності за сто років дає змогу вийти на нові теоретичні узагальнення та практичні рекомендації щодо національної політики Української держави, гармонізації міжетнічних відносин.

Доля етнічних поляків в Україні перебуває у полі зору як вітчизняних, так і польських дослідників, стала предметом спільних польсько-українських наукових проектів, що позитивно впливає на вироблення й узгодження підходів в оцінках і визначенні перспектив українсько-польських взаємин. Однак суто етнополітичні проблеми польської групи, великий повчальний потенціал українсько-польських взаємин все ще залишаються малодослідженими.

У ході утвердження радянської влади в Україні розгорнулася заміна „старої” польської культури новою, „пролетарською”, соціалістичною за змістом і польською за формою. Поляки, особливо інтелігенція, стали жертвою політичних маніпуляцій в контексті політики „коренізації”. З одного боку, відкривалися польські школи, видавалися польською мовою газети, книги, журнали, розгорнулася цільова підготовка кадрів, а з іншого боку, діяльність культурно-освітніх і наукових установ грубо адмініструвалася, йшов пошук ворогів, з шкіл виганялися колишні учителі, з програм і підручників вилучалися патріотичні твори польської класики, закривалися костьоли, арештовувалися ксьондзи і діячі національної культури, загальнодержавного характеру набирала антипольська пропаганда. З середини 1930-х рр. режим перейшов від заохочування національно-культурного відродження до його згортання та нищення пам’яток культури. На чільне місце в культурно-освітній роботі було поставлено боротьбу проти костьолу, яка супроводжувалася атеїзацією культурно-освітньої сфери і побуту. Провідники і активісти польського культурницького руху були звинувачені у націонал-ухильництві, буржуазному націоналізмі, в співробітництві з німецькими і польськими фашистами, їхніми спецслужбами, а відтак репресовані.

• Знаковою подією в національно-культурному і громадському житті польської меншини, задоволенні національних потреб, розвитку її політичної активності стало відновлення державної незалежності України, подолання наслідків тоталітаризму, формування і реалізація нової концепції національної політики, створення правової бази функціонування національних меншин та їхніх організаційних структур. Демократизація країни та трансформація суспільного життя, євроінтеграційні процеси дали поштовх національній мобілізації і культурному відродженню української полонії, заклали правові підвалини дедалі ширшої участі її представників у політичному та соціально-економічному житті, в культурно-духовній сфері. Конституція України, Закон „Про національні меншини в Україні”, ратифікація міжнародно-правових актів склали юридичну базу для державного захисту і підтримки поляків. За участю Спілки поляків і Федерації польських оргнізацій в Україні розширились мережа польського шкільництва, підготовка учителів і викладачів, видання польських газет, книг, підручників. Усунуті обмеження діяльності Римо-католицької церкви, якій повернуто чимало храмів, ведеться будівництво нових і реконструкція давніх молитовних будівель. Все це закладає надійний фундамент для подальшого духовного і національно-культурного відродження української полонії, для ширшого міждержавного співробітництва, для адекватних кроків польських властей щодо української діаспори у Польщі.

Польська меншина належить до числа найменш конфліктогенних спільнот, вона займає важливе місце і відіграє дедалі активнішу роль в українському соціумі, виступає дієвим чинником українсько-польського співробітництва і партнерства. Поляки однозначно зорієнтовані на європейський і трансатлантичний вибір України, активно підтримують і беруть участь у його реалізації.

На основі аналізу життєдіяльності польської меншини в контексті етнополітичних процесів на землях України у ХХ ст., узагальнення досвіду виокремлено низку важливих і повчальних уроків для сучасної етнополітики Української держави.

2. Причини депортації польського та німецького населення в 1930-1950-х рр. та Голокосту євреїв України.

Проблеми проживання народів на території України розглядалися на нараді по роботі серед національних меншин,  що відбулася на початку 1930-х рр. Внаслідок розправи з куркульством у східні райони країни було депортовано 1317006  росіян,  українців, білорусів,  німців,  поляків та ін.  28 квітня 1936 р. Раднарком СРСР прийняв постанову №776-120сс про переселення “як політично неблагонадійних” поляків з Української РСР у Казахстан. Таким чином,  громадяни польської національності,  які проживали в Україні, виявилися першими, хто напередодні війни змушений був відправитися на схід. До першої групи було включено 35820 поляків, серед яких дорослих налічувалося 23334  чол.  До Казахської РСР  (в Алма-Атинську,  Карагандинську,  Кокчетавську, Північноказахстанську і Талди-Курганську області) направлялося 35735 чол., до областей Російської Федерації - нечисленні групи - від 5 до 15 чол. Без суду і слідства депортовано близько 10% населення Західної України і Західної Білорусії. Народи цих регіонів сприйняли включення Західної України і Західної Білорусії як акт їхнього волевиявлення.

