Політичні та економічні плани нацистів щодо України та методи їх реалізації

yle="text-align:justify">Неповнолітніх масово вивозили до нацистської Німеччини з метою  поповнення її трудових резервів і  підриву генетичного потенціалу України. Нерідко насильницька мобілізація  дітей і підлітків носила цілеспрямований  характер. Спеціальним таємним меморандумом, який був схвалений Гітлером, передбачалася  відправка на територію імперії  щонайменше 40-50 тис. дітей і підлітків  віком від 10 до 14 років для навчання їх робітничим професіям і подальшого використання на роботах безпосередньо  в Німеччині [34,  с.52]. Під час  проведеної окупантами цільової операції під кодовою назвою “Сіно” (“Неu action”, 1943 р.) до райху було відправлено  десятки тисяч неповнолітніх  українців [35, с.246].

За спостереженнями аналітичної  служби ОУН, навесні 1943 р. із Кривого  Рогу та прилеглих сіл окупанти масово відправляли до Німеччини дівчат, починаючи з 14-річного віку. Ця акція  була однією з ланок низки заходів, які проводилися нацистами з  метою виконання директиви Г. Гіммлера про термінову мобілізацію 500 тис. юних українок для роботи в  домашньому господарстві німецьких, як правило, багатодітних родин [36,с. 332].

За ухиляння неповнолітніх  від мобілізацій до Німеччини  нацисти вдавалися здебільшого  до покарань, базованих на принципі т. зв. “родинної відповідальності”, коли репресії застосовували проти  їхніх батьків. Характерним у  цьому плані стало розпорядження  шефа Васильківської районної управи (Київщина) про відправку до концтабору тих батьків, діти яких переховувалися, рятуючись у такий спосіб від  насильницького відправлення до Німеччини [25,с.186]. А у Кривому Розі окупаційна влада змушувала підлітків підписувати  такі заяви: “Якщо я добровільно  не зголошуся, так маєте право  арештовувати моїх батьків, а майно  їх конфіскувати”.

Лише у цьому місті  було заарештовано 300 батьків тих  неповнолітніх, які на вимогу окупаційної  влади не з’явилися на мобілізаційні  пункти [36, с.333].

Фрагментарні дані в розрізі  окремих регіонів свідчать про значні масштаби насильницького вивезення  українців до Німеччини. З Ворошиловградської області до рейху було відправлено  близько 9 тис. дітей і підлітків, з Макіївки – 700 [37, с.28]. На основі опрацювання 4319 анкет “остарбайтерів” Томаківського  району Дніпропетровської області  встановлено, що 242 з них належали до категорії неповнолітніх громадян, це становить 5,6% спискового складу відправлених на роботи до Німеччини [38,с. 19-50].

Як випливає зі спогадів колишніх “остарбайтерів”, їх везли до Німеччини  у дощенту заповнених вагонах-телятниках, де впродовж багатоденного шляху  неможливо було не те що прилягти, а  навіть присісти. Води і їжі, як правило, не видавали, тому багато дітей гинули від голоду та спраги. Природні потреби  відправляли прямо у вагоні, це породжувало страшенну антисанітарію  і, як наслідок – спалахи інфекційних  захворювань [39, с.137].

Ешелони з “живим товаром” посилено охоронялися і втекти з  них було практично неможливо. Будь-які  намагання врятуватися від неволі присікалися найжорстокішими методами.

Так, під час спроби втечі  з невільничого вагону у серпні 1943 р. неподалік Кривого Рогу була тяжко  поранена конвоїрами і невдовзі померла  неповнолітня Валентина Лазеба [40,с. 41].

Важливою складовою частиною окупаційних заходів стала система  освіти і виховання, яка характеризувалася  цинічною налаштованістю на деінтелектуалізацію  та зомбіювання українців. Розгорнута окупантами освітня мережа мала справді  жалюгідний вигляд, її основу становили  т. зв. “народні школи” з малочисельними учнівськими контингентами, вкрай  слабкою матеріальною базою та елементарним рівнем навчальної інформації.

