Напрями трансформації виборчої системи Республіки Молдова

За впливом виборців на розташування кандидатів у списку для  голосування розрізняють наступні види пропорційної системи:

1) з жорсткими списками;

2) з преференціями; 

3) з напівжорсткими списками.

При застосуванні жорстких списків виборець голосує за список партії, що він обирає, в цілому. У  виборчому бюлетені вказуються тільки назви, емблеми партій, іноді певна  кількість перших кандидатів у партійних  списках. Система жорстких списків  практикується в Іспанії, Португалії, Ізраїлі, Росії, Україні. При застосуванні системи преференцій (в перекладі  означає «перевага») виборець не просто голосує за списки партії, що обирає, а й робить помітку навпроти номеру того кандидата в кандидатському списку від партії, якому він віддає свій голос. Таким чином, обирається той, хто отримав найбільше число преференцій, в разі рівності кількості преференцій у кількох кандидатів від партії перевагу віддають тому, хто займає вище місце у партійному списку. Система преференцій практикується у Фінляндії, Бельгії, Нідерландах.

Система напівжорстких списків  передбачає можливість для виборця  голосувати:

1) за список у цілому;

2) визначати преференції,  помітивши чи вписавши прізвища  одного або кількох кандидатів. У першому випадку голоси виборців  підраховуються за системою жорстких списків, у другому — за системою преференцій. Ця система практикується в Швейцарії, Австрії, Італії.

Пропорційна система з  жорсткими списками має свої переваги: при голосуванні обирається передусім  політична платформа і програма майбутньої діяльності партії; дана система  найпростіша за формою здійснення і  найдешевша. Недоліком її є те, що партійний список може «витягнути» у депутати, сенатори тощо невідомих, некомпетентних, непопулярних політиків. На відміну від цього, система преференцій дає змогу розширити сферу волевиявлення саме виборців, бо голосують і списки, і персонали', і в цьому її перевага, проте недоліком є, мажоритарність — виборець орієнтується більше на окремих політичних осіб, а не на інтереси й завдання партії в цілому. Запровадження системи з напівжорсткими списками викликане необхідністю подолати вади системи жорстких списків і преференцій. Загальною, «обтяжливою» обставиною при запровадженні пропорційної системи є досить складна система обрахунку голосів виборців. Це більш або менш складне математичне обрахування вимагає двоетапної операції. На початковій стадії кожен список отримує стільки місць, скільки разів він відповідає виборчому коефіцієнтові. Оскільки кількість місць, відведених для окремого списку, є загальною кількістю голосів, отриманих за цим списком, завжди залишаються декілька голосів. Ці голоси є остачею (або надлишком), яка враховується аж до логічного завершення розподілу голосів виборців. Виборчий коефіцієнт (виборча квота, виборчий метр) — це дільник, що використовується для визнання кількості місць, які отримає кожен список під час розподілу. Найчастіше використовують простий коефіцієнт, що отримується після голосування шляхом ділення в кожному окрузі окремо загальної кількості поданих голосів на кількість місць на заміщення (заповнення). Існують інші види коефіцієнтів: коефіцієнт Хегенбаха-Бішоффа, стандартний коефіцієнт, коефіцієнт зниження, подвійний коефіцієнт, виборчий коефіцієнт.

Розподіл надлишків (остачі) проводиться двома основними  методами:

1) метод найбільших надлишків  включає розподіл місць за  списком, що має найбільшу кількість  непредставлених голосів, відкладених  від першого розподілу, і так  далі, доки всі місця не будуть  розприділені.

2) метод найбільшого середнього  — метод, шляхом якого загальна  кількість голосів, отриманих  за списком, ділиться на кількість  місць, вже отриманих за цим  списком, плюс одне фіктивне  місце. Список, який таким чином  отримує найбільше середнє, отримує  наступне місце і так далі, доки всі місця не будуть  розприділені.  Існують інші методи  обрахування надлишків: метод  д'Хонта, метод Сен-Лапо, модифікований  метод Сен-Лапо. 

