Політичні та економічні плани нацистів щодо України та методи їх реалізації

Політичні та економічні плани нацистів щодо України  та методи їх реалізації.

З усіх східних  територій, захоплених третім рейхом, найважливішою була Україна з її багатими корисними копалинами, родючими землями, робочою силою. Спочатку в нацистського керівництва було два варіанти стосовно того, як розпорядитися ними. Перший — здобути підтримку українців проти Кремля, надавши їм власну державу, яка, проте, мала перебувати під опікою Німеччини, і другий — знехтувати інтересами українців, а українську територію повністю використати для німецької нації. Впровадження в життя одного з цих варіантів залежало від розвитку подій на Східному фронті. На початку війни події розгорталися успішно для вермахту. Тому за основу було взято другий варіант, до якого схилялася більшість нацистської ієрархії і який найбільше відповідав расовій док трині нацистів. Згідно з нею усі слов'яни вважалися людьми другого сорту, а їхня роль зводилася до того, щоб служити німецькій расі.

Концентровано політика «о'своєння» східного простору була викладена у плані «Ост». Виходячи з нього, гітлерівці розробили серію директив, наказів, інструкцій, якими керувалися у практичному здійсненні своїх варварських задумів. Відповідно до плану «Ост», розрахованого на 30 років і побудованого на «теорії» расової винятковості німецької нації, народи, що населяли СРСР, передусім росіян, українців, білорусів, передбачалося піддати масовому винищенню й відселенню на інші території, а їхню землю мали колонізувати 8—9 млн німців. Цю програму окупанти активно здійснювали вже під час війни. Особливо інтенсивно «виселяли» українців вздовж лінії планованої нацистами шосейної магістралі «Г—Г» («Гамбург— Готенланд, так нацисти перейменували Крим»), обіч якої розташовувалися східні ставки Гітлера («Вер-вольф»), Гімлера («Хагевальд»), Герінга («Форстонш-тадт»). Сюди ж стали прибувати ешелони з тирольськими переселенцями. Лише після визволення Києва, коли війська 1-го Українського фронту розгорнули навальний наступ на Житомир, закінчилося «велике переселення нордичної раси».

Окупувавши  Україну, гітлерівці встановили на її території режим кривавого терору. Згідно зі своїми цілями вони поділили Україну на окремі адміністративні одиниці. У липні 1941 р. Чернівецька та Ізмаїльська області, захоплені румунськими військами, з дозволу Гітлера були включені до складу Румунії. їй були віддані також землі між Бугом і Дністром, вся Одеська, південні райони Вінницької, західні райони Миколаївської областей, лівобережні райони Молдавської РСР. Ці території увійшли до так званої «Трансністрії», створеної румунами. У серпні 1941 р. на території Львівської, Дрогобицької, Ста-ніславської та Тернопільської областей було створено дистрикт «Галичина», що увійшов до складу польського генерал-губернаторства. Того ж місяця створено рейхско-місаріат «Україна», поділений на 6 генеральних округів:

1) «Волинь»  — Рівненська, Волинська і Кам'янець-Подільська  області, а також південні райони  Брестської і Пінської областей Білорусі;

2) «Житомир»  — Житомирська, північні райони Вінницької, а також південні райони Поліської області БРСР;

3) «Київ»  — Київська і Полтавська області.

4) «Миколаїв»  — Миколаївська (без західних  районів) і Кіровоградська області;

5) «Таврія»  — лівобережні райони Миколаївської (тепер Херсонської) і Запорізької областей.

6) «Дніпропетровськ»  —Дніпропетровська і частина Запорізької області.

Райони Донбасу, Чернігівської, Сумської та Харківської  областей були включені в окрему, воєнну зону, яка перебувала під владою німецького військового командування. На чолі кожного округу стояв начальник поліції безпеки і СД. Загальне керівництво всіма поліцейсько-каральними заходами здійснював командувач військ СС і поліції. У містах та районних центрах діяли зондеркоманди й оперативні команди поліції безпеки і СД.

Рейхскомісаром  України було призначено Е. Коха, відомого своєю жорстокістю й нетерпимістю, а також особливою ненавистю до слов'ян. Він став справжнім катом українського народу. В перспективі на території України й півдня Росії передбачалося створити нову арійську імперію під назвою «Остготія» як пам'ять про напівлегендарну остготську державу, що процвітала на початку нашої ери в при-азовських степах і була знищена гунами.

