Політичні та економічні плани нацистів щодо України та методи їх реалізації

Географічні рамки роботи обмежуються Київською (на 1941 рік) та Полтавською областями, під якими в дисертаційному дослідженні розуміється окупована територія адміністративно-територіальної одиниці – генеральної області „Київ”.

Методологічною  основою дисертації є універсальні принципи історичного дослідження: історизм, наукова об’єктивність, комплексність та системність, які уможливлюють вивчення складних суспільних явищ, подій в їхній динаміці. В процесі роботи було використано предметно-хронологічний, структурно-системний, порівняльно-системний та порівняльно-історичний методи комплексного аналізу подій, явищ, процесів.

Наукова новизна  роботи полягає в постановці та розробці актуальної проблеми, яка не отримала всебічного та об’єктивного висвітлення  в історичній науці. Вперше в українській  історіографії досліджено проблему становища центральноукраїнських земель (через призму Київського та Полтавського регіонів) у період нацистської окупації 1941–1944 рр.

На основі матеріалів періодики, архівних документів, мемуарів та великої кількості різної літератури обґрунтовано низку нових положень у вивченні соціально-економічної та культурної політики окупаційної влади щодо українського населення. До наукового обігу введено велику кількість архівних матеріалів, які мають велике джерелознавче значення. З’ясовано, що в цілому народне господарство було в занепаді, хоч робилися спроби його відбудувати; ставлення окупаційної влади до різних соціальних категорій населення (селян, робітників, військовополонених та інтелігенції) залежало від їхньої кількості та прикладного значення результатів праці. Уточнено масові втрати населення деяких міст України. У роботі поглиблено досліджено стан освіти на окупованій території, внесок української інтелігенції у відродження традицій культури в перший період окупації. Зроблено комплексний аналіз становища культури в нових умовах.

Практичне значення дисертації полягає у тому, що її фактичний матеріал, теоретичні положення  та висновки можуть бути використані  в науково-дослідній та музейній роботі, в розробці методичних посібників, монографій, статей, спецкурсів і лекцій у вищих школах з історії Другої світової та Великої Вітчизняної воєн, з історії Київської та Полтавської областей за означений період.

Історіографію Великої Вітчизняної війни та окупаційного режиму як її складової умовно поділяють на три періоди: 1) воєнні роки – друга половина 50-х рр.; 2) 60 – 80-ті рр.; 3) 90-ті рр. – до сьогодення.

Публікації  воєнних років мали описово-фактографічний, агітаційний та відверто пропагандистський  характер. У повоєнні роки з’являються  дослідження, базовані на архівних джерелах, щодо масових знищень мирного населення та військовополонених, депортації робочої сили з України до Німеччини та ін. Такими є праці Т. Лефтерової „Вигнання радянських громадян в неволю до фашистської Німеччини (1942–1943 рр.)”, А. Буцика „Документи про окупаційний режим на території Київської області” та ін. (проте з політичних міркувань вони не були опубліковані). Цей же період характеризується появою дисертацій, які розглядали різні аспекти нацистського окупаційного режиму на території Полтавської, Київської та ін. областей.

З другої половини 50-х років почався новий етап у розробці теми Великої Вітчизняної війни. Він характеризується появою низки ґрунтовних колективних воєнно-історичних праць, у яких узагальнено напрацювання по війні, наводиться багато фактичного та статистичного матеріалу стосовно збитків, завданих німцями в період окупації населенню та народному господарству.

У цей період продовжує розроблятися тема окупаційного режиму. Вийшла перша окрема праця  з цієї проблеми в радянській історіографії. Різноманітні аспекти встановлення „нового порядку” на окупованих землях, зокрема й регіональна специфіка, досліджувались у працях В. Коваля, С. Лаути, В. Нем’ятого, П. Ємця; соціально-економічні проблеми окупації України – в праці М. Загорулька та А. Юденкова, стан культури – в працях М. Коваля. У середині 80-х років в Україні вийшло перше окреме дослідження Т. Першиної, присвячене розгляду політики насилля німецької влади в Україні.

Загальною вадою  праць радянських істориків є  неповнота висвітлення всіх аспектів нацистського окупаційного режиму. Однією з причин такої неповноти можна назвати політичні та ідеологічні міркування, крім того, цілеспрямоване замовчування багатьох фактів, а у зв’язку з цим заборона доступу до джерел.

Історіографію проблеми збагатили й закордонні історики. З 40-х років почалося дослідження періоду окупації України вченими української діаспори. У 60–70-ті роки цю проблематику порушують науковці країн соціалістичного табору та дослідники західних країн.