29 грудня 1939 р. було прийнято  постанову РНК СРСР №2122-617  і затверджено  “Положення про  спецпоселення і трудове влаштування осадників,  виселених із західних областей УРСР і БРСР”.  Положення підписав нарком внутрішніх справ Л.Берія. Для його виконання терміново виділялося 55 залізничних вагонів. Потрапляли під категорію осадників переселенці з Польщі, колишні військовослужбовці польської армії,  які виконували функції поліції.  Польська система управління терміново ліквідовувалася.  Всі,  хто не хотів перебудовуватися,  тобто  “чужі люди”, підлягали виселенню вглиб СРСР: на Поволжя, у Сибір, Комі АРСР, Казахстан. Багато з цих службовців сиділо у в’язницях і таборах. Тому 2 березня 1940 р. РНК СРСР ухвалила постанову №289-127сс про виселення з районів Західної України і Західної Білорусії членів сімей усіх поміщених у табори й в’язниці військовополонених і колишніх офіцерів польської армії, а також тюремників, жандармів, розвідників, колишніх поміщиків,  фабрикантів і чиновників держапарату,  учасників повстанських і контрреволюційних організацій,  біженців з районів колишньої Польщі,  що відійшли до Німеччини, які виявили бажання виїхати з Радянського Союзу на зайняту територію і не були прийняті німецьким урядом. 10  квітня 1940  р.  РНК СРСР постановою № 497-177  сс затвердила інструкцію з виселення осіб,  які підпадали під постанову від 2  березня того ж року.  В постанові вказувалося, що депортації підлягають 22-25 тис. сімей. 70 Після переселення нових контингентів населення із західних регіонів країни на доповнення до тих,  що вже прибули з початку 1930-х рр.  і до 1942  р.,  кількість сімей поселенців становила 258448 (959482  чол.).  Серед них було 28569 (137351  чол.)  сімей осадників, 25863  сім’ї (76347  чол.)  біженців.  В абсолютних цифрах у той час на промислових підприємствах з них працювали 318564  чол.,  у сільському господарстві - 418569 чол., або третина всіх депортованих із Західної України і Західної Білорусії, тобто 318800 сімей (1173170 чол.)

Причинами переселення були :

• розкрадання соціалістичного майна,
• - бандитизм, 
• розбій, 
• умисне вбивство,
• зґвалтування, 
• підробка грошових знаків, 
• крадіжки,
• контрабанда, 
• зберігання вогнепальної зброї тощо. 

У червні-липні 1941 р. почали прибувати перші ешелони із зсильнопоселенцями.  Так, з Південноказахстанської області повідомлялося, що з 4 по 11 червня туди прибуло три ешелони з 636 родинами (2291 чол.) з районів Львівської, Рівненської і Тернопільської

областей Української РСР. Повідомлялося також, що “всім поселенцям замість паспортів були видані довідки-посвідчення” та що під час розселення ніяких інфекційних епідемій не спостерігалося.  В той же час до Омської області прибуло 11 ешелонів із зсильнопоселенцями з Молдавської РСР, Західної України та Західної Білорусії - 11484 чол. Як відзначається у зведеннях відділів спецпоселень, депортовані зазнавали великих бідувань під час переїзду й у процесі влаштування на нових місцях. Як правило, місцеві власті направляли їх на роботу на підприємства лісової промисловості та кольорової металургії, розташовані за 10  км від залізниць.

Серед перших акцій депортації було і виселення 1329 чол. - мешканців західних

районів України і Білорусії. Вони переселялися на основі прийнятої 17 липня 1937 р.

ЦВК і РНК СРСР постанови №103/1127-26 сс як “неблагонадійний елемент, що проживав у створених за цією ж постановою заборонених смугах (прикордонних зонах)”.  30 липня 1937 р. з’явився і наказ НКВС СРСР №00447, згідно з яким переселялися “члени сімей троцькістів і диверсантів, що активно сприяли антирадянській діяльності”.  До міст, з яких мала виселятися ця категорія осіб, відносилися Київ, Таганрог та ін.  Щоправда, відповідно до наказу їм дозволялося „вибирати місце для проживання”.  До 1937 р. відноситься також і початок депортації німців з території Української РСР. Спочатку це були нечисленні групи. Так, за даними Р.Конквеста, жителі села Хальбштадт Запорізької області (німецькі протестанти, які поселилися тут ще в часи Катерини II) завдяки допомозі, поданій менонітами (одновірцями) з Німеччини, вціліли під час голоду 1933 р., однак з 1937 р. по 1938 р. всі були вислані як шпигуни.

