Педагогічна майстерність учителя

2.2.Способи формування  педагогічної техніки вчителя.

      Важливою основою професійної педагогічної майстерності є педагогічна техніка. Вона, як сукупність професійних умінь, сприяє гармонійній єдності внутрішнього змісту діяльності вчителя і зовнішнього його вираження.

Педагогічна техніка  – це уміння використовувати власний  психофізичний апарат як інструмент виховного впливу. Це – володіння комплексом прийомів, який допомагає вчителеві глибше, яскравіше, талановитіше виявити себе і досягти успіхів у виховній роботі [9, 29].

Поняття педагогічна  техніка містить дві групи  складових. Перша пов’язана з  умінням педагога керувати своєю  поведінкою: техніка володіння свої організмом (мімікою, пантомімікою); керування емоціями, настроєм для зняття зайвого психічного напруження, збудження творчого самопочуття; опанування уміння соціальної перцепції (техніка керування увагою, уявою); техніка мовлення (керування диханням, дикцією, темпом мовлення).

Друга група пов’язана  з умінням вплинути на особистість  і колектив: техніка організації  контакту, управління педагогічним спілкуванням, організація колективних творчих  справ тощо.

Складові першої і  другої груп педагогічної техніки спрямовані або на організацію внутрішнього самопочуття педагога, або на уміння це почуття адекватно виявити зовні. Тому педагогічну техніку умовно поділяють на внутрішню і зовнішню відповідно до мети її використання.

Внутрішня техніка вчителя – це не що інше, як управління емоційним станом. Коли молодий вчитель вперше починає спілкуватися з класом, у нього з’являються невпевненість, страх, стриманість, особливо коли за його роботою слідкують діти, вчителі, батьки, тобто його дії у всіх на виду. Це відбивається на думках молодого педагога, його голосі, фізичному самопочутті, а особливо на психічному стані. Тому, можна зрозуміти, що йдеться мова не лише про проблему "Як стриматися і не наламати дров", а й про проблему встановлення постійного рівня плідної та ефективної педагогічної взаємодії з учнями. Не давати волі почуттям – це одне, а от спрямувати свої почуття і думки, попередньо перетворивши їх у належний стан – це інше. Для вчителя це два найтіснішим чином взаємопов’язаних психологічних процеси, володіти якими потрібно навчитися.

      Як же навчитися керувати своєю психікою? Адже самопочуття педагога не є особистою справою, бо його настрій відбивається і на учнях, і на колегах, і на батьках дітей. Кожне слово педагога не лише несе інформацію, а й передає ставлення до неї; оцінка учневі за відповідь - це і вияв того, як сприймає роботу школяра педагог, що впливає на стосунки у класі, створює певну атмосферу у навчанні. Досягти оптимального внутрішнього стану у педагогічній діяльності важко, бо сама вона емоційно напружена, "це робота серця і нервів, це буквально щоденна і щогодинна витрата величезних душевних сил. Наша праця — це повсякчасна зміна ситуацій, що викликає то посилене збудження, то гальмування" [17]. Учитель повинен уміти зберігати працездатність, володіти ситуаціями для забезпечення успіху в діяльності і збереження свого здоров'я. Для цього важливо працювати над таким синтезом якостей і властивостей особистості, які дадуть змогу впевнено, без зайвого емоційного напруження здійснювати свою професійну діяльність:

• педагогічний оптимізм;
• впевненість у собі як в учителі, відсутність страху перед дітьми;
• уміння володіти собою, відсутність емоційного напруження;
• наявність вольових якостей (цілеспрямованість, самовладання, рішучість).

Усі ці якості характеризують психологічну стійкість у професійній  діяльності. В основі її — позитивне  емоційне ставлення до себе, учнів, праці. Саме позитивні емоції активізують, надихають учителя, надають йому впевненості, зумовлюють почуття радості, позитивно впливають на стосунки з дітьми, батьками, колегами. Негативні емоції гальмують активність, дезорганізують поведінку і діяльність, викликають тривожність, страх, підозру. Важливою умовою є дотримання душевної рівноваги. Тому не варто допускати похмурість, перебільшення чужих вад. Важливо звертатися до гумору, так само, як бути оптимістом і доброзичливою людиною.

      Існують певні умови для формування цих якостей, а саме: розуміння соціальної ролі своєї професії, розвинуте почуття обов’язку, педагогічна правильність, емоційна чуйність, самоаналіз та самооцінка, професійне педагогічне мислення.

Педагогу також потрібно контролювати діяльністю свого організму. Цей контроль спрямовується на міміку, рухи, темп мовлення, дихання і ін. Молодому вчителю необхідний сеанс релаксації, а саме – заняття, під час якого людина фізично і психічного розслабляється. Особливо це потрібно тоді, коли вчитель відчуває невпевненість або страх перед дітьми.

