Психолого-педагогічні умови формування особистості у молодшому шкільному віці

До наведеної класифікації теорій особистості слід додати також теорію референтної групи. Автором терміну  “референтна група” вважають американського соціолога Г. Хаймена, який під цим  терміном розумів соціальну групу, на яку індивід орієнтує свою поведінку (від сім’ї до класу, нації). За тією роллю, яку референтна група відіграє у формуванні характеристик особистості та її соціальної поведінки, розрізняють два типи таких груп. Перша – “компаративна” – це стандарт, за допомогою якого індивід оцінює себе й інших. Друга група – “нормативна” – це реальний або уявлюваний колектив (група), з яким індивід співвідносить свою поведінку і майбутнє.

До розглянутих теорій слід додати марксистську теорію особистості. Основними її принципами є такі:

1. Визнання залежності особистості від об’єктивних суспільно-економічних, соціально-культурних і предметно-діяльнісних особливостей її соціалізації.
2. Виділення як головної характеристики особистості її місця в соціальній типології зумовлюється способом життя.
3. Уявлення про особистість як носій соціальних рис. Сутність особистості складає сукупність усіх суспільних відносин.

Ця теорія не заперечує, що на формування особистості впливають біологічні та психологічні фактори. Проте індивід є продуктом суспільства, спільної діяльності людей. При народженні на світ людина не має свідомості, уроджених ідей. Вони виникають як відображення людиною історично усталених суспільних відносин, стану матеріальної та духовної культури, певного типу суспільних відносин. Звідси риси особистості зумовлюються історичним типом суспільства (феодальне, капіталістичне, соціалістичне), її належністю до певного суспільного класу (робітники, селяни, інтелігенція), специфікою умов і змісту праці. Соціальна структура суспільства відбивається у відповідній типології особистості. Головними ознаками типології є природа суспільно-економічної формації, особливості культури суспільства.

Завершимо огляд соціологічних  теорій особистості розглядом диспозиційної  теорії особистості, розробленої В. Ядовим. Головною характеристикою особистості тут визнається її диспозиція, тобто схильність особистості до певного сприймання умов діяльності та певної поведінки в даних умовах. Диспозиції особистості утворюють своєрідну ієрархічно організовану систему.

Вершину ієрархії (найвищі диспозиції) утворюють загальна спрямованість  інтересів і система ціннісних  орієнтацій як продукт впливу загальних  соціальних умов. Середній рівень (середні  диспозиції) складає система узагальнених соціальних установок на багатоманітні соціальні об’єкти й ситуації. Найнижчий рівень (найнижчі диспозиції) утворюють ситуативні соціальні установки як готовність до оцінювання та дії в конкретних умовах діяльності на мікросоціальному рівні.

Не розкриваючи далі змісту вітчизняних концепцій особистості (оскільки вони тією чи іншою мірою відбивають поєднання вже розглянутих раніше концепцій), зазначимо їх групування за двома основними напрямками.

По-перше, інтраіндивідуальний  підхід, що зосереджується на вивченні типових рис, установок і якостей людини.

По-друге, інтеріндивідуальний  підхід, в якому головний аспект робиться на дослідженні закономірностей  міжособистісних стосунків людей  під час виконання ними різних соціальних ролей.

Слід підкреслити, що в сучасній вітчизняній соціології спостерігається тенденція до об’єднання обох підходів – інтра- та інтеріндивідуального. Це створює сприятливі передумови для соціального моделювання особистості, прогнозування тенденцій розвитку взаємодії особистості й суспільства.

Порівняльний аналіз основних соціологічних теорій і концепцій особистості дає змогу виділити коло головних проблем цього напрямку соціологічної науки. До них належать формування особистості й розвиток її потреб у нерозривному зв’язку з функціонуванням і розвитком спільності; вивчення закономірностей взаємозв’язків особистості та її взаємодії із суспільством, групою; проблеми регуляції й саморегуляції соціальної поведінки особистості та ін.

У сучасній соціології намітилося кілька підходів до дослідження  структури особистості.

Один з них  можна визначити як “культурологічний” (або культурно-діяльнісний). Найважливішими компонентами структури особистості  згідно з таким підходом є пам’ять, культура і діяльність.

Де пам’ять розуміється як система знань, що їх особистість засвоїла, інтегрувала в процесі життєвого шляху. Пережита реальна дійсність відбита в пам’яті у вигляді як наукових, так і щоденних знань. Ті й інші оформлені залежно від характеру цілей, який добивається особистість. Культура особистості розглядається як сукупність соціальних норм і цінностей, практичної діяльності. Діяльність розуміється як взаємодія людини з навколишньою природою з метою реалізації своїх потреб та інтересів.

