Цей далеко не повний аналіз засвідчує,
що наші предки виплекали великий арсенал
мовних засобів для влучного і глибокого
означення своїх особливостей і, воднораз,
для адекватного сприймання і розуміння
свого найближчого соціального оточення.
Паремії можуть бути одним з важливих
засобів етнопедагогічного впливу на
дитину як у родині, так і у виховному закладі.
„Засвоюючи паремійний фонд свого народу,
дитина засвоює етнічні форми сприйняття,
мислення, спілкування, вартісних орієнтацій
тощо” (С. Таглін, 1994) [7, с. 21], у тому числі
й етнічні форми самосприйняття і самооцінювання.
Рідна мова, зокрема її паремійний фонд,
розширює семантичний простір „Образу-Я”
дитини, поглиблює і диференціює його,
отже, допомагає їй інтегрувати переживання
особистого досвіду, набутого в соціокультурному
середовищі.
До рідномовної культури дитина залучається
ще в ранньому дитинстві через сприймання
народної казки. Тільки вона, на думку
відомого психоаналітика і дитячого психолога
Б. Бетельхейма, може „захопити увагу
дитини, викликати її допитливість, збагатити
життя, стимулювати її фантазію, розвивати
інтелект, допомогти зрозуміти саму себе,
свої бажання і емоції, сприяти підвищенню
впевненості дитини в собі і в своє майбутнє”
[цит. за 10, с. 248]. Саме в народній казці,
творцями якої є мільйони людей, сконцентровується
згусток людської мудрості, досвіду, акумулюються
найцінніші надбання етнічної ментальності.
Казка впливає не так на свідомість дитини,
як на її глибинні підсвідомі пласти.
Контент-аналіз українських народних
казок показав, що більшість з них за своїм
змістом і формою викладу можуть стимулювати
морально-рефлексійну активність дитини:
ідентифікуючи себе з позитивним героєм,
дитина мимоволі починає порівнювати
себе з ним, розширюючи при цьому межі
свого самопізнання. У багатьох казках
(„Рукавичка”, „Колобок”, „Коза-дереза”,
„Солом’яний бичок” та ін.) містяться
словесні конструкти для „Образу-Я” героя,
що наставляє дитину ставити відповідні
запитання „А хто я?”, „Який я?” і шукати
на них відповідь.
Не лише соціально-побутове, а й велике
психологічне значення має ім’янаречення
дитини – давнього звичаю, пов’язаного
з вибором імені для новонародженого.
Вважалося: ім’я визначає долю людини.
Сучасні психологічні спостереження засвідчують,
що слово - ім’я – перший вербальний конструкт
для позначення дитиною вперше усвідомленого
„Образу-Я”. Нагадаємо один з рідномовних
обов’язків, про який говорив І.Огієнко:
„Бережи своє особове ім’я й родове прізвище
в повній національній формі й ніколи
не зміняй їх на чужі. Найменша тут зміна
– то вже крок до винародовлення” [2, с.
9].
Актуалізація невичерпного надбання
народної мудрості, звернення до джерел
ментальності етносу є необхідною соціально-психологічною
умовою як усвідомлення національної
самобутності, так і самоусвідомлення
своєї неповторності. Через це реалізація
принципу народності виховання (насамперед
навчаючи дітей рідною мовою, враховуючи
багатовікові культурно-виховні традиції)
має бути аксіомою будь-якої педагогічної
технології.
- Родинна система виховання
та її роль у забезпеченні вихованого
процесу засобами етнопсихології
Серед усіх надбань людини найбільшу
цінність має добре виховання, одержане
в дитинстві та юності від батьків, у родинному
колі. Без нього навіть найкращі здібності,
найбільші достатки, найвище родове походження
нічого не варті. Добре вихована людина
у духовно-моральному відношенні завжди
стоїть значно вище від будь-якого, навіть
найбагатшого, невігласа. У зв'язку з цим
постає питання: яка мета, провідні завдання
та зміст родинного виховання, хто його
проводить і як краще його реалізувати.
Сімейне життя склалося віддавна
так, що батьківські обов'язки поділяються
між батьком і матір'ю, і притім поділяються
нерівномірно. Найважливіші турботи по
відходу за дітьми і первісним вихованням
дітей лягають на матір як тому, що вона
в стані віддати дітям більше часу, ніж
батько, так і тому, що за традицією вона
більше звикла до цьому, а по натурі може
внести в це більше ніжності, м'якості,
ласки й уважності. Цією близькою участю
матері в житті дітей у їхньому ранньому
віці визначається і моральний її вплив
на них у ці перші їхні роки. З роками, однак,
значення цього безпосереднього уходу
втрачає моральну роль. Діти стають самостійними,
трохи визначаються, продовжуючи потребувати
допомоги батьків і дорослих, але шукають
уже не винятково матеріальної підтримки.
