Зміст соціально-педагогічної роботи з подолання безпритульності та бродяжництва дітей

Часто трапляються конфлікти між батьками та дітьми підліткового віку. Відомо, що підлітковий вік − це важливий період у житті дитини, пов'язаний із самоствердженням, і в той же час складний з точки зору взаємодії з батьками. Обмеження свободи, нав'язування думки, повчання негативно сприймаються підлітками, що призводить до непорозумінь, конфліктів. Втеча з дому як реакція протесту − це спроба підлітка заявити про себе в умовах сім'ї, що обмежує його свободу та розвиток особистості.

Ризикованими з точки зору поширення дитячої бездоглядності є сім'ї з високим соціально-економічним рівнем життя. Діти у таких сім'ях знаходяться в ситуації дефіциту уваги з боку батьків. Батьки зазвичай ведуть активне публічне життя, а функції виховання перекладають на гувернерів, репетиторів. У сім'ї не вистачає часу на спільний відпочинок, спілкування, ігри. Дитина не задовольняє потреби в емоційній близькості з батьками, і це зрештою трансформується у відчуження та повну ізоляцію. Свої потреби у спілкуванні з батьками неповнолітній починає задовольняти у неформальному спілкуванні з ровесниками, що створює умови для формування асоціальної поведінки.

Однією з головних причин поширення явища дітей вулиці є жорстоке поводження з неповнолітніми в їхніх сім'ях. Зауважимо, що жорстоке поводження з дітьми визначають як навмисні дії (чи бездіяльність) батьків, вихователів чи інших осіб, які наносять шкоду фізичному або психічному здоров'ю дитини. Неповнолітні, особливо підлітки, до яких застосовується фізичне, сексуальне чи емоційне насильство, схильні давати чіткі реакції, які проявляються у втечах ; з дому, пошуку підтримки в асоціальних компаніях. Часто батьки самі примушують дітей до асоціальної поведінки: здійснювати крадіжки, жебракувати та бродяжити. Така поведінка з боку батьків по відношенню до дитини визначається як емоційне насильство [13, с. 77].

На жаль, практична робота з батьками бездоглядних та безпритульних дітей недостатньо розвинена. Зазвичай батьки йдуть на контакт у разі, коли їм пропонується матеріальна  допомога. Проблеми у психологічному кліматі сім'ї батьками не визнаються, а звернення до спеціалізованого центру вони вважають зарахуванням до «дефективних» категорій. Тому мотивації до взаємодії із соціальними педагогами та соціальними працівниками немає. Отримавши певний вид соціально-психологічної допомоги у спеціалізованому центрі, дитина повертається в сім'ю, де проблеми залишаються, або ще більше загострюються. Без попередньої роботи з сім'єю фактично неможливо досягти позитивного результату у допомозі дитині.

Безпритульність тягне за собою важкі суспільні наслідки, такі як зростання правопорушень і злочинів серед неповнолітніх, проституція, алкоголізм, наркоманія, поширення гепатиту, туберкульозу та інших небезпечних захворювань.

Дослідження останніх років свідчать про зростання кримінальної активності неповнолітніх, чинник якої − безпритульність або бездоглядність дітей. Найбільшу криміногенну небезпеку становить формування у сучасних підлітків потреби в алкоголі, що спонукає до пошуків будь-яких шляхів добування коштів для його купівлі, приводить до зняття соціального контролю, імпульсивної, неконтрольованої свідомістю поведінки. Сьогодні одним з характерних видів злочинності неповнолітніх є крадіжки, які становлять майже 85% від усіх учинених злочинів неповнолітніми.

За даними досліджень, більшість неповнолітніх до засудження мали звичку до вживання алкоголю та тютюнопаління, вживання наркотичних речовин, досвід випадкових статевих зв'язків. До того ж, значна кількість неповнолітніх які стоять на обліку або відбувають покарання набули першого досвіду вживання алкоголю у власній сім'ї, де пиячили батьки.

Отже, відсутність контролю з боку батьків, сімейне неблагополуччя є головною детермінантою бездоглядності та безпритульності дітей. Це, у свою чергу, має такі наслідки, як асоціальна поведінка, погіршення стану здоров'я, зростання дитячої злочинності.

 

1.3. Система державних та громадських інституцій , що займаються проблемами дитячої безпритульності

          На даний час дітьми, які перебувають у стані бродяжництва, опікуються такі установи й організації:

          −  управління (відділи)  у  справах  сім’ї  та молоді регіональних і місцевих державних адміністрацій;

          −  служби у справах дітей;

          −  центри соціальних служб для молоді;

          −  кримінальна міліція у справах дітей;

          − заклади охорони здоров'я;

          −  притулки для дітей;

          – центри соціально-психологічної реабілітації;

          −  інтернати;

          −  громадські та благодійні організації [17,с.58].

