Механізми соціалізації індивіда

   Для соціальної  психології значний інтерес становлять  характерні для підліткового  віку явища акселерації та  інфантилізму.

   Акселерація (лат.  acceleratio — прискорення) — прискорений соматичний розвиток і фізіологічне дозрівання підлітка, що виявляється у збільшенні маси тіла, ранніх термінах статевого дозрівання. Ці особливості нерідко породжують різноманітні психологічні колізії — смислові бар'єри, конфлікти, афективні форми поведінки тощо [14].

   Інфантилізм (лат.  infantilis — дитячий) — збереження в психіці й поведінці підлітка особливостей, притаманних дитячому віку. Такий підліток вирізняється незрілою емоційно-вольовою сферою, що проявляється у несамостійності рішень і вчинків, почутті незахищеності, заниженій критичності щодо себе тощо. Посилюють інфантилізм не лише різні аномалії діяльності мозку та залоз внутрішньої секреції, а й недоліки освіти та виховання. Йдеться про такі стилі впливу дорослих на підлітків, як диктатура, гіперопіка та вседозволеність. Намагання батьків нав'язати дітям свою думку, віддалити від товариства однолітків, в усьому потурати може призвести до негативних наслідків — затримки у формуванні не тільки рухових умінь та навичок, недостатньої фізичної сили, а й до невміння спілкуватися, стримувати свої емоції, бажання. Цілком можлива поява й іншої проблеми: тяжіння до молодших, якими можна керувати і серед яких легше маскувати свою неспроможність.

Важливим соціально-психологічним  новоутворенням підліткового віку є  дорослість. Виявляється вона як новий  рівень домагань, що прогнозує майбутній  стан, якого підліток фактично ще не досяг. Це породжує типові вікові конфлікти  та їх відображення в самосвідомості підлітка. Почуття дорослості вступає  у суперечність з реальним статусом у сім'ї та школі, що провокує негативні  форми самоутвердження: якщо підліток неспроможний проявити себе і довести іншим свою дорослість загальновизнаними соціально-моральними нормами і схвалюваними способами, він намагається робити це будь-яким шляхом, іноді вдаючись до аморальних чи асоціальних вчинків, манер спілкування.

Соціалізація  старшокласників. У ранній юності на основі прагнення до автономії формується структура самосвідомості, яка дає змогу оцінювати свої здібності, особистісні якості та займатися самовдосконаленням. Посилення інтересу до своєї особистості у цей період є умовою цілеспрямованої самоосвіти та самовиховання. Для старшокласників провідним центром розвитку стає особистісне самовизначення, а центром життєвої ситуації, навколо якої починає обертатись уся їх діяльність та інтереси, вибір життєвого шляху. Високого ступеня зрілості, диференціації та стабільності досягає моральна свідомість, яка характеризується переходом на конвенціональний рівень: старшокласники починають усвідомлювати морально-етичні проблеми, над якими задумуються дорослі, їх моральне самовизначення опосередковане не тільки процесами пізнання, а міжособистісними відносинами, виникненням інтимних стосунків з особами протилежної статі.

   Про диференціацію  юнацької свідомості, розвиток системи  особистісних смислів і значень  свідчить уміння старшокласників  пізнавати себе на основі пізнання  інших. Соціально-психологічна специфіка  юності полягає в тому, що саме  в ці роки розгортається активний  процес набуття досвіду спілкування,  становлення світогляду, завершується  формування соціальних установок,  їх когнітивного, емоційного та  поведінкового компонентів. І  хоча погляди старшокласників  не завжди правильні, зате вони  часто вирізняються стійкістю  та послідовністю.

   У ранній юності  вже не такими гострими є  міжособистісні конфлікти, менше  проявляється негативізм у ставленні  до інших, поліпшується фізичне  й емоційне самопочуття, підвищується  комунікабельність, знижується рівень  тривожності, нормалізується самооцінка. У спілкуванні простежується  яскраво виражена статево-рольова диференціація, яка межує з інфантильно-рольовою негнучкістю. Бувають випадки загостреного відчуття самотності.

   Соціалізуючись, старшокласник  розвиває свій світогляд, самосвідомість, ставлення до дійсності, характер, особистісні та комунікативні  якості, психічні процеси, накопичує  соціально-психологічний досвід, набуває  самостійності, впевненості у  собі, стійкості до стресів тощо. Діяльність його як суб'єкта  навчання наділена якісно іншим  змістом, ніж у середніх класах, адже поряд із внутрішніми  пізнавальними мотивами засвоєння  знань з предметів, що мають  особистісну смислову цінність, у старшокласника з'являються  соціальні та особистісні зовнішні  мотиви, передусім мотиви досягнення. Поряд з навчанням провідною  стає особлива діяльність із  встановлення інтимно-особистісних  стосунків — діяльність спілкування.  Побудовані на основі певних  морально-етичних вимог і соціальних  норм взаємини роблять міжособистісне  спілкування старшокласників діяльністю, всередині якої формуються спільні  погляди на життя, на майбутнє.