Щодо зовнішньої техніки, то це гармонійна єдність внутрішнього змісту діяльності і зовнішнього його вияву. Педагог повинен навчитися адекватно й емоційно виразно відбити свій внутрішній стан, свої думки, почуття. Елементами зовнішньої техніки вчителя є вербальні (мовні) й невербальні засоби. Розглянемо детальніше невербальні засоби педагогічної техніки [9].

Пантоміміка – це рух  тіла, рук, ніг. Вона допомагає виразити головне, малює образ. Красива і  виразна постать педагога виражає  внутрішню гідність особистості. Пряма  хода, зібраність свідчать про впевненість  педагога у своїх силах, знаннях. А сутулість, опущена голова, в’ялі рухи – про внутрішню слабкість людини, її невпевненість у собі. Вчителю потрібно виробити манеру правильно стояти перед учнями на уроці. Усі рухи і пози повинні приваблювати учнів своєю витонченістю і простотою. Дуже важливо вчителю відмовлятися від поганих звичок: погойдування, переминання з ноги на ногу, триматися за спинку стільця, вертіти в руках зайві предмети і ін.

Жест педагога повинен  бути органічним та стриманим, без різких широких помахів і гострих кутів. Краще використовувати круглі жести та скупу жестикуляцію. Розрізняють жести описові та психологічні. Описові відображають та ілюструють хід думок, вони інколи не дуже потрібні, але зустрічаються часто. Однак, найважливішими є психологічні жести, які виражають почуття. Слід врахувати, що жести, так само як і інші рухи тіла, найчастіше випереджають хід думок, висловлених учителем, а не йдуть за ними.

Щоб спілкування з  дітьми було активним, необхідно  займати  відкриту позу: не схрещувати рук, повернутися  обличчям до класу, зменшити дистанцію, оскільки це створює ефект довіри. Крок уперед посилює значимість спілкування  вчителя з класом, а назад –  ніби дає відпочинок слухачам.

Для правильної постави  учителю необхідно займатися  спортом, а також використовувати  спеціальні психофізичні та гімнастичні  вправи.

Міміка – це мистецтво  виражати свої думки, почуття, настрій, стан рухом м’язів обличчя. Відомо, що вираз обличчя і погляду діє на учнів сильніше, ніж слова. А емоційну значимість інформації підкреслюють жести і міміка.

Оскільки у процесі  спілкування дітей з учителем вони вчаться читати його обличчя, то згодом учні можуть розпізнати ставлення  вчителя, його настрій тощо. Тому не слід нести у клас маску турбот та домашніх проблем. Обличчям і жестами необхідно виявляти лише те, що стосується справи. Звичайно вираз обличчя повинен відповідати характеру мовлення, стосунків. Він має виражати впевненість, позитивне ставлення, осуд, невдоволеність, радість, байдужість, зацікавленість. Найбільш виразними на обличчі є очі. Як кажуть, порожні очі – дзеркало порожньої душі.

      Вчителю необхідно уважно вивчати можливості свого обличчя, навчитися користуватися виразним поглядом. Погляд має звертатися до дітей, створювати візуальний контакт. Необхідно уникати звертання погляду до стін, вікон, стелі.

      Візуальний контакт є технікою, яку потрібно розвивати, у той же час потрібно намагатися тримати усіх учнів у полі зору.

      З позиції педагогічної техніки поняття "зовнішність педагога" включає і одяг, і взуття, і зачіску, й інші атрибути (ювелірні прикраси, елементи косметики). Таким чином узгодження компонентів одягу і предметів, що його доповнюють, створює своєрідний ансамбль, який і називають зовнішністю.

      Одяг педагога, інші компоненти його зовнішності є тими атрибутами, які покликані, гармонійно доповнювати його професійну діяльність, індивідуальні особливості. Адже своїм виглядом учитель впливає на настрій та почуття вихованців, сприяє формуванню у них компонентів морально-естетичної культури. При цьому одяг має бути зручним для виконання необхідних педагогічних операцій: писати на дошці, працювати з демонстраційними або лабораторним обладнанням, сидіти, нахилятися, ходити між рядами парт, столів і т.ін. Поєднання стилю, естетичної виразності зручності – ось провідні критерії одягу педагога.

      Отже, досягнення виразності педагогічної техніки – лише одна із сходинок до педагогічної майстерності. Техніка без усвідомлення завдань педагогічної дії, без розуміння мотивів діяльності учнів, істинної суті результатів взаємодії залишиться порожньою формою, беззмістовною непрофесійною дією. Тож опанування її прийомами має здійснюватися у контексті підвищення загальної педагогічної культури вчителя на розвитку його професійної педагогічної майстерності.