          Управління у справах сім’ї та молоді здійснюють координацію  роботи  соціальних  працівників  з дітьми  з  неблагополучних  сімей  та  узгоджують вирішення  питань,  що  належать  до  компетенції різних установ. Вони проводять соціальний патронаж неблагополучних  сімей,  організовують  рейди, різноманітні заходи (акції) гуманітарного характеру .

         Служби  у  справах  дітей,  відповідно до  покладених  на  них  функцій,  організовують розроблення  і  здійснення  заходів,  спрямованих на  запобігання  бездоглядності  і  безпритульності дітей; здійснюють контроль за умовами утримання і виховання дітей у спеціальних установах; організацією виховної роботи у навчальних закладах; утворюють  притулки  для  дітей;  беруть участь в утворенні спільно з управлінням охорони здоров’я  центрів  медико-соціальної  реабілітації дітей тощо .

         Центри соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді (ЦСССДМ) здійснюють соціально-реабілітаційні заходи ти відновлення соціальних функцій, психічного та фізичного стану дітей, які зазнали жорстокості, насильства, ЦСССДМ проводять роботу, яка передбачає організацію масових, колективних та групових форм виховної роботи на вулиці. Іншими словами, це організація продуктивного дозвілля, у процесі якого здійснюється формування здорового способу життя, розкриття творчих навичок та здібностей. Важливим напрямком роботи ЦСССДМ у підтримці «дітей вулиці» є створення на базі притулків для дітей консультативних пунктів, шкіл соціальної адаптації, проведення соціально-психологічних тренінгів, культмасових благодійних акцій, а також надання організаційно-методичної допомоги педагогічному колективу притулку. Спеціалісти ЦСССДМ готують волонтерів до роботи з "дітьми вулиці".

          Центри соціальних служб тісно співпрацюють з соціальними педагогами загальноосвітніх закладів. Спільно вони проводять різноманітні заходи по формуванню здорового способу життя. Соціальні педагоги шкіл ведуть облік неблагополучних сімей, дітей з девіантною поведінкою, що дозволяє скласти соціальний паспорт мікрорайону. Така інформація може бути корисною і необхідною для служб у справах дітей, ЦСССДМ. Залежно від проблем дітей соціальний педагог виконує посередницьку функцію, направляючи неповнолітніх до відповідних установ та організацій.

         Кримінальна міліція  у  справах  дітей займається  розкриттям  та профілактикою правопорушень. Працівники кримінальної  міліції  самостійно  або  спільно  з іншими державними службами проводять рейди, «Діти вулиці», «Вокзал», «Підліток», «Жебракування», спрямовані  на  виявлення  та  затримання  дітей-бродяг. Після затримання безпритульної чи бездоглядної дитини кримінальна міліція з'ясовує місце її проживання, причини бродяжництва. Залежно від  того, чи  скоювала дитина правопорушення,  і якщо  скоювала,  то  яке  саме,  її  повертають  у сім’ю,  інтернат,  доставляють  у  притулок  або до приймальника-розподільника, направляють  у  виправну колонію (за рішенням суду) [13, с. 84].

     Майже у кожної безпритульної дитини спостерігаються серйозні проблеми зі здоров'ям. Тому вона, потрапляючи до установи соціальної реабілітації, спочатку перебуває у карантинній групі, де лікарі закладу проводять обстеження та лікування, а у разі потреби направляють до місцевих закладів охорони здоров'я на стаціонарне лікування.

     Соціально-педагогічна підтримка дітей вулиці здійснювалася безпосередньо у притулках.

          У притулку для дітей згідно з «Типовим положенням про притулок для неповнолітніх служби у справах неповнолітніх» дитина могла перебувати не більше 90 діб. За цей час дитині надавалася медична, психологічна, соціально-педагогічна, юридична допомога, визначалося подальше місце перебування дитини. У притулках формувалися групи за статевою ознакою та віковим критерієм. Таким чином, утворювалися групи хлопчиків, дівчаток підліткового віку та дітей дошкільного віку кількістю в середньому по 10 чоловік.

