Педагогічний досвід П. Ф. Лесгафта

За цих міркувань є зрозумілим, що не можна ототожнювати поняття «освіта» і «учіння» оскільки у школі учіння має бути лише засобом, що сприяє досягненню освітніх цілей. П. Ф. Лесгафт зазначає, що «мета будь-якої загальної освіти (кінцевий результат) має полягати у свідомому обмеження свободи в роздумах та діях людей, усвідомленні особистості та з’ясуванні власного призначення». П. Лесгафт вбачав у розумовому і фізичному вихованні головну мету школи.   

П. Лесгафтом було опублікувано плани уроків фізичної освіти з урахуванням окреслених вище вікових періодів розвитку дітей. Загальний зміст полягав у тому, що для різних вікових періодів визначались різні співвідношення типів і видів фізичних вправ. Узагальнено представимо це так:    

Для школярів молодшого віку (7 –12 років) 25 % часу уроку приділялася елементарним і складним діям, 25 % – ходьбі, бігу та метанню, 50 % – іграм (переважно одноосібним).   

Для учнів середнього віку (12 –15 років) третина часу відводилась для елементарних та складних рухів і бігу, третина – стрибкам, метанню з поступово збільшуваною напругою й боротьбі, третина – іграм зі складними руховими завданнями).   

Для школярів старшого віку (15 – 18 років) 50 % часу уроку припадала на вправи з поступово зростаючим навантаженням (стрибків, метання, боротьба тощо), 25 % присвячувалась рухам з обтяженнями, 25 % іграм.   

П. Лесгафт вважав, що система фізичної освіти має складатися з невеликої кількості природних рухів: ходьби, бігу, стрибків, метання, боротьби, простих гімнастичних вправ, ігор, екскурсій. Основою фізичної освіти він вбачав поєднання фізичного і духовного: «Між розумовим та фізичним розвитком людини існує тісний зв’язок ... Розумовий ріст і розвиток потребують відповідного розвитку фізичного». П. Лесгафт прагнув через відчуття створити у дитини «правильне» уявлення про навколишній світ. У практиці завдань, зокрема, учням давали предмети з різного матеріалу, різної ваги, форми і діти мали визначити, не бачачи цих предметів, які вони: дерев'яні, теплі, холодні, легкі, важкі, у вигляді кулі, куба, циліндра тощо. Перевага віддавалася варіанту, коли вправа виконувалося після словесного пояснення, а не лише демонстрації. Якщо ж застосовувався демонстрацію (або ілюстрацію), то вчитель мав був його обов’язково продемонструвати. Учні, звільнені від уроків, обов’язково мали бути присутніми і візуально засвоювати усі пропоновані та виконувані вправи. На уроці вимагалася тиша, навіть під час ігор. П. Лесгафт засуджував гучні галасливі ігри і вимагав дотримуватися такого правила: «... Хто шумить – виходь геть з гри і чекає, доки вона закінчиться ...». Він схвалював рухливі ігри, підпорядковані та дібрані відповідно до мети заняття, заперечуючи застосування гімнастичних снарядів і масажу, оскільки, на його думку, вони «... дають шкідливі додаткові подразники». З етичних міркувань, учений негативно ставився до змагального спорту, надаючи перевагу тому, щоб у процесі виконання фізичних вправ включалося мислення, тобто усвідомлення того, що учень виконую і як.   

Пропагуючи необхідність і доцільність жіночої освіти, у березні 1895 р. П. Лесгафт виступив з пропозицією відкрити Вищі курси виховательок і керівниць фізичної освіти. Спеціально створеною комісією було розроблено статут і програму майбутніх курсів. У січні 1896 р. було затверджено «Положення про курси» і призначено П. Лесгафта завідувачем цих курсів. Того ж 1896 року на зразок курсів керівників фізичної підготовки П. Лесгафтом відкривюються Вищі курси виховательок і керівниць фізичної освіти.   

Ці Вищі курси вважались на той час найбільш прогресивним навчальним закладом, до якого запрошувались викладати В. Л. Комаров, Є. В. Тарле, А. А. Ухтомський та ін. На курсах вивчалися такі дисципліни: фізичні вправи, теорія рухів, фехтування, педагогіка, психологія, історія психології, історія педагогіки, анатомія, фізіологія, гігієна, органічна хімія, фізіологічна хімія, ботаніка, креслення, фізика, математика, хімія, зоологія, механіка, опір матеріалів, малювання. Курси стали одним із найбільш демократичних (по суті вищим) навчальних закладів Російської імперії, оскільки дозволяли навчатися представникам різних регіонів імперії (Кавказ, Україна, Далекий Схід, Урал, Середня Азія тощо).   

