Самотність в юнацькому віці

ЗМІСТ

 

 

ВСТУП …………………………………………………………………………....3

1. САМОТНІСТЬ ЯК ФЕНОМЕН ЛЮДСЬКОГО БУТТЯ ……………….5

1.1. Поняття відчуття самотності……………………………………………..5

1.2. Типологія самотності……………………………………………………..9

1.3. Психологічна характеристика самотньої особистості ………………..11

2. ПРИЧИНИ ВИНИКНЕННЯ САМОТНОСТІ

В ЮНАЦЬКОМУ  ВІЦІ…………………………………………………….14

2.1. Формування самосвідомості в юнацькому віці………………………..14

2.2. Міжособистісне спілкування підлітків………………………………...18

2.3. Фактори самотності……………………………………………………...26

2.4. Зв’язок самотності в юнацькому віці з самотністю дорослих………..31

3. СПОСОБИ ПОДОЛАННЯ САМОТНОСТІ

В ЮНАЦЬКОМУ  ВІЦІ…………………………………………………….33

ВИСНОВОК…………………………………………………………………….35

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ………………………………38

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Юнацький вік – один з відповідальних періодів формування особи, який включає усвідомлення сенсу життя та її цілей. Більшістю учених визнається, що підлітковий і юнацький вік є головним періодом формування власних переконань і уміння самостійно будувати свою життєву дорогу. У цей період ситуація розвитку для підлітків ускладнена ще і труднощами соціального перевлаштування нашого суспільства, у зв'язку з чим необхідне вивчення психології сучасних хлопців і дівчат, зокрема особливостей формування пошуку сенсу життя.

Проблема пошуку сенсу життя в юнацькому віці залишається актуальною, оскільки, по-перше, немає єдиного підходу до трактування поняття сенсу життя; по-друге, кардинальні зміни в політичній, економічній, духовній сферах нашого суспільства спричиняють за собою радикальні зміни в ціннісних орієнтаціях і вчинках людей, особливо яскраво це виражено в юнацькому віці. Особливої гостроти сьогодні набуває вивчення змін, що відбуваються в свідомості сучасної молоді. Неминуча в умові ломки засад, що склалися, переоцінка цінностей, їх криза понад усе виявляються в свідомості цієї соціальної групи.

Дослідження проблем молоді взагалі – веління часу. Питання про молодь завжди гостро стоїть, перш за все тому, що це покоління найменш інтегроване в соціальні зв'язки, найменш стійко в своїх поглядах, в своїй поведінці, у відношенні до навколишнього світу. У зв’язку з важливістю пошуку сенсу життя для особового розвитку в юнацькому віці, актуально і необхідне дослідження ціннісних орієнтацій у вказаний віковий період.

Актуальність курсової роботи. Проблема самотності, відома у всі часи, особливо гостро постала в наш час, набувши психологічного забарвлення, ставши особистісною проблемою, що в певний момент життя постає перед кожною людиною. Самотні люди відчувають себе покинутими, непотрібними, загубленими, переживають невимовні страждання, що часто призводить до руйнації їх ролей у соціумі. Постійні зміни, що відбуваються в соціально-економічній, соціально-культурній та інших сферах сучасного суспільства впливають на структуру міжособистісних стосунків, самосвідомість людини, загострюють вікові та особистісні зміни, викликаючи відчуженість та переживання людьми почуття самотності. Самотність – це стан, який викликає комплексне і гостре переживання, що виражає особливі форми самопізнання, ставлення до себе та світу.

Метою даної курсової роботи є вивчення проблеми самотності, що переживається в юнацькому віці.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. САМОТНІСТЬ  ЯК ФЕНОМЕН ЛЮДСЬКОГО БУТТЯ

 

 

1.1. Поняття відчуття  самотності

 

Проблема сутності самотності людини в соціальному середовищі пов’язана з особливостями світосприйняття, станом душі, мотивацією вчинків та самосвідомістю. Загострені специфікою сучасної доби почуття непотрібності, покинутості, відчуженості ставлять на часі проблему самотності. Завданням для кожної людини стає не просто навчитися жити у суспільстві, але й гармонізувати стосунки з іншими людьми й головне досягти гармонії свого внутрішнього світу.

Поняття самотності наділене близьким, але не однаковим змістом. Це пов’язано з тим, що сам феномен самотності є багатовимірним. Виокремлюються ті аспекти, в яких цей феномен розглядається у психології: а) самотність-усамітнення – це добровільне уникнення контактів з іншими людьми заради зосередження на якійсь справі, предметі, самому собі; б) самотність-бездомність – це невизначеність смислу і ролі людського перебування у світі; неприкаяність людини в нескінченності; відсутність установленої гармонії людини зі світом; в) самотність-відповідальність – це «приреченість» кожної людини на самостійний вибір образу дій, неможливість перекласти відповідальність за свій вибір на іншого (екзистенціалізм); г) самотність-незлиття – це початкова й нездоланна відособленість існування «Я» від інших існувань (екзистенціалізм, феноменологія).

