Психолого-педагогічні умови формування особистості у молодшому шкільному віці

ЗМІСТ

 

 

ВСТУП

 

Поняття “соціалізація” (від лат. socialis – суспільний) дедалі активніше використовується як наукова категорія представниками широкого спектра наук – філософії, соціології, психології, політології, педагогіки та ін.

Соціалізація – це прийняття  індивідом групових норм, “прийняття особистістю переконань, цінностей  і норм вищого чи нижчого статусу, характерних для груп, членства в  яких особистість домагається досягти”.

Особистість – це конкретна, жива людина, яка, як член суспільства, перебуває в певних відношеннях з іншими людьми. Щоб стати особистістю, людина повинна досягти певного рівня психологічного розвитку і бути спроможною сприймати себе, як єдине ціле, відмінне від інших людей.

Основними інститутами соціалізації визнають систему освіти й виховання. “Виховання є провідним і визначальним початком соціалізації. Ядро виховання складає процес передавання нагромаджених минулими поколіннями знань і культурних цінностей, тобто освіта” [5; 145].

Актуальність проблеми полягає в тому, що дослідники по-різному її розв’язують: одні вважають, що ніякі глибокі зміни в природжену основу особистості внести неможливо, згідно з іншими теоріями природні анатомо-фізіологічні задатки мають значення, а все залежить від впливу навколишнього світу [9].

Значна кількість вчених вивчали дану проблему, вони вважали, що в процесі життя індивіда відбувається взаємодія його з навколишнім середовищем, яке впливає на нього. Але зовнішні обставини впливають на дитину через внутрішні умови, через ті якості, що в неї сформулювалися раніше. При цьому в організмі, що розвивається виникають суперечності між вимогами, які ставить життя і суспільство до особистості, і тим, чим воно вже володіє. Звідси прагнення людини до подальшого пізнання світу, до збагачення свого досвіду.

Об’єкт дослідження – діти молодшого шкільного віку.

Предмет дослідження – шляхи  соціалізації особистості молодшого  школяра.

Мета дослідження – полягає  в тому, щоб дослідити психолого-педагогічні умови формування особистості у молодшому шкільному віці.

Завдання дослідження:

1. Вивчити та проаналізувати основні теорії соціалізації особистості та сучасний стан дослідженості проблем соціалізації в середньому дитинстві;
2. Визначити психологічні закономірності особистості в молодшому шкільному віці;
3. Згрупувати умови успішної соціалізації, єдність навчання і виховання.

Для перевірки висунутої гіпотези і виконання поставлених завдань  використано комплекс методів: теоретичні - аналіз, синтез, індукція, дедукція, систематизація, класифікація, порівняння, узагальнення (опрацювання теоретичних джерел із проблеми, опис процесу дослідження та узагальнення одержаних результатів) дозволили систематизувати теоретичні матеріали з проблеми дослідження; емпіричні - спостереження, бесіда, вивчення результатів діяльності, анкетування, аналіз та узагальнення досвіду педагогів, психологів, працівників правоохоронних органів, експертиза, що забезпечило вивчення стану проблеми у практиці).

Практична цінність дослідження: запропоновано методику діагностування поведінки молодших школярів. Результати дослідження можуть бути використані педагогами навчальних закладів, дитячих осередків, працівниками центрів соціальних служб для молоді, викладачами вищих педагогічних закладів освіти під час підготовки майбутніх педагогів.

Дане дослідження складається  з вступу, двох розділів. Перший розділ – дослідження проблем соціалізації особистості у вітчизняній та зарубіжній психолого-педагогічній науці, що містить: огляд основних теорій соціалізації особистості; сучасний стан дослідженості проблем соціалізації в середньому дитинстві; структура, функції та механізми реалізації процесу соціалізації дітей молодшого шкільного віку.

Другий розділ – “дослідження ефективної соціалізації учнів початкової школи” містить: визначення психологічних закономірностей особистості в молодшому шкільному віці, єдність навчання і виховання як важливі умови успішної соціалізації, висновків, списку використаних джерел.

 

РОЗДІЛ 1. СОЦІАЛІЗАЦІЯ ОСОБИСТОСТІ ШКОЛЯРА ЯК ПСИХОЛОГО-ПЕДАГОГІЧНА ПРОБЛЕМА

 

1.1 Світоглядно-філософські концепції соціалізації як підґрунтя її педагогічного розуміння.

