Механізми соціалізації індивіда

   На 6-й стадії (молодість) для людини актуальними стають пошук супутника життя, тісне співробітництво з людьми, зміцнення зв'язків із своєю соціальною групою, людина не боїться знеособлювання, вона змішує свою ідентичність з іншими людьми, з'являється почуття близькості, єдності, співробітництва, інтимності з певними людьми. Проте, якщо дифузія ідентичності переходить і на цей вік, людина замикається, закріплюється ізоляція, самотність.

7-ма (центральна) стадія — дорослий етап розвитку особистості. Розвиток ідентичності відбувається протягом всього життя, справляється вплив з боку інших людей, особливо дітей, вони підтверджують, що ти їм потрібний. Позитивні симптоми цієї стадії: особистість вкладає себе в улюблену працю і турботу про дітей, задоволена собою і життям. Якщо немає об'єктів любові (немає улюбленої роботи, сім'ї, дітей), то людина спустошується, виникає застій, відсталість, психологічний і фізіологічний регрес. Як правило, такі негативні симптоми сильно виражені, якщо особистість була підготовлена до цього всім перебігом свого розвитку, якщо завжди були негативні домінанти на етапах розвитку.

Після 50 років (8-ма стадія) відбувається утворення завершеної форми егоідентичності на основі всього шляху розвитку особистості. Людина переосмислює усе життя, усвідомлює своє “Я” у духовних роздумах про прожиті роки. Людина повинна зрозуміти, що її життя — це неповторна доля, яку не треба переробляти, людина “приймає” себе і своє життя, усвідомлює необхідність у логічному завершенні життя, проявляється мудрість, відсторонений інтерес до життя перед обличчям смерті. Якщо “прийняття себе і життя” не відбулося, то людина відчуває розчарування, втрачає смак до життя, виникає думка, що життя пройшло неправильно, марно.

2.3. Соціалізація індивіда в концепції Ж. Піаже

Згідно Ж. Піаже, когнітивна соціалізація проходить кілька стадій, кожна з яких окреслюється новими навичками, що обмежують можливості навчання людини. Діти проходять ці стадії у визначеній послідовності, хоча швидкість і результативність соціалізації у різних дітей може відрізнятися.

Ж. Піаже детально вивчив розвиток мислення аж до того моменту, коли воно з'єднується з мовою, особливо наочно-діяльнісного і наочно-образного мислення. Він вважав, що мислення складається задовго до того, як воно стає мовним. Ж. Піаже були виділені логічні структури мислення, названі операціями. Операція — це розумова дія, котра володіє властивістю оборотності, тобто якщо дитина виконала потрібне завдання, то вона може повернутись до її початку шляхом вчинення зворотної дії. (До оборотних можна віднести парні математичні операції.) На думку Ж. Піаже, суть інтелектуального розвитку дитини полягає в оволодінні операціями.

Основною метою розумної поведінки, або мислення, Ж. Піаже вважав адаптацію до навколишнього середовища. Способи адаптації названі ним схемами. Схема — це повторювана структура чи організація дій в певних ситуаціях. Це можуть бути прості рухи, комплекс рухових умінь, навичок або розумових дій.

Основними механізмами, завдяки  яким дитина переходить з однієї стадії розвитку на іншу, Ж. Піаже назвав асиміляцію, акомодацію та рівновагу. Асиміляція — це дія з новими предметами на основі вже сформованих умінь і навичок. Акомодація — прагнення змінити свої вміння та навички в результаті змінених умов і у відповідності з ними. Акомодація, відновлюючи порушену рівновагу в психіці і поведінці, усуває невідповідність між наявними навичками, вміннями та умовами виконання дій.

Ж. Піаже вважав, що треба прагнути до того, щоб асиміляція і акомодація завжди знаходилися в рівновазі, тому що, коли асиміляція домінує над акомодацією, мислення стає ригідним, поведінка — не гнучкою. А якщо акомодація переважає над асиміляцією, поведінка дітей стає непослідовною і неорганізованою, спостерігається затримка у формуванні стійких та економних пристосувальних розумових дій і операцій, тобто виникають проблеми в навчанні. Рівновагу між асиміляцією та акомодацією забезпечує розумна поведінка. Досягнення рівноваги — важке завдання. Успішність її вирішення буде залежати від інтелектуального рівня суб'єкта, від нових проблем, з якими він зіткнеться. До рівноваги необхідно прагнути, і важливо, щоб вона була присутня на всіх рівнях інтелектуального розвитку.

Завдяки асиміляції, акомодації і їх рівновазі відбувається когнітивний  розвиток, що триває протягом усього життя  людини.

Соціалізація за Ж. Піаже — це процес адаптації до соціального середовища, який полягає в тому, що дитина, досягаючи певного рівня розвитку, набуває здатності до співробітництва з іншими людьми завдяки розділенню та координації своєї точки зору та точок зору інших людей. Соціалізація обумовлює поворот в психічному розвитку дитини — перехід від егоцентричної позиції до об'єктивної (7—8 років).

