Особливості роботи Департаменту соціальної політики виконавчого органу Київської міської ради

Принцип соціальної справедливості є загальновизнаною цінністю демократичної  держави. Соціальна справедливість являється одніїю з фундаментальних цінностей суспільно-політичного життя, що виходить із принципу врівноваженості в соціальних відносинах прав і обов’язків людей, інтересів суспільства і особи, це певна відповідність між практичною роллю різних індивідів (верств) у житті суспільства та їхнім соціальним становищем, між працею і винагородою, заслугами та їх визнанням. Поняття соціальної справедливості використовується в двох аспектах: зрівняльному та розподільчому. Завдання зрівняльної справедливості полягає у наданні всім громадянам однакових можливостей, що є виправданим в ситуації соціального старту, а також у тому випадку, коли «слабкість» одних індивідів у порівнянні з іншими, є об’єктивною. Однак, задовольняючи основні потреби особистостей на однаковому рівні, вона знижує мотивацію індивідів до продуктивної діяльності, обумовлену незадоволеними потребами, а також послаблює спонукальні мотиви до праці, творчості й успіху.

Механізмом реалізації соціальної політики є розподіл і перерозподіл валового внутрішнього продукту. Джерелами перерозподілу є кошти найманих працівників і працедавців. Через регулювання процесів розподілу, де провідна роль належить державі, реалізується принцип розподільчої справедливості. Розподільча справедливість означає, що індивіди винагороджуються за успіх, що стимулює докладати ще більше зусиль. Разом з тим ставляться в обмежене положення ті члени суспільства, які не здатні з будь-яких, в тому числі й об’єктивних, причин до продуктивної діяльності[19].

Принцип соціальної справедливості в  цілому повинен містити в собі обидва елементи: як зрівняльний, так і розподільчий. Розбудова соціальної держави передбачає визнання рівності соціальних прав усіх громадян, незалежно від їх індивідуальних або соціальних особливостей.

Таким чином, всім громадянам гарантується певний соціальний мінімум, який виражається в мінімальній оплаті праці, мінімальній пенсії, адресній соціальній допомозі тощо. В той же час активні і працездатні індивіди повинні мати можливість отримувати на законних підставах більший обсяг матеріальних благ і послуг за свою працю.

Невід’ємною властивістю, принципом  соціальної політики є здатність  забезпечувати солідарність суспільства. Принцип соціальної солідарності випливає з почуття взаємної відповідальності, яка поєднує громадян як членів суспільства, сполучає усі покоління – минуле, теперішнє і майбутнє. Саме соціальна політика через механізми перерозподілу доходів є певною мірою засобом забезпечення суспільної солідарності, а через солідарність – таких почуттів, як патріотизм, національна гідність та національна ідентичність. Соціальну солідарність можна визначити як згуртованість суспільства, що характеризується готовністю громадян реалізовувати спільні інтереси, розв’язувати суспільні проблеми.

Принцип індивідуальної соціальної відповідальності означає, що кожен громадянин повинен передусім самостійно дбати про власний добробут, не перекладаючи цих обов’язків на державу. В реальності завжди існує небезпека, що в надії на допомогу з боку держави люди будуть прикладати менше зусиль для досягнення успіху в житті. Як показує міжнародний досвід, велике збільшення різноманітних соціальних допомог призводить до появи утриманських настроїв, орієнтації на споживання та інших настанов, що підривають ринкові принципи вільної конкуренції, опори індивіда на власні сили, орієнтації на успіх та наполегливу працю.

Також, згідно з цим  принципом, держава шляхом надання  соціальної допомоги має втручатися лише у надзвичайних та кризових ситуаціях, що виникають у громадян і які  вони не можуть розв’язати самостійно.

2.  Реалізація соціальної політики на державному, регіональному та місцевому рівнях

Державне управління соціальною сферою здійснюється всіма  гілками влади. Сьогодні реалізація соціальної політики здійснюється на державному, регіональному і місцевому  рівні (рис. 1.1).

