Психолого-педагогічні умови формування особистості у молодшому шкільному віці

Стадія ІІІ – від трьох до п’яти років. Основна проблема – Ініціатива або Почуття провини. Це період розвитку рухової активності, допитливості та уявлення. Усвідомлюється відмінність між хлопчиками та дівчатками, виявляється дух суперництва, що у прояві нових здібностей може поширюватися. На цьому ґрунті можливі конфлікти, які в разі надмірної жорстокості дорослих можуть залишити слід безініціативності на подальшому житті.

Стадія IV – молодший шкільний вік. Основна проблема – Старанність  або Недбайливість. На цій стадії відбувається навчання індивідуальностей колективної навчальної роботи, формуються відносини зі вчителями та іншими дорослими, відбувається перша “примірка” дорослих ролей. На цьому тлі головним завданням є надбання впевненості в собі, у своїх здібностях, їх усвідомлення і розвиток. Невиконання (часткове чи повне) цього завдання виявляється в прояві елементів недбайливості як на цій, так і на подальших стадіях.

Ця концепція стадій розвитку особистості  не включає можливостей для подальшого вдосконалення і навряд чи вичерпує всі прогресивні підходи до дослідження соціалізації. ” [7, 304].

Проте безсумнівною її перевагою, на наш погляд, є відхід від розуміння  дитинства як би це не теперішнього життя, а підготовки до майбутнього  життя. У такому контексті соціалізація має вигляд поняття, придатного тільки для дитячого віку, що не лише забезпечує роль дитинства в житті людини, а й істотно обмежує пізнавальні можливості категорії “соціалізація”.

Неправомірність такого підходу підтверджує  саме життя.

Відокремлення етапів соціалізації та Центральних її завдань для кожного етапу дає змогу коригувати виховний вплив, орієнтуючись на вимірювання емпіричних ознак на кожному з етапів, визначати їх вагу і значення, виявляти основні та додаткові фактори, форми та механізми їх впливу на становлення особистості.

Плідною являється спроба розглянути процес соціалізації з позицій впливу на співвідношення в дитині соціального  та біологічного. Виходячи з правильного  посилання, що все біологічне в особистості  більшою чи меншою мірою соціалізоване, а соціальне не може бути повністю відокремленим від біологічного, розрізняють чотири підструктури особистості:

1. Найнижча, біологічно зумовлена підструктура, до якої нарівні з темпераментом належать вікові, статеві, а іноді й деякі препатологічні й навіть історичні властивості психіки. Проте навіть цей рівень не вільний від впливу соціального.

2. Психологічна підструктура, в яку входять індивідуальність, прояви пам’яті, емоцій, відчуттів, мислення, сприймання, почуттів і волі. На цьому рівні соціальна зумовленість майже порівнюється з біологічною.

3. Соціальний досвід. Ця підструктура об’єднує набуті індивідом під час соціалізації знання, навички, вміння та звички. Питома вага соціального на цьому рівні істотно перевищує біологічне. До того ж у цьому разі виявляються істотні відмінності між окремими особистостями в ступені соціалізації, що виявляються у рівні культури. Ця підструктура істотно впливає на ступінь соціалізації дитини.

4. Спрямованість особистості. У цій вищій підструктурі поєднуються нахили, бажання, інтереси, здібності, ідеали, індивідуальна “картина світу” і найвища форма спрямованості - переконання. Ця підструктура спрямованості, що майже повністю зумовлюється соціально, і є найістотнішою для особистості, найвищим її рівнем, визначає соціалізацію підструктури, а отже, і дітей в цілому.

У пропонованому підході закладаються основи для розгляду впливу соціалізації на людину в цілому в сукупності її біологічного, психічного та соціального  рівнів. Такий підхід особливо цінний для розуміння процесу соціалізації людей з відхиленнями не лише соціального, а й біологічного та психічного рівнів.

У цьому самому разі досить дбало  розробляються діяльний підхід до будь-якої взаємодії людини із соціальним середовищем. ” [3, 232].

Хоча згідно з відокремленими структурами особистості потрібно було б розширити це розуміння взаємодії на все навколишнє середовище, а не лише соціальне. Зазначимо також можливість розгляду соціалізації як найширшої форми взаємодії людини з навколишнім середовищем.