Так, у школах окупованого  Києва навчалося лише 6,6% від довоєнної  кількості учнів, а в Харкові  учнівські контингенти зменшилися в 10 разів [42, с. 3]. Навчання обмежувалося читанням, письмом, лічбою, фізкультурою, музикою, іграми, виробничою та ручною працею [25, с.71].

Дещо ширшу освітню  підготовку давали поодинокі семирічні  школи, навчальним планом яких передбачалося  вивчення природничо-математичних дисциплін. Показово, що в 7-х класах таких шкіл німецьку мову вивчали у дещо більшому обсязі, ніж рідну, що засвідчувало виразну спрямованість окупаційної  освіти на підготовку учнів до колаборації [43, с.42].

Украй незадовільною була матеріальна та навчально-методична  база “народних шкіл”. Отак, у розпорядженні 12-ої початкової школи Полтави було лише 4 столи, 8 стільців, 3 класних дошки, 2 тумбочки, 4 вішалки, 41 парта. Діти не мали змоги випити води через відсутність  питного бачка [44, с. 8]. У Таращанському  “гебіті” (Київщина) у 1942 р. на одного учня припадало

пересічно 4 зошити [45, с.161].

Відповідно до потреб гітлерівського режиму було організовано “виховну роботу”. Вона була спрямована на формування альтернативних комуністичним ціннісних орієнтирів, підготовку неповнолітніх українців  до колабораційної діяльності, прищеплення  рабської покірливості. Про маніпулювання  свідомістю підростаючого покоління  свідчить, зокрема, зміст гасел, затверджених штадткомісаром Києва у 1942 р. – “непереможність  німецької зброї”, “визвольна місія  Великонімеччини”, “Гітлер – визволитель  народів Європи”, “праця на благо  райху – обов’язок українця”, “Німеччина – країна робітників, селян  і вояків”, “хто допомагає фюреру, той допомагає сам собі” [46, с.13]. Нова педагогічна система передбачала  суворі репресивні заходи впливу на учнів, аж до застосування тілесних покарань [47].

Окупанти не змогли створити належну мережу дошкільного виховання, тому вона мала справді жалюгідний вигляд. Лише 1942 р. у деяких містах було відкрито дитячі садки і ясла щомісячна  батьківська плата за одну дитину становила в них близько 50 крб. Дошкільні установи мали вкрай незадовільну матеріальну базу. Як правило, м’який інвентар і меблі мали придбати своїм  коштом батьки вихованців. Поганим  було й харчування дітей у цих  установах. Отак, згідно з даними відділу  соціального забезпечення Дніпропетровської  міської управи вихованці ясел за встановленою харчовою нормою мали одержувати щодня 1077 калорій, тоді як до війни вони споживали 1905 кал., а вихованці дитсадків  – відповідно 1250 і 1953. Фактично ж  і цих явно занижених норм у  дошкільних установах не дотримувалися. Діти не отримували сиру, сметани, їм видавалося утричі менше, ніж до війни, жирів  і м’яса [48, с. 24].

Трагічною була доля дітей-сиріт: самі окупанти визнавали, що такі неповнолітні “частково або випадково розташовані  в дитячих будинках, фактично вони залишалися самі по собі” [49,с. 271].

Через фактичну відсутність  фінансування, умови утримання вихованців дитбудинків були жахливими. Незадовільне становище установ для дітей-сиріт  визнавала й окупаційна влада. Приміром, обстеження стану місцевого дитбудинку дало підстави спеціальній комісії  Дніпропетровської міської управи зробити такий категоричний висновок: “Діти полишені напризволяще” [50,с. 8]. А спеціальна комісія магістрату Полтави констатувала, що вихованці  дитбудинків зовсім “не забезпечені  одягом та білизною” і взагалі  “дитячі установи вкрай погано фінансуються”. Доля дітей-сиріт цілковито залежала від рівня гуманності персоналу  дитбудинків і пожертв населення. У цілому ж утримання цієї малолітньої  категорії у притулках і взяття їх під опіку окремими громадянами  було явищем швидше винятковим, аніж типовим. Адже переважна більшість осиротілих дітей залишалася безпритульною  та була приречена на голодне й  холодне поневіряння, а часто  й на смерть.