Діти індивідуалізуються. В одних є смаки
і потреби, що краще задовольняє батько,
ніж мати, в інших - навпаки. Виховувати
- не значить говорити дітям гарні слова,
наставляти, а, насамперед, самому жити
по - по-людському. Хто хоче виконати свій
борг щодо дітей, залишити в них про себе
добру пам'ять, яка служила б їм завітом,
як жити, той повинний почати виховання
із самого себе. Виховання дітей вимагає
самого серйозного тону, найпростішого
і щирого. У цих трьох якостях повинна
полягати гранична правда життя. Мета
виховання - сприяти розвитку людини, що
відрізняється своєю мудрістю, самостійністю,
художньою продуктивністю і любов'ю. Необхідно
пам'ятати, що не можна дитину зробити
людиною, а можна тільки цьому сприяти
і не заважати. Головні підстави, яких
необхідно триматися при вихованні дитини
під час сімейного його життя: чистота,
послідовність по відношенню слова і справи
при звертанні з дитиною, відсутність
сваволі в дітях вихователя чи обумовленість
цих дій і визнання особистості дитини
постійним звертанням з ним як з людиною
і повним визнанням за ним права особистої
недоторканості. Уся таємниця сімейного
виховання полягає в тому, щоб дати дитині
можливість робити усе самому; дорослі
не повинні забігати і нічого не робити
для своєї особистої зручності і задоволення,
а завжди відноситися до дитини, з першого
дня появи його на світло, як до людини,
з повним визнанням його особистості і
недоторканості цієї особистості.
Головна мета українського
родинного виховання - формувати в дітей
та молоді духовність рідного народу,
виховувати високосвідомих представників,
патріотів українського народу, надії,
поетів і творців національної та загальнолюдської
культури, вільних громадян незалежної
України.
Визначення провідних завдань
родинного виховання має принципово важливе
значення, оскільки, по-перше, робить виховний
педагогічний вплив на дітей у сім'ї чітким
і цілеспрямованим. Без них воно буде б
розпливчатим і незрозумілим. Конкретне
визначення виховним завдань батьків,
по-друге, потрібне для усунення плутанини
у цій важливій галузі родинно-побутової
культури, зумовленої проповідуванням
надуманих догм. І по-третє, цим позбудемось
кон'юнктурності у родинній педагогіці,
що постійно переслідувала протягом цілого
ряду десятиліть, тобто стабілізується
і динамізується розвиток батьківської
педагогіки.
Якщо коротко говорити, то завдання
домашньої педагогіки можна визначити
так: виховання повинно зробити людину
здатною до осягнення призначення. Природа
та суспільна призначення людини - ось
основа її доброго виховання. У функціональному
відношенні цю мудру заповідь народної
педагогіки можна уявити собі як олюднення
особистості та підготовки до життя, реалізацію
її особистісного виявлення. Підставою
для такого висновку служить те, що традиційна
батьківська педагогіка є не що інше як
педагогіка життя.
Розмаїтість перепитій людського
життя зумовлює багатоукладність завдань
підготовки до нього. Через це основними
завданнями родинного виховання можуть
бути:
- піклування про фізичне і психічне
здоров'я дітей, виховання фізично й морально
здорової дитини (3абезпеченяя необхідних
умов для реалізації можливостей дитини;
- виховання в дітей
глибоких патріотичних почуттів,
створення сприятливих умов для
оволодіння дітьми рідною мовою,
знаннями про рідний край, природу,
Батьківщину;
- виховання в дітей любові до
добра, правди, справедливості, моральних
цінностей, ідеалів, культурних традицій,
етичних норм взаємин між близькими людьми
і в суспільному оточенні, гідності, честі,
людяності, здатності виявляти турботу
про молодших, милосердя до слабших і людей
похилого віху;
- організація з найбільш раннього
візу посильної праці, різних видів трудової
діяльності дітей на благо сім'ї, родичів,
інших людей і по самообслуговування,
виховання їх цивілізованими господарями
землі та підготовка їх до життя в умовах
ринкових відносин;
- цілеспрямоване і систематичне
нормування в дітей української національної
психології, характеру, світогляду, ідеалів,
наукових поглядів та переконань;
- формування естетичних смаків
та почуттів, уміння розрізняти красиве
й потворне в житті, і в мистецтві, і в побуті,
поважати прекрасне у вчинках людей, забезпечити
умови для їхньої творчої практичної діяльності;
- забезпечення духовної
єдності поколінь, збереження родинних
традицій, сімейних реліквій, вивчення
родоводу, прилучення дітей до
них традицій, звичаїв, обрядів;
- спряння родини навчально-виховним
закладам у вихованні дитини,
II становленні як особистості.
На думку академіка Стельмаховича,
провідні завдання родинного виховання
передбачають забезпечення реалізації:
1)натуралізму; 2) раціоналізму; З) гуманізму;
4) евдемонізму; 5) соціалізації та етнізації;
6)духовності.
