Акти органів і посадових осіб місцевого самоврядування

Акти органів і посадових осіб місцевого самоврядування

ПЛАН

ВСТУП

1. Муніципальна нормотворчість як форма здійснення місцевого самоврядування.
2. Поняття та юридична природа нормативно-правових актів органів та посадових осіб місцевого самоврядування.
3. Класифікація правових актів місцевого самоврядування.

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

   У 1996 році вперше на конституційному рівні проголошено, що в Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування. Тепер саме місцеве самоврядування значною мірою фіксує в собі політичні, економічні, духовно-моральні цінності та соціальні досягнення розвитку демократичного суспільства. Також на цьому рівні організації публічної влади відбувається поєднання волі законодавця з конкретними інтересами місцевого населення, яке поступово стає первинним суб’єктом локальних конституційно-правових відносин, що є однією з характерних рис місцевого самоврядування.

  Сьогодні місцеве самоврядування в Україні визнається і гарантується Конституцією України  та Законом України “Про місцеве самоврядування в Україні”. Однак процес його формування не можна вважати завершеним.

   Аналіз українського законодавства про місцеве самоврядування свідчить про те, що найважливішою частиною компетенції органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб є нормотворчі повноваження. Їх реалізація відповідно до ст. 144 Конституції України та ст. 59  Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р. здійснюється шляхом прийняття органами місцевого самоврядування у межах повноважень визначених законом, обов’язкових до виконання рішень на відповідній території.

   Для дослідження муніципальної нормотворчості першорядне значення мають визначення природи місцевого самоврядування та його співвідношення з державною владою.

   З огляду на  це , дослідження загальнотеоретичної  проблеми місця та ролі нормативних  актів представницьких органів  місцевого самоврядування в системі  правового регулювання муніципальних  відносин має як наукове так  і практичне значення.

   Метою дослідження є загальнотеоретичний науковий аналіз поняття та юридичної природи нормотворчої діяльності представницьких органів місцевого самоврядування.

   Об’єктом дослідження є комплекс суспільних відносин, що пов’язані з муніципальною нормотворчістю як формою здійснення місцевого самоврядування.

  Предметом дослідження є нормотворчість органів і посадових осіб місцевого самоврядування та його правове значення.

    Методологічною основою дослідження є загальнонаукові та спеціальні методи наукового пізнання. Як загальнонауковий було використано діалектичний метод, завдяки якому нормотворчість представницьких органів як різновид правотворчості, що знаходиться у постійному розвиткові. Функціональний метод було використано при дослідженні нормотворчості місцевих рад як способу реалізації їхньої компетенції

   Теоретичною основою дослідження стали наукові праці вітчизняних вчених державознавців М.О. Баймуратова, В.Р. Барського, О.В. Батанова, О.В. Чернецької, І.В. Дробуш, В.М. Кампо, Ю.М. Тодики, В.М. Шаповала, В.А. Григор’єва, А.В. Зємцова Т.О. КалиновськоЇ, Н.О. Чудик, Г. Задорожньої В. Копєйчикова, Р. Васильєва, В. Мелащенка, А. Колодія, О. Мурашина, О. Скакун, В. Барського, Ю. Делія, В. Борденюка та ін.

   Нормативну основу дослідження склали Конституція України, , Конституція Автономної Республіки Крим та закони України, що визначають систему місцевого самоврядування.

 

 

 

 

 

 

 

1. Муніципальна нормотворчість як форма здійснення місцевого самоврядування.

 

   Останнє десятиліття стало історичним для місцевого самоврядування в Україні. Воно одержало суспільне і державне визнання, закріплення в Конституції України від 28 червня 1996 р. [24], серйозну нормативно-правову базу і багатий досвід. Відбувся досить інтенсивний і стабільний розвиток науки муніципального права, сформувалася вітчизняна муніципально-правова наукова школа.

