Політична система Швейцарії

   Після закінчення  Другої світової війни Ліга  націй припинила своє існування.  Швейцарія прийняла рішення не  вступати у новостворену Організацію об'єднаних націй (ООН) і отримала статус спостерігача, що дозволило розмістити в Женеві європейську штаб-квартиру і кілька спеціалізованих організацій ООН, включаючи Міжнародну організацію праці і Всесвітню організацію охорони здоров'я. Швейцарія вважала, що відмова від вступу в ООН — найкращий спосіб зберегти своє незалежне становище нейтральної країни при постійно змінному співвідношенні сил на світовій арені. Таке рішення зміцнило позиції Швейцарії у міжнародній політиці. Швейцарія надає значну допомогу країнам, що розвиваються.

Дотримуючись традиційної  політики нейтралітету, Швейцарія в 1950-х і на початку 1960-х років  зіткнулася з великими труднощами в  питанні щодо участі в різних планах європейської інтеграції. У 1948 році вона вступила в Організацію Європейського економічного співробітництва, але утрималася від приєднання до Європейського економічного співтовариства (згодом - Європейського союзу, ЄС). Очевидні політичні цілі цієї організації були неприйнятні для Швейцарії. Однак вона стала однією з країн-засновників Європейській асоціації вільної торгівлі в 1959 році, а в 1963 році увійшла до Ради Європи, знову продемонструвавши свою зацікавленість у європейській співпраці. У 1972 році національний референдум ратифікував угоду про вільну торгівлю з ЄС, згідно з яким до 1977 року було поступово скасоване мито на всі промислові вироби. У 1983 році Швейцарія стала повноправним членом Групи десяти, об'єднання найбільших вкладників Міжнародного валютного фонду (МВФ).

   У 1960-х роках  Швейцарія зіткнулася з складною внутрішньою проблемою. Декілька франкомовних округів, розташованих у горах Юра в окрузі Берн, зажадали утворення нового округу. Це викликало опір з боку німецькомовного населення цього регіону. Для запобігання сутичкам туди були введені федеральні війська. На початку 1970-х років виборці округу Берн схвалили проведення референдуму у франкомовних округах щодо питання про відділення. Внаслідок серії плебісцитів, що проводилися протягом ряду років, три з семи округів і декілька прикордонних громад проголосували за створення нового округу. Цей новий округ отримав назву Юра. Рішення було потім схвалене на загальнонаціональному референдумі в 1978 році, і новий округ вступив у конфедерацію в 1979 році.

   У 1960-х роках  виникла помітна напруженість навколо питання про велику кількість робітників з країн Південної Європи, які приїхали у пошуках заробітку до Швейцарії. Незважаючи на традиційний інтернаціональний характер країни та необхідність участі іноземців в її економічному житті, багато швейцарців виявляли вороже ставлення до мігрантів з Південної Європи і вважали їх винними у внутрішніх проблемах країни, таких як нестача житла. У зв'язку з цим уряд ввів обмеження, що різко скоротило частку іноземців серед працюючих. Політичний рух, який вимагав подальшого зменшення кількості іноземних робітників, не отримав великої підтримки на виборах, але зміг організувати в 1970, 1974 і 1977 роках референдуми з конституційних поправок про обмеження частки іноземців у складі населення Швейцарії. Ці пропозиції не отримали схвалення, але спроби обмежити присутність іноземців у Швейцарії не припинялися і в 1980-1990-х роках. У 1982 році виборці відхилили пропозицію уряду про лібералізацію правил, що регулювали перебування іноземних робітників і їхніх сімей, а в 1987 році імміграція була ще більше обмежена. У 1994 році учасники референдуму схвалили посилення закону про перебування іноземців. Проте контингент іноземних робітників залишається великим - 25 % від загальної кількості зайнятих. У той же час кількість іноземних громадян, які проживають у Швейцарії, зросла приблизно до 1,4 млн. Багато з них - біженці з Боснії і Герцеговини та країн, що розвиваються.