Серед тенденцій самотності слід виділити два типи: 1) позитивна самотність(самотність як усамітнення); 2) негативна самотність. Усамітнення дозволяє особистості зазирнути в найвіддаленіші і найпотаємніші куточки своєї душі, зробити критичний аналіз пройденого, подумати над теперішнім і відтворити тенденцію майбутнього; очистити свою душу від напливу незначного, другорядного, швидкоплинного, тобто поглянути на себе з різних боків, оцінити себе з позицій раціонального, впорядкувати свої емоції. Добровільна самота (усамітнення) бере свій початок від самітництва [15].

Усамітнення (усамітненість) є єдиним варіантом суб’єктивно позитивного прояву самотності в житті [4]. Однією з умов позитивного прояву самотності в житті людини є вироблена нею самою (чи то здобута) стійкість, яка забезпечує збереження основних відносин індивіда з дійсністю, передбачаючи разом з тим існування моментів пластичності, гнучкості, варіативності. Якщо перша тенденція самотності (усамітнення, самота) – необхідна умова очищення і поглиблення спілкування, то друга тенденція – антагоніст цьому спілкуванню, його ворог №1 [14]. Негативна самотність може руйнувати людську особистість, бути тяжкою, безвихідною, жахливою.

В психології можна виділити декілька видів негативної самотності з певними межами прояву. Перший вид самотності пов’язаний з переважаючою дією механізмів обособлення в структурі особистості людини, крайньою формою яких виступає відчуження: від інших людей, цінностей, норм, певної групи, світу в цілому. В даному випадку процеси ідентифікації діють в межах свого «Я», індивід усвідомлює свій стан і часто розуміє, чим він обумовлений. Цей вид стану самотності отримав робочу назву «відчужуюча самотність». Другий вид стану самотності обумовлений переважаючою дією механізмів ідентифікації. В результаті особистість, звикаючи ототожнюватися з іншими людьми чи групою, поступово втрачає своє «Я», яке стає чужим, незрозумілим і лякаючим. Так як домінування однієї тенденції не означає повного блокування іншої, то механізми обособлення також проявляють себе, але діапазон їхньої дії надзвичайно вузький і визначається межами власного «Я». Внаслідок того, що даний різновид стану самотності обумовлений втратою власного «Я», саморозчиненням, знеособленістю спілкування, відчуженням від себе самого, отримав номінацію «самовідчужуюча» [4].

Самотність має чоловічу й жіночу іпостасі. Юна воля юного  мужчини потребує роздумів-мрій, які  докорінно відрізняються від  мрій дівчат даного періоду розвитку. Саме мрії й роблять підлітка юнаком. Мрії підлітка дуже стадні (конформні), по суті, – це бажання (як правило, сексуальні й танатичні), одягнені у фантастичні форми із-за неможливості їх задоволення. На відміну від підлітка мрії юнака спрямовані на розкриття себе й своєї волі за межами фантазії. Рухаючись в напрямку до юнака, хлопчик-підліток завжди повинен пройти через вогонь самотності. Самотність юнака як самопізнання й самотворення допомагає йому вийти з простору вини за межі батьківської сім’ї, стати самодостатньою особистістю.

Дівчина-юнка не має такої  потреби в самотності, як юнак. Дівчинка, а потім дівчина готується стати матір’ю, і це накладає відбиток на її особистість. Ідея майбутнього народження і материнства навіюється дівчині ще з раннього віку, й тому самотність розглядається як передвісник трагедії, а усамітнення – як гріх. Самотності може прагнути тільки незвичайна, дивна дівчина. Мова йде не про самотність дівчини-ізгоя, а про самотність яка приймається добровільно і вільно, тобто про самотність-відстороненість. Усамітнення і відстороненість дівчини – так як і юнака, – проявляється через мрії. І якщо мрії самотнього юнака можуть знаходити своє втілення в роді, то мрії дивної дівчини завжди виходять за його межі. Вже сам факт відсторонення дівчини означає абсолютне протистояння роду; саме таким чином вона звільняється від влади роду й народження смертних, підходячи до народження безсмертного [13].