 

Порівняльне дослідження педагогічних аспектів соціалізації молоді вимагає  насамперед чіткого розуміння суспільної сутності цього явища як логічного  підґрунтя визначення його педагогічного змісту та форм буття у середовищі різних культур. Це вихідний пункт усвідомлення проблемного поля та специфіки загально педагогічного та порівняльно-педагогічного вивчення цього явища.

Попри те, що поняття соціалізації порівняно нещодавно набуло науково-термінологічного значення і стало об’єктом філософського аналізу, воно привернуло неабияку увагу мало не всіх най значущіших сьогодні західних філософських шкіл – прагматизму, феноменології, неотомізму та ін.

Філософське осмислення проблем соціалізації відбувається в усіх галузях філософування: філософській антропології, соціальній філософії культури та філософії історії, в етиці та естетиці й безпосередньо у філософії освіти та виховання.

Як засадові стосовно будь-якого  з філософських підходів до тлумачення та використання поняття соціалізації знаходимо певні постулати щодо фундаментальних рис і визначень реальності поняття про людину та суспільство в їх взаємовідносинах, наголос на яких і створює специфіку тієї чи тієї філософської концепції соціалізації. Множина цих поглядів у західній філософії відображає багато вимірність соціальної реальності і місця людини в ній, а також надзвичайно високий рівень свободи наукового пошуку та думку у західному світі. Взаємодоповняльність і взаємодія цих поглядів відображають культурну та смислову цілісність цього світу, який перебуває у постійній динаміці змін. Це підстава, яка робить можливим, необхідним і продуктивним діалог між різними філософськими школами, кожна з яких віднаходить особливий елемент істини.

Така ситуація в європейській і  науковій думці у свою чергу свідчить про те, що реальним наслідком соціалізаційних процесів і зусиль у сучасному західному світі є, з одного боку, розвиток особистістю інтелектуальної і соціальної свободи, а з іншого – вдосконалення мистецтва соціального діалогу, взаємодії, кооперації. Але сама стрімкість розвитку цього суспільства виявляється спричиненою в тому числі й результативністю соціалізаційного процесу, спрямованого до свободи як передумови соціальної творчості генерації і створення високоефективних механізмів інтеграції людських творчих зусиль. Цей висновок є своєріднім підсумком осмислення проблеми соціалізації в західній філософії. Людський розвиток від самісіньких першоджерел є сходженням до свідомості, а потім до вищої свідомості як єдиного центра духовного тяжіння, до “пункту Омега” (point Omega).

Соціалізація разом з персоналізацією  є двома сходинками, які минає  людство у цьому русі і завдяки  яким утворюється “духовний синтез”  або “диференційована єдність” (union difference) [28, 256]. І якщо персоналізація – це етап виникнення і вдосконалення особистості, завдяки чому люди увінчують себе в організованому цілому, то соціалізація – це сфера, в якій окремі свідомості і самостійності об’єднуються, підкреслюючи глибину та непередбачуваність свого “Его” [28, 257].

У такий спосіб французький персоналізм  простежує головні вузлові етапи  на шляху духовного становлення  і приєднання особистості до простору спільного духовного буття людей, в якому вона тільки й може віднайти себе, стати і бути. Надзвичайної ціни набувають наголоси на духовно-творчих значеннях людських почуттів як провідниках вищого щаблю людської єдності.

У безпосередньому взаємозв’язку  з філософською концепцією діяльності перебуває методологічний підхід до проблем соціалізації, який полягає в їх усвідомленні через категорії “суб’єкт” та “об’єкт”, з нього випливає необхідність педагогічного осмислення взаємовідносин категорій суб’єкта та особистості. Не вдаючись у деталі суб’єкта щодо індивіда як джерела свідомо цілеспрямованої активності, як рушія вільної діяльності, самодіяльності.

У зв’язку з цим самоочевидним  є той факт, що якщо у суспільстві  обмежується “суб’єктивність” особистості, то процеси становлення особистості, її соціалізації втрачають свою адекватність.

Розглядаючи проблему соціалізації, українські філософи Г. Заїченко, В. Саратовський, І. Кальний та інші розвивають, зокрема, її діалогічну концепцію й відокремлюють такі рівні або виміри цього процесу:

• відношення “я – я” – внутрішній діалог, умова формування самосвідомості та самооцінки;
• в “я – ти” – царина формування морального почуття, почуття любові, ненависті, дружби;
• в “я – ми” – царина виховання національної свідомості, класового почуття, почуття гуртової солідарності;
• в “я – людство” – умова усвідомлення своєї приналежності до роду людського, джерело філософсько-історичних, футурологічних рефлексій;
• в “я – друга природа” – царина оцінки світу речей;
• в “я – природа” – царина прояву найрізноманітніших інтересів;
• в “я – універсум” – царина формування світогляду релігійних і філософських вчень [28, 423].