Велика Вітчизняна війна, з початком якої погіршилася економічна обстановка на місцях й загострилася криміногенна ситуація, зумовила посилення жорстокості заходів щодо дотримання дисципліни, яке супроводжувалося розширенням депортації народів. Як

відомо, одразу ж було вислано радянських німців, які проживали у своїй автономній республіці на Поволжі, їх депортували на основі постанови РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 12

серпня 1941 р. (№2060-935 с) і Указу Президії Верховної Ради СРСР №21-160 від 28  серпня 1941 р. “Про переселення німців, що проживають у районах Поволжя”. З АРСР німців Поволжя, Сталінградської і Саратовської областей було вислано 438280 чол. (за

іншими даними - 446480 чол.).  Однак операції з переселення німців на цьому не завершилися. Наприкінці 1941 р. -  на початку 1942 р. почалася депортація їх з інших областей країни, в тому числі й з території Української РСР. Було прийнято десятки юридичних актів з цього приводу.  Стосовно України 22 вересня 1941 р. Державний Комітет Оборони прийняв постанову №702 сс про переселення 31320 чол. із Запорізької області. 30720 з них відправлялися на нові місця проживання в Актюбінську область. 600 чол. було вилучено при цьому на будівництво шосейної дороги в Астрахані.  На основі цієї ж постанови рушили на схід (до Кустанайської області) у примусовому порядку 2590 радянських німців з Луганської області. Нарком внутрішніх справ УРСР Савченко повідомляв у листі до заступника наркома внутрішніх справ СРСР П.І.Мальцева таке: “Німецьке населення у більшості своїй настроєно вороже до радянської влади. Першими були переселені з області чоловіки-німці віком від 16 до 60  років. Вони вибули восени 1941 р.” Решта, а це - 11898 чол., - були відправлені на схід 21

червня 1942 р.

У жовтні 1941 р. почали вживатися заходи на виконання постанови ДКО в Сталінській області, де проживали 36880 (за іншими даними - 35925) радянських німців.  Як повідомлялося у зведеннях Відділу спецпоселень НКВС УРСР, на 10 жовтня 1941 р. їх

було відправлено з області 28743 чол. Проте й на цьому депортація німців з території України не припинилася. За постановами ДКО, Рад фронтів у 1941-1942 рр. було переселено 9200 громадян німецької національності з Одеської і Дніпропетровської областей до Алтайського краю. Зокрема, з останньої вислали 3250 чол. На основі постанови Рад фронтів та наказу НКВС СРСР за №010714 від 20 березня 1942 р. до Кустанайської області Казахської РСР відбуло 1500 німців з Харківської області. Відділ спецпоселень НКВС СРСР, повідомляючи про це, відзначив, що на переселення виділено 205 тис. крб. В той же час депортувалося близько 65 тис. німців з Кримської АРСР.

Таким чином, до середини 1942 р. все німецьке населення, яке дисперсно проживало на території республіки, було переселене у східні райони країни. Його становище не відрізнялося від становища тих, хто прибув сюди раніше. Майже до липня 1944 р. не було налагоджене управління справами німцями-спецпоселенцями. 27 липня 1944 р. заступник наркома внутрішніх справ СРСР В.В.Чернишов звернувся до Л.Берії з пропозицією “покласти управління німцями на органи спецпоселень НКВС СРСР,  створені для управління мобілізованими для роботи у вугільній, нафтовій та оборонній промисловості, а також на органи НКДБ СРСР, що працювали у сфері управління таборами й будовами НКВС СРСР, на оперативно-чекістські відділи НКВС СРСР”.  Пропозицію було прийнято.

Завдяки заходам, що їх вживав польський емігрантський уряд, Президія Верховної Ради СРСР ухвалила 17 серпня 1941 р. указ, згідно з яким польські громадяни звільнялися від спецпоселення. За директивою НКВС СРСР, їм дозволялося проживати на території Радянського Союзу, за винятком прикордонних і заборонених зон, місць, оголошених на воєнному стані, а також режимних міст 1-ї і 2-ї категорій.

