Органіізаційні форми та принципи здійснення адвокатського самоврядування

 

 

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ “ОДЕСЬКА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ”

КАФЕДРА ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА

 

 

 

 

КУРСОВА РОБОТА

З Адвокатури України

на тему :  Органіізаційні форми та принципи здійснення    адвокатського самоврядування.

 

студентки 2 курсу 2 потоку 1 групи

факультету адвокатури

напряму підготовки бакалавр

спеціальності 6.030401 “Правознавство”

Фросіняк К.О.

Керівник:

     

                   Національна шкала:____________

       Кількість балів:_______ Оцінка: ECTS___

                                               

Члени комісії           _________    ___________________________

  (підпис)            (прізвище та ініціали)       

_________    ___________________________

    (підпис)             (прізвище та ініціали)       

 _________    ____________________________

    (підпис)            (прізвище та ініціали)       

                                

 

 м. Одеса — 2014 р.

ЗМІСТ

Вступ…………………………………………………………………………………. 3 
Розділ 1.  Загальні положення адвокатського самоврядування.

1.1. . Сустність та завдання адвокатського самоврядування ……………………   5

1.2. Правові основи організації та діяльності органів адвокатського самоврадування……………………………………………………………………….13

Розділ 2. Організаційні форми і принципи здійснення адвокатського самоврядування

 

2.1. Національні та регіональні органи адвокатського самоврядування 
2.2. Сутність принципів адвокатського самоврядування …. …………………….25

Розділ 3. Міжнародні стандарти організації органів адвокатського самоврядування

Висновки……………………………………………………………………………...35 
Список використаної літератури……………………………………………………37

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 1. Загальна характеристика тлумачення норм права.

1.1.  Сустність та завдання адвокатського самоврядування.

Принцип "самоврядування" означає найвищий ступінь демократії, за яким кожна спільнота користується правом самоорганізації, самоуправління, самовизначення і приймає на себе всі ризики і відповідальність за свої рішення та їхні наслідки.

Самоврядування в межах держави надається певним інституціям і спільнотам згідно з Конституцією та чинним законодавством. Самоврядування в ідеалі передбачає здійснення самовизначення та самоуправління в порядку і за правилами, встановленими самим суб'єктом самоуправління.

Адвокатське "самоврядування" не може претендувати на ідеальний варіант у цьому розумінні, оскільки грунтується на принципах виборності, гласності, обов'язковості для виконання адвокатами рішень органів адвокатського самоврядування, підзвітності, заборони втручання органів адвокатського самоврядування у професійну діяльність, адвоката, сформульовану в ч. 1 ст. 43 Закону.

     Адвокатура — це особливий інститут, основне завдання якого полягає у

захисті прав і законних інтересів громадян та юридичних осіб. Такий захист

здатне забезпечити функціонування дієздатного інституту адвокатури з чітко

визначеним статусом адвоката та адвокатських об'єднань. Чинний Закон «Про

адвокатуру», прийнятий 19 грудня 1992 р., вже об'єктивно не відповідає цим

завданням, причому — досить давно.

Про актуальність «адвокатського» питання може свідчити і велика кількість

поданих до Верховної Ради законопроектів, які пропонують як зміни до вже

існуючого Закону «Про адвокатуру», так і повністю нові варіанти останнього

[1]. Це відображає відмінність  поглядів на існуючі проблеми  різних представ-

ників адвокатського співтовариства. Обговоренню проблем та шляхів реформу-

вання адвокатури України приділяється підвищена увага в юридичній періо-

диці. Необхідність якісного оновлення законодавства, що регулює адвокатську

діяльність, не викликає жодних сумнівів, але українській адвокатурі сьогодні

потрібен не просто змінений чи оновлений закон про адвокатуру, а справді

прогресивний нормативний акт, здатний звести українську адвокатуру на но-

вий щабель розвитку.

Однією з найважливіших проблем, вирішення якої покладається на майбутній

Закон України «Про адвокатуру», є створення дієвого адвокатського самовряду-

вання, здатного забезпечити виконання покладених на адвокатуру функцій.

Слід зазначити, що дуже важливу роль у діяльності та правильній органі-

зації органів адвокатського самоврядування в Україні відіграють належним

чином сформульовані принципи такої діяльності та організації. Причому такі

принципи мають бути не лише сформульовані, але і законодавчо закріплені.

Проблематиці адвокатського самоврядування присвячені роботи багатьох

українських науковців і практиків, зокрема Т. В. Варфоломеєвої, В. В. Доле-

жана, С. Гончаренка, О. Л. Жуковської тощо.

Брати участь у роботі органів адвокатського самоврядування і бути обраними до їх складу можуть лише адвокати України.

Оскільки усе пізнається у порівнянні, не буде винятком з правил і метод оцінки досконалості, прогресивності цього Закону, його придатності для застосування саме на українському фунті.

Для початку цікаво розглянути положення VII розділу на фоні Закону "Про адвокатуру", за яким інститут адвокатури існував понад 20 років. У Законі, що відійшов у минуле, не знайшлося місця не тільки для цілого розділу, але й для окремої статті, де йшлося б про адвокатське самоврядування. І не дивно. Цей Закон був підписаний Президентом України Л.М. Кравчуком, який лише за рік до цієї події очолював ідеологічну службу Секретаріату ЦК КПУ У Верховній Раді було ненабагато краще. Поки революційні романтики з когорти В'ячеслава Чорновола раділи здобутій без крові незалежності та демократії, досвідчені комуністи вже будували під себе нову владу. їм було не до адвокатури.

За комуністичною ідеологією, ставлення до адвокатури було і залишалось - як до чогось вимушено терпимого. Головним суддею радянської системи, головним прокурором і адвокатом була партія, а все інше - камуфляж для світу.