Цей підхід, є своєрідним узагальненням  сучасних підсумків аналізу, і постановку системи конкретно-наукових проблем  її вивчення.

Поняття “особистість” широко використовується в науках, пов’язаних з вихованням: філософії, педагогіці, психології та соціології.

У філософії особистість розуміють  як стійку систему соціально значущих рис, що характеризують індивіда як члена  того чи іншого суспільства чи спільноти. Іншими словами, є соціальним та психологічним образом людини. ” [6, 110].

Таке визначення особистості відповідає масштабам і спрямованості проблем філософського дослідження особистості, з яких найважливішими є її біологічні та соціальні детермінанти. ступені свободи особистості стосовно природи, суспільства і самої себе.

Філософське визначення особистості  містить у своїй структурі  як соціологічне розуміння особистості (соціальний образ людини), так і  психологічне її розуміння (психологічний  образ людини). Тим самим передбачається потреба вивчати особистість з метою розуміння механізмів її поведінки в єдності соціолого-психологічних підходів.

У психології, де існує багато різних розумінь особистості, найусталенішим є визначення особистості як деякої неповторної єдності. цілісності. найвищої інтегруючої інстанції, що керує психічними процесами індивіда і надає його поведінці послідовності й стійкості. ” [8, 160].

Головною психічною проблемою  дослідження особистості академік Леонтьев вважає проблему внутрішньої  структури особистості, рівні, що утворюють її, та їх співвідношення. Із цією проблемою пов’язане нове бачення біологічного та соціального співвідношення в людині.

Педагогіка, для якої виховання  особистості є предметом дослідження, обмежується, як правило, психологічним  визначенням особистості, не включаючи часто поняття “особистість” до основних категорій. ” [1, 10].

 Такий підхід навряд чи  можна визнати виправданим, оскільки  тим самим створюються передумови  для виникнення “розриву” між  педагогічною системою виховання  та її центральною ланкою – особистістю.

Основними соціологічними концепціями  особистості згідно з класифікацією Д.В. Ольшанського” [13, 162].

Є такі:

1. Теорія “дзеркального я”. У ній особистість розглядається як функція, похідна від повністю соціально зумовленого “я” людини. Самосвідомість особистості формується в результаті соціальної взаємодії дивитися на себе очима інших людей. Зі стійких уявлень про людину і інших людей. формується та об’єктивна якість, яка і є особистістю.
2. Рольова теорія. Її прихильники також розглядають особистість як функцію, але вже тих соціальних ролей, сукупність яких індивід виконує в суспільстві. Включаючись у процесі соціалізації в ті чи інші соціальні групи, індивід засвоює очікування рольової поведінки, вивчає способи їх виконання і тим самим стає особистістю. Різнобічність особистості визначається багатством “соціального репертуару” – багатоманітністю соціальних груп, в яких протікало соціальне життя індивіда в процесі соціалізації.
3. Необіхевіоризму (від англ. Behavior – поведінка) теорія особистості. Підтримуючи ідею попередніх концепцій про те, що особистість є результат навчання людини правилам життя і поведінки, прихильники даної концепції найбільш послідовно дотримують її в своїх поглядах. Особистість розглядається як проста сукупність соціально придатних відповідей на сукупність стимулів.
4. Теорія соціальної установки. Згідно з цією теорією особистість є результат тих несвідомих установок, які суспільство формує самим фактом повсякденного постійного впливу на індивіда. У процесі нагромадження установок, які суспільство формує самим фактом повсякденного постійного впливу на індивіда. У процесі нагромадження установок у людини формується звичка до них. Іншими словами, у неї формується установка бути особистістю.
5. Концепція сукупності соціогенних потреб і орієнтацій, що формуються суспільством. Згідно з цією концепцією особистість є змінюваними з розвитком суспільства рівнями сукупностей соціальних потреб і орієнтацій. У цих рівнях можуть відбуватися як суспільні (у цілому), так і групові потреби та орієнтації, що забезпечують варіабельність особистості.