Однак на практиці це розпорядження часто не виконувалося. У спеціальному листі за підписом Л.Берії, надісланому наркоматам внутрішніх справ республік і управлінням НКВС, пропонувалося “звернути особливу увагу на арешти поляків на території Західної України і Західної Білорусії, які зазнавали їх після 19 вересня 1939 р. і до 17 вересня 1940  р.” Вони, як відзначалося в цьому листі, звинувачувалися у виступах проти радянської влади. Трохи пізніше заступник наркома внутрішніх справ СРСР Б.3.Кобулов зазначав, що спецпоселенці з поляків, заарештовані до 17 вересня 1939 р., є дезертирами і провокаторами, а такі злочинці, на його думку, “звільненню з-під спецпоселення не підлягають”.

І все-таки деякі заходи щодо визволення громадян польської національності вживалися. Так, начальник управління НКВС по Омській області повідомляв у відділ спецпоселень того ж Наркомату, що на основі Указу Президії Верховної Ради СРСР до лютого 1942 р. з 3578 поляків, які прибули із Західної України й Західної Білорусії,  було звільнено 2917 чол. Аналогічні факти мали місце й в інших областях РРФСР.  Як результат, значна частина громадян польської національності до квітня 1944 р.  повернулася на проживання в Україну, в тому числі до Сумської області - 1077 чол.,  Полтавської - 1406, Харківської - 1142, Кіровоградської - 1096, Чернігівської - 501,  Запорізької – 417, Херсонської - 982 чол. Згодом кількість поляків, що прибували в республіку, зростала. Їх додатково розселили у названих областях, а також у Дніпропетровській області - 2814 чол., Одеській - 1355 чол., Вінницькій - 105, Київській -  1949 чол. Загалом же було повернуто й розселено в південних областях РРФСР і на Україні 54119 громадян польської національності, депортованих у північні й східні райони країни.

З вересня 1939 р. по серпень 1940 р. до Радянського Союзу було приєднано Західну

Україну і Західну Білорусію, Прибалтику і Бессарабію, Карельський перешийок і Північну

Буковину. Відбулося возз’єднання українських земель у складі УРСР. Єврейське населення Радянського Союзу до 1941 р. зросло майже на два мільйони чол., у тому числі в Україні - більш ніж на мільйон громадян. У нових областях ще якийсь час продовжували функціонувати єврейські громади, організації, навчальні і наукові установи. Однак незабаром усі єврейські партії були розпущені, іврит заборонений. Десятки тисяч євреїв були визнані “ненадійним елементом”, багато з них заслані до Сибіру і Казахстану.  У неділю, 22 червня 1941 р., гітлерівська Німеччина, віроломно порушивши пакт про ненапад, напала на Радянський Союз. Німецько-фашистські війська з першого дня війни зуміли нанести важкі поразки радянським військам і швидко просунутися на схід.  Західна, Правобережна і велика частина Лівобережної України виявилися на багато місяців під п’ятою нацистських окупантів. 30 червня в 3.30 у Львів вторглись дивізії СС Вікінг і Едельвейс генерал-лейтенанта Бейтеля. Попереду цих військових частин йшли каральні батальйони полку Бранденбург під командуванням майора Г.Хайнца, український батальйон “Нахтигаль” на чолі з капітаном Р.Шухевичем і майором А.Херцнером. Слідом за ними у Львів прийшли таємна польова поліція й особливі частини “Айнзатцгруппен З”, завданням яких було проведення “політичного очищення міст”, тобто “ліквідація нелояльних у відношенні Великої Німеччини елементів”. На чолі каральних батальйонів стояли бригаденфюрер СС доктор Еберхард Шоєнгард, доктор О.Раш і майбутні убивці польських учених у Львові,  офіцери СС Кутчманн, Ф.Ландау, кат євреїв Східної Галичини генерал Кацманн, його підручні Г.Крюгер, кат євреїв Станіслава, Б.Мюллер - убивця євреїв Дрогобича й інших місць Східної Галичини. Усі вони знищували в першу чергу інтелігенцію єврейського народу, тому що так рекомендував їм головний Ганс Франк. Почалися криваві погроми євреїв. Гітлерівці і їхні посібники з місцевих колабораціоністів влаштовували облави на вулицях, витягали євреїв з будинків і змушували їх голими руками прибирати вулиці і площі міст. Людей били до смерті. Багатьох арештованих євреїв під ескортом колабораціоністів і німецьких офіцерів вели у в’язниці Львова: у міські в’язниці “Бригидки”, на Замарстиновську, Лонцького, у в’язницю гестапо на Бджолину і Яховича.  Там багато євреїв було знищено.