Важливою соціально-психологічною  особливістю цього періоду є  розвиток соціальної компетентності як основної складової здатності старшокласника в процесі спілкування та взаємодії  знаходити нових друзів і зберігати  давніх. Цей розвиток базується частково на здатності старшокласників до соціального порівняння, що дає змогу  виявити й оцінити характерні риси інших. Спираючись на ці оцінки, юнаки  та дівчата обирають друзів і визначають своє ставлення до різних груп і  компаній, які становлять оточення їх ровесників. Вони також шукають  друзів за принципом схожості, заміщуючи  їх кількість якістю дружби з ровесниками, що поділяють їх погляди і цінності. При цьому інтимність стає обов'язковим  атрибутом дружби з ровесником однієї статі.

Соціалізація  студентської молоді. Цей період пов'язаний передусім з навчанням у вузі, з опануванням багатьох нових дисциплін, необхідних для професійного становлення особистості. Тому найважливішим чинником, який впливає на процес соціалізації у цьому віці, є навчальна діяльність. Процес соціалізації в студентській групі може супроводжуватися конфліктами, які нерідко провокують негативні емоції і позначаються на навчальній діяльності студента. В процесі спільної діяльності конфлікти спричинюють, як правило, предметно-ділові розбіжності й розбіжності особисто-прагматичних інтересів. Виникають конфлікти як серед студентів, так і між студентами й викладачами. Якщо у студентському середовищі, яке здійснює спільну навчальну діяльність, переважають предметно-ділові суперечності, конфлікт здебільшого не призводить до розриву міжособистісних стосунків і не супроводжується нагнітанням емоційної напруженості та ворожості. Коли суперечності виникають у сфері особистісно-прагматичних інтересів, то вони легко переходять у неприязнь і ворожнечу. Трапляється, що особистісно-прагматичні розходження прикриваються предметно-діловими суперечками або тривалі предметно-ділові суперечки поступово породжують особисту неприязнь. Усі ці варіанти конфлікту створюють для студента несприятливий морально-психологічний клімат, що знижує інтерес до навчання та спілкування у групі, негативно позначається на процесі соціалізації. Якщо конфлікт між студентом і викладачем не припиняється, у студента може виникнути внутрішня неприязнь як до особистості викладача, так і до навчальної дисципліни, яку він викладає.

Необхідною умовою ефективної соціалізації під час навчання є  наявність зворотного зв'язку. Йдеться  про взаєморозуміння, тобто про  розуміння іншої людини, взаємин  на різних рівнях взаємодії: “педагог — студент”, “студент — студент” тощо. Взаєморозуміння між педагогом і студентом розглядають як стан внутрішньої згоди, який має певні особливості, зумовлені характером і умовами навчальної діяльності.

РОЗДІЛ 2. Теорії розвитку та соціалізації особистості

2.1.  Характеристика провідних концепцій соціалізації

За механізмами соціалізації на міждисциплінарному рівні можна виділити наступні концепції соціалізації: псіхоаналітичну, інтеракціоністську, культурологічну.

У психоаналітичній концепції (В. М. Бехтерєв., І. С. Кон та ін): процес соціалізації розуміється як засвоєння деякої системи життєво необхідних соціальних ролей.

Така позиція близька  і інтеракціаністської концепції (Дж. Г.Мід, У. М. Уентворт та ін.), яка розглядає соціалізацію як засвоєння індивідом соціальних норм в процесі інтеракції, тобто як інтерсуб'єктний процес. Соціальна роль трактується як сукупність заздалегідь даних (створених суспільством) правил та очікуваних способів поведінки та спілкування, які відповідають певному місцю людини в групі і суспільстві. Виходячи з того, що соціалізація являє собою складний процес, автори психоаналізу виділяють наступні етапи соціалізації: психогенетичний, образно-символічний, інтелектуально-концептуальний. На психогенетичному етапі у дитини шляхом проб і помилок виробляються звичні шаблони задоволення потреб. На образно-символічному етапі образи, що виникають при блокаді звичного акту, зв'язуються з якимсь жестом, звуком і т.п. і останні набувають значення символу. Інтелектуально-концептуальний етап характеризується тим, що за допомогою символів дитина починає керувати своєю і чужою поведінкою і набувати нових значень через комбінації існуючих значень.

Змістовна сторона процесу  соціалізації розкрита в диспозиційній теорії регуляції соціальної поведінки В. А. Ядова, який представив ієрархію диспозицій, які синтезують систему внутрішніх і зовнішніх регуляцій індивіда в залежності від ступеня його включеності в систему суспільних відносин.

Таблиця 1

Провідні концепції соціалізації

2.2.  Психосоціальна концепція розвитку особистості Е. Еріксона

Кожній соціокультурі властивий особливий стиль виховання, і визначається він тим, чого очікує суспільство від дитини. На кожній стадії розвитку дитина або інтегрується у товариство, або відторгається.