Рис. 1.1 Рівні соціальної політики

 Відповідно до чинного  законодавства розмежуються повноваження  державних і регіональних органів  влади в реалізації соціальної політики.

До повноважень державних органів влади відноситься:

• прийняття законодавчих актів, що регулюють загальні процеси соціальної політики в Україні;
• установлення єдиної системи державних мінімальних соціальних стандартів;
• розробка і реалізація державних цільових програм, формування позабюджетних державних соціально-страхових фондів;
• фінансування державних об’єктів соціальної інфраструктури;
• надання методичної допомоги регіональним і місцевим органам управління соціальною сферою[1].

Отже, на загальнодержавному (національному) рівні задаються  стратегічні орієнтири соціальної політики держави.

До повноважень регіональних і місцевих органів влади відносяться:

• розробка і реалізація регіональних соціальних програм;
• пошук можливостей для підвищення регіональних мінімальних соціальних стандартів;
• забезпечення установ соціальної інфраструктури, що знаходяться в підпорядкуванні місцевої влади;
• нормативне оформлення й організація адресної соціальної допомоги населенню;
• перевірка потреб у визначенні й реалізації соціальної допомоги слабозахищеним прошаркам населення[2].

Отже, на цьому рівні  здійснюється конкретна реалізація соціальної політики.

Розподіл повноважень  свідчить про те, що на державному рівні  задаються стратегічні орієнтири  соціальної політики держави, а на регіональному  і місцевому рівні здійснюється конкретна її реалізація, забезпечення функціонування 80 % соціальної інфраструктури, безпосередня реалізація соціальних послуг населенню. У цілому сьогоднішній період характеризується процесами децентралізації керування соціальною сферою, передачею все більшого обсягу повноважень у реалізації соціальної політики регіональним і місцевим органам влади.

Свідомі фактори управління пов’язані із цілеспрямованою соціальною діяльністю людей, що здійснюється через  специфічні суспільні інститути (суб’єкти управління) - систему органів і організацій, що забезпечують свідомий вплив на соціальну сферу з метою досягнення визначених результатів. На державному рівні це міністерства соціального профілю (Міністерство праці та соціальної політики України, Міністерство охорони здоров’я, заклади соціального захисту), на регіональному рівні - відповідні органи управління, на місцевому - міські і районні органи влади, різні установи і служби соціальної допомоги на місцях. На соціальні процеси в суспільстві на всіх його рівнях впливають політичні, громадянські і релігійні організації.

Державне управління на регіональному, місцевому рівнях здійснюється представниками регіональної державної адміністрації, окремими міністерствами, керівниками виконавчих органів регіонального і місцевого самоврядування, яким держава делегує певні повноваження. Державне управління на місцевому та регіональному рівнях видає закони, що визначають статус і функції органів місцевого самоврядування, здійснює судовий і державний контроль над службами місцевого самоврядування та посадову субсидію, може розпустити органи самоврядування у випадку їхньої недієздатності.

Від характеру й обсягу взаємодії органів державної  влади з органами місцевого самоврядування та його посадовими особами багато в чому залежить ефективність здійснення не лише муніципальної та регіональної, а й державної політики. Адже на місцевому рівні вирішуються питання соціального обслуговування населення, соціально-економічні, політичні та гуманітарні проблеми, і від того, як вирішуватимуться, реалізовуватимуться державні та загальнонаціональні завдання: зміцнення основ народовладдя, утворення умов для забезпечення життєвих інтересів населення, проведення заходів щодо соціального захисту населення, стабілізація політичної системи і т. ін.