В середині 1980-х років  уряд Швейцарії зробив спроби покінчити  з ізоляцією країни і укласти  ряд двосторонніх і багатосторонніх угод з країнами ЄС. На референдумі 1986 року швейцарські виборці переважною більшістю відхилили пропозицію уряду про вступ в ООН, але через шість років проголосували за участь Швейцарії у МВФ і Світовому банку. У грудні 1992 року, через сім місяців після заяви уряду про намір Швейцарії вступити в ЄС, населення відкинуло пропозицію про приєднання до Європейського економічного простору, який з січня 1994 року включив країни Європейської асоціації вільної торгівлі з ЄС в єдину зону вільної торгівлі.

Відносини Швейцарії  з ЄС, які поступово зміцнюються, залишалися каменем спотикання для  зовнішньої політики країни в кінці 1990-х років. На виборах 1995 року проявилася зростаюча поляризація думок виборців щодо цього питання. Найбільшого успіху на них домоглися, з одного боку, соціал-демократи, які активно підтримують інтеграцію, а з іншого - права Швейцарська народна партія, що виступає не тільки проти вступу до ЄС, але й проти участі в Європейському економічному просторі і співпраці Швейцарії з іншими торговими й політичними союзами. Прийняте в 1996 році рішення про участь швейцарських збройних сил у маневрах і технологічних програмах організації «Партнерство заради миру» викликало бурхливі протести в країні.

   Наприкінці 1990-х  років уряд Швейцарії був втягнутий  у міжнародну суперечку про  повернення приватними швейцарськими  банками золота та іншого цінного  майна, конфіскованого нацистською  Німеччиною під час Другої  світової війни у жертв геноциду. Предметом обговорення були також грошові внески і цінності, розміщені європейськими євреями у швейцарських банках до і під час війни з метою вберегти їх від захоплення нацистами.

   Відразу ж після  війни Швейцарія погодилася повернути викрадені внески потерпілим і їх спадкоємцям. Однак під час судових розглядів, що привернули велику увагу громадськості в середині 1990-х років, приватні позивачі і групи єврейських адвокатів наполягали на тому, що Швейцарія не виконала своїх зобов'язань, і звинуватили швейцарські банки в тому, що вони перешкоджають спадкоємцям у доступі до «заморожених» рахунків померлих вкладників.

   З 1996 року американські  місцеві і федеральні політичні  діячі та організації розгорнули  кампанію з повернення так  званого нацистського золота, і багато муніципалітетів США, у тому числі міста Нью-Йорк, пригрозили застосувати економічні санкції проти швейцарських банків, якщо останні відмовляться надати допомогу позивачам. У серпні 1998 року банківська група «Швайцеріше кредитанштальт» і ШБФ погодилися виплатити 1,25 млрд. доларів як компенсацію жертвам геноциду та їх спадкоємцям. Після цієї загрози застосування санкцій було припинене.

   Полеміка завдала  шкоди міжнародному престижу  Швейцарії і викликала хвилю  обурення в цій країні. Засоби масової інформації США і європейських держав часто представляли швейцарських банкірів і дипломатів як дуже несимпатичних людей, які виявили байдужість до позовів жертв геноциду. Увага громадськості зверталася також на допомогу, яка надходила до нацистської Німеччини із Швейцарії. Незважаючи на нейтралітет країни, швейцарські промисловці постачали до гітлерівської Німеччини сировину і промислові вироби. Чимало швейцарських політиків вважали, що офіційні кола США зображають їх як лиходіїв; швейцарці дотримувалися думки, що досягнута угода - капітуляція перед тиском ззовні, принизлива для нації в цілому.