Випускниці курсів проводили уроки, використовуючи засоби та методи, розроблені та впровадженні в практику фізичного виховання П. Лесгафтом. Навчальна робота з фізичного виховання у позаурочний час доповнювалась організацією занять спортом, іграми, екскурсіями та змаганнями. Особливу увагу учений приділяв впровадженню у навчальний процес народних ігор, наголошуючи на їхній важливій виховній ролі, оскільки під час ігор діти відтворюють те, що бачать навколо. Його поради надавати дітям більше часу для вільних ігор та фізичних вправ на свіжому повітрі є актуальними і в наш час.   

Враховуючи особливості викладання гімнастики в школах Російської імперії ХІХ століття, П. Лесгафт не заперечуючи демонстрацію та приклад, зазначав, що їх необхідно застосовувати за умови усвідомлення рухових дій. На його переконання, учні мають виконувати вправи з розумінням, а не механічно, що можливо при чіткому та короткому поясненні алгоритму виконання вправи. Обгрунтовуючи використання вправ і ігор як методу пізнання, він класифікував вправи, об’єднавши їх у чотири основні групи:

* 1) вправи, пов’язані з вивченням  просторових і часових співвідношень  при бігу у заданому темпі, стрибках на певну відстань  і метанні у ціль;

* 2) вправи із зростаючою напругою: дії з палицями і гирями, метання  дерев’яних і залізних куль, стрибки, боротьба, лазіння по канату, утримання  рівноваги;

* 3) прості вправи – рухи головою, тулубом, руками, ногами; складні вправи  – різновиди рухів і метання;

* 4) систематичні вправи, що здійснюються  під час простих і складних  ігор, плавання, біг на ковзанах  і лижах, ходьба (походи), екскурсії, єдиноборства.   

Виходячи з основного положення розробленої П. Лесгафтом функціональної анатомії – теорії про єдність форми і функції – можливим є вплив функцією, «спрямованою вправою», на розвиток органів людського тіла і всього організму. Як зазначалось вище, в основі педагогічної системи П. Лесгафта лежить вчення про єдність фізичного і духовного розвитку особистості, в якому він постійно підкреслює важливість раціонального поєднання, взаємовпливу розумового і фізичного виховання. «Необхідно, – писав П. Лесгафт, – щоб розумовий і фізичне виховання йшли паралельно, інакше ми порушимо правильний хід розвитку в тих органах, які залишаться без вправи». П. Лесгафт підтримував погляди І. Сєченова, який вважав, що рухи і фізичні вправи є засобом розвитку пізнавальних можливостей школярів, тому «школа не може існувати без фізичної освіти; фізичні вправи повинні бути неодмінно щоденними, в повному співвідношенні з розумовими заняттями». Вчений розглядає фізичні вправи як засіб не тільки фізичного, а й інтелектуального, морального та естетичного розвитку людини. При цьому він постійно підкреслює важливість раціонального поєднання, взаємовпливу розумового і фізичного виховання.   

Таким чином, Петра Францевича Лесгафта можна вважати фундатором створення вітчизняної концепції фізичного виховання дітей. Центральне місце в його педагогічній концепції займали проблеми фізичного виховання і освіти дітей, ним було висунуто оригінальну ідею фізичної освіти, розуміючи під ним систему послідовних гімнастичних вправ, пов’язаних з розумовим, моральним, естетичним і трудовим вихованням. Система фізичної освіти будувалася ним на анатомо-фізіологічних, гігієнічних та психологічних засадах з урахуванням вікових, статевих й індивідуальних особливостей і можливостей учнів, урахуванням особливостей будови тіла, механіки і фізіології рухів. Цей досвід набуває практичної значущості у сучасних умовах і має бути врахованим при розробці сучасних програм фізичного виховання (частково продуктивні напрацювання П. Лесгафта запроваджуються у Київському університеті імені Бориса Грінченка).

 

2.2 лесгафт про організацію  процесу фізичної освіти

 

Центральне місце у педагогічній спадщині П.Лесгафта посідає

проблема фізичного виховання. Сам Петро Францович, з огляду на тісний

взаємозв’язок між м’язевою та психічною діяльністю людини, її фізичним та

інтелектуальним розвитком, вживав термін „фізична освіта”, а не „фізичне

виховання”. У праці „Керівництво з фізичної освіти дітей шкільного віку”

обґрунтував свою теорію, поклавши в основу вимогу зміцнювати тіло

вихованця, зробити його „розумним та поміркованим”. Тим самим,

гімнастика покликана розвивати не лише мускулатуру, але й навчити учня

володіти собою, своїм тілом, підкоряти його власній волі.

Однією з провідних ідей наукового світогляду і педагогічної практики

П.Лесгафта був гармонійний фізичний і духовний розвиток людини засобами

фізичних вправ. Система фізичного виховання П.Лесгафта була спрямована

на всебічний розвиток особистості. Фізичні вправи, маючи матеріальну

(фізичну) і духовну (ідеальну) сторони, окрім освіти, були спрямовані

педагогом і на фізичний розвиток, удосконалення сили, витривалості,

швидкості, спритності.