Натуралізм вимагає розглядати
людину як частину природи й неухильне
дбати про гармонійний розвиток природних
сил дитини, яка розвивається наче та рослина.
Батькам слід всіляко оберігати природний
перебіг цього процесу від шкідливих сторонніх
впливів. Згаданий принцип натуралізму
проповідується багатьма народними висловлюваннями
"Діти, як квіти: поливай - рости будуть",
"Гни дерево поки молоде, вчи дітей поки
малі".
Раціоналізм націлює на плекання
розуму дитини через засвоєння рідної
мови, фольклору, родинно-побутової культури,
народних мистецтв "Розуму не купують,
а набувають", "Розумний всьому дає
лад".
Гуманізм передбачає людяне,
доброзичливе ставлення до дитини і намагання
формування "досконалої людськості",
щирих стосунків між батьками та дітьми,
братами й сестрами, членами родини, чуйного
ставлення до людини взагалі, утвердження
добра на Землі ("Добре роби, то й добре
усім буде").
Евдемонізм - виховання вбачає
в земному благополуччі та щасті. За визначенням
української етнопедагогіки, щастя - це
стан цілковитого задоволення життям,
відчуття глибокого вдоволення та безмежної
радості, які хто-небудь переживає. У народні
педагогіці щастя, як правило, репрезентується
у нерозривній єдності з долею. В українській
родинній педагогіці зумовлення щастя
пов'язується із здоров'ям ("Найбільше
щастя в житті - здоров'я"), добрим розумом
("Кого щастя згубити хоче, тому перше
розум відбере"), відвагою ("За відважним
щастя біжить"), дітьми ("Нема смерті
без причини, а щастя без дитини"), домівкою
("Казала Феся, що щастя і в дома знайдеться").
Отже, щасливий той, кому щастить, хто має
радість, окрилений життєвими успіхами,
здачами, благополуччям.
Соціалізація в її загальному
розумінні - це процес перетворення людської
істоти на суспільний індивід, утвердження
її як особистості, включення в суспільне
життя, як активної та дійової сили. Інакше
кажучи, суть соціалізації полягає в біологічній
та психологічній адаптації людини до
навколишнього середовища.
У поняття етнізації вкладається
поняття соціалізації особи на основі
родинного, економічного, духовно-культурного
життя й історичного досвіду свого народу,
нації. До основних засобів етнізації
відносять рідну мову, національну, родинно-побутову
та громадську культуру, посильну участь
у трудовій діяльності, зокрема у сфері
народних ремесел і промислів, національні
звичаї, традиції, свята, обряди, символи.
Фундамент етнізацїї закладається
в сім'ї. Дитина з'являється на світ і робить
парні кроки через спілкування з людьми,
перед усім з батьками, рідними, спочатку
засобами дитячої, а згодом материнської
мови. З ростом дитини коло її спілкування
та трудових дбачає формування в дітей
естетичних смаків та почуттів через екскурсію
в природу, саджання дерев, догляд за квітами,
спільний перегляд телепередач, відвідування
родиною музеїв, розвиток дитячої фантазії
та творчості, залучення до народно-обрядового
мистецтва, художньої самодіяльності,
організація і проведення з дітьми всіх
традиційних родинних свят.
Моральна підготовка дітей
та молоді до подружнього життя в поєднанні
із статевим вихованням. Народна мудрість
вчить, що моральна підготовка, молоді
до родинного життя найкраща така, що протікає
в контексті повсякденного життя самої
сім'ї ,шляхом безпосереднього прикладу
батьків, їх взаємин. Готовити до сімейного
життя - значить допомагати підростаючій
особистості усвідомити, що люди створені
одне для одного. Це має принципове значення,
особливо для підліткового десяти-дванадцятирічного
віку, коли в хлопців і дівчат починає
проявлятися усвідомлений інтерес до
протилежної статі. Дошлюбна підготовка
в українському родинознавстві зводиться
до створення міцної, здорової, щасливої
сім'ї, що не знає чвар і розбрату, а тим
більше розлучень. На думку академіка
Стельмаховича, якщо в домі панує висока
моральна атмосфера, то й відпадає потреба
в якомусь спеціальному статевому вихованні.
Бо непорушною основою нормування правильних
стосунків між статями виступає добре
поставлене моральне виховання дітей
у сім'ї.
Пріоритет родинного виховання,
порівняно з усіма іншими ланками виховання,
незаперечний. Суть його полягає в тому,
що сім'я першою бере під свою опіку дитину
з моменту її народження, в ранньому дитинстві,
у час її найбільшоїбезпомічності, у віці
найінтенсивнішого вихованні її характеру,
не полишає своєї уваги й тоді, коли вона
стане дорослою людиною. Відвідуючи дитячий
садок, а потім навчаючись у школі, дитина
все одно більшість свого часу проводить
в сім'ї, не перестає вона бути її членом
і після закінчення школи.