Поняття “соціалізація” виникло в західній соціології наприкінці ХІХ ст. з метою позначення основного механізму взаємодії людини з іншими людьми, із суспільством у цілому. Таким механізмом вважалося соціальне наслідування, що регулювалося суспільством через систему освіти й виховання, сім’ю та громадську думку.

Розвиток людини – це процес становлення  і формування його особистості під  впливом зовнішніх і внутрішніх, керованих і некерованих факторів.

Розвиток являє собою процес, фізичного, розумового росту людини і охоплює кількісні і якісні зміни, вроджених і набутих якостей. Розвиток людини як процес фізичного і морального дозрівання – це означає перетворення дитини, біологічного індивіда, задатками людини як представника біологічного роду. ” [19, 30].

В процесі розвитку людини і встановлення багато-чисельних контактів з іншими науками педагогіка вивчає закономірності вікового та індивідуального розвитку особистості і розробляє умови та шляхи досягнення кожною людиною найвищого рівня розвитку. У цілісній особистості поєднуються біологічні риси та особливості особистості як суспільної істоти. Ці риси невіддільні одна від одної й активно впливають на особистість. ” [20, 12].

Щоб стати особистістю, людина повинна  досягти певного рівня психічного розвитку і бути спроможною сприймати себе, як єдине ціле, відмінне від інших людей. Наука розглядає розвиток, як складний процес руху від простого до складного, від нижчого до вищого руху по висхідній лінії від старого, якісного стану до нового, процес оновлення, народження нового і відмирання старого.

Розвиток особистості – це й  процес її духовного зростання, удосконалення  якісної зміни в усіх значущих для особистості сферах діяльності, у відбитті навколишньої дійсності, людей у пізнавальних процесах.

Розвиток та удосконалення особистості, особливо в дитячі та юнацькі роки, відбувається, головним чином, під впливом виховання.

Проблеми розвитку особистості  по різному розв’язують педагоги, вони відкидають теорії розвитку, поширені за кордоном, згідно з якими дитина вже від народження має природні особливості, що нібито неминуче визначають усі її фізичні й психічні якості. Прихильники цих поглядів вважають, що ніякі глибокі зміни в природжену основу особистості внести неможливо. Згідно з іншими теоріями, природні анатомо-фізіологічні задатки не мають значення, а все залежить від впливу навколишнього світу.

Вчені вважають, що в процесі життя  індивіда відбувається взаємодія його з навколишнім середовищем, яке  впливає на нього. Але зовнішні обставини  впливають на дитину через внутрішні  умови (через ті якості, що в неї сформулювалися раніше). При цьому в організмі що розвивається, тоді виникають суперечності між вимогами, які ставить життя і суспільство до особистості, і тим, чим воно вже володіє. Звідси прагнення дитини до дальшого пізнання світу, до збагачення свого досвіду. Особистість дитини розвивається не як звичайне збільшення, нагромадження якостей. Оскільки в процесі розвитку психіки дитини змінюється не тільки в кількісному, а і в якісному відношенні, не можна сказати, що “дитина – це маленький дорослий”, як деякі педагоги.

Щоб керувати формуванням особистості  дитини, треба знати умови її особистості, що вже склалися, тобто внутрішні  умови, на які впливає навколишнє середовище.

Видатний педагог В.О.Сухомлинський  вважав, що все починається з дитинства, що моральне обличчя підлітка залежить від того, як виховувалась людина в дитинстві. Вища нервова система досягає в молодшого школяра досить високого рівня розвитку. Молодший школяр дуже активний, діяльний і рухливий. Не можна вважати, що від природи молодший школяр здатний до постійного руху. При достатньому інтересі молодший школяр стає досить стриманим, дисциплінованим і посидючим, але його енергії і потребі в руках треба давати розумний вихід: активні й різноманітні заняття на уроці, проведення фізкультхвилинок, можливість порухатися на перерві – все сприяє тому, щоб молодший учень, міг керувати собою. ” [19, 76].

Формування особистості розпочинається з моменту народження й особливо інтенсивно відбувається в пору дитинства, юності, досягаючи порівняної завершеності в дорослому віці становлення особистості та її удосконалення в ході життя, а також у результаті розвитку та виховання прийнято називати формуванням.

Формування особистості – складний суперечливий процес.

Кожна людина, доросла чи новонароджена, - це індивід, біологічна особина.

Однак людина, що різниться від  тварин наявністю свідомості, не лише індивід, а й особистість. Новонароджена  дитина є тільки індивідом.

