Політичні та економічні плани нацистів щодо України та методи їх реалізації

Окупаційна  політика мала відверто колоніальний характер. Було введено примусову  трудову повинність. Щоб забезпечити  більш «ефективну» експлуатацію українського села, німці зберегли колгоспи. Людей силоміць вивозили на роботи до Німеччини. Почалося безсоромне пограбування матеріальних і культурних цінностей України: були розграбовані сотні музеїв, бібліотек, будинків творчості. До Німеччини вивозилися продовольство, обладнання, сировина, коштовності, чорноземи, а також робоча сила. Із України  на примусові роботи до Німеччини  було вивезено 2,4 млн осіб.

Отже, окупаційний  режим відзначався винятковою жорстокістю. Але він не забезпечив покори українського народу, а, навпаки, викликав масовий рух Опору в Україні.

3.1. Соціальне становище  населення України при  діяльності  окупаційної влади в 1941–1944 рр.

Ґрунтуючись на архівних джерелах, опублікованих документах, періодичних  виданнях часів війни та мемуарах, в статті увага зосереджується на аналізі векторів політики етноциду та практичних заходах нацистів на окупованій території України в  період німецько-радянської війни, чиї  жертви стали наймолодшими представниками українського суспільства.

На основі аналізу емпіричного  матеріалу робиться висновок про  кримінальність та антиукраїнську налаштованість нацистського окупаційного режиму.

До найбільших злочинів нацизму  проти людства належить цинічно  спланований і вражаюче масштабний етноцид, жертвами якого стали й  жителі окупованих територій України. Незважаючи на актуальність і гносеологічну  значущість означеної проблеми, її наукова розробка фактично знаходиться  в початковому стані. Поодинокі  сюжети з приводу страждань жителів  окупованої України, які вплітаються  в канву окремих досліджень, носять, як правило, лише характер доповнень  чи ілюстрацій.

Піком жахів нацистської  окупації і найрельєфнішим виявом людожерської сутності “нового порядку” стало  масове дітовбивство, яке не мало аналогів у світовій історії за цинізмом цілеспрямованості  та масштабами реалізації. Знищення неповнолітніх  жителів окупованих територій узгоджувалося  з расовими програмами нацистів та розглядалося ними як ефективний засіб  упокорення місцевого населення.

Назавжди в історію  минулої війни увійшли трагічні події, які трапилися в ніч  на 16 лютого 1942 р. у с. Хащувате Гайворонського району (Кіровоградщина), де окупанти розстріляли 960 громадян, зокрема й 275 дітей [1, 192]. У с. Цибулеве Монастирищенського району (Черкащина) 20 травня 1942 р. окупанти без  будь-яких очевидних мотивів відібрали  у тамтешніх жінок 105 дітей і  всіх знищили [2, 33].

Страшна статистика загибелі неповнолітніх вражає. Так, у Мелітополі за період окупації було знищено близько 3000 дітей [3, 148]. 147 дітей і підлітків  стали жертвами окупантів у Козятині (Вінничина) [4, 304]. Із сотень малолітніх в’язнів Білоцерківського гетто  вціліло лише кілька осіб [5, 19]. Наведені факти були типовими і мали повсюдне поширення. Розправи над українцями часто супроводжувалися виявами  витонченого садизму з боку нацистів. Приміром, у червні 1942 р. окупанти знищили 62 жінок і дітей с. Велика Березівка  на Сумщині. Вони обрізали юним жертвам  носи, виколювали очі, втикали багнети  в роти, кидали у вогонь [6, 354]. З  метою економії набоїв нацисти систематично вдавалися до “безкровного умертвіння”  дітей: їх вбивали прикладами гвинтівок, камінням, спалювали, вішали, топили, отруювали, знекровлювали, розривали навпіл, кидали в ями-могили ще живими, задушували газами, нацьковували на них собак-вівчарок тощо [7, 42].

Наприклад, під час масових  розправ над цивільним населенням м. Полтави окупанти змащували губи дітей отруйною речовиною, від якої вони відразу ж вмирали [8, 112].

Надзвичайна комісія дослідила  в Кременчуці трупи загиблих під  час окупації 26 підлітків та 11 дітей  і дійшла висновку, що, з огляду на відсутність у них уражень  травматичного характеру, цих нещасних скинули в могили живими, попередньо оглушивши їх тупими предметами [9, 50]. А під час акцій зі знищення цивільного населення Кривого Рогу в жовтні 1941 р. окупанти скинули в  шурфи шахт сотні дітей [10, 3].

