Автор работы: Пользователь скрыл имя, 22 Марта 2014 в 11:41, курсовая работа
Краткое описание
Актуальність теми. Формування нової стратегії виховання громадянина оновленої Української держави ХХІ століття зумовлюють необхідність привернення увагу до вітчизняних традицій виховання підростаючих поколінь та етнопсихологічних особливостей нашого народу. Адже лише ввібравши все краще з минулого і трансформувавши його в сьогодення і майбутнє та враховуючи вимоги життя нинішньої доби і діяльності людини, сучасний інститут батьківства зможе формувати особистість, в якій буде поєднуватись національна і вселюдська гуманістична культура.
Содержание
ВСТУП РОЗДІЛ I. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ЕТНОПСИХОЛОГІЧНИХ ОРІЄНТИРІВ СІМЕЙНОГО ВИХОВАННЯ 1.1. Етнопсихологічні аспекти формування Образу «Я» як ключового елементу виховання 1.2. Родинна система виховання та її роль у забезпеченні вихованого процесу засобами етнопсихології 1.3. Сімейні традиції та сімейна обрядовість як засоби етнопсихологічного виховання у сім’ї Висновки до 1 розділу РОЗДІЛ II. ЕМПІРИЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ЕТНОПСИХОЛОГІЧНИХ ОРІЄНТИРІВ ВИХОВАННЯ У СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ РОДИНІ 2.1. Організація емпіричного дослідження 2.2. Аналіз отриманих результатів 2.3. Рекомендації щодо вдосконалення використання етнопсихологічних орієнтирів у сімейному вихованні Висновки до 2 розділу ВИСНОВКИ СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Отже, родина належить до перших
і найвпливовіших вихователів особистості,
особливо якщо сім'я повна, тобто з дітьми,
яких, разом живучи, виховують батько і
мати. Сухомлинський писав: Виховує, звичайно,
сім'я в цілому - її загальний дух, культура
людських стосунків. Але хто творить цей
дух, цю культуру? Звичайно ж, батьки. Без
батьківської мудрості немає виховної
сили сім'ї. Батьківська мудрість стає
духовним надбанням дітей; сімейні стосунки,
побудовані на громадському обов'язку,
відповідальності, мудрій любові й вимогливій
мудрості батька й матері, самі стають
величезною виховуючою силою. Але ця сила
йде від батьків, у них - її коріння і джерело".
Сімейні традиції
та сімейна обрядовість як засоби етно-психологічного
виховання у сім’ї
Сімейні традиції
Коріння української родини
сягає в сиву давнину. Адже сім’я з її
побутом, тобто загальним укладом життя,
сукупністю виховних звичаїв і традицій,
складалася упродовж багатьох століть
і зміцнювалася в ході історичного розвитку
людства. Найбільш характерною та звичною
для українського етносу є велика сім’я,
що як і будь-яка інша звалася родом. Це
була суспільна група – невелика, але
дуже суцільна, злучена кровними зв’язками
й спільними інтересами. За своїх членів
рід солідарно заступався, обороняв їх
від кривд. Згодом рід утратив давню сутність
і розпався на малі, самостійні родини.
[ 8, с.25, 29]
В українській родині завжди
панував культ гостинності. У селах і досі
живе звичай «шапкування» (зайшов у хату
– скинь шапку, посміхнись, привітайся:
«Здрастуйте, у вашій хаті на хліб-сіль
багатій») [ 19, с.148 ]. Ці традиції виховували
моральні чесноти – повагу, ввічливість,
доброзичливість. Родина була тим соціальним
осередком, де кожен її член мав певні
обов’язки перед іншими членами родини
й громадою. Тому родинно-трудові традиції
завжди допомагали розвивати в дітей моральні
якості (відвертість, єдність слова і діла
тощо), формували світоглядну свідомість
та ціннісні орієнтації. Традиції спільної
систематичної праці привчали до відповідального
ставлення і поваги до роботи. Традиції
майстрів і трудових династій розвивали
в юного покоління риси старанності, самодисципліни,
наполегливості, комунікабельності, виховували
дбайливого господаря.