Рух за надання виборчих прав жінкам, який вперше увінчався  успіхом у франкомовних округах  наприкінці 1950-х років, досягнув своєї  головної мети тільки в 1971 році, коли жінки отримали право голосувати і бути обраними на федеральних виборах. Однак у ряді округів жінкам ще тривалий час перешкоджали в реалізації їхніх виборчих прав на місцевих виборах. У 1991 році в німецькомовному напівкантоні Аппенцелль-Іннерроден, на останній території Швейцарії, що протидіяла емансипації жінок, вони здобули право брати участь у щорічних зборах виборців.

Наступним кроком було прийняття  у 1981 році конституційної поправки, що гарантує рівні права жінок. У 1984 році Елізабет Копп стала першою жінкою, обраною до федеральної ради. У 1985 році жінкам були надані рівні права в сім'ї (до цього чоловік вважався главою сім'ї, що дозволяло йому однобічно розпоряджатися сімейними фінансами і не дозволяти дружині працювати). У 1991 році рада міста Берн постановила, що в її складі не повинно бути більше 60 % представників однієї статі.

Отже, історія Швейцарії  досить цікава і охоплює велику кількість  подій. Перші згадки про країну датуються XIII століттям. З цього моменту країна стала відома завдяки своїй могутності і стабільності.

Розділ 2. Головні політичні інститути  Швейцарії

2.1 Законодавча влада

Законодавча влада належить Федеральним зборам. Федеральні збори  складаються з двох палат: нижньої  – Національної ради, яка у складі 200 депутатів обирається прямими виборами терміном на чотири роки, і верхньої – Ради кантонів, яка у складі 46 осіб обирається також прямими виборами терміном на чотири роки. Депутат не може бути членом уряду, федеральним суддею, федеральним чиновником, служителем культу, особою, яка нагороджена іноземним титулом або орденом. [1]

Якщо склад Національної ради регулюється  федеральним, то склад Ради кантонів – здебільшого кантональним правом. До верхньої палати згідно з федеральною  Конституцією входить по два депутати від кожного кантону і по одному від кожного напівкантону.

Палатами керують їхні бюро. Бюро Національної ради включає голову, віце-голову і вісім рахівників. Вони обираються таким чином, щоб  були представлені партійні фракції  та офіційні мови країни. Рахівники обираються на термін легіслатури палати, а голова і віце-голова – на рік. Бюро Ради кантонів включає голову, віце-голову і двох рахівників.[4]

Адміністративний апарат Федеральних  зборів складається з генерального секретаріату, яким керує генеральний секретар, і служби федеральної канцелярії. Генеральний секретар підпорядкований головам обох палат.

У палатах Федеральних зборів функціонують постійні комісії. Один депутат не може бути членом більше ніж двох постійних  комісій. У Національній раді члени комісії призначаються бюро палати за пропозицією партійних фракцій, а в Раді кантонів сама палата призначає комісії, а бюро палати – тільки членів тимчасових комісій. У процесі призначення комісії враховуються три фактори – політичний, тобто представництво партійних фракцій, регіональний і мовний. Під час обговорення законопроектів палати не зобов’язані підтримувати рекомендації комісій.

Депутати Національної ради об`єднуються в партійні фракції, для утворення якої потрібно п`ять депутатів.[4] У Раді кантонів офіційно не визначається існування фракцій, але депутати можуть їх утворювати.

На надзвичайні сесії Федеральні збори можуть збиратися на вимогу Федеральної ради, або п`ятьох кантонів.

Законодавчі повноваження двох палат  рівноправні. Так, якщо одна із палат не схвалює проект, то на паритетних засадах створюється узгоджувальна комісія – конференція, яка розробляє компромісний варіант законопроекту. А у випадку несхвалення однією із палат цього законопроекту, він вибуває за межі законодавчого процесу.