Ще один важливий напрямок досліджень Ж. Піаже — це поняття  розвитку інтелекту в поведінці дитини та виділення його стадій. Під стадіями він розумів рівні розвитку, які послідовно змінюють один одного. Процес розвитку інтелекту, згідно з Ж. Піаже, складається з трьох великих періодів, протягом яких відбувається зародження трьох основних структур:

• сенсомоторних операцій
• конкретних операцій
• формальних операцій

Розвиток він розглядає  як перехід від нижчої стадії до вищої. Попередня стадія готує наступну. Порядок чередування стадій є незмінним, а це дає можливість зробити припущення, що він обумовлюється біологічним фактором, дозріванням організму як відкриттям можливостей розвитку, які слід реалізувати. Середній хронологічний вік появи тієї чи іншої стадії визначається активністю дитини, її досвідом, навчанням та культурним середовищем.

Ж. Піаже вивчав різні психічні функції (пам'ять, сприймання, мовлення) та їх зв'язок з інтелектом і виявив, що розвиток інших психічних функцій на всіх етапах залежить від інтелекту і визначається ним, а це означає, що стадії інтелектуального розвитку, виділені ним, можна розглядати як стадії психічного розвитку в цілому. Він стверджував, що "мислення дитини обов'язково проходить через всі відомі фази і стадії, незалежно від того, навчається дитина чи ні".

2.4. Механізми соціалізації у працях Р. Шпіца та Дж. Боулбі

Р. Шпіц та Дж. Боулбі вперше описали наслідки впливу материнської депривації на психічний розвиток дитини, показали роль ранньої емоційної прив’язаності до матері у психічному здоров’ї, формуванні особистості дитини. Наслідки життя дитини у відриві від матері виявлялися вже до 3-4 місяців і ставали значними до 6-7 місяців. Дефіцит соціальних контактів призводив до зниження зацікавленості оточенням, порушення моторного розвитку, з’являлася апатія, збіднення емоційних виявів. Далі відбувалися важкі зміни в інтелектуальному й особистісному розвитку дітей. Формувався характер, за словами Дж. Боулбі, який нікого не любив і не отримував любові. Цю лінію досліджень проводили Дж. Боулбі (теорія емоційного розвитку) і М. Ейнсворт (теорія прив’язаності).

Прив’язаність розглядається як вибіркові стосунки дитини з матір’ю, яка дає дитині безпеку й емоційну підтримку. Ця концепція емоційної прив’язаності була критикою поглядів З. Фройда про «корисливу» любов дитини до матері, яка дає дитині харчування. Дж. Боулбі описав видоспецифічний арсенал дитини, який дає змогу підтримувати близькість з вихователем. Плач — сигнал небезпеки, заклик про допомогу, усмішка дитини прив’язує дорослого до дитини, випробовує любов і прагнення бути поруч. Белькотіння — як і усмішка, у відповідь на людську мову створює спільність і взаємний обмін людськими звуками. Вони забезпечують емоційний відгук і контакт із матір’ю або людиною, яка її заміняє.

Прив’язаність дитини до матері починає формуватися дуже рано. Було виокремлено чотири фази прив’язаності:

    ФАЗА 1 (від народження  до 3 міс.) — недиференційована реакція на людей. Дитина посилає сигнали, не адресовані конкретній особі, а потім у 5-6 тижнів — соціальна, у відповідь на людське обличчя і голос.

    ФАЗА 2 (3-6 міс.) — диференціація соціального об’єкта, спрямованість уваги на знайомих людей. Усміхаються, белькочуть, бачачи знайоме обличчі й чуючи голос, чіпляються за знайому людину. Коли діти плачуть, то заспокоїтися можуть здебільшого на знайомих руках.

    ФАЗА 3 (6 міс. - 3 роки) — інтенсивна прив’язаність та активний пошук близькості. Дитина розрізняє знайомих і незнайомих, плаче, якщо мати залишає кімнату, тішиться її приходові. Виняткова прив’язаність формується в 7-8 міс, коли виникає страх перед незнайомцями. Після 6 місяців дитина здатна виявляти активні дії для досягнення бажаної близькості з вихователем. Дитина створює внутрішній образ вихователя і починає страждати від розлуки з ним. Поведінка стає цілеспрямованою, мета — досягнути близькості з близьким дорослим. Діти використовують батьків як базу для дослідницької поведінки. Дитина активно вивчає нове за умови, що батько поруч. Прив’язаність залежить також від стану дитини. Якщо вона хвора або втомилася, то потреба бути поруч з матір’ю чи вихователем сильніша за потребу в дослідницькій активності. До року в дитини формується робоча модель об’єкта прив’язаності: наскільки надійні і чуйні батьки.