Самотність має дві форми свого вияву – зовнішню і внутрішню. Людина може відчувати як зовнішню, так і внутрішню самотність – це є наслідком перебування в зовнішній чи внутрішній самотності. Під зовнішньою самотністю можна розуміти самотність, яка є результатом випадкової суперечності людини і соціального середовища [12]. Ця самотність є результатом лиха, трагедії, катастрофи. Зовнішня самотність – не результат кризи самототожності особистості; вона не породжується самототожністю і може тільки посилити її. Щоб вийти за межі зовнішньої самотності, необхідні усталені загальні правила (специфічна «техніка безпеки»), що не залежать від неповторної специфіки особистості. Вихід до нового кола спілкування ефективно долає цю форму самотності. Таким чином, можна констатувати, що зовнішня самотність – випадкова, ситуативна, «соціальна» [10,]. Внутрішня самотність докорінно відрізняється від зовнішньої, вона – результат суперечності людини з собою, що призводить до втрати та пошуку самототожності й уже на цій основі – до суперечності людини та суспільства. Але саме суперечність людини з собою, породжуючи внутрішню самотність, може стати передумовою дійсного розв’язання суперечності людини та суспільства. Потрібно розуміти, що внутрішня самотність постійно породжується відкритістю особистісного буття людини. Саме ця самотність може бути самотністю у спілкуванні, в колективі, самотністю з іншими. Ця форма самотності долається лише самозміною, опануванням новими виявами самототожності. На відміну від зовнішньої самотності, яка може долатися завдяки загальним психологічним рекомендаціям, внутрішня самотність не підвладна ніяким загальним рекомендаціям, вихід із її простору та часу є завжди унікальним і потребує неповторно-творчого зусилля.

 

 

1.2. Типологія самотності

 

Класифікувати самотність надзвичайно важко, так як це індивідуальне  переживання, якісно і кількісно  різне у різних людей. Тому традиційно розрізняють три типи самотності: хронічна, ситуативна, тимчасова.

Хронічна самотність настає тоді, коли індивід протягом тривалого періоду в житті не може встановити задовільні взаємини із значущими для нього людьми.

Ситуативна самотність зазвичай з’являється як результат будь-яких стресових подій у житті людини, таких, наприклад, як смерть близької людини або розрив інтимних відносин, наприклад, шлюбних. Після короткого часу дистресу ситуативно самотній індивід упокорюється зі своєю втратою і частково або повністю долає виникло почуття самотності.

Тимчасова самотність виражається в короткочасних нападах почуття самотності, які повністю і безслідно проходять, не залишаючи після себе жодних слідів.

Виділяється елементарний феномен, що лежить в основі всіх переживань – особистісний світ. Він має чотири основні напрямки, відповідно до яких людина реалізує свої можливості:

1. Унікальність долі  індивіда: актуалізація внутрішнього  «Я» у всій його багатозначності;

2. Традиції і культура  особистості (тобто особистісні  цінності та ідеї);

3. Соціальне оточення, реалізація соціальних ролей.

4. Сприйняття інших  людей.

У відповідності з  цими критеріями виділяється чотири види самотності: екзистенціальна, або космічна самотність; культурна самотність; соціальна самотність; міжособистісна самотність.

Самотність стає особливо нестерпною, якщо воно являє собою комплекс цих чотирьох видів. Зупинимося докладніше на цій класифікації:

1. Екзистенціальна самотність. Вона пов’язана, по-перше, з осягненням себе як цілісної реальності, співвіднесення себе з природою. Якщо ця потреба не задовольняється, то виникає відчуття самотності у вигляді туги за Батьківщиною, спілкуванню з природою. У спілкуванні з іншими людьми цей вид самотності зникнути не може (його можна лише на час приглушити), так як причини його лежать поза сферою людських комунікацій. Зустрічається це переживання не у всіх, а лише у людей певних професій, тісно пов'язаних з природою і т.п. По-друге, у деяких особистостей сильно розвинена потреба в причетності до Бога, містичного. При її фрустрації виникає специфічне переживання самотності. Це найсильніший мотивуючий чинник, що призводить до утворення сект, що породжує релігійний фанатизм. По-третє, у людини може залишитися незадоволеною найсильніша потреба в усвідомленні власної унікальності. Людина, що переживає самовідчуження, усвідомлює, що розвиток одного боку «Я» зводить нанівець, розвиток інших і відчуває дискомфорт. Виражається цей вид самотності також у вигляді прагнення до «істинного Я».

2. Культурна самотність – переживання відриву від культурної спадщини, яке було істотною частиною життя. В основному переживається у вигляді розриву зі старими цінностями, що є важливим елементом в житті молоді.

3. Соціальна самотність зустрічається набагато частіше. Пов'язано з взаємовідносинами особи і групи. Джерелами соціальної самотності можуть бути: вигнання, відкидання групою, неприйняття. Людина відчуває, що її відштовхнули, виключили, не оцінили і так далі. Відчуття вигнання, того, що людина зайва, часто спостерігається у людей з несталими соціальними ролями. Для таких людей характерно занепокоєння про своє соціальне становище, тривога щодо соціальної ідентичності. Страждають від такої самотності в основному люди, що потребують соціально значущої включеності: старики, малозабезпечені, ексцентричні люди, підлітки, жінки. Саме зі страху перед соціальною самотністю люди так активно включаються в соціальну діяльність, в колектив, в спілкування. Ще один різновид соціального самотності може виникнути, коли людину сприймають тільки як роль.