Етнопсихологічні орієнтири сімейного виховання

КАБІНЕТ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ БІОРЕСУРСІВ

ТА ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ УКРАЇНИ

 

Кафедра соціальної роботи та психології

 

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

«Етнопсихологічні орієнтири сімейного виховання»

 

 

 

Виконала: студентка 1 групи IV курсу

спеціальності «Соціальна педагогіка»

Чорноіван Ю.О.

 

Перевірив:

 

 

 

Київ-2013

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ I. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ  ЕТНОПСИХОЛОГІЧНИХ ОРІЄНТИРІВ СІМЕЙНОГО ВИХОВАННЯ

1.1. Етнопсихологічні аспекти  формування Образу «Я» як ключового  елементу виховання 

1.2. Родинна система виховання та її роль у забезпеченні вихованого процесу засобами етнопсихології

1.3. Сімейні традиції та сімейна обрядовість як засоби етнопсихологічного виховання у сім’ї

Висновки до 1 розділу

РОЗДІЛ II. ЕМПІРИЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ЕТНОПСИХОЛОГІЧНИХ ОРІЄНТИРІВ ВИХОВАННЯ У СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ РОДИНІ

2.1. Організація емпіричного дослідження

2.2. Аналіз отриманих результатів 

2.3. Рекомендації щодо  вдосконалення використання етнопсихологічних орієнтирів у сімейному вихованні

Висновки до 2 розділу

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ДОДАТОК

 

ВСТУП

Актуальність теми. Формування нової стратегії виховання громадянина оновленої Української держави ХХІ століття зумовлюють необхідність привернення увагу до вітчизняних традицій виховання підростаючих поколінь та етнопсихологічних особливостей нашого народу. Адже лише ввібравши все краще з минулого і трансформувавши його в сьогодення і майбутнє та враховуючи вимоги життя нинішньої доби і діяльності людини, сучасний інститут батьківства зможе формувати особистість, в якій буде поєднуватись національна і вселюдська гуманістична культура.

Сьогодні у свідомості молодих людей відбувається руйнування цінностей батьківства. Відсутність умов для своєчасного становлення економічної самостійності молоді змушує їх відкладати на "кращі часи” взяття шлюбу та народження дітей. Розуміючи важливість формування в суспільній свідомості цінності батьківства, соціальної і духовної зрілості молоді, готовності до праці і створення сім’ї нами було обрано об’єктом дослідження етнопсихологічні особливості функціонування української родини.

Сім’я – природне і найбільш стійке формування людського суспільства, яке акумулює в собі всі його ознаки. Сім’я завжди була найкращим колективним вихователем, носієм найвищих національних ідеалів. На Україні завжди панував культ родини, культ рідної домівки, культ глибокої пошани до батьків та свого роду. Але зараз все помітнішими стають прояви родинної кризи. Згідно статистичних даних, в Україні щороку розпадається понад 180 тис. сімей, 140 тис. дітей проживають у неповних сім’ях, на обліку в міліції перебуває 17 тисяч дітей [16, с.52 ]. Поширення злочинності та правопорушень ще раз свідчить про те, що настала нагальна потреба підвищити роль української сім’ї у вихованні дітей, допомогти молодим людям зберегти сім’ю, зберегти значимість інституту сім’ї для усього суспільства в цілому. Саме зараз час звернутися до неоціненної скарбниці народного педагогічного досвіду, до історично складених тенденцій формування та розвитку української сім’ї. Варто згадати те, що традиційно виховання було першочерговою справою сім’ї, а не школи, чи оточуючого середовища. Глибоке дослідження історичного розвитку та устрою традиційної української родини неодмінно призводить до розуміння її значного педагогічного потенціалу. Велика різноманітність підходів та засобів виховання може бути використана і має стати частиною педагогіки сьогодення. Головна цінність та специфіка сімейного виховання в тому, що воно не належить до якихось виокремлених педагогічних явищ, а відбувається в контексті життя самої родини, на основі прикладу батьків і передусім на основі традиційної родинно-побутової культури. Тому все більшої актуальності набуває звернення до невичерпної скарбниці народної педагогіки та дослідження історично складених засобів виховання в українській родині, які реалізуються у народних традиціях, звичаях та обрядах. Лише досконале їх вивчення допоможе у розв’язанні сьогоднішніх сімейних проблем та завдань батьківської педагогіки, формуванні національної системи родинно-шкільного виховання, наукового прогнозування перспектив зміцнення сім’ї й піднесення її ролі у вихованні дітей та молоді.