ВИСНОВКИ

      Отже, педагогічна майстерність учителя визначається ступенем самореалізації в професії. Вона є своєрідним підсумком розвитку людини, досягненням нею повноти професійних якостей. Педагогічна майстерність починається із зосередження зусиль зі створення людини на себе, свою індивідуальність, тому рух до майстерності завжди має професійно-виховний характер.

      Виховуючи себе, вчитель прагне посягти вершин в оволодінні основними вимогами, які ставить перед ним обрана професія та час: професійні знання з навчальної дисципліни, гуманність, соціальна активність, інтелігентність, здатність до спілкування, ведення діалогу, позитивна емоційна налаштованість, мовна культура, потреба у вдосконаленні знань та самоосвіті.

     Професія вчителя завжди була однією із найпочесніших у нашій країні. Вона наповинна бути великим ідейним змістом, бо тісно пов’язана із розв’язанням головних завдань суспільства. Аналіз світових тенденцій у галузі професійно-педагогічної освіти засвідчує зростання вимог до педагогічного професіоналізму і особистих якостей вчителя. На думку вчених, основними проблемами, з якими зустрічатимуться вчителі у цьому тисячолітті, є:

• постійне ускладнення змісту освіти, гарантування високого рівня освітніх стандартів;
• самостійна постановка і вирішення творчих і дослідницьких завдань;
• ускладнення проблем виховання;
• безперервне оволодіння прогресивними технологіями навчання і виховання, новими досягненнями вітчизняного і зарубіжного досвіду;
• розв’язання складних професійно-педагогічних проблем, які вимагають інтеграції знань, практичних умінь і навичок із таких суміжних з педагогікою наук, як філософія, психологія, медицина, релігієзнавство, економіка, правознавство, кібернетика та ін;
• робота в єдиному інформаційному середовищі, що передбачає раціональне використання інформаційних технологій у навчально-виховному процесі.

      Усе це може здійснювати лише вчитель з високою професійною компетентністю, розвиненими творчими, дослідницькими здібностями, високим рівнем інтелігентності, духовно-морального потенціалу, конкурентноздатності, ерудованості, здібностей до безперервної освіти.

      Реалізація логіки опанування навчальних дисциплін у свою чергу вимагає розробки діагностичного інструментарію, який будується на продуктивній взаємодії вчителя і учнів і спрямований на виявлення професійних досягнень і ускладнень наслідків у професійному становленні. Таким чином, крім природного включення у навчальну діяльність, необхідна участь учителів і в діагностичному процесі, у процесі самооцінювання, відстеження свого просування етапами професійної освітньої програми. При цьому вчитель не лише опановує й удосконалює діагностичні уміння в процесі проживання досвіду діагностики, але й аналізує свою діяльність, рефлексує нагромаджений професійний досвід.

      Сукупність методів формування професійної майстерності вчителя, включає в себе: гуманізацію освіти як вияв можливостей самовиховання й самоосвіти, шляхи розвитку здібностей до педагогічної діяльності; діалогічність навчального матеріалу, що орієнтує вчителя на співставлення різних точок зору, позицій, концепцій; фундаменталізацію, що визначає концентрацію навчального матеріалу і створюваного досвіду, уособленого в педагогічних категоріях; додатковість, що характеризує взаємодію різних форм педагогічного знання.

Резюме

      В умовах розбудови національної системи освіти особливого значення набуває проблема формування професіоналізму особистості та діяльності майбутнього вчителя. Процес професійної підготовки вихователя неможливе без його педагогічної майстерності. Тому на сьогодні є важливим виділення ефективних шляхів її оволодіння. Суспільна та педагогічна значущість проблеми зумовили вибір теми курсової роботи: "Педагогічна майстерність вчителя".

      У першому розділі цієї роботи обґрунтовано сутність педагогічної майстерності та розкрито суть основних її складових у процесі педагогічної діяльності вчителя.

      У другому розділі розкрито шляхи оволодіння педагогічною майстерністю сучасного вчителя та окреслено її основні орієнтири, як самоосвіта та самодисципліна. Визначено способи формування педагогічної техніки.

      Ключові слова: педагогічна майстерність, гуманістична спрямованість, педагогічні здібності, професійна компетентність, педагогічна техніка, педагогічна творчість.

Resume

With the development of national system of education there appears a problem of individual’s professionalism formation and future teacher’s activity. The professional training process of a teacher is impossible without one’s pedagogical skills. And today this question sets importance to pick out the efficient ways of their mastering. Thus, social and pedagogical significance of the matter has determined the choice of the term paper’s subject: ‘Teacher’s pedagogical skills’.