Вступаючи у спілкування з людьми, беручи участь у колективній праці, людина стає суспільною, соціальною істотою, тобто особистістю. Особистість – це конкретна, жива людина, яка, як член суспільства, перебуває в певних відношеннях з іншими людьми.

Консервативні напрями в психології та педагогіці вирішальну роль відводили  спадковості і прогресивні напрямки доводили, що дитина не народжується доброю чи такою під впливом життя та виховання. Ця дискусія триває й досі, і в залежності від того, як вона розв’язується, перебуває саме існування педагогіки та її розвиток. ” [9, 43].

Дитя, народившись, - це живий організм, він росте й розвивається за законами, що їх вивчає біологія, анатомія, фізіологія. Дитина дістає в спадщину від своїх близьких та далеких предків будову тіла, органів чуття та руху, особливості руки як знаряддя праці та пізнання, органів мовлення, а також структура мозку.

Важливе значення мають функціональні  особливості кори великих півкуль  головного мозку: пластичність, рухливість нервових процесів. Ці особливості  значною мірою визначають тип  нервової діяльності. Академік І.П. Павлов, що розробив учення про типи нервової діяльності, переконливо показав, що залежно від сили перебігу нервових процесів, врівноваженості їх та рухливості люди по-різному реагують на вплив зовнішнього середовища [23, 131].

Тип нервової системи складається з природних особливостей дитини і тих впливів, яких вона зазнає в житті і в процесі виховання. Чим менша дитина, тим помітніший прояв типу нервової системи в її поведінці. В результаті систематичного виховання дитина набуває здібності керувати своєю поведінкою, узгоджувати її з вимогами інших людей.

Дослідженнями встановлено, що типологічні  особливості хоч і впливають  на формування властивостей особистості, але не визначають їх. Від впливу умов життя і виховання на основі тих самих типів нервової системи можна сформувати різні характери і, навпаки, на основі різних типів нервової системи – однакові характери.

Однак удосконалення типу нервової системи, формування характеру не одноактний процес. Потрібна ціла система роботи, що включає роз’яснення, контроль, вправи, самоконтроль, прагнення самої особистості до досконалості.

Спадковість відіграє певну роль у  формуванні окремих видів обдарованості, наприклад у галузі мистецтва. Проте  розвиток задатків, формування здібностей і таланту як високого ступеня обдарованості в тому чи іншому видів діяльності залежить від виховання, від пробудження в особистості глибокого інтересу до своєї справи. ” [23, 15].

У процесі спілкування з довколишніми у дитини формується потреба в  людях, яка стає найважливішим джерелом її всебічного розвитку.

Суспільство та безпосереднє оточення можуть узгоджено впливати на дитину. Проте так буває не завжди. Між  цими впливами можуть виникати, як окремі часткові невідповідності, так і  повна протилежність.

Суспільство та безпосереднє оточення можуть справляти на дитину не тільки позитивний, а й негативний вплив.

У нашому суспільстві створюються  дедалі сприятливіші умови для узгодження цих впливів. Проте й у нас  серед батьків трапляються люди, що погано впливають на розвиток дітей. Можуть негативно впливати на дітей їхні товариші й друзі, особливо старші за віком. Тому вихователеві важливе добре знати характер безпосереднього середовища дитини, вивчати вплив середовища на дитину відбувається не механічну, а через її ставлення до вимог суспільства, до людей, що її оточують. Ступінь впливу цих вимог залежить від внутрішньої позиції дитини.

Характер будь-якого впливу середовища залежить від багатства особистості, від її потреб і прагнень. Тому, стикаючись із фактами негативного впливу середовища на дитину, учитель повинен прагнути, до духовного збагачення особистості суджень і дій, розвивати в ній негативне ставлення до цих впливів. При такому підході до справи вихованець з об’єкта впливу середовища перетворюється на активного його перетворювача.

В разі явного несприятливого впливу на вихованця довколишніх людей  учитель звертається до громадськості  та органів влади, щоб вилучити дитину з цього середовища.

Основою психічного розвитку є розвиток нервової системи й особливо її вищого відділу – кори великих півкуль головного мозку. Розвиток головного мозку і нервової системи відбувається в процесі безперервної взаємодії з довколишнім середовищем. Виховання відкриває перед людиною широке коло знань, ознайомлює її в певній системі з довколишнім життям, забезпечує утворення в мозку людини безліч нервових зв’язків і веде до вдосконалення всієї психічної діяльності.