Політична система Швейцарії

Деякі кантони складаються  практично з одного міста (наприклад, Женева), на території інших суцільні гори й долини (як в Урі). Деякі - не більше бразильської ферми, наприклад, місцевий Базель (площа - 37 кв. км), у ньому, однак, чисельність населення (187,7 тис. осіб) вища, ніж у найбільшому кантоні Граубюнден, де на території в 7105 кв. км проживає 186,7 тис. осіб. У кантоні Цюріх - 1,2 млн. жителів, а населення напівкантону Аппенцелля Іннерродена (15 тис. осіб) ледь заповнить футбольний стадіон.

Є молоді й старі кантони. Наймолодший - Юра, який у 1978 році відокремився від кантону Берн.

• Ааргау (Aargau) - 544.3 тис. осіб (18,81% іноземців).[19]
• Аппеннцель
• Аппеннцель Ауссерроден (Appenzell A. Rh) - 53,5 тис. осіб (14,1% іноземців). [19]
• Аппеннцель Іннерроден (Appenzell I. Rh) - 15,0 тис. осіб (10,4% іноземців). [19]
• Базель
• Сільській Базель (Basel-Country) - 260,0 тис. осіб (16,9% іноземців). [19]
• Міський Базель (Basel-City) - 187,7 тис. осіб (27,2% іноземців). [19]
• Берн (Berne) - 943,7 тис. осіб (11,9% іноземців). [19]
• Вале (Valais) - 276,2 тис. осіб (16,5% іноземців). [19]
• Во (Vaud) - 620,3 тис. осіб (26,6% іноземців). [19]
• Гларус (Glarus) - 38,5 тис. осіб (19,8% іноземців). [19]
• Граубюнден (Graubьnden) - 186,7 тис. осіб (13,2% іноземців). [19]
• Женева (Geneva) - 408,8 тис. осіб (37,7% іноземців). [19]
• Золотурн (Solothurn) - 244,0 тис. осіб (16,5% іноземців). [19]
• Люцерн (Lucerne) - 347,2 тис. осіб (15,0% іноземців). [19]
• Невшатель (Neuchвtel) - 165,7 тис. осіб (22.4% іноземців). [19]
• Санкт-Галлен (St. Gallen) - 449,4 тис. осіб (19,6% іноземців). [19]
• Тічино (Ticino) - 227,3 тис. осіб (25,6% іноземців). [19]
• Тургау (Thurgau) - 205,9 тис. осіб (18,9% іноземців). [19]
• Унтервальден
• Нідвальден (Nidwalden) - 38,0 тис. осіб (9,3% іноземців). [19]
• Обвальден (Obwalden) - 32,4 тис. осіб (10.8% іноземців). [19]
• Урі (Uri) - 35,2 тис. осіб (8,2% іноземців). [19]
• Фрібург (Fribourg) - 236,3 тис. осіб (14,1% іноземців). [19]
• Цуґ (Zug) - 99,4 тис. осіб (19,5% іноземців). [19]
• Цюріх (Zurich) - 1,2 млн. осіб (21,7% іноземців). [19]
• Шафхаузен (Schaffhausen) - 73,3 тис. осіб (19,8% іноземців). [19]
• Швіц (Schwyz) - 130,2 тис. осіб (15,1% іноземців). [19]
• Юра (Jura) - 68,8 тис. осіб (12,1% іноземців). [19]

У кожному кантоні  своя конституція, свій уряд, свій парламент, свій суд, свої закони, що, природно, не повинні суперечити федеральним. Адміністративна  автономія і законодавче право дуже великі. Наприклад, у кожнім кантоні - і навіть у кожній громаді - своя поліція і право самостійне визначати розмір податків.

Кантони поділяються  на громади. Швейцарець у першу чергу - член громади, потім громадянин кантону  і вже потім громадянин Швейцарії. У країні нараховується понад 3000 громад. У деяких громадах більше жителів, ніж у інших кантонах, у деяких - не більш ста. Громади також мають свою автономію: її члени, наприклад, вирішують, де прокладати нову вулицю, чи приймати на роботу нового вчителя.

Співпраця між кантонами  і конфедерацією передбачає:

• виняткову компетенцію, яка охоплює оборону, захист громадян, митну справу, федеральні фінанси, монетарну політику, законодавство про права і свободи;
• конкуруючу, яка передбачає право кантонів видавати закони при відсутності федеральних актів у таких галузях, як цивільне, трудове, кримінальне, міграційне право та право інтелектуальної власності;
• паралельну, яка визначає право Конфедерації встановлювати основи законодавства, а її суб`єкти реалізувати це право у сфері фінансування освіти та виконання громадських робіт;
• власну, яка встановлює право суб`єктів Конфедерації здійснювати управління охороною здоров`я та комунальною власністю.

Швейцарські кантони  не мають права на сецесію (вихід  із Конфедерації).