Отже, за Україною нацисти не визнавали права на будь-яке державне існування, а її територію розглядали як «німецький простір». Видаючи себе за представників «нордичної раси», гітлерівці називали окуповані райони України «німецькою Індією», а український народ — білими рабами. Українська нація була оголошена «неповноцінною». Магазини, ресторани, перукарні обслуговували тільки окупантів та їхніх посіпак. Населенню міст заборонялося користуватися залізничним і комунальним транспортом, поштою, аптеками тощо. Увесь час окупації в містах і селах діяла комендантська година. За її порушення мирних людей розстрілювали на місці. Було заборонено і вилучено із щоденного вжитку саме слово «Україна». Населення позбавлялося елементарних юридичних прав, власної історії та культури. Українська земля вкрилася згарищами і руїнами, шибеницями та кладовищами.

Уцілілі промислові підприємства на території України окупанти оголосили власністю Німеччини, приєднали до імперських фірм, використовували для ремонту військової техніки, виготовлення боєприпасів. Частину підприємств повернули колишнім власникам. Німці зберегли колгоспи і радгоспи, які діяли під їх суворим контролем, у дещо зміненій формі та під іншою назвою. Селян примушували працювати в них з ранку до пізнього вечора. І як результат — 85% усього постачання Німеччини продуктами з окупованих радянських територій здійснювалося з України.

Тяжке політичне  й економічне гноблення посилювалося духовним. Окупанти закривали навчальні  заклади й наукові установи, клуби, всіляко принижуючи гідність українського народу. Школи в рейхскомісаріатах спочатку були дозволені тільки з трирічним терміном навчання, але через кілька місяців і вони були ліквідовані. Так, на території України гітлерівцями було повністю знищено 8 тис. і частково зруйновано 10 тис. шкіл. У Києві до окупації було 150 середніх і початкових шкіл. Захопивши місто, фашисти зайняли 77 шкіл під казарми, 9 пристосували під склади, а у 8 школах влаштували конюшні, закрили всі дитячі садки, а їх майно пограбували.

Найхарактернішою  ознакою, що свідчила про природу  нацистського режиму, було ставлення  гітлерівців до інших народів. Вони планували щорічно знищувати 10 млн  неарійців. Першими в цьому трагічному реєстрі стояли євреї. Спеціальні частини  СС знищили євреїв в Україні 900 тис. Тільки за п'ять днів вересня 1941 р. в Києві у Бабиному яру фашисти розстріляли понад 50 тис. мирного населення — євреїв, українців, росіян. А всього там за роки окупації загинуло понад 220 осіб, різних національностей.

Крім Києва, найбільшими «фабриками знищення»  були табори смерті у Дніпропетровську, Львові, Умані та інших містах України. Таких таборів на окупованій території республіки нараховувалося понад 250.

Водночас  фашисти організували масове винищення  військовополонених — 1366 тис. осіб було замучено у львівському, славутському, житомирському, уманському, сирецькому і Дарницькому (в Києві) та інших концтаборах.

Уже на початку  війни фашистські окупанти знищили  сотні населених пунктів, стратили десятки тисяч їхніх жителів. Першим було знищено населення невеликого українського селища Яців, що під Черніговом. Людей було загнано у велику клуню і спалено. За роки окупації в Україні було знищено 97 таких сіл.

За останніми  даними, замордували та стратили на українській землі 5264 тис. осіб — кожного шостого із тих, хто так чи інакше опинився на захопленій фашистами території республіки.

Неймовірних фізичних поневірянь і душевних мук  завдала українському народові примусова  праця на німецьких поневолювачів, особливо масове насильницьке вивезення  молоді на каторжні роботи до Німеччини. Всього протягом 1942—1944 рр. з України було вивезено 2400 тис. осіб. Житла тих, хто не з'являвся на збірні пункти для відправки до рейху, спалювали разом з усім майном. Десятки тисяч примусово вивезених з України людей загинули на чужині від виснаження, хвороб та травматизму, а значна частина, боячись розправи сталінського режиму, не повернулася на Батьківщину. За даними Республіканської комісії у справах репресованих, в Україну повернулося 1600 тис. осіб, а на середину 1994 р. їх залишилося до 600 тис.

Отже, політика нацистів в Україні була надзвичайно жорстокою. Вона ставила за мету підкорення та колонізацію України, винищення її населення. Запроваджуючи на окупованих українських землях свій «новий порядок», гітлерівці сподівалися підірвати єдність, волю й силу народу до організованого опору, але реалії окупаційного режиму змусили багатьох громадян переосмислити як політику фашистської Німеччини, так і власну поведінку.