Трудові свята – традиційна
форма передачі від старших поколінь молодшому
соціального досвіду та духовних цінностей,
моральних норм і принципів. Вони розкривають
красу і значення праці, возвеличують
її, оновлюють духовну і фізичну снагу
кожного члена родини, виховують у дітей
зацікавленість справами батьків, усвідомлення
значущості своєї праці, стимулюють соціальну
активність дитини. Здоров’я є не лише
запорукою матеріального благополуччя,
а й джерелом життєрадісного настрою і
краси, добрих стосунків з людьми. Тому
родинно-оздоровчі традиції обумовлюють
систему поведінки членів родини, а це:
раціональне харчування, творча активність,
формують готовність зміцнювати фізичне
й моральне здоров’я, зокрема такі риси,
як гуманізм, порядність, витримку, людяність.
У правильно побудованій грі розвиваються
спритність, витривалість, рішучість,
ініціатива, бажання радіти, допомагати,
підтримувати іншого.
Мета традицій приготування
національних страв – забезпечити працездатність
і фізичні якості членів родини. Основний
принцип цих традицій – помірність, збалансованість,
різноманітність, висока біологічна повноцінність
їжі, режим. Традиції практичності одягу
виховують почуття невибагливості, охайності,
зручності, стриманої краси.
Рідне слово (яскраве, образне,
педагогічно доцільне, висококультурне)
сіє людяність у дитячих душах, виховує
ціннісне бачення світу, формує національну
психологію, характер, світогляд філософсько-світоглядний
чинник «я». У родині завжди привчали до
культури мови: коректності у висловлюваннях,
стриманості й зваженості, чіткості й
доступності. Традиції раціонального
користування словом виховували пошану
до думки іншої людини, правильність, виразність,
ясність, точність, стислість, доцільність
мовлення, тобто виступали своєрідною
наукою й мистецтвом переконуючої комунікації.
В основі традицій національного гумору
- привітність, щирість, доброзичливість
до співрозмовника, шляхетність. Вони
розвивають емоційно-вольову сферу людини,
сприяють дружнім стосункам між людьми,
є громадським фільтром народної моралі.
Фольклорні традиції у формі прислів’їв,
приказок, загадок, пісень відображають
найсуттєвіші сторони суспільних і родинних
взаємин людини. Словесні формули традицій
(вітання, звертання, вибачення тощо) допомагають
встановити взаємини між людьми, підтримують
доброзичливу тональність мовлення, сприяють
вивченню й збереженню рідної мови. Традиції
давати ім’я й прізвище становлять народну
семантичну, соціально-психологічну, дидактичну,
й філософську мудрість, виступають атрибутом
родової наступності поколінь.
Родинно-мистецькі традиції
(музичні, образотворчі, декоративно-ужиткові)
відображають естетичний колорит побуту,
доброзичливе ставлення до людей, уміння
виробляти вироби, передають з минулого
в майбутнє усталені століттями форми,
ідеї, образи, теми, формують кодекс народної
етики й естетики. Музичні традиції є особливою
формою засвоєння навколишньої дійсності,
найпотаємнішого й найтоншого стану душі.
Вони завжди підтримували бадьорість
духу й національну свідомість, розвивали
емоційну культуру. Родинно-побутові традиції
зумовлюють поведінку людей у повсякденному
житті. Родильні звичаї та обряди унормовували
поведінку породіллі, виховували повагу
до роду, пошану до батька –матері, людяність,
делікатність, безкорисливість, доброту,
привчали до дбайливого ставлення й догляду
за дитиною. Весільні звичаї та обряди
виховували лицарське ставлення до дівчини,
справедливість, вірність, благородство,
гордість, що підкреслювалося християнськими
нормами дотримання чистоти у взаєминах.