Психосоціальна концепція  розвитку особистості , розроблена відомим психологом Е. Еріксоном, показує тісний зв'язок психіки людини і характеру суспільства, в якому вона живе. Е. Еріксон увів поняття “групова ідентичність”, яка формується з перших днів життя; дитина орієнтована на включення у певну соціальну групу, починає розуміти світ, як ця група. Але поступово в дитини формується “егоідентичність”, почуття сталості та безперервності свого “Я”, незважаючи на те, що відбувається багато змін. Формування егоідентичності — тривалий процес; він містить ряд стадій розвитку особистості. Кожна стадія характеризується завданнями цього віку, а завдання висуваються суспільством. Але вирішення завдань визначається вже досягнутим рівнем психомоторного розвитку людини і духовної атмосфери суспільства, в якому людина живе. На стадії дитинства (1-ша стадія) головну роль у житті дитини відіграє мати, вона годує, доглядає, дає ласку, турботу, у результаті чого в дитини формується базова довіра до світу. Базова довіра виявляється в легкості годування, гарному сні дитини, нормальній роботі кишечнику, умінні дитини спокійно чекати матір (не кричить, не кличе, дитина упевнена, що мати прийде і зробить те, що потрібно). Динаміка розвитку довіри залежить від матері. Тут важлива не кількість їжі, а якість догляду за дитиною, важлива впевненість матері у своїх діях. Якщо мати тривожна, невротична, якщо обстановка в сім'ї напружена, якщо дитині приділяють мало уваги (наприклад, дитина в будинку для сиріт), то формується базова недовіра до світу, стійкий песимізм. Сильно виражений дефіцит емоційного спілкування з немовлям призводить до різкого уповільнення психічного розвитку дитини.

   2-га стадія раннього дитинства пов'язана з формуванням автономії і незалежності, дитина починає ходити, вчиться контролювати себе при виконанні актів дефекації; суспільство і батьки привчають дитину до акуратності, охайності, починають соромити за “мокрі штанці”. Соціальне несхвалення відкриває очі дитини “всередину”, вона відчуває можливість покарання, в неї формується почуття сорому. Наприкінці стадії повинна бути рівновага “автономії” і “сорому”. Це співвідношення буде позитивно сприятливим для розвитку дитини, якщо батьки не будуть пригнічувати бажання дитини, не будуть бити за провинності. У віці 3-5 років, на третій стадії, дитина вже переконана, що вона особистість, тому що вона бігає, вміє говорити, розширює сферу оволодіння світом, у дитини формується почуття підприємливості, ініціативи, що закладається в грі. Гра дуже важлива для розвитку, тобто формує ініціативу, творчість, дитина освоює відносини між людьми за допомогою гри, розвиває свої психічні можливості: волю, пам'ять, мислення тощо. Але якщо батьки сильно пригнічують дитину, не приділяють уваги її іграм, то це негативно впливає на її розвиток, сприяє закріпленню пасивності, непевності, почуття провини. У молодшому шкільному віці (4-та стадія) дитина вичерпує можливості розвитку в рамках сім'ї, і тепер школа залучає її до знань про майбутнє життя і діяльність. Якщо дитина успішно опановує знання, нові навички, то вона вірить у свої сили, спокійна. Проте невдачі в школі призводять до появи, а іноді до закріплення, почуття неповноцінності, невіри у свої сили, розпачу, втрати інтересу до навчання. При відчутті неповноцінності дитина наче знову повертається в сім'ю, так як вона для неї — захист, якщо батьки намагаються допомогти дитині перебороти труднощі в навчанні. Якщо батьки лише лають і карають за погані оцінки, почуття неповноцінності в дитини закріплюється іноді на все життя. У підлітковому віці (5-та стадія) формується центральна форма егоідентичності. Бурхливе фізіологічне зростання, статеве дозрівання, занепокоєність тим, як він виглядає перед іншими, необхідність знайти фахове покликання, здібності, уміння — ось питання, що постають перед підлітком, і це вже вимоги суспільства до підлітка щодо самовизначення. На цій стадії наново постають всі критичні питання минулого. Якщо на ранніх стадіях у дитини сформувалися автономія, ініціатива, довіра до світу, впевненість у своїй повноцінності, значущості, то підліток успішно створює цілісну форму егоідентичності, знаходить своє “Я”, визнання себе з боку оточуючих. У протилежному випадку відбувається дифузія ідентичності, підліток не може знайти своє “Я”, не усвідомлює своїх цілей і бажань, відбувається повернення, регресія до інфантильних, дитячих, утриманських реакцій, з'являється неясне, але стійке відчуття тривоги, самотності, спустошеності, виникає постійне очікування чогось такого, що може змінити життя, але сама людина активно нічого не робить. З'являється страх перед особистим спілкуванням і нездатність емоційно впливати на осіб протилежної статі, ворожість, презирство до оточуючих, почуття “невизнання себе” з боку інших людей. Якщо людина знайшла себе, то ідентифікація полегшується.