Конституції кантонів набувають  чинності після схвалення їх Федеральними зборами. Кантони також мають  право встановлювати громадянство, визначати структуру і кількісний склад власних органів влади  та статус органів місцевого самоврядування.

Органами влади кантонів є:

• парламенти – великі ради, у складі від 52 до 200 депутатів, які формуються прямими виборами;
• уряди – державні ради, які у складі п`яти-дев`яти осіб обираються великими радами (за винятком малих кантонів) і здійснюють виконавчу владу, формують бюджет, контролюють діяльність комун, підтримують офіційні стосунки з федеральною владою і владою інших кантонів, присутні на засіданнях кантональних парламентів, мають право законодавчої ініціативи;
• збори громадян – ландсгемайнде, які діють у деяких кантонах і напівкантонах і мають право розглядати проекти законів, призначати членів уряду, суддів, депутатів у Раду кантонів.[14]

Уряди обираються великими радами, а в деяких кантонах –  прямими виборами. Голови урядів обираються парламентами кантонів, прямими виборами і самими урядами.

Конфедерація та кантони  ведуть співробітництво та підтримують  один одного у виконанні своїх  завдань. Вони зобов'язані надавати друг другу взаємну допомогу та підтримку. Вони повинні надавати адміністративну та судову допомогу. Спори між кантонами та кантонами і Конфедерацією повинні, в можливих межах, розв'язуватися шляхом переговорів та міркувань. Участь у прийнятті федеральних рішень. У випадках, передбачених Федеральною Конституцією, кантони беруть участь у процесі прийняття рішень на федеральному рівні, зокрема у федеральному законодавчому процесі. Конфедерація надає кантонам своєчасну та точну інформацію про свої плани; вона консультується з ними, якщо питання стосується їх інтересів.

 Кантони застосовують  федеральне законодавство у відповідності з Конституцією та законом.  Конфедерація  залишає кантонам якомога ширше коло діяльності та враховує їх особливості.  Конфедерація приймає до уваги фінансовий тягар, пов'язаний з застосуванням федерального законодавства шляхом надання достатніх джерел для фінансування кантонів, та гарантування зваженої фінансової рівноваги.

Кантони можуть укладати між собою угоди та можуть створювати спільні організації та установи. Вони можуть, зокрема, об'єднувати зусилля  для виконання завдань регіонального інтересу. Конфедерація може брати участь в таких організаціях або установах в межах своїх повноважень. Угоди між кантонами не повинні суперечити законодавству та інтересам Конфедерації та правам інших кантонів. Конфедерація повинна повідомлятися про такі угоди.

Отже, взаємовідносини  між Конфедерацією та кантонами  налагоджені і затверджені конституцією.

Висновки

Таким чином, Швейцарія  – одна з найрозвинутіших країн  Європи. Її успіх криється в найдавніших  історичних традиціях розвитку інститутів політичної демократії і вільного ринку. Державний устрій країни – федеративна республіка. Діє Конституція від 1848 року з наступними змінами (останні зміни відбулися у 2000 році). Датою створення Швейцарської Конфедерації прийнято вважати 1 серпня 1291р. Швейцарія як самостійна держава одержала міжнародне визнання за Вестфальським миром 1648 року. 19 серпня 1798 року була проголошена республіка Гельвеція, яка проіснувала до 1803 року і введена всешвейцарська конституція. Віденський конгрес 1814-1815 років встановив кордони Швейцарії, які близькі до сучасних, гарантував її "вічний нейтралітет". 12 вересня 1848 року була прийнята конституція, яка перетворила Швейцарію в єдину федеративну державу.

Вищим органом влади  у Швейцарії є Федеральні збори, які складаються з двох палат: нижньої – Національної ради, яка у складі 200 депутатів обирається прямими виборами терміном на чотири роки, і верхньої – Ради кантонів, яка у складі 46 осіб обирається також прямими виборами терміном на чотири роки. Палатами керує їхнє бюро, яке складається з голови, віце-голови і рахівників. Палати парламенту засідають окремо і спільно. Спільне засідання палат відбувається, коли вони: обирають Президента і Віце-президента конфедерації терміном на один рік, членів Федеральної ради – на чотири роки; судів Федерального суду – на шість років, а його голову та заступника – на два роки; федерального канцлера – на чотири роки; приймають рішення про військову мобілізацію; призначають генерального прокурора для розгляду справ у Федеральному суді при відповідальності найвищих посадових осіб, а також членів надзвичайного військового трибуналу для розгляду справ про відповідальність вищих офіцерів. Федеральні збори: приймають конституційні і федеральні закони,федеральні постанови загального значення, прості федеральні постанови; затверджують бюджет; здійснюють контроль за урядовою діяльністю з допомогою таких процедур, як схвалення щорічної доповіді уряду про управлінську діяльність, резолюцію, постулатів, інтерполяцій, запитів; оголошують амністію і помилування; оголошують війну та укладають мир; ратифікують міжнародні договори.