Численними жертвами нацистів ставали діти єврейської національності. Тисячі неповнолітніх євреїв було знищено  в урочищі Бабин Яр неподалік  Києва. Про ті страхіття свідок Н. Горбачова розповідала таке: “Я особисто бачила, як німці кидали немовлят у яр. У яру знаходилися не лише розстріляні, а й поранені, а також  живі діти. Усе ж німці проводили  закопування яру, причому було помітно, як невеликий пласт землі ворушився  від руху живих людей” [11, 149]. У  Лубнах (Полтавщина) кільком десяткам дітей окупанти помастили під  носом отрутою, що спричинило їх мученицьку смерть [9, 80]. Згідно з расовими програмами нацистів, тотальному знищенню підлягали  й діти циганської національності. Для того, щоб позбутися зайвих ротів, гітлерівці методично знищували  і вихованців багатьох дитячих будинків. Свідченням цього є, зокрема, розправа над сиротами на хуторі Домниця Березанського  району (Чернігівщина). Частину дітей  заморили голодом, а 32 було розстріляно  восени 1941 р. Трупи жертв карателі скинули в яму з нечистотами [12, 90]. У Кобеляках Полтавської  області німецькі солдати умертвили  всіх дітей місцевого дитбудинку шляхом

впорскування їм морфію [8, 136]. Ще більшим за масштабами був  злочин, який вчинили окупанти на початку  березня 1942 р. у с. Михайлівка Томаківського  району Дніпропетровської області. За розпорядженням коменданта 128 вихованців місцевого дитбудинку віком від 2,5 до 10 років

доставили на підводах до протитанкового рову за селом і всіх розстріляли [10,с. 12].

Саме безпритульні та вихованці  дитбудинків ставали на першими  жертвами жахливих медичних експериментів  та об’єктами відбору донорської крові для німецьких вояків. Отак, у Харкові спеціальні команди  відловлювали дітей, доставляли їх у  дитячий притулок “Сокольники” і  перетворювали на донорів. Через  знекровлення і виснаження тут щодня  вмирало майже 100 осіб [13,с. 1]. В утриманців сирітського притулку Дніпропетровська брали не лише донорську кров, а  й шкіру та кістковий мозок [14, с.29].

Юні українці стали об’єктом каральних акцій нацистів у зоні бойових дій партизанських загонів. Одними з перших жертвами помсти за дії партизанів стали мешканці с. Велика Обухівка Полтавської області. Тут у листопаді 1941 р. було знищено 269 жителів села, з них 108 дітей  і підлітків. Лише за те, що місцеві  партизани вбили 20 коней і поранили кількох карателів [9, с.102]. У звіті 1-ої мотобригади СС про “акцію Нюрнберг”, проведену в районі Південної  Прип’яті від 14 до 21 листопада 1941 р., зі страхітливою ґрунтовністю повідомлялося  про вбивство 218 дітей: 126 хлопчиків  і 92 дівчаток [15, с.102].

Вчиняючи розправу над  жителями с. Копище Олевського району (Житомирщина), карателі затоптали кіньми 20 малолітніх дітей на очах у їхніх  батьків. Місцеву жительку Орину  Вознюк вони спалили живцем разом  з чотирма її дітьми. Багатьох дітей  – жителів с. Майдан Копищенський гітлерівці втопили у р. Уборть [16, с. 123].

Неповнолітні ставали  жертвами сексуальних насильств  з боку окупантів. Наведемо лише деякі  факти з довгого ряду подібних звірств. У с. Боярка Київської області  окупанти зачинили у приміщенні місцевої школи 15 дівчаток-підлітків, позбиткувалися над ними, а потім повісили на телеграфних стовпах [17, с.54]. У Крюкові  Полтавської області всіх ув’язнених дівчаток-підлітків було зґвалтовано  і після цього розстріляно [8, с. 84-85].

Ефективним засобом нацистського терору проти українців став голод. Від нього найбільше потерпали  вихованці дитбудинків, утримання  яких окупанти здебільшого вважали  недоцільним.

Отак, гітлерівці розграбували продовольчі запаси дитбудинку на хуторі Крипаки Слов’яносербського району (Луганщина), в результаті чого понад 50 дітей померло від голоду [18, с. 110]. Жертвами голодної смерті стали  й 1175 вихованців Харківського дитбудинку №1 [19, с.32].

Ослаблення імунної системи  наймолодших українців через  хронічне недоїдання, абсолютна занедбаність міського комунального господарства, майже повна відсутність профілактично-лікувальних  заходів із причин тотального знищення дитячих медичних установ – ці та інші чинники викликали суттєве  погіршення санітарно-епідеміологічної обстановки і породили масові захворювання серед дітей, часто з летальним  результатом. Поширювалися такі небезпечні хвороби, як висипний і черевний тиф, малярія, дизентерія, дифтерія, кір, скарлатина, коклюш.

У Сумській області на дифтерію хворіла кожна третя дитина, а  смертність від інфекційних хвороб становила від 55% до 70% [20, с.182]. Великого розповсюдження дістав туберкульоз. Восени 1943 р. 36,5% дітей 5-річного віку Києва  були інфіковані туберкульозом, з них 27,7% активною формою, 6-7 років – 45,5% (33% – активна форма), 8-15 років відповідно 42,1% і 28,7%. Виявилися тубінфікованими  і 30% дітей, обстежених у Дніпропетровську [21, с.5, с. 7].