Поховальна обрядовість виховувала культ
предків, почуття пошани до своїх пращурів,
їхніх справ, заповітів, а також співчуття,
співпереживання, шляхетність, відданість
отчій землі, вказувала на безперервність
родових традицій.
Традиції опоряджання житла
містять знання про особливості й символіку
розташування речей хатнього побуту, жилих
і господарських приміщень (наприклад,
стіл символізує єдність і спільність
інтересів у родині, поріг – захист від
недругів, піч – тепло отчого дому) та
виховують риси охайності, хазяйновитості,
працьовитості. Декоративно-ужиткові
традиції сприяють розвиткові свідомого
ставлення до праці й творчості, вдосконалюють
і зберігають навички, методи, стиль роботи,
формують естетичну культуру особистості.
Характеризуючи родинно-громадські
традиції, варто зазначити, що батьки і
діди глибоко розуміли і реалізовували
силу, вигідність, авторитет колективних
форм організації та їх методів виховного
впливу на дітей. Зокрема, традиції добросусідства
виховують людяність, доброту, співчуття,
повагу до односельців, взаємодопомогу,
взаємовиручку( «Без брата проживеш, а
без сусіда – ні» [ 19, с.148 ].
Традиції побратимства(посестринства)
спонукають до служби, глибокої пошани
до громади, вірності обов’язку перед
другом, рідною землею. Прикладом чесних
побратимів були козаки, що усвідомлюють
собою вищий тип українського національного
характеру. В основі цих традицій – взаємна
прихильність, довір’я, відданість, товариська
солідарність, духовна близькість, щира
співдружність.
Найбільш знедолені в суспільстві
– сироти. Тому громадськими вихователями
і духовними наставниками дітей-сиріт
завжди були люди з високими моральними
якостями: баба-повитуха, хрещені, названі
батьки.
Парубочі й дівочі громади були
своєрідною школою морального виховання
молоді( вони опікувалися сирітськими
родинами, привчали молодших до прапрадідівських
чеснот, доглядали могили). Вулиця, досвітки,
вечорниці не тільки обнародували суспільні
відносини, а й дисциплінували, зобов’язували
заручатись гарною славою про себе.
Добрий дух рідного дому, тепло
домашньої атмосфери, одруження з милою
людиною – джерело щасливої долі, успішного
виховання дітей. Красивий той дім, де
живе дружна сім’я, де панують любов, злагода
і колективістські почуття. Щаслива та
оселя, що повниться радісним дитячим
багатоголоссям, де діти ростуть у гурті
своїх братів і сестер. Про значення рідного
дому в житті людини говорять: «Скрізь
добре, але вдома найкраще», «Добре тому,
хто в своєму дому» [ 19, с.148 ].
Батьківську хату діти ніколи
не забувають, вона вабить з далеких країв,
адже, прийшовши до неї неодмінно п’єш
найцілющу, найсолодшу воду – живу воду
з рідної криниці. «Нащо клад, коли в сім’ї
лад»,– кажуть у народі.[ 15, с.94 ] Народна
педагогіка надає першорядного значення
клімату сім’ї як основному чиннику у
формуванні особистості. Лад у сім’ї веде
до створення сприятливого педагогічного
клімату, а отже і до виховних успіхів.
А це буває у такій сім’ї, де всі живуть
цілеспрямованим життям згуртованого,
здорового колективу, де всі люблять і
поважають один одного, де панує дух взаємодопомоги,
тепла, щирої турботи, де побудована справжня
сім’ї. Традиції завжди були запорукою
існування міцної родини. Зберегти традиції
допомагали національні звичаї та обряди
українського народу, слугуючи важливим
доповненням до повсякденного життя людини.
Сімейна обрядовість.
Святково-трудова обрядовість
– засіб саморегуляції людського життя.
Це основа народної культури як вияву
саморозвитку цілісного етнічного єства.