Уряд – Федеральна рада у складі семи департаментів (політичного, внутрішніх справ, юстиції та поліції, військового, фінансового, народного господарства, транспорту, комунікацій та енергетики) має такі повноваження: є суб'єктом законодавчої ініціативи; публікує федеральні закони і забезпечує їх виконання; видає ордонанси, які ркгулюють виконання законів; є суб′єктом звернення до Верховного суду з приводу оскарження законів кантонів; ратифікує деякі закони кантонів.

Судова система Швейцарії  включає: Верховний суд у складі 30 судів; верховні або апеляційні суди кантонів; окружні або суду першої інстанції; мирові суди. Верховний суд має такі повноваження: здійснює нагляд за єдиним застосуванням цивільного та кримінального права і дає тлумачення федерального адміністративного права; здійснює конституційний контроль за актами кантонів і касацію у сфері цивільного і кримінального права; розв'язує цивільні спори між Конфедерацією і кантонами; розглядає скарги громадян з приводу порушення їх політичних та громадянських прав; розглядає як перша інстанція цивільної справи з найвищою сумою позову і тяжкі кримінальні злочини проти Конфедерації (зраду, заколоти).

Політичний режим Швейцарії  не передбачає традиційних механізмів стримування і противаги (їх, як правило, замінив значно короткий термін повноважень вищих посадових осіб, ніж повноваження політичних чи правових установ, які вони очолюють), а ґрунтується на механізмі співпраці між політичними партіями.

Суб′єктами Швейцарської федерації є 23 кантони, серед яких три кантони мають по два напівкантони. Між Конфедерацією та її суб'єктами Конституція встановлює такі види компетенції: виняткову федеральну, яка охоплює оборону, захист прав громадян, митну справу, федеральні фінанси, монетарну політику, законодавство про права та свободи; конкуруючу – право кантонів при відсутності федеральних законів видавати акти у таких галузях, як цивільне, трудове, кримінальне, міграційне право і право інтелектуальної власності; паралельну – право встановлювати основи законодавства, а її суб’єктів реалізовувати це право у сфері фінансування освіти та громадянських осіб, власну – право кантонів управляти охороною здоров’я та комунальною власністю. Органами влади кантонів є парламенти – великі ради; уряди – державні ради, які обираються великими радами; збори громадян у деяких невеликих кантонах – ландсгемайнде. Голови урядів обираються парламентами кантонів, прямими виборами і самими урядами. Місцеве самоврядування, яке здійснюється: радами або зборами жителів; виконавчими або адміністративними радами.

Отже, незважаючи на складну  політичну систему Швейцарії, держава  вважається однією із розвинутих і стабільних країн світу. Політична система забезпечує неперервну, взаємопов’язану й координаційну діяльність різних політичних суб’єктів для досягнення поставлених цілей. Вона гармонізує суспільні відносини, визначає механізм вирішення соціальних конфліктів і запобігання кризових явищ.

Список використаної літератури

1. Нова Федеральна Конституція Швейцарії від 18 грудня 1998р.
2. Георгіца А.З. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник. Тернопіль: «Астон», 2003. - 432 с.
3. Ріяка В.О., Закоморка К.О. Конституційне законодавство зарубіжних країн.  К.: Юрінком Інтер, 2007. - 234 с.
4. Гелей С.Д ., Рутар С.М. Політико-правові системи світу: Навч.посіб. К.: Знання, 2006. - 415 с.
5. Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник/ 3-є стериотипне видання. К.: АртЕк, 2000.-264 с.
6. Віднянський С.В. Всесвітня історія. К.: „Дієз-продукт”, 2007.-239 с.
7. Газін В.П., Копилов С.А. Новітня історія країн Європи та Америки(1945-2002). К.: „Либідь”, 2004.-621 с.
8. Іваницька О.П. Новітня історія країн Європи та Америки (1945-2002).- Вінниця.: „Фоліант”, 2003.-558 с.
9. Кудряченко А.І., Рудич Ф.М. Геополітика. К.: МАУП, 2004.-296 с.
10. Шевченко О.О. Історія держави і права зарубіжних країн. К.: „Вентурі”, 1997.-303 с.
11. Бабкіна О.В., Горбатенко В.П. Політологія. К.: ВЦ „Академія”, 2006.-568 с.
12. Газета «День» №79, 13 травня 2003р. с. 11-12
13. Країни світу. Довідник. – К., 2003. с. 574
14. Шаповал В.М. Державний лад країн світу. Довідник. – К.: УЦПС, 1999.- 267-270 с.
15. Кашкин С.Ю. Политический режим в современном мире. Понятия, сущность, тенденции развития. – М.: Юрист, 2003. – 303 с.
16. Парламенты мира /Под ред. А.А. Мишина. – М.: Высшая школа, 2001.-271 с.
17. Юдин Ю.А. Политические партии и право в современном государстве. – М.: Форум – Инфра – М, 2008. – 163 с.
18. http://www.adminet.com/world/consti/
19. http://www.wikipedia.org/switzerland/