Вже та обставина, що адвокатське самоврядування (поки що de-jure) виводиться за цим Законом з під будь-якої залежності від держави, дає надію, що адвокатура стане самостійною, а за умов повного та вмілого використання положень нового законодавства - і значущою силою у правозахисній і правоборній сфері.

Щоправда, не обійшлося і без ложки дьогтю. Новий Закон "Про безоплатну правову допомогу" ангіомі тобто ще до появи Закону "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", заклав під незалежність адвокатури таку дещо не дуже демократичну організаційну новину: державні структури - Центри з надання безоплатної правової допомоги - будуть укладати з адвокатами угоди про надання вторинної безоплатної правової допомоги. Тобто реалізація самої ідеї безоплатної правової допомоги передбачає лише варіант безпосередньої участі адвокатури у цьому процесі. Іншого не передбачено. Добровільність адвокатури буде забезпечена викликом голови регіональної Ради адвокатів до виконкому чи держадміністрації, де давно засвоєними радянськими засобами роз'яснять соціальну важливість державного починання.

Вже сьогодні на шляху втілення в життя окремих положень цього Закону постала давно передбачувана проблема. Адвокати, представники незалежної за Законом професії, не дуже розуміють сенс співпраці з так званими. Центрами з надання безоплатної первинної правової допомоги. По-перше, нікому не хочеться вступати у фінансові відносини з державою. По-друге, кожен адвокат розуміє, що за нинішнього фінансового краху кошти на оплату праці адвоката далеко не на першому місці. І в більш стабільні часи гроші на подібні витрати ніколи не виділялися, а отже, працювати доведеться також безоплатно. По-третє, запропонована Кабінетом Міністрів схема оплати адвокатської праці коштом з бюджету приречена на серйозні прокурорські сумніви щодо законності їх витрат. А це означає постійні перевірки з боку КРУ і Прокуратури. По-четверте, адвокат набуває за договором нового, державного "партнера" з правами оцінювати його роботу з правом робити належні висновки.

Але ж усі ці "нюанси" були передбачені ще 5 років тому. Що б переконатися, достатньо звернутися до публікації Д. Фіолевського в журналі "Адвокат" за 2007 р. № 4 - "Сильна і незалежна адвокатура потрібна і людині, і владі".

Авторові довелося виступити проти ініціативи тодішнього міністра юстиції про створення державних консультаційних пунктів з надання населенню безоплатної правової допомоги. Тоді замах "з непридатними засобами" на державний бюджет вдалось відбити, тепер - ні.

Отже, це перше серйозне неузгодження і випробування влади на істинність проголошених принципів, створене зіткненням суперечливих вимог двох законів, які зародилися і творилися за однією авторською ініціативою.

Наостанок, слід зазначити: найважливіша умова справжнього самоврядування – це створення таких внутрішніх відносин між членами спільноти, щоб забезпечити згуртованість останніх і водночас особисте підкорення одних членів асоціації іншим. Безперечно, без певних владних повноважень жодна організація не зможе обійтись – але потрібно створити такі умови, щоб уповноважені органи та їх посадові особи дійсно виражали волю більшості і при цьому не ігнорували інтереси меншості. Лише у такому випадку можна буде говорити про справжнє самоврядування адвокатської спільноти. 
Звичайно, існує ще багато проблемних питань адвокатського самоврядування, які потребують якнайшвидшого вирішення з метою створення дійсно демократичного і, разом з тим, ефективного самоврядування.

Тобто у чинному Законі «Про адвокатуру» самоврядування названо як одну

із засад діяльності адвокатських об'єднань, а не адвокатури в цілому.

Однак адвокатура є єдиним цілісним правозахисним інститутом, який діє

для виконання покладених на адвокатуру конституційних функцій. Відповід-

но, принцип самоврядування має бути притаманний адвокатурі України в цілому

як цілісній корпорації адвокатів, а не лише її окремим частинам у вигляді

певних адвокатських об'єднань. Так, відповідно до Основних положень про

роль адвокатів, прийнятих VIII Конгресом ООН у серпні 1990 р., адвокатам

має бути надане право самостійно (без втручання держави) формувати само-

врядні асоціації для представництва інтересів адвокатів, підтримання належ-

них професійних стандартів та етичних норм тощо. Крім того, зазначені Ос-

новні положення також визначають, що виконавчі органи такої професійної

асоціації обираються виключно членами асоціації та здійснюють свої функції

без стороннього втручання [3].

Усе це підводить нас до поняття адвокатського самоврядування та визна-

чення основних принципів, відповідно до яких воно має бути побудоване.

Як відомо, самоврядування — це право певної спільноти самостійно вирі-

шувати внутрішні питання.

У Великому юридичному словнику дається таке визначення поняття само-

врядування: «Самоврядування — самостійність будь-якої організованої со-

ціальної спільноти в управлінні власними справами» [4, 606].

У законопроекті «Про адвокатуру» № 2421-1 (М. І. Оніщук) зазначається,

що адвокатське самоврядування — гарантоване державою право адвокатів са-

мостійно вирішувати питання, пов'язані з організацією та діяльністю адвока-

тури, яка базується серед інших на принципах самоврядності [5].

Не викликає сумнівів те, що в майбутньому законі «Про адвокатуру» до-

цільним було б визначити основні засади, на яких має здійснюватися таке

адвокатське самоврядування.

Принципи адвокатського самоврядування, безумовно, повинні базуватися

на загальних принципах адвокатської діяльності, але у той же час принципи

самоврядування мають свою специфіку. Це пов'язано, перш за все, з тим, що

принципи самоврядування повинні відображати організаційний, адміністра-

тивний бік проблеми [6, 499].

Закон надає адвокатурі широкі функції самоврядування та саморегулювання.