Досить принциповим і  науково значущим є питання про  загальні цифри загибелі неповнолітніх  в період окупації. У книзі “Памяти  павших” чисельність дитячих  втрат на окупованих територіях України  визначена в 75 тис. осіб [22, с. 89]. Відносність  і неповнота названої цифри є  очевидною. Адже лише у 45 районах Полтавської  області в роки окупації загинуло 11566 дітей і підлітків [9, с.94]. На Чернігівщині за неповними даними нацистами було знищено 4633 дітей, що становило 25% усіх жертв “нового порядку” в цій  області [23, с.319]. Отож, науковцям належить ще багато зробити для уточнення  цієї скорботної статистики, враховуючи при цьому весь спектр чинників трагедії.

Одним із напрямків окупаційної  політики нацистів стало масове залучення  неповнолітніх українців до примусової праці. При цьому нижній віковий  поріг неповнолітніх об’єктів трудового  визиску варіювався залежно від  конкретних обставин мав стійку тенденцію  до зниження. Попервах він був обмежений  віком 12 – 15 років [24, с. 21], а пізніше  – 11 років [3, с.141].

Зростання дефіциту робочої  сили у завершальний період німецької  окупації спричинило масове використання дитячої праці, починаючи з 10-ти і  навіть 9-річного віку. Характерним  у цьому плані є розпорядження  шефа Узинського району (Київщина), датоване 10 березня 1943 р., про створення дитячих  бригад на сільгоспроботах [25,с. 200].

Основними сферами дитячого працевикористання, як правило, були сільгоспроботи, благоустрій населених пунктів, збір брухту кольорових металів і  лікарських рослин, участь у будівництві  шляхів і фортифікаційних споруд. Дітей й підлітків широко залучали до проведення сільськогосподарських  робіт. Наприклад, за наказом лубенського  інспектора місцева влада мала забезпечити  влітку 1942 р. щоденну працю неповнолітніх 10-14 років з догляду за сільгоспкультурами [26, с. 44]. Згідно з розпорядженням Бориспільської районної управи всі діти, починаючи  з 10-річного віку, переключалися  на весняні польові роботи [27]. У  серпні 1943 р.

лише по Таращанській окрузі юними жителями сіл було відпрацьовано  сумарно 209202 людиноднів [28, с. 4].

Неповнолітніх мешканців  міст примушували прибирати вулиці, парки і сквери, ремонтувати дороги, житлові і громадські споруди, заготовляти  паливо. Так, у Києві влітку 1942 р. до примусової праці за неповними  даними щодня пересічно притягувалося  близько 900 підлітків [29, с. 5].

Юні українці досить часто  залучалися до фізично тяжких, невідповідних  їхньому віку, а то й до небезпечних  робіт. В акті інспекції відділу  культури і освіти магістрату Києва  відзначалося, що неповнолітніх киян віком 11-14 років широко використовують на перенесенні каміння, очищенні русел  забруднених річок, встановленні залізної огорожі тощо [24, с.5-6]. На особливо брудних  і важких роботах нацисти використовували  вихованців Красноградського дитбудинку (Харківщина): їх у червні 1942 р. змусили  закопувати трупи вбитих коней, які  вже почали розкладатися [30, с.88].

З розпоряджень гебітскомісарів  випливає, що робочий день для дітей  та підлітків мав обмежуватися 4 – 6 годинами за день. Однак на практиці його тривалість досягала 8-12, а то й 14 годин [25, с.324]. Як правило, неповнолітні працювали під керівництвом учителів. Проте в багатьох випадках, надто  коли роботи проводилися у прифронтових районах чи вимагали особливого контролю та терміновості, до дітей призначали наглядачів, які часто вдавалися  до тілесних покарань за найменшу провину  працюючих [31].

Здебільшого під час примусових робіт харчування неповнолітніх  працівників організовано не було. Лише подекуди їх “пригощали” юшкою  з напівгнилих овочів чи просяним супом з 150 г ерзац-хліба [17,  с.324].

Продовольче забезпечення малолітніх “білих рабів” мало чим відрізнялося від харчування в’язнів концтаборів. Примусовий характер праці неповнолітніх  переконливо засвідчує і фактична відсутність її оплати. Щоправда, гауляйтер  Е. Кох видав відповідне розпорядження  про встановлення учням половинного  розміру зарплати дорослих, проте  окупаційна влада не переймалася  відшукуванням для цього потрібних  коштів, а тому праця неповнолітніх  здебільшого залишалася дармовою [32,с. 53].

Оплата праці дітей  і підлітків була, як правило, відсутня й у прифронтовій зоні. Не виконувалися і обіцянки владних окупаційних  структур щодо виплати компенсацій  за здачу брухту кольорових металів.

Отак, у відповідному зверненні  голови Києва досить туманно говорилося, що обіцяні суми можна буде одержати “пізніше”, “частково”, “продуктами” [33, с. 18-19].