Актуальність теми дослідження. Проблеми Другої світової та Великої Вітчизняної воєн багато років перебувають у центрі уваги історичної науки. Особливий інтерес до їхнього висвітлення виникає у наукової громадськості в рік святкування шістдесятиріччя Перемоги над німецькими загарбниками. У зв’язку з цим постає проблема об’єктивного аналізу соціальних, економічних, військових аспектів історії Великої Вітчизняної війни та участі в ній України.

Однією із складних і маловивчених сторінок історії зазначеного періоду, яка вимагає неупередженого аналізу  та всебічного вивчення, є німецько-фашистський  окупаційний режим в Україні, соціально-економічна та культурна  політика нацистської влади щодо українського народу.

На сьогодні не існує комплексного історичного дослідження, у якому  різнобічно розглядався б нацистський  окупаційний режим на території  України з різних аспектів. Головна  увага вітчизняної історичної науки  зосереджувалася на питаннях партизанського руху та інших форм активного чи пасивного опору. Не висвітлена повною мірою трагічна доля радянських військовополонених, яких уважали за зрадників присяги, національної інтелігенції, яка двічі  постраждала від німців та після  звільнення від радянських каральних  органів за спробу влаштування національного  життя в Україні. Частиною науковців  проводилося вивчення регіональної специфіки нацистської політики, зокрема в генерал-губернаторстві, на території зони військового управління.

Актуальність  теми дослідження. Проблеми Другої світової та Великої Вітчизняної воєн багато років перебувають у центрі уваги історичної науки. Особливий інтерес до їхнього висвітлення виникає у наукової громадськості в рік святкування шістдесятиріччя Перемоги над німецькими загарбниками. У зв’язку з цим постає проблема об’єктивного аналізу соціальних, економічних, військових аспектів історії Великої Вітчизняної війни та участі в ній України.

Однією із складних і маловивчених сторінок історії  зазначеного періоду, яка вимагає  неупередженого аналізу та всебічного вивчення, є німецько-фашистський  окупаційний режим в Україні, соціально-економічна та культурна політика нацистської влади щодо українського народу.

На сьогодні не існує комплексного історичного  дослідження, у якому різнобічно розглядався б нацистський окупаційний режим на території України з різних аспектів. Головна увага вітчизняної історичної науки зосереджувалася на питаннях партизанського руху та інших форм активного чи пасивного опору. Не висвітлена повною мірою трагічна доля радянських військовополонених, яких уважали за зрадників присяги, національної інтелігенції, яка двічі постраждала від німців та після звільнення від радянських каральних органів за спробу влаштування національного життя в Україні. Частиною науковців проводилося вивчення регіональної специфіки нацистської політики, зокрема в генерал-губернаторстві, на території зони військового управління, але центральноукраїнські землі не ставали об’єктом дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження здійснено в рамках науково-дослідної теми „Історія формування і розвитку української держави” (державний реєстраційний номер 01БФ04601), яка внесена до тематичного плану, що розробляється Київським національним університетом імені Тараса Шевченка.

Об’єктом  дослідження є окупаційна соціальна, економічна й культурна політика німецької адміністрації та діяльність місцевого населення під час  Великої Вітчизняної війни на території Київської та Полтавської областей.

Предметом дослідження виступає система заходів німецької влади з підкорення окупованої української території та діяльність українського допоміжного самоуправління щодо українського населення.

Мета роботи полягає в проведенні комплексного аналізу соціально-економічного становища населення України, структури та діяльності окупаційної влади в 1941–1944 рр. на матеріалах Київської та Полтавської областей.

Поставленою метою обумовлено такі основні наукові завдання:

- проаналізувати  стан і ступінь дослідження обраної теми в історіографії, визначити рівень і повноту її джерельного забезпечення;

- висвітлити  структуру німецької окупаційної  влади та української допоміжної  адміністрації;

- з’ясувати  роль української адміністрації  у проведенні соціальної політики на окупованій території;

- дослідити економіку регіону, стан її основних сфер: сільське господарство, промисловість, торгівля;

- висвітлити  становище культури на окупованих  землях, її пожвавлення та занепад.

Хронологічні  межі дослідження охоплюють період – липень 1941 – березень 1944 років. Нижня межа дисертаційної теми обумовлена початком захоплення німецькими військами досліджуваного регіону, верхня – його повним звільненням радянськими військами.