Федеральні збори приймають закони (у тому числі конституційні) з урахуванням думки виборців. У Швейцарії є такі види законодавчих актів: федеральні закони, федеральні постанови загального значення, прості федеральні постанови. Законами визнаються акти, які мають невизначений термін чинності і містять норми права, які регулюють права і обов’язки фізичних і юридичних осіб, а також визначають компетенцію органів влади. Федеральні постанови загального значення – це акти, які мають норми права, відносяться до простих федеральних постанов (наприклад, постанова про звіт уряду).

Федеральні збори затверджують бюджет і здійснюють контроль з діяльністю уряду та державної адміністрації. Формами контролю є:

• схвалення щорічної доповіді уряду про його управлінську діяльність протягом року;
• резолюції – імперативні пропозиції, які приймаються обома палатами парламенту і зобов’язують уряд підготувати проект з того чи іншого питання;
• постулати-резолюції, які приймаються однією палатою в процесі спільного обговорення проблеми з представниками уряду, але не є обов’язковими для урядової діяльності;
• інтерпеляції-запити, які передбачають обов’язкове обговорення діяльності міністра або уряду;
• запит – форма звертання до виконавчих органів влади і посадових осіб, яка потребує відповіді у певний термін.

Палати парламенту засідають  окремо, проте Конституція і законодавство  передбачає можливість спільного засідання палат, для якого створюється спільне бюро на чолі з головою Національної ради. На спільному засіданні палат рішення приймаються абсолютною більшістю голосів. Федеральні збори обирають Федеральну раду на чотири роки, Членів федерального суду – на шість років та його голову і віце-голову – на два роки; канцлера конфедерації, який завідує секретаріатом Федеральних зборів і Федеральної ради, - на чотири роки; приймає рішення про військову мобілізацію, призначає також генерального прокурора для розгляду справ у Федеральному суді про відповідальність найвищих посадових осіб, а також членів надзвичайного військового трибуналу для розгляду справ про відповідальність вищих офіцерів. Федеральні збори мають регламент спільного засідання й окремі регламенти засідання палат.

У судовій галузі Федеральні збори мають право оголошувати амністію і помилування, а у сфері міжнародних відносин – ратифікувати міжнародні договори, оголошувати війну та укладати мир.

Таким чином, вищим органом  влади у Швейцарії є Федеральні збори. Вони своєю діяльністю формально  забезпечують функціонування і саме існування інших вищих органів держави.

2.2 Виконавча влада

Закономірністю суспільно-політичного  і державно-правового розвитку країн  світу є концентрація найголовніших  повноважень в органів виконавчої влади. Виконавча влада – це сукупність державних органів і установ, які здійснюють владно - політичні і владно - адміністративні функції.

Уряд Швейцарії –  Федеральна рада – є вищим органом  виконавчої влади. До його складу входять  Президент Конфедерації, Віце-президент  та радники департаментів – міністри. Президент Конфедерації та Віце-президент обираються терміном на рік на спільному засіданні Палат абсолютною більшістю голосів шляхом таємного голосування (така більшість потрібна в усіх турах).[4] Президент конфедерації не має повноважень глави держави, характерних для парламентських республік, а здійснює лише деякі представницькі функції: головує на засіданнях уряду і має вирішальний голос при рівній кількості голосів, підписує разом з канцлером федерації рішення Федеральної ради, самостійно приймає рішення від імені Федеральної ради у термінових ситуаціях.

Федеральні радники  обираються за іншою, ніж Президент  і Віце-президент, процедурою. Так, у  перших двох турах висування є  вільним, тобто щоразу можна пропонувати  нові кандидатури, в наступних турах  подібна процедура не допускається. Ті кандидати, які, починаючи з другого туру, одержали менше десяти голосів проводиться перебалотування, і якщо вона не дає результатів, то наступним є жеребкування. Під час виборів склад уряду не зазнає істотних змін, тобто залишається п`ять-шість попередніх міністрів, а замінюються лише одна-дві особи. Конституція забороняє обирати більше одного члена Федеральної ради від одного і того ж кантону.