     При цьому не враховувався один із головних, на нашу думку, критеріїв − місце попереднього перебування дитини. За цим критерієм вихованців притулку умовно можна поділити на дітей, що перебували в сім'ї до того, як потрапили до соціального притулку, та дітей, що перебували на вулиці. Це зовсім різний контингент неповнолітніх, який вимагає різних підходів у роботі. Програма реабілітації вихованця притулку, яка має складатися спеціалістами, повинна включати як індивідуальну, так і групову форми роботи. Перебування дітей двох означених категорій разом, їхнє тісне спілкування може бути небезпечним. Адже це приводить до явища «соціального інфікування», коли діти з вулиці «заражають» дітей, що до притулку перебували в сім'ях, потягом до вільного життя, демонструючи особливості вуличної культури та розповідаючи про переваги їхнього вибору [13, с. 86].

          Незважаючи на комплексний характер реабілітаційних заходів, що надавав притулок вихованцям, робота цих закладів була недостатньо ефективною. Про це свідчить той факт, що 27% з опитаних дітей-бродяг перебували у притулках по 2-3 рази, 15% дітей − від чотирьох до дев'яти разів, десять разів і більше − 14%. Причиною такої ситуації є невідпрацьований механізм взаємодії з середовищем, до якого направляють дитину з притулку, не здійснюється соціальний супровід вихованця.

          Отже, технологія надання допомоги неповнолітньому у притулку мала незавершений характер, оскільки досягнуті у процесі виховання в закладі результати не закріплюються в майбутньому. У біологічній сім'ї чи інтернатному закладі, куди направляли дитину після притулку, не створювалися належні соціально психологічні умови для перебування дитини, і вона знову тікала на вулицю.

          Центр  соціально-психологічної  реабілітації дітей (далі – центр) – заклад соціального захисту,  що створюється для тривалого (стаціонарного) або  денного  перебування  дітей  віком  від  3 до 18 років, які опинились у складних життєвих обставинах, надання їм комплексної  соціальної,  психологічної,  педагогічної,  медичної, правової та інших видів допомоги. У  своїй   діяльності   центр    керується    Конституцією та законами України,  актами Президента України і Кабінету  Міністрів   України,   рішеннями   відповідних   органів виконавчої  влади,  Ради  міністрів Автономної Республіки Крим,  а також положенням про центр.

          Основними завданнями центру є:

          – здійснення соціального захисту дітей, прийнятих до центру;

          – надання дітям комплексу соціальних послуг;

          – проведення   соціально-педагогічної  корекції  з  урахуванням індивідуальних потреб кожної дитини;

          – сприяння поверненню дитини до біологічної сім’ї;

          – забезпечення  відвідування  дітьми загальноосвітніх або інших навчальних  закладів  чи  індивідуальному  навчанню  з урахуванням потреб та можливостей дитини;

          – сприяння  формуванню  у  дітей  власної  життєвої позиції для подолання звичок асоціальної поведінки;

          – надання  психологічної  та  інших видів допомоги батькам (або особам,  які  їх  замінюють)  дітей,  які  перебувають  в  центрі, спрямованої на повернення дитини до сім’ї;

          – розроблення  рекомендацій  з  питань  соціально-психологічної адаптації  дитини  для  педагогічних  та  соціальних працівників і батьків.

          Центр  проводить свою діяльність за такими напрямами:

          – соціально-психологічне діагностування;

          – соціальна, психологічна, педагогічна реабілітація;

          – адаптація до сімейного оточення;

          – соціально-медична реабілітація та оздоровлення;

          – правове забезпечення [17, с. 18].

          Соціально-психологічне діагностування передбачає визначення соціально-психологічних  особливостей  дитини  з  метою  оцінки її психоемоційного   стану   та  прогнозування  подальшого  розвитку, встановлення   та   налагодження   соціальних  зв’язків  дитини  з найближчим оточенням. За     результатами    первинного    соціально-психологічного діагностування  розробляється  індивідуальна програма реабілітації дитини та визначення напрямів допомоги.

          Соціальна,  психологічна, педагогічна реабілітація передбачає здійснення  заходів  виховного  характеру, спрямованих на корекцію навчання,   емоційного   стану   дитини,  формування  особистісних якостей, які сприятимуть   інтеграції  дитини у суспільство, оволодінню нею уміннями та навичками самообслуговування, правилами поведінки та спілкування з оточуючими.

          Адаптація до сімейного оточення передбачає поглиблений аналіз соціальних  та емоційних зв’язків дитини із сімейним та найближчим оточенням,    проведення   соціально-психологічної   реабілітації, спрямованої  на  налагодження взаємовідносин з близькими людьми та адаптацію до сімейного оточення.