Наступний підхід позначається як нормативний. Його сутність полягає у виділенні сукупності найважливіших рис ідеальної особистості, до досягнення яких слід прагнути. Такими нормативними елементами структури особистості є світогляд, духовне багатство, моральність. Такі нормативні структури мали “особистості комуністичного типу”, “всебічно розвинені особистості” та ін. Проте такі підходи малопридатні для реальної виховної роботи.

І, нарешті, функціональний підхід, сутність якого полягає у  виділенні тих якостей структурних  елементів особистості, якими вона наділена як реальних суб’єкт життєдіяльності. Такими елементами, завдяки яким особистість функціонує в оточуючому світі, є соціальний статус, соціальна роль і спрямованість особистості.

Вживання поняття  “соціальний статус” у соціологічному розумінні пов’язують з англійським  істориком Г.Д.С. Мейном, а розвиток соціологічних теорій соціального статусу – з іменами Р. Лінтона, Ф. Мерілла.

Спрямованість особистості  на відміну від двох попередніх структурних  елементів є суб’єктивною характеристикою  особистості, що розкриває її ставлення  як до оточуючої дійсності, так і до самої особистості.

Можна вести мову про три аспекти соціальної спрямованості.

1. ідейно-політичну, що проявляється у ставленні до ідеологій, класів, наук, держав, спільнот і політичних організацій;
2. соціально-культурну через ставлення до різної соціальної діяльності, умов життя, різних сторін культури, а також до сім’ї та інших малих соціальних груп;
3. моральну, що проявляється через моральні орієнтації та ставлення до системи морально-етичних норм і цінностей.

Соціальна структура особистості є сукупністю стійких зв’язків між елементами, які реалізуються в процесі формування особистості, її діяльності та спілкування. Тому дослідження соціальної структури особистості є першоосновою всякого соціологічного вивчення особистості.

Соціальна типологія особистості – це сукупність наборів і сутностей рис особистості, згрупованих за ознаками їх зумовленості чи співвіднесеності.

Розрізняють такі соціальні типи особистості: історичний, що відповідає конкретно-історичним типам  суспільства; класовий, що лежить від класової належності; національний, зумовлений історичними умовами життя і розвитку нації, народу; професійний, що має ті чи інші риси особистості, зумовлені специфікою умов і змістом праці різних професій.

Розрізняють також  інші типи особистості: базисний, що має найпоширеніші в даному суспільстві риси; нормативний, що поєднує ті необхідні для життєдіяльності суспільства якості, для формування яких склалися реальні умови; ідеальний, сукупність рис якого суспільство оголосило своєрідним еталоном.

Слід визнати, що захоплення типологізацією особистості, орієнтація у вихованні на такий  далекий і недосяжний ідеал, як “особистість комуністичного типу” не відповідало  розв’язанню виховних завдань у  нашому суспільстві. Відрив від реальної дійсності, схематизм і нежиттєвість ряду форм виховання, формування подвійної моралі лише деякі з наслідків такого підходу.

У цьому зв’язку  важко не погодитись із соціологами, які вважають особистість специфічним  об’єктом соціології, в якому соціальне  часто переплітається з психологічним. Тому соціолог, вивчаючи особистість, змушений доповнювати традиційні соціологічні методи психологічними та іншими, що розширюють можливості пізнання. Доводиться звертатися також до інших галузей гуманітарного знання.

Не слід забувати стверджує Я. Щепанський, що “з точки зору загальної теорії поведінки індивіда і поведінки спільноти біологічні, а особливо біопсихічні, рушійні елементи особистості та їх психологічні механізми важливі, і соціолог не може нехтувати знанням їх” [26, 66].

Справді, як усякий організм людина має  біологічні та життєві потреби, одержані разом з організмом, успадковані, що не залежать від свідомості й  власного досвіду, а властиві всім живим  організмам. Кожна незадоволена біологічна потреба “владно потребує задоволення, мов пара штовхає людину до ряду дій і вчинків, спрямованих на її задоволення.” [15, 88].

Не викликає сумнівів, що “біологічні  основи і фактори особистості” слід урахувати також під час соціологічного дослідження проблем виховання, прямо пов’язаних з управлінням і самоврядуванням, поведінкою особистості. Мабуть, суб’єкт – об’єкт виховання потрібно розглядати в поєднанні всіх його характеристик – біологічних, психологічних і соціологічних.