Різноманітні аспекти етнопсихології українців, традиції родинного виховання, особливості життя української родини були предметом дослідження вчених української діаспори І.Гончаренка, А.Горохович, В.Яніва. Цінний матеріал для розв’язання завдань нашого дослідження ми знаходимо у збірнику "Українська душа”, в якому опубліковані чотири статті відомих учених діаспори – Є.Онацького, Б.Цимбалістого, О.Кульчицького та М.Шлемкевича.

За останні роки з’явилося небагато наукових праць, які певною мірою висвітлюють питання етнопсихології української родини, зокрема, дослідження О.Вишневського, Ю.Канигіна та З.Ткачук, В.Постового, П.Щербаня та ін. Проте, питання етнопсихологічних особливостей функціонування української родини та врахування їх у життєдіяльності сучасного інституту батьківства залишається актуальним, а тому дослідження даної проблеми стало завданням і нашого дослідження.

Об’єкт дослідження – cімейні традиції та сімейна обрядовість як етнопсихологічні орієнтири сімейного виховання.

Предмет дослідження – cімейні традиції та сімейна обрядовість у вихованні сучасних українських родин.

Мета дослідження – проаналізувати етнопсихологічні орієнтири сімейного виховання сучасних українських родин.

Завдання роботи: 

1. Розглянути етнопсихологічні аспекти формування Образу «Я» як ключового елементу виховання;

2. Проаналізувати сутність родинної системи виховання та її роль у забезпеченні вихованого процесу засобами етнопсихології;

3. Розглянути cімейні традиції та сімейну обрядовість як засоби етнопсихологічного виховання у сім’ї;

4.  Провести емпіричне дослідження етнопсихологічних орієнтирів виховання у сучасній українській родині ;

5. Розробити рекомендації щодо вдосконалення використання етнопсихологічної компоненти у сімейному вихованні.

 
Емпірична гіпотеза дослідження: сучасна сім’я характеризується недостатнім використанням етнозасобів у родинному вихованні.

 
Структура роботи: вступ, 2 розділи – теоретичний і практичний, висновки, список використаної літератури, додаток (Анкета).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ I. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ АНАЛІЗУ  ЕТНОПСИХОЛОГІЧНИХ ОРІЄНТИРІВ СІМЕЙНОГО ВИХОВАННЯ

1. Етнопсихологічні аспекти формування Образу «Я» як ключового елементу виховання

Сімейно-родинне середовище і формування „Образу–Я” дитини

Через спільну мовну, культурну, морально-етичну основу ментальність як одна із засад духовного життя соціуму і індивіда визначає не лише світосприймання нації, а й впливає на спосіб самобачення і саморозуміння окремого її представника. Духовний світ ментальності родини благотворно впливає на становлення особистості дитини в її ранньому віці, бо має чи не найбільший потенціал для відтворення культурно-історичного середовища етногрупи, її традицій, звичаїв і обрядів. Саме в дошкільну пору, за даними вікової психології, закладається структура особистості дитини, зокрема її настанова щодо світу, інших людей і самої себе, „основи для пізнішої постави в житті: для оптимізму, для довіри до себе і до життя або песимізму й зрезигнованості” (Б.Цимбалістий, 1992) [8, с. 78].

Ось чому такі ідеальні риси, як доброта, добродушність, лагідність, ніжність, сердечність, традиційно культивовані матір’ю, нерідко стають морально-ціннісним підґрунтям для формування „Я-ідеального” сина чи доньки.

Людина перебуває в координатах соцієтального простору нескінченного ланцюга поколінь „і мертвих, і живих, і ненароджених” (Т.Шевченко). Щоб пізнати себе, належить усвідомити своє місце на цій життєвій матриці, віднайти свою точку підпори. надати життю ментального смислу – набути соціально-етнічної ідентичності. Можливість для самореалізації на площині минулого й прийдешнього, предків і нащадків закладена для людини в самій сімейно-родовій структурі через соціально-психологічний механізм реалізації ментальних функцій батьків і дітей.

Людину невідомого походження, в якої немає ні батьків, ні родичів, народна мудрість називає „без роду і племені”. У традиціях українського народу було реконструювання ланцюга предків, знання „родинного дерева” до сьомого коліна, прагнення обов’язково мати в сім’ї кількох дітей – надії, віри та майбутньої опори у старості. На жаль, сьогодні мало усвідомлюється зв’язок зі своїми предками, наші сучасники, за нерясними винятками, слабо ідентифікують себе з минулим своєї родини. Знання родоводу обривається дуже рано, і тим самим втрачається духовна основа життя – зменшується відповідальність за збереження і зміцнення ментальних традицій роду. А мудрість життя полягає в продовженні свого роду, свого імені – народити і виплекати дитину, передати їй духовну спадщину минулих поколінь, забезпечуючи цим її вічність.