Отже, становище неповнолітніх  жителів на територіях райхскомісаріату “Україна” та прифронтової зони відзначалося особливими вимірами і трагічно-щемливими  характеристиками. Діти й підлітки втрачали своє юне життя в результаті терористичних дій окупантів, голоду, тяжких захворювань. Їх піддавали жорстокому визиску як на окупованих територіях, так і безпосередньо на території нацистського райху. Вони стали об’єктами деінтелектуалізації та зомбіювання. Через масову загибель від рук нацистів людей на окупованих територіях та їх депортації на чужину, сотні тисяч дітей розділили страшну долю сиріт і напівсиріт.

Усе означене вище дає додаткові  підстави оцінювати нацистський  “новий порядок” як злочинний режим  послідовного етноциду.

3.2. Економічне становище  населення України при  діяльності  окупаційної влади в 1941–1944 рр.На період продовження війни на Сході головним завданням економічних заходів нової влади відповідно до розпорядження керівників Третього рейху було забезпечення воєнних дій за рахунок українських людських та матеріальних ресурсів. У рамках аграрної реформи міністра в справах окупованих східних земель А.Розенберга від 15 лютого 1942 року замість колгоспної системи господарювання на селі встановлювалася громадська. Встановлено, що змінилася лише зовнішня форма організації праці на селі, залишивши зміст її такий, як і при радянській владі. Через брак робочої сили, техніки, пального сільське господарство на окупованій Україні занепадало. Рівень урожайності основних культур упав до рівня початку 30-х років ХХ ст., коли організовувалася колгоспна система. Не допомогло й завезення в Україну невеликої кількості сільськогосподарської техніки та автотранспорту з Європи. Через нестачу продовольства в самій Німеччині та постійні поставки до вермахту німецька окупаційна влада повністю висмоктувала ресурси українського села. Визиск сільськогосподарських продуктів з громадського господарства меншою мірою торкнувся приватних присадибних ділянок. З останніх селяни платили податки, харчувалися та ще й мали змогу вивозити продукти на продаж або обмінюватися з городянами. Окупаційна влада головну увагу приділяла відродженню видобувної промисловості та виробництву будівельних матеріалів. Пізніше постало питання про функціонування харчової, текстильної промисловості, оскільки було недоцільним возити сировину до рейху й там переробляти. З початку 1942 року на всій території генеральної області “Київ” працювали незруйновані хлібозаводи, млини, маслозаводи, ткацькі фабрики тощо. Весь період окупації безперебійно функціонували київські пивоварні та спиртозаводи по області.З’ясовано, що одним з перших заходів як німецької, так і української адміністрацій була відбудова комунальних підприємств і транспорту. На весну 1942 року була відновлена діяльність міських водоканалів та частини електростанцій, але через брак пального електрострум подавався періодично або лише представникам нової влади. Було відновлено пароплавство на Дніпрі та робота залізничного транспорту. Для того, щоб схилити частину населення на свій бік окупаційна влада дозволила приватне виробництво речей широкого вжитку та діяльність підприємств сфери обслуговування. Кустарне ремесло в перший період окупації набуло значного поширення, але пізніше через нестачу сировини занепало. Торгівля зосередилася в основному на ринках, де переважав товарообмін, а не грошові відносини. Намагання німецької адміністрації контролювати приватну торгівлю через уведення твердих цін призвело до збільшення спекулятивних цін та торгівлі у дворах. Останнє приносило збагачення представникам певних категорій та рядовим німецьким солдатам, які вимінювали за продукти багато цінних речей. Існувала й кооперативна торгівля. Так, у Києві та області діяло товариство ”Київ-Союз” як правонаступник споживчої кооперації. Але це товариство забезпечувало невелику частину населення, в основному наближену до українського самоуправління.

Отже, нова окупаційна влада, незважаючи на численні спроби, не змогла відбудувати промисловість та збільшити  продуктивність сільського господарства. Окремі відбудовані підприємства не змогли забезпечити повною мірою  потреби нацистської адміністрації, німецької армії та місцевого  населення. Німці перешкоджали вільній  торгівлі, а створити контрольований ринок вони не змогли за браком часу та управлінських ресурсів. Утрачені були й виробничі зв’язки між  підприємствами, які виявилися ізольованими один від одного. Отже, українська економіка  опинилася в застійному становищі[50, c.189-193].