За характером обрядів можна судити про
вік і рівень розвитку культури, про її
світоглядну сутність. Саме слово «обряд»
походить від «рядити», тобто ладити, давати
раду, лад усьому. На Україні обряди супроводжували
людину протягом усього життя, сприяючи
духовному розвитку дитини та гармонізації
стосунків у родині. Обрядом відзначали
біологічну й духовну зрілість людини,
появу дитини на світ, перехід у підлітковий
і юнацький вік, одруження і, нарешті, проводи
душі в інший світ.[ 3, с. 279]
Традиційна родинно-побутова
культура українців відзначається особливою
одухотвореністю. Ця тенденція виявляється
в ній ще у дохристиянський період, коли
уявлення про світ базувалися здебільшого
на міфології. З давніх давен українці
розглядали сім’ю і рід як святиню, а виховання
у ній – як святий обов’язок батьків.
Тому ці, як і всі інші особливо важливі
об’єкти мали свої опікувальні божества
– Рід і Рожаницю – уособлення роду, єдності
нащадків одного предка, утвердження необхідності
продовження людського роду. Цікаво, що
ці божества йшли безпосередньо за головними
слов’янськими богами. Отже, найхарактернішою
рисою української родини з перших її
кроків історичного становлення і розвитку
стало високе одухотворення, де союз чоловіка
і жінки підносився майже до рівня святині.
Ця тенденція втілена в образі богині
шлюбу – Лади, одне ім’я якої свідчить
про те, що найвищою цінністю вважався
лад у сім’ї. Людину, яка не знала історії
свого роду, вважали безрідною.[3, с.221]
З прийняттям християнства
українська сім’я стала ще міцнішою. Рід
мав свої традиції, шанував предків і в
цій пошані виховував молоде покоління.
Новонароджену дитину у світ приймали
особливим обрядом. Це було надзвичайною
подією не лише для сім’ї в якій з’являвся
новонароджений, а й для всього села. Вся
вулиця збиралася десь на перехресті і
чекала доки хтось із родини не почастує
чимсь людей, «щоб доля у дитини була солодкою».
Ім’я давали здебільшого на честь когось
із шанованих у родині предків, дідуся
чи бабусі. Відтепер дитина вважалася
його продовженням у світі. Великою різноманітністю
відзначалися колисанки, забавлянки, примовки
для дитини. Майже кожна жінка знала декілька
десятків колискових пісень. Ще не знаючи
слів, дитина вже відчувала ніжність і
ласку своєї матері, вчилася розуміти
та сприймати цей світ. Вважалося, що народжуючи
дитину, мати народжує не лише її тіло,
а й душу. Тому у родинах існував своєрідний
культ матері. Без її благословення не
орали землю, не засівали поле, не входили
в нову оселю, не вирушали в дорогу. Коли
дитина починала говорити, відбувався
обряд відлучення її від матері, дитину
спроваджували «на свій хліб», [ 10 , с.13
] відкриваючи їй дорогу у життя. Діти називали
батьків на «ви», зберігаючи повагову
дистанцію Таке звертання робило неможливим
для дитини казати батькам щось грубе
чи непристойне, але було сповнене великої
довіри, поваги та шани до батьків. Батьки
в свою чергу повинні були у всьому подавати
добрий приклад дітям, розвивати у дітей
доброчинні цінності, привчати їх до глибокої
моралі. Наприклад, ввечері дитина повинна
була розказати батькам, що доброго вона
зробила за день. Так змалку діти вчилися
виконувати посильну для них роботу –
допомогти старій людині, двір підмести,
глядіти худобу, чи просто сказати комусь
лагідне слово. Сім’я вважалася святинею
духу, благородних емоційних переживань,
любові і вірності, щоденного живого спілкування,
співпереживання, синівської і дочірньої
вдячності, родинної солідарності, теплоти
людських сердець. Родинні обряди охороняли
цінність сім’ї, зберігали святість людських
стосунків. Якщо хлопець хотів зізнатися
дівчині в коханні, він кидав їй лілію
за ворота, визначаючи тим самим чистоту
та непорочність своїх намірів. Другим
знаком вважалася ружа, кинута під час
танцю. Якщо дівчина її піднімала, це вважалося
знаком того, що вона відповідає взаємністю.