    ФАЗА 4 (3 роки - завершення  дитинства) — партнерська поведінка. На стадії цільового партнерства дитина навчається погоджуватися з планами і уявленнями людини, яка доглядає за нею.

Фази прив’язаності змінюють одна одну залежно не тільки від розвитку соціальних функцій дитини, а й разом з розширенням її ментальних і психомоторних можливостей. Розширюється репертуар дій, які виявляються в прив’язаності. Зокрема, якщо на першій стадії це лише міміка, усмішка, плач, вокалізації і контактні дії, то на другій стає можливим координоване цілеспрямоване дотягування, на третій — повзання і лазання. Поступово дитина стає здатна до цілеспрямованої поведінки, у неї формується уявлення про «сталість людини» (продовженні її існування за межами безпосередньої видимості), нарешті, вона стає здатна розуміти і враховувати почуття й наміри інших людей. Згодом ці праці було розкритиковано за зведення всього різноманіття чинників, які впливають на розвиток психіки, до якості материнсько-дитячої взаємодії. Було доведено, що депривація може набувати різноманітних форм і давати найрізноманітніші за формою і значенням наслідки, які аж ніяк не завжди є фатальними і незворотними для подальшого розвитку.

У когнітивному розвитку порушення взаємин прив’язаності найбільше відображається в пошуковій, дослідницькій поведінці та стилі розв’язання завдання. Рання безпечна прив’язаність стимулює складніші форми дослідницької поведінки. Діти виявляли підвищену зацікавленість, завзятість і задоволення під час розв’язання проблемних ситуацій. Така поведінка рідко трапляється у дворічних дітей, які мали небезпечну прив’язаність.

Якість прив’язаності в дитини надалі пов’язана із соціальними взаєминами з однолітками. Тих, у кого була безпечна прив’язаність, вихователі оцінювали як дітей з високою самооцінкою, здатних до емпатії, у яких позитивні афекти переважають над негативними. Були активніші, ініціативніші, відповідальніші. У взаєминах з однолітками виявляли значну витривалість, використовуючи позитивні емоції. Були менш агресивними, не були плаксивими. Не дивно, що вихователі оцінювали таких дітей як більш соціально компетентних, із кращими соціальними навичками і більшою кількістю друзів.

РОЗДІЛ 3. Соціально-психологічні механізми соціалізації

3.1. Особливості механізмів наслідування та навіювання

Одним із важливих механізмів соціалізації є навіювання. Навіювання (або сугестія) — процес впливу на психічну сферу людини, пов'язаний із зниженням усвідомленості та критичності  під час сприйняття і реалізації навіяного змісту за умови відсутності  цілеспрямованого активного його розуміння, розгорнутого логічного аналізу  і оцінки у співставленні з  минулим досвідом й даним станом суб'єкта [20].

Феномен навіювання дотепер  привертає до себе увагу філософів, психологів, усіх тих, хто тим чи іншим чином пов'язані із проблемами соціалізації людини. Вчений-психотерапевт  В. М. Бехтерєв на базі зібраного ним матеріалу дійшов до висновку: "Навіювання слугує важливим чинником нашого суспільного життя і повинно бути предметом вивчення не одних тільки лікарів, а й усіх тих, хто вивчає умови суспільної психіки і закони її вияву. Тут у будь-якому випадку відкривається одна із важливих сторінок суспільної психології, яка являє собою широке і мало ще розроблене поле наукових досліджень" [7].

Навіювання як один із важливих механізмів соціалізації підростаючих поколінь нерідко протиставляли (а  дехто ще й дотепер протиставляє) таким механізмам соціалізації, як переконання, наслідування та конформність. Подібний підхід, наприклад, у свій час демонстрував один із дослідників соціально-психологічної сутності навіювання Б. Ф. Поршнєв, стверджуючи, що "... генеральна лінія розвитку людських психологічних відносин полягає в лімітуванні навіювання формою, яку всі справедливо вважають протилежністю навіювання — переконанням" [21].

Наслідування належить до одного з наймасовіших проявів людини у спілкуванні. Під ним у соціальній психології розуміють повторення й  відтворення однією людиною дій, учинків, жестів, манер, інтонацій іншої  людини й навіть копіювання певних рис її характеру і стилю життя. Наслідування передбачає певну емоційну й раціональну спрямованість. Воно буває як свідомим, так і несвідомим.  М. Тард пояснював суспільні процеси дією психологічного механізму наслідування. Взаємовідносини двох індивідів, з яких один наслідує іншого, — ось, за Тардом, характерна модель соціального буття взагалі. Усі подібності, що існують у світі, обумовлені, на його думку, повторенням, що є універсальним світовим законом. Наслідування існує вже в індивідуальній свідомості, у тому, що людина за допомогою пам’яті і звички відтворює сама себе, повторює своє минуле. Потім при зіткненні двох чи більш людей наслідування стає головним механізмом соціальної поведінки.