За Лесгафтом мета фізичної освіти полягає в умінні ізолювати окремі

рухи і порівнювати їх між собою, свідомо керувати ними і пристосовувати до

перешкод, долаючи їх з найбільш можливою спритністю і наполегливістю,

інакше кажучи, привчитися з найменшим навантаженням за найкоротший

проміжок часу зі знанням справи виконувати максимальну фізичну роботу і

діяти ефективно і енергійно [2].

П.Лесгафт вважав, що шкільні заняття не можуть складатися тільки з

розумової праці, а неодмінно повинні включати фізичну. Педагог виходив з

того, що найбільша таємниця виховання полягає у тому, щоб тілесні і

розумові вправи служили один одному відпочинком. Він дотримувався

простих думок, висловлених ще Ж.-Ж.Руссо: ”Бажаєте сформувати розум

вашого учня, вправляйте його сили, якими розум повинен керувати,

неухильно розвивайте його тіло, зробіть його міцним і здоровим, щоб він

став мудрим і розсудливим. Дайте йому можливість працювати, бути дієвим,

бігати, стрибати, бути постійно в русі, щоб він був бадьорою людиною, і він

стане також і розсудливим” [1].

П.Лесгафт також засуджував існуючу на той час систему шкільного

виховання і навчання. Він писав: „При знайомстві з нашими школами ми

звичайно бачимо, що в них займаються виключно розумовим розвитком

дитини і не звертають ніякої уваги на розвиток фізичний” [3]. Педагогнаголошував на неприпустимості і згубності такого підходу до виховання, на

однобічність у розвитку при недостатності фізичного навантаження на м’язи

дитини.

Таким чином, П.Лесгафт вважав, що у загальноосвітній школі любов

дитини до фізичної праці потрібно розвивати, починаючи з розвитку

позитивного ставлення до фізичної освіти, нерозривно поєднуючи з

розумовим, моральним та естетичним вихованням. Він відстоював не вузько

утилітарну освіту, до якої схилялася тогочасна школа, а за розвиток усіх

здібностей дитини.

Важливого значення у формуванні гармонійно розвинутої особистості

П.Лесгафт надавав школі, вплив якої на дітей, на його думку, значно

вагоміший за родинний. А тому особливого значення він надавав урокам

фізичної освіти у школі. У 1888 році у своїй праці „Відношення анатомії до

фізичного виховання і головні завдання фізичної освіти в школі” він

визначив зміст та побудову уроку фізичної освіти для різних груп шкільного

віку:

1. Для молодшого віку (7-12 років): 1/4 уроку – елементарні  і складні

вправи; 1/4 уроку – ходьба, біг та метання; 1/4 уроку – ігри, головним чином

„одиночні”.

2. Для середнього віку (12-15 років): 1/3 уроку – елементарні  і складні

вправи з бігом; 1/3 уроку – стрибки, метання із збільшенням навантаження та

боротьби; 1/3 уроку – ігри, головним чином „одиночні”.

3. Для старшого віку (15-18 років): 1/2 уроку – вправи з  постійним

збільшенням навантаження (стрибки, метання, боротьба); 1/4 уроку – вільні

вправи з обтяжуванням; 1/4 уроку – ігри і ремесла.

Як видно з попереднього аналізу, для П.Лесгафта основною формою є

урок фізичної освіти. Тому він радив застосовувати як розвивальний засіб

гімнастику і фізичні вправи. Проте, він був переконаний, що всі фізичні

вправи, які спрямовані на фізичний, розумовий та естетичний розвиток,

повинні бути природними. В основу фізичної освіти П.Лесгафт поклав два

головних принципи: всі вправи мають бути природними і викликати

діяльність усіх м’язевих груп організму; їх треба виконувати усвідомлено,

після усного пояснення вчителя, без показу. Фізичні вправи

супроводжуються подразненням м’язів, якими дитина постійно привчається

керувати і користується в усіх своїх діях.

Вчений рішуче виступав проти використання приладів, які

„перетворюють руки в ноги”, примушуючи їх неприродно тримати вагу

всього тіла. Найкращі вправи – біг, стрибки, метання, плавання, боротьба.

Другий принцип П. Лесгафт обґрунтував, керуючись основною

вимогою школи: навчальний заклад має розвивати мислення у вихованців, а

тому фізичні вправи не повинні бути простим повторенням зразків,

показаних учителем.

П.Лесгафта рухливі ігри для дітей шкільного віку поділяв на прості

(„одиночні”), в яких кожен  гравець намагався досягти своєї  мети самотужки, і на складні („партіями”, або „командами”), в яких кожен  член команди

намагається підтримувати інтереси своєї команди в цілому.

З переходом до шкільного віку імітаційні ігри постійно та послідовно

замінюються іграми, які потребують більше самостійності, кмітливості,

уміння керувати собою, виходячи із загальної мети, яка ставиться перед всіма

учасниками гри.

Відомо, що у кожній грі застосовуються певні правила. Тому