Людина протягом життя прагне змоделювати певні ментально-теоретичні конструкти, щоб було кому успадкувати неповторність свого світобачення і свого місця в ньому, свого планетарного призначення на часовій площині в координатах попередніх і прийдешніх поколінь. У давнину про смерть людини сповіщали церковні дзвони як засвідчення доброї слави її земного життя. Це спонукувало земляків небіжчика замислитись: „А хто я?”, „Який я?”, „Який слід на Землі залишу після себе?”, „Як згадуватимуть мене люди після моєї кончини?” Відбувався активний процес самоусвідомлення і саморепрезентації „Що люди скажуть”, формувалось почуття обов’язку і відповідальності перед нинішнім, минулим і прийдешнім поколіннями: самореалізуватися передусім як Людині, як Батькові-Матері, залишити по собі добру пам’ять. Родинно-національна ж розмитість, навпаки, призводить до нівелювання, втрати свого істинного „Я”. На думку М. Шлемкевича, „добре б нам, слідами Т.Шевченка, найперше приглянутись до родини, на ній показувати, на її проблемах розгортати й розуміти ширші людські взаємини” [9, с. 144]. Саме в родині людина здатна подолати „страшну самотність душ серед крикливої порожнечі”, пізнати себе, відкрити своє „Я”, повернути втрачену честь і гідність самоцінній особистості, здійснити „безкомпромісне повернення до власного доглибинного „Я” (В.Храмова, 1992) [8, с. 19].

Через родину особистість репрезентує своє інтимно-особистісне „Я” в загальнолюдське, геополітичне „Ми”. У стабільному соціальному середовищі розвиток особистості опосередковується внутрішніми психологічними закономірностями, проходить фази адаптації, індивідуалізації та інтеграції (А. Петровський). Процес соціалізації особистості відбувається в конкретних культурно-історичних умовах у духовній площині ментального поля соціуму. Гуманістична ж психологія розглядає соціалізацію як самоактуалізацію „Я-концепції” особистості.

Рідна мова як засіб самопізнання

Однією з проблем є повернення мовно-культурної самосвідомості чималій верстві населення України. Адже мова як продукт культури, крім своєї основної інформаційно-комунікативної функції, виконує і означальну (сигнікативну) функцію і тим самим є ще й засобом самопізнання. Світовідчуття прадавніх українців органічно транслюються в ментальне поле їхніх нащадків передусім через рідну мову. „Рідна мова – це найважливіша основа, що на ній зростає духовно й культурно кожний народ” (І.Огієнко) [2,3]. Особистісний зміст словникового складу закладає конструкти когнітивної схеми „Образу-Я”, за допомогою яких індивід означує своє самобачення. Такі конструкти, семантичне опрацьовані нашими предками в процесі функціювання багатовікової культури і рефлексійної активності, часто зустрічаються, скажімо, в українських пареміях (прислів’ях, приказках, загадках, ідіоматичних виразах і т.ін.), які „концентрують у собі усталені форми розумової діяльності етносу (асоціативні реакції, сенсорні еталони, моделі перцептивних дій, типові операції мислення тощо” (С. Таглін, 1994) [7, 21]. Наведемо деякі мовні конструкти-паремії, якими українці оцінюють ті чи інші свої характеристики: „Я такий, як хліб м’який”, „Кожному добрий – собі злий” (доброта); „Так, як я вам винний”, „Я по правді кажу”, „Ні сном, ні духом не винен” (чесність); „Не дам з себе насміятися”, „Хіба ж таки я послідніший од усіх”, „Ми не в тім’я биті” (почуття власної гідності); „Моя хата з краю”, „Собі на умі”, „Моє діло, як кажуть, мірошницьке: запусти, та й мовчи” (соціальна пасивність, індивідуалізм) тощо. Трапляються конструкти на позначення внутрішніх конфліктів, суперечливостей в „Образі-Я”: „І горе мені, і добре мені – і б’ють мене, і правда моя”, „І добре мені, і зле мені – і б’ють мене, і плакати не дають” та ін. За змістом паремій можна скласти уявлення про екстернальні тенденції локусу контролю: („Якби я міг! Та не дав мені Біг”, „Ех, якби-то!.. та що й казать? Кебети не маю” та ін. (пошук винного) і, навпаки, інтернальні: „Ніхто не винен, самая”, „Люди, як люди: були б ми добрі”, „Ніде правди діти” та ін. (докір собі).