З метою запобігання швидкому росту кількості дрібних, непредставницьких  партій при пропорційних системах виборів  запроваджують виборчий поріг, який полягає в тому, що для участі у розподілі місць після голосування  допускаються тільки ті партійні списки, що набрали певний, встановлений у  законодавстві відсоток голосів. Ці пороги бувають різні, наприклад  у Нідерландах — 0,67, Ізраїлі — 1, Швеції, Росії, Німеччині — 5, Ліхтенштейні — 8, Туреччині — 10 %, Україні  — 4 %.

Існує досить широкий спектр змішаних систем, які є поєднанням мажоритарної та пропорційної систем. Принаймні 20 країн світу застосовують їх. Змішані вибори системи застосовуються, як правило, в тих країнах, де йде  пошук і становлення виборчих систем або необхідно досягти  компроміс між принципом представництва у парламенті різних політичних сил  та стабільністю сформованого ними уряду. Іноді змішані системи запроваджуються  в модифікованому вигляді з перевагою  тієї чи іншої виборчої системи [23, 27]. Виборчими системами, що надають  перевагу мажоритарному методові голосування  при застосуванні і пропорційного  голосування виступають наступні змішані  системи:

1) система з єдиним  голосом, що не допускає передачі. Зміст її полягає в тому, що  в багатомандатному виборчому  окрузі виборець голосує за  одного кандидата, а не за  список кандидатів від партії. Це практикується в Японії, Китаї; 

2) обмежене голосування,  яке передбачає, що виборці можуть  обрати кількох кандидатів з  одного бюлетеня, але їх має  бути менше, ніж кількість місць  для заповнення;

3) кумулятивне голосування  передбачає, що виборець має стільки  голосів, скільки мандатів у  окрузі, і може її розподілити  між всіма кандидатами, а може  й віддати всі свої голоси  за тільки одного з кандидатів.

Існує й змішана система, що використовує переважно модифіковану пропорційну систему представництва. Система з єдиним голосом, який передається, передбачає, що виборці голосують  за одного кандидата незалежно від  числа мандатів у виборчому окрузі, але при цьому виражають перевагу і щодо інших кандидатів. Найпростішим варіантом змішаної виборчої системи  є паралельне комбінування: певна  частина представницького органу обирається за мажоритарним, інша — за пропорційним принципом. Прикладом є парламент  Німеччини, де нижня палата — Бундестаг  — наполовину обирається за мажоритарною системою, а наполовину — за пропорційною. Такі ж чинники покладені в  основу обрання парламентів Литви, Грузії, Словенії, Болгарії.

 

 

  

 

 

 

 

 

 

 

1.3. Сучасні концепції  та міжнародна практика застосування  виборчих систем

Виборчі системи, їх форми, організація передвиборних кампаній, проблеми фінансування і багато інших питання привертають увагу досить широкого кола науковців-політологів. Відомий французький політолог Моріс Дюверже розробив наукову концепцію взаємозв'язку партійних та виборчих систем. На його думку, зміст цього взаємозв'язку проявляється у дії трьох сформульованих ним законів.

Перший закон. Мажоритарна виборча система з голосуванням в один тур з неминучістю призводить до формування та утвердження в тій чи іншій країні партійної системи, що складається з двох конкуруючих партій. В основі дії даного закону лежать дві причини. Перша полягає в тому, що в даній ситуації третя партія і всі наступні виявляються слабко представленими в парламенті. Створюється ефект «недопоказності». Друга причина має психологічний характер: виборець, як правило, воліє голосувати за того кандидата, який має більший шанс перемогти на виборах.

Другий закон. Становлення в тій чи іншій країні мажоритарної виборчої системи з голосуванням у два тури свідчить про те, що в ній утвердилася партійна система, що включає кілька партій. При цьому дані партії займають досить гнучкі позиції, прагнучи до компромісу. В основі дії закону лежить той факт, що дана виборча система створює можливість участі в першому турі виборів для всіх партій. Це і веде до багатопартійності.