1.2 Досвід теоретичного осмислення шкільної соціалізації в середньому дитинстві

Провідна функція школи виявляється  в тому, що вона своєю дією задає  головний напрямок і зміст соціальних впливів, їхню орієнтацію, їх прочитання у контексті цілеспрямованої  педагогічної дії. Завдяки цьому  з множини пасивних та активних чинників соціалізації, тобто з соціально-педагогічного середовища, утворюється і діє своєрідний соціальний педагогічний ансамбль. У взаємодії провідних соціалізацій них чинників (культури та субкультур) утворюються спеціалізовані форми соціалізації молоді, тісно пов’язані з процесами відтворення соціальних страт: сільського та міського населення, селянства, робітників тощо.

Історичною закономірністю є зростання  педагогічної складової у діяльності всіх суспільних інституцій і суспільства  як такого. Ця закономірність виражається поняттям “педагогізація суспільства” і відображає глибинну потребу і тенденцію у дедалі повнішому свідомому оволодінні людьми (суспільством) умовами власного життя і розвитку, а отже і процесом індивідуального розвитку та соціалізації молоді як однією з цих умов. Ця обставина є похідною від загального вектора і рушія культурно-історичного розвитку – до осмисленості та свободи.

Освіта як особлива соціальна інституція залежна у своїй організації  від особливостей структури та функціонування інших суспільних підсистем – економічної, політичної, соціальної і, в свою чергу, справляє визначальні організаційні та функціональні впливи на інші суспільні підсистеми. Загальний напрямок розвитку цих системних взаємозв’язків полягає в їх збагаченні та посиленні і водночас – у зростанні внутрішньої незалежності, автономізації інституцій, які цю систему утворюють. Саме це й зумовлює посилення наголосу на значенні проблем соціалізації як особливої форми і змісту взаємозв’язків системи освіти в сучасному суспільстві.

Цими обставинами визначається об’єктивний зміст соціального  замовлення щодо якостей молоді та форм її соціалізації як мети педагогічної діяльності. Це замовлення існує і  виявляється як сукупність соціальних запитів, очікувань і вимог до молодих ленів суспільства, а відповідно і до педагогів як їхніх наставників та всієї педагогічної системи загалом. Отже, соціалізація в дійсності виявляється державною та освітньою політикою в дії [16, 49]. Водночас, як зазначав М.Ф. Головатий, “ефективність соціалізації молоді найбезпосереднішим чином пов’язана з тим, наскільки тісно узгоджені потреби суспільства, система освіти і професійної підготовки молоді та її життєві плани. Точніше, система освіти молоді є своєрідним з’єднувальним “містком” між потребами суспільства та життєвими планами молоді” [20, 41].

Отже, сутність соціалізації як предмета наукового пізнання вочевидь розкривається  у проблемі взаємної зумовленості і  співмірності людини та суспільства. Порушення  цієї гармонії призводить до знецінення людського життя і до втрати внутрішнього сенсу життя суспільного. Збереження та поновлення такої співмірності є над важливим суспільним завданням, у розв’язанні якого значна роль належить і педагогічним методам.

З’ясувати хронологічну структуру  та типологію процесу соціалізації загалом та місця у ньому шкільного етапу можна, роблячи засадовою для такої типізації структуру соціальних відносин зрілої особистості. Становлення цієї структури і є результатом соціалізації, відображаючись в її напрямках становлення такої структури визначає критерії періодизації, які відображають послідовні фази і переломні моменти соціалізації, а отже і відповідні педагогічні завдання на кожному з них. Вони переважно збігаються з хронологією розвитку індивіда: народження, вік немовляти, раннє дитинство, перед шкільний вік, шкільне дитинство, підлітковий вік, юність, молодість, зрілість, старість. На кожному з цих етапів є свій провідний спосіб соціалізації, який знаходить своє вираження у переважному впливі певних агентів соціалізації, у провідних різновидах діяльності – грі, навчанні, входженні в систему сімейних, групових, фахових, етнічних, політичних, виробничих та інших відносин.

У структурі процесу шкільної соціалізації можна вирізнити такі три головних її етапи: початкову, базову та після базову. Вони є співвідносними з віковими та освітніми рівнями, хоча й не завжди і не в усіх відношеннях збігаються з ними. Враховуючи неперервність процесу соціалізації та зумовленість його успішності у школі стартовими перед шкільними диспозиціями учнів, важливо брати до уваги і освітньо-виховний потенціал шкільних закладів, а також проблеми педагогічного супроводу випускників шкіл упродовж певного часу, коли розпочинається здійснення самостійних кроків у суспільстві.