У період (90-і  рр. – початок ХХІ ст.) розпаду  Радянського Союзу та здобуття Україною незалежності, сходження з панівних ідеологічних засад Комуністичної  партії та інших змін у суспільстві  зазнала зміни й історична  наука. Історики отримали можливість переглянути  багато моментів у дослідженнях історії Другої світової війни, почали досліджувати теми, що раніше взагалі замовчувалися або були недостатньо висвітлені, зокрема такі проблеми: побудова нацистського окупаційного апарату (П. Рекотов), трагедія військовополонених (В. Король), економічна політика окупантів (І. Вєтров), підневільна праця радянських військовополонених та українських селян на користь німецької держави (О. Потильчак), становище інтелігенції (І. Верба), діяльність закладів культури (В. Гайдабура). З нових позицій та на широкій джерельній базі розглядає окупаційну нацистську політику професор В. Косик. Розкол у православному русі на території окупованої України, використання його німецькою адміністрацією, ставлення українського населення до релігійних течій стали предметом дослідження В. Короля, О. Лисенка, В. Гордієнка.

Регіональний  аспект окупаційного режиму на території  Центральної України репрезентований  у невеликих повідомленнях дослідників, які з’являлися в періодичній пресі. Але ці повідомлення, які залучають до наукового обігу новий фактичний матеріал, більш загальні або висвітлюють лише окремі аспекти проблеми. З 90-х років з’явився ряд публікацій, які спиралися на нові архівні джерела, присвячені темі масових розстрілів, зокрема в Бабиному Яру в Києві. Серед сучасних досліджень привертає увагу праця Д. Малакова, яка містить велику кількість унікальних фотодокументів та нових матеріалів з історії Києва.

З початком ХХІ  століття вийшли нові фундаментальні праці з історії Великої Вітчизняної війни. У них великий авторський колектив дослідників Великої Вітчизняної війни, серед яких М. Коваль, В. Клоков, В. Король, О. Лисенко, І. Муковський та ін., намагався показати всі сторінки війни, не залишаючи „білих плям”. У той же час у них міститься ряд висновків і положень, особливо про початок війни, окупаційний режим, українську культуру, в яких фігурують застарілі, спростовані часом та новими дослідженнями оцінки.

У закордонній  історіографії у 90-ті роки висуваються  нові погляди на історію окупації території Радянського Союзу. Серед російських дослідників вирізняються праці Б. Соколова, а в західноєвропейській історіографії до цієї тематики звернулися К. Штрайт та К. Харде.

Таким чином, радянськими, сучасними українськими та зарубіжними дослідниками зроблено вагомий внесок у вивчення історії німецько-фашистської окупації. Разом з тим залишилося багато проблем і чимало лакун, що потребують свого висвітлення. Огляд наукових праць попередників свідчить, що й досі немає дослідження і не опубліковано жодної книги, присвячених комплексному висвітленню питань, пов’язаних з окупаційним режимом у центральноукраїнському регіоні. Проте є праці, в яких учені розглядають лише деякі аспекти окупаційної політики, а при їхній характеристиці обмежуються загальними фразами.

Джерельну базу дисертації становить комплекс архівних та друкованих матеріалів, що умовно розподілені на чотири групи.

Перша група, найбільша, складається з масиву архівних документів та матеріалів. Частина з них німецького походження: звіти, донесення німецьких чиновників. Вони зберігаються в Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України – це ф. 3206 (Рейхскомісаріат Україна, м. Рівне), ф. 3676 (Штаб імперського керівника Розенберга для окупованих східних областей), ф. КМФ-8 (Колекція мікрофотодокументів німецько-фашистських установ, армійських груп та ін. підрозділів), ф. 4620 (Колекція документів з історії Великої вітчизняної війни). Друга частина документів – це звіти керівників радянських партизанських загонів та підпільних груп, агентів НКВС, акти державних комісій з евакуації та комісій з розслідування злочинів німецьких загарбників на окупованій території, що містяться у фондах Центрального державного архіву громадських об’єднань України – це ф. 1 (Центральний Комітет Комуністичної партії (більшовиків) України), ф. 57 (Колекція документів з історії Комуністичної партії України), ф. 166 (Комісія з історії Великої Вітчизняної війни при Академії наук). До комплексу архівних джерел входять і матеріали фонду 6 (Фонд архівних кримінальних справ на реабілітованих громадян) Державного архіву Служби безпеки України, які містять інформацію, на жаль, мало використану в наукових історичних працях.

Документи українського самоуправління, звіти, таблиці, розпорядження  районних, міських управ, які цінні  для висвітлення регіональної специфіки  окупаційної політики, репрезентовані у фондах Державного архіву Київської області. Це ф. Р-2031 (Управління бургомістра м. Умані), ф. Р-2356 (Київська міська управа), ф. Р-2412 (Музей-архів перехідної доби) та інші фонди районів Київської області. Діяльність судової установи в період окупації розміщена у ф. Р-2302 (Шліхтер ІІ-го району, м. Полтава (1942–1943рр.)) та ф. Р-2357 (Шліхтер І-го району, м. Полтава (1942–1943рр.)) Полтавського обласного державного архіву.