Третій закон. Пропорційна партійна система сприяє становленню багатопартійної системи. При цьому партії визначаються жорсткою внутрішньою структурою і незалежної по відношенню один до одного позицією. Дана система сприяє широко розвиненої багатопартійності. Це очевидно. Кожна партія при такій системі отримує реальну можливість мати своїх членів у парламенті, не вступаючи в союзи, блоки і не вдаючись до компромісів.

Концепція впливу виборців з мінливими перевагами на результати виборів. Мабуть, ніяка інша тема, що стосується виборчих систем, не викликала так багато суперечок. Інтерес політологів до даної теми зрозумілий: кожні нові вибори вимагають підготовчої роботи, прогнозів, вивчення загальної думки. Практика показує, що, спираючись на політичні вподобання виборців, та чи інша партія або незалежний кандидат можуть робити конкретні заходи, що сприяють перемозі на виборах [24, 8]. Виборець з мінливими перевагами - це такий виборець, який, беручи участь у двох наступних один за одним і однакових за своїм значенням виборах, голосує за різні партії. Згідно з дослідженнями німецьких політологів, чисельність таких виборців коливається в межах 10-15%. (Зрозуміло, точні дані в силу відомих причин отримати досить складно.) Цифра невелика, але вона здатна впливати на підсумки виборів настільки, що вони можуть виявитися несподіваними і, отже, можуть вплинути на стабільність політичних інститутів та політичної системи в цілому[25, 65].Не випадково тому дана група виборців цікавить політологів в США, ФРН, Франції та багатьох інших країнах. Істотне місце в даній концепції займають питання про передумови і причини цього явища. Тут висловлюються різні точки зору. Представники Мічиганської школи вважають, що передумовою непостійності виборців є неоднорідний характер інформації. При цьому підкреслюється закономірність: чим більше різнорідний характер носить інформація, що повідомляється засобами масової інформації та соціальної середовищем, тим більша ймовірність зміни політичної орієнтації (переваги) виборців. 
Німецькі політологи прийшли до висновку про те, що виборці з мінливими перевагами є ті, хто не має чіткої політичної позиції. Більшість політологів, які вивчають цю проблему, приходять до висновку: рішення, прийняті виборцями на виборах в сучасних умовах, більше ніж будь-коли орієнтувались:

а) на конкретну економічну і політичну ситуацію в країні;

б) на уявлення про своєї політичної самореалізації в процесі виборів.

У зв'язку з цим слід нагадати результати виборів у Федеральні збори Росії 12 грудня 1993р. У рамках розглянутої концепції аналізується також питання про еволюцію причин змії уподобань виборців. При цьому основний висновок полягає в наступному: якщо раніше такий виборець характеризувався як аполітичний і непоінформовані, то в наші дні це незалежні, що стоять на позиціях політичної та економічної доцільності виборці. Зокрема, таке трактування непостійності виборців ґрунтувалася на теорії «економічних основ політики»[26, 49]. Остання розглядає виборця як людину, який в умовах ринкової економіки діє у відповідності до законів ринку. Він вибирає між програмами, запропонований ¬ ми різними партіями, ту, яка найбільшою мірою відповідає його економічним і політичним інтересам. Відповідно він стає «непостійним» виборцем. Останнім часом дослідники схиляються до висновку, що виборці з мінливими перевагами - це найбільш добре інформовані, мобільні у соціальному та політичному сенсі громадяни. Вони належать, як правило, до середніх міських верств. І ще один висновок: сільське населення голосує більш традиційно. Відсоток виборців з мінливим перевагою серед них набагато менше, ніж серед городян. 
У розробці теоретичних концепцій, пов'язаних з виборчими системами, важливим є питання про підходи до проблем виборів. Іншими словами, мова йде про те, що є відправною точкою аналізу, на якій позиції стоїть та чи інша політична школа або окремий автор. В даний час досить чітко визначилися три таких підходу.