3.3. Становище в  сфері культури

Становище в сфері культури характеризується політика окупаційної  влади у сфері освіти та діяльність закладів культури: театрів, кіностудії ”Україна-фільм”, музеїв та бібліотек, як засобів пропаганди нацистів у  нав’язуванні своєї політики та в  боротьбі проти більшовизму. Сподіваючись на звільнення України від більшовизму, українські національні сили з початком окупації заходилися відроджувати українську культуру. Відкривалися українські школи, готувалися до відкриття гімназії, почали працювати вузи. Не вистачало  необхідних фахівців та матеріальної бази. Незважаючи на труднощі, вводилося  навчання історії України за творами  М.Грушевського, М.Аркаса. У Полтаві  на базі Краєзнавчого музею організувалися етнографічні курси для вчителів, зусиллями яких було підготовлено та видано ”Український буквар”, ”Читанка” (для 1–4 кл.) та інші підручники, що не мали ідеологічного забарвлення, а носили більше етнографічний характер. У  всіх закладах культури та державних  установах було офіційно введено  українську мову. Лише в листуванні з окупаційною адміністрацією мова була німецькоюПожвавлення українських культурних традицій було порушено розпорядженням рейхскомісара України Е.Коха від 21 січня 1942 р. про закриття шкіл, окрім чотирирічних, та вузів. За цією постановою дозволялося працювати середнім ремісничим училищам та частині вузівських факультетів, які готували необхідних спеціалістів для сільського господарства та медицини. Та попри цю постанову в Київській генеральній області функціонували медичний інститут з трьома факультетами, консерваторія тощо.Відновлено діяльність українського театру, який, хоч і з перервами, пропрацював до звільнення України радянськими військами. Якщо кінотеатри, театри опери та балету відвідували переважно німецькі солдати та офіцери, то драматичні вистави й музичні комедії у більшості – українське населення. Театральні трупи були організовані майже в кожному невеликому містечку, вони гастролювали в районах і ставили вистави в місцевих клубах. Репертуар складався переважно з української класики, але також були п’єси російських та італійських авторів. В опері ставилися більше німецькі класичні твори, проте не постійноДля ведення ідеологічної боротьби проти більшовизму окупанти використовували українські засоби поширення пропаганди. Вперше висвітлено діяльність київської кіностудії, що в цей період мала назву ”Україна-фільм”. Знімалися агітаційні матеріали про “варварську” політику радянської влади щодо української культури та про переваги „нового порядку” для українського населення. Було знято близько 10 документальних фільмів, хоча не всі були доведені до можливості пуску в кінопрокат. На жаль, зразки цих фільмів не збереглись, і ми можемо судити про їхню якість та мистецьку цінність лише зі слів операторів та режисерів.Українські музеї та бібліотеки в період німецької окупації стали не тільки об’єктом пограбування спеціальних груп, посланих німецькими міністерствами, а й перетворились на засоби пропаганди. Наприклад, Київський музей-архів переходової доби створювався з метою демонстрації матеріалів панування більшовицької влади, терору, руйнування та звільнення від неї української землі німецькими ”визволителями”. У відкритих бібліотеках були доступні для населення періодична преса та книги дореволюційного походження. Вся більшовицька література була вилучена та вивезена.З пропагандистською метою використовувалася періодична преса. У кожному районі та великих містах виходила своя газета. Але редакції складалися з українських журналістів та письменників, які готували в основному матеріал про більшовицький терор. Та все ж преса перебувала під нацистською цензурою.У православній церкві відбувся розкол на дві течії: автокефальну та автономну (московського патріархату). Відновивши на всій Україні автокефальну православну церкву, українські націоналісти намагалися утворити об’єднувальний церковний орган, який узяв би на себе всю церковну владу на українських землях. Для цього було проголошено й Акт об’єднання, який не визнала жодна з православних течій. Така політика суперечила загальним принципам німецької влади, в плани якої не входило ні забороняти релігійні конфесії, ні об’єднувати їх. Німці заохочували розкол церкви через підтримку однієї або іншої сторони.