Другу групу  становлять розпорядження, накази вищих  керівників Третього рейху, німецького верховного командування і місцевого українського самоуправління; також звіти айнзацгруп, поліції, що містяться в збірниках документів та матеріалів з історії Другої світової та Великої Вітчизняної воєн. Ці збірки за спрямованістю інформації можна розподілити на документи, видані в радянський період та в період незалежності України. На жаль, переважна більшість цитованих документів подається в скороченні, зміст яких урізається разом з цитатами.

Третя група  джерел – періодичні видання окупаційної  влади Київської та Полтавської  області: „Дзвін” (Біла Церква), „Васильківські вісті” та ін. Газети, що виходили майже в кожному районному центрі, містять фрагментарну інформацію та офіційні документи німецьких воєнних і цивільних окупаційних органів.

Четверту  групу джерел становлять спогади  безпосередніх учасників та свідків подій періоду окупації.

Таким чином, історіографічний та джерельний аналіз визначеної проблеми свідчить, що лише окремі її аспекти отримали вузьке, фрагментарне висвітлення. Проблема встановлення та функціонування окупаційної влади, її економічна, культурна політика та структурування соціально-економічних взаємовідносин в системі окупаційного режиму на території Київської та Полтавської областей не стали предметом цілісного об’єктивного спеціального дослідження

За розробленим  ще 1940 р. стратегічним «Генеральним планом «Ост»» гітлерівська Німеччина передбачала щодо України такі заходи:

· Часткове онімечення місцевого населення; заселення  німцями окупованих земель.

· Масова депортація населення, у тому числі українців, до Сибіру.

· Підрив біологічної сили слов'янських народів.

· Економічне пограбування території України; перетворення місцевого населення на рабів.

· Пограбування культурних цінностей, знищення пам'яток культури.

Дистрикт  «Галичина» Львівська, Дрогобицька, Станіславська  і Тернопільска Області (без північних районів); підпорядковувалися так званому Польському (Варшавському) генерал-губернаторству

Рейхскомісаріат «Україна»

Рівненська, Волинська, Камґянець-Подільська, Житомирська області, північні райони Вінницької, східні райони Миколаївської, Київська, Полтавська, Дніпропетровська області, північні райони Криму та південні райони Білорусії. Центром рейхскомісаріату стало місто Рівне

Трансністрія

Територія Одеської, Чернівецької, південні райони Вінницької і західні райони Миколаївської областей утворили нову румунську провінцію

Військова адміністрація

Східні райони України (Чернігівщина, Сумщина, Харківщина, Донбас) до узбережжя Азовського моря, південь Кримського півострова

Новоутворені  адміністративні одиниці очолили  генерал-губернатори. Особливу ненависть  до українців виявив рейхскомісар Еріх Кох, якого називали «коричневим  царем України».

Після окупації України було встановлено нацистський  «новий порядок», який передбачав ліквідацію суверенітету або державності завойованих  країн (територій), економічне пограбування і використання всіх ресурсів в інтересах III рейху, расову дискримінацію, геноцид, антисемітизм, терор і вбивства невинних людей.

В Україні  діяли каральні органи нацистів (СС, СД, гестапо), які проводили терор  проти мирного населення. У січні 1942 р. німецьким командуванням був  прийнятий план фізичного знищення євреїв на території всіх окупованих країн Європи. Політика нацистської Німеччини та її прибічників у переслідуванні й знищенні єврейства в 1933—1945 pp. отримала назву «Холокост» (від давньогрецького holo-caustosis — знищення вогнем, жертвопринесення).

Нацисти застосовували  жахливі засоби страти: отруєння у  газових камерах, спалення у крематоріях, голодомор, цькування собаками. Створювалися концентраційні табори і гетто для євреїв. Масове знищення євреїв відбулося в Києві (Бабин Яр), Харкові (Дробицький Яр), Львові, Бердичеві, Одесі. За роки окупації в Бабиному Яру в Києві загинуло понад 220 тис, у Дробицькому Яру в Харкові— понад 60 тис, в Янівському концтаборі у Львові — понад 160 тис. українських громадян переважно єврейської національності.

Терор фізичний супроводжувався моральним терором. На магазинах, ресторанах, перукарнях висіли написи: «Тільки для німців», «Українцям вхід заборонено». Мирному  населенню міст заборонялося користуватися залізницею, міським транспортом, поштою, телеграфом, аптеками, Були зачинені школи й вищі заклади освіти. Обмежувалися постачання міст продовольством, медичне обслуговування. Українці перетворювалися на людей «третього сорту». Влаштовувалися публічні страти комуністів, комсомольців, представників радянської влади. Загалом в Україні в період окупації було вбито 3,9 млн осіб мирного населення і 1,3 млн військовополонених.