1. Концепція географії виборів. Її засновник А. Зігфрід, аналізуючи різні виборчі кампанії у Франції, звернув увагу на існування таких районів країни, де досить тривалий період характер політичних поглядів виборців залишався незмінним. При цьому структури політичних партій і політичних систем, а також політична ситуація в країні в цілому зазнавали істотних змін. Висновок, який зробив А. Зігфрід, полягав у тому, що стабільність  політичних поглядів виборців у цих районах пояснюючи своєрідністю їх природних і соціальних умов. Це зумовило його підхід до дослідження виборчого процесу.
2. Концепція, заснована на багатофакторної оцінки результатів виборів. Ця концепція розроблена вченими Наффілдского коледжу (США). Суть її полягає в тому, що, поряд зі статистичними даними про результати виборів, при аналізі необхідно враховувати роль поточної політики до виборів і особливо в період виборчої кампанії, відбір кандидатів, взаємозв'язок між партійною і виборчої кампаніями, положення політичних партій та ін.
3. Концепцію підходу до аналізу виборчого процесу на основі соціальних питань. Дана концепція означає перехід від аналізу загальних показників про підсумки голосування до дослідження індивідуальних даних, отриманих при вивченні громадської думки, тобто при проведенні різного роду опитувань. В основі даної концепції лежить соціально-психологічний напрямок досліджень, зроблених вченими Мічиганського університету. Як відомо, даний метод отримав широке поширення[27, 70].

 

Розділ 2 Аспекти та специфіка  становлення виборчої системи Республіки Молдови

2.1. Історія становлення виборчої системи Республіки Молдова

Перші роки політичного розвитку республіки Молдови після розпаду СРСР свідчать про складність і суперечливість процесу політичної трансформації в перехідних суспільствах. Вибори всіх рівнів влади стали важливим чинником у становленні нового інституційного дизайну. Разом з тим проблема реального поділу влади стала однією з центральних у процесі політичної трансформації. Проблема молдавської демократичної трансформації свідчить про складність і багатоваріантності соціальних і політичних процесів, які протікають в перехідних суспільствах. У політико-інституційному плані практика демократичного розвитку Республіки Молдова свідчить про те, що саме проблеми повноважень гілок влади, їх класифікація та взаємодія перебували в центрі політичних процесів молдовського суспільства. Тим часом законодавча і виконавча гілки влади, перебуваючи в постійній опозиції один до одного, намагалися взяти на себе реалізацію тих функцій, які не входили до їх компетенції. De facto в країні не існувало поділ влади. Вибори різних рівнів державної влади, які проводилися в республіці починаючи з 1990 року, значно вплинули на перебіг політичних, економічних і соціальних реформ у суспільстві, відбивши як очікувані сподівання населення, так і наслідки правління обраної політичної еліти. Пост глави держави займав всенародно обраний Президент (1994-2000 рр..), який є гарантом суверенітету, національної незалежності, єдності і територіальної цілісності країни. Перший президент Молдови Мірча Снєгур (вересень 1990 - січень 1997 рр..) був обраний парламентським шляхом на перший президентський термін, що дозволило йому бути спочатку досить самостійним у своїх рішеннях. Необхідно відзначити, що, незважаючи на зміну порядку обрання президента, він продовжував виступати в якості об'єднуючого начала, своєрідного стержня державності та її гаранта. Відповідно до прийнятої 29 липня 1994 Конституцією, Молдова є сучасною демократичною республікою з парламентською формою правління, згідно з якою повноваження президента переважають над іншими гілками влади [28, 33]. Слід, однак, підкреслити, що під час конституційних дискусій, що передують прийняттю Основного закону, дебати були зосереджені лише на проблемах механізму здійснення верховної влади в країні і часто обмежувалися символічної риторикою. У результаті залишилися без відповіді питання про те, хто є виконавчою владою в країні, чи є Республіка Молдова національним або багатонаціональною державою.