Одним з найважливіших свят було укладання
шлюбу, який поєднував у собі матеріальне
і духовне, громадське та особисте. Весільна
обрядовість поділялась на 3 цикли: передвесільний
(умовини, оглядини, заручини, бгання короваю,
дівич-вечір), власне весілля (запросини,
посад молодих, дарування, розплітання
коси, розподіл короваю, перевезення посагу,
перезва, рядження) і післявесільний (Шанування
молодими батьків, прилучення невістки
до родини чоловіка). Така велика кількість
обрядів зумовлювалася тим, що весілля
відбувалося раз у житті, розлучення та
повторний шлюб допускалися, але дуже
рідко.
Великому значенню у родині
надавалося привчанню людини до праці.
Про це свідчить «помани»,безвинагородна
праця, дарунок, без якої не існувало жодної
сторони людського життя. Після ритуалу
«першого хліба», згадуваного раніше,
дитина повинна була розділити цей хліб
з сусідами. Так дитині прививалася щедрість,
бажання допомагати іншим. Якщо закладали
будинок, обов’язково частували сусідів.
Якщо заготовляли дрова, певну частину
віддавали сиротам та вдовам. З нового
полотна – бідному на сорочку. Якщо людина
заходила до хати, завжди давали гроночку
хліба, повинна була вийти з хлібом, який
ніколи не купувався, а випікався завжди
круглої форми, символізуючи собою сонце
– джерело людського життя.
Невичерпним джерелом духовної
сили та етики були для українців обряди
та звичаї, пов’язані з релігійними святами.
Святкування Спаса, Різдва, Великодня,
Трійці, Маковея були помітними родинними
подіями. Велика кількість обрядових пісень
сприяла естетичному вихованню дитину,
привчанню до рідної мови. Чудовими спектаклями
були майже всі весільні і календарно-обрядові
свята, які розвивали творчі сили дитини,
виховували її естетичні ідеали, любов
до отчого дому, свого краю, родини, розвивали
психіку.[ 22, с.93 ]
Висновки до 1 розділу:
Родинне етновиховання відіграє
важливу роль в процесі формування майбутніх
поколінь. Вплив культури на ментальність
і вдачу людини здійснюється в її ранні
роки через родину, яка відтворює культурне
середовище етногрупи, її традиції, звичаї,
обряди. Культура відбиває світогляд народу,
його національну самосвідомість, своєрідність
філософського мислення, розуміння основних
проблем загальнолюдського і власного
буття як етнографічно конкретної частини
людства. В результаті із своєрідного
родинного стилю життя в глибинне несвідоме
дитини входить певна система цінностей,
якої вона дотримуватиметься протягом
усього свого життя. Пізніші культурні
впливи торкаються здебільшого поверхні
психіки [4; 5].
РОЗДІЛ 2 ЕМПІРИЧНЕ
ДОСЛІДЖЕННЯ ЕТНОПСИХОЛОГІЧНИХ ОРІЄНТИРІВ
ВИХОВАННЯ У СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ РОДИНІ
2.1. Основні елементи
програми дослідження
Традиційне українське родинне
виховання – це історично сформована,
відшліфована через безперервне застосування
впродовж багатьох віків у середовищі
українців педагогічна система поглядів,
ідеалів та засобів батьківсько-материнського
впливу на дітей та молодь, спрямованих
на формування життєдіяльних особистостей,
забезпечення розвитку духовної єдності,
наступності, спадкоємності поколінь
і безсмертя нації. Особлива його виховна
цінність полягає в тому, що воно базується
на ґрунті рідної мови й звичаєвої родинно-побутової
культури, своїм змістом і духом підпорядковується
самобутній природі української дитини,
потребам забезпечення її належного тілесного,
духовно-морального й інтелектуального
розвитку, повністю відповідає прагненням
й корінним інтересам батьків і народу
в цілому, а також ідеалам української
педагогіки у формуванні довершеної особистості
українця.