3.  Особливості реалізації місцевої влади в м. Києві

Згідно ч. 2 ст. 140 Конституції України, здійснення місцевого самоврядування в містах Києві та Севастополі має свої особливості, що визначаються окремими законами України. Зокрема, особливості здійснення місцевого самоврядування в місті Києві визначаються Законом України “про столицю України — місто-герой Київ”. Цей Закон визначає спеціальний статус міста Києва як столиці України. столичний статус міста покладає на органи місцевого самоврядування додаткові обов’язки та гарантує цим органам надання з боку держави додаткових прав. тож здійснення столичних функцій забезпечується органами місцевого самоврядування у місті Києві та гарантується державою[27].

Місцеве самоврядування у місті Києві здійснюється територіальною громадою міста як безпосередньо, так і через Київську міську раду.

Система місцевого самоврядування у місті Києві включає:

1. територіальну громаду міста;
2. міського голову;
3. міську раду;
4. виконавчий орган міської ради;
5. органи самоорганізації населення.

У місті Києві діють представницькі органи місцевого самоврядування — Київська міська рада. У складі Київської міської ради діє Президія, яка є дорадчим органом ради, який попередньо готує узгоджені пропозиції і рекомендації з питань, які передбачається внести на розгляд ради. рішення президії мають рекомендаційний характер. До складу президії ради входять міський голова, його заступник по роботі в раді, голови постійних комісій ради, уповноважені представники депутатських груп і фракцій[11].

Київська міська та районні в місті ради мають власні виконавчі органи, які утворюються відповідно Київською міською радою, районними в місті радами, підзвітні та підконтрольні відповідним радам. Виконавчим органом Київської міської ради є виконавчий комітет Київської міської ради, а також відділи, управління та інші створювані Київською міської радою виконавчі органи.

Київський міський голова є головною посадовою особою територіальної громади міста Києва. Київський міський голова обирається шляхом прямих виборів відповідно до Закону України “про вибори депутатів Верховної ради Автономної республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів”. Київський міський голова очолює виконавчий комітет Київської міської ради, головує на її засіданнях.

Київський міський голова, окрім своїх основних повноважень, у зв’язку з забезпеченням здійснення містом Києвом столичних функцій має ряд додаткових повноважень, зокрема:

• бере участь у підготовці проектів законів України, актів президента України і Кабінету Міністрів України, відповідних програм, що стосуються міста Києва;
• бере участь у вирішенні питань щодо проведення у місті заходів загальнодержавного та міжнародного характеру;
• бере участь у засіданнях Кабінету Міністрів України з правом дорадчого голосу при розгляді питань, що стосуються столиці України — міста Києва;
• вносить на розгляд президента України, Кабінету Міністрів України проекти відповідних нормативно-правових актів та інші пропозиції з питань, що стосуються міста Києва як столиці України;
• бере участь у вирішенні питань щодо розміщення у місті Києві державних органів, представництв інших держав та міжнародних організацій, а також у протокольних заходах, що стосуються міста Києва;
• вносить до відповідних органів виконавчої влади пропозиції щодо передачі до сфери управління Київської міської ради, передачі або продажу у комунальну власність територіальної громади міста Києва чи у місті Києві підприємств, організацій, установ, їх структурних підрозділів та інших об’єктів, що належать до державної або інших форм власності, а також часток (акцій, паїв), що належать державі в акціонерних товариствах, розташованих на території міста Києва, якщо вони мають важливе значення для забезпечення виконання містом Києвом столичних функцій;
• дає згоду на призначення та звільнення керівників підприємств та міських органів виконавчої влади подвійного підпорядкування;
• погоджує питання щодо створення, перепрофілювання або ліквідації підприємств та організацій загальнодержавного значення, розташованих на території міста Києва;
• одержує інформацію щодо діяльності всіх підприємств, установ та організацій на території міста, незалежно від їх підпорядкування і форм власності, в частині, що стосується життєдіяльності міста Києва, та впливає на виконання містом Києвом столичних функцій.

Київська міська рада утворює секретаріат ради, який здійснює організаційне, правове, інформаційне, аналітичне, матеріально-технічне забезпечення діяльності ради, її органів, депутатів, сприяє здійсненню Київською міською радою взаємодії з міською державною адміністрацією.