   Розвиток нової української державності дозволив відмовитись від деяких стереотипів і догм радянського права, за яким єдиним суб’єктом правової нормотворчості вважалася держава. Сьогодні Конституція відносить до цих суб’єктів народ України, який використовує право на нормотворчість під час участі у всеукраїнському та місцевих референдумах, державу та її органи, суб’єкти місцевого самоврядування.

   У зв’язку з підвищенням ролі місцевого самоврядування в системі публічної влади та згідно з принципами правової, організаційної та матеріально-фінансової самостійності, особливе місце в системі нормативно-правового регулювання муніципальних відносин відводиться нормативно-правовим актам, які приймаються органами місцевого самоврядування в межах своєї компетенції. Відповідно до ст. 2 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» гарантоване державою місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою безпосередньо через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи. Місцеві ради в межах своєї компетенції, шляхом правотворчості, яка має певні конституційно-правові межі, приймають рішення, які є обов’язковими до виконання на відповідній території та в цілому виступають важливою умовою функціонування як територіальної громади, так і інших суб’єктів місцевого самоврядування.

   Вчені-юристи, розглядають поняття „місцеве самоврядування”, в одній із трьох понятійних площин:

   І.В. Дробуш, Ю.М. Тодика, В.М. Шаповал – як один з елементів конституційного ладу [214, с. 7; 38, с. 51]. Цей аспект місцевого самоврядування виявляється в тому, що Конституція України визнає і гарантує місцеве самоврядування як один із найважливіших політичних і соціально-економічних інститутів;

автори „Коментаря до Конституції України” – як комплексний інститут колективних та індивідуальних прав громадянина. Цей аспект місцевого самоврядування знаходить своє вираження в тому, що, з одного боку, суб’єктом місцевого самоврядування визнається територіальна громада, а з іншого, місцеве самоврядування є найбільш активною і масовою формою залучення кожного громадянина до здійснення демократії на місцевому рівні [23, с. 310];

М.О. Баймуратов, В.А. Григор’єв, М.П. Орзіх – як особливу форму публічної влади, для виявлення специфіки якої важливу роль відіграє концептуальний підхід до структурування публічної влади [4, с. 61; 28, с. 63]. Думки вчених щодо становища місцевого самоврядування в структурі публічної влади можна поділити на три групи: до першої належать твердження про те, що місцеве самоврядування не є державною владою до другої – що місцеве самоврядування це різновид державної влади  до третьої – що в місцевому самоврядуванні сполучаються суспільна і державна засади.

Незважаючи на деякі теоретичні розбіжності, більшість вітчизняних вчених поділяють думку про те, що місцеве самоврядування не можна ототожнювати з яким-небудь іншим видом влади. Місцеве самоврядування – не є ані державною, ані суспільною владою, а є особливою формою публічно-самоврядної влади, що здійснюється територіальною громадою на основі об’єднання властивостей публічної влади (владних можливостей вирішувати питання місцевого значення) і властивостей суспільного самоврядування.

   Враховуючи наведене можна зробити висновок – органи публічної влади, що наближені до населення, можуть бути як державними, так і муніципальними. Цей висновок пов’язаний з розумінням муніципальної природи цих органів не за їхньою назвою, а за характером повноважень. Визначальними є не формально-юридичний критерії щодо віднесення органу до того чи іншого рівня публічної влади, а його фактичні, насамперед, компетенційні характеристики.

   Модель місцевого самоврядування, за якої його органи не належать до системи органів держави, виступає як форма існування та реалізації не державної, а особливої за своєю природою влади – публічно-самоврядної.

   Суб’єктом місцевого самоврядування є територіальна громада, що склалася шляхом природного розселення громадян України та інших фізичних осіб у населених пунктах України. Членами територіальної громади є фізичні особи, які об’єднані фактом проживання у певному населеному пункті . На відміну від інших суб’єктів муніципального права, які наділені правом приймати юридично значимі рішення винятково в межах своєї компетенції, територіальна громада має право приймати юридично значимі рішення з будь-яких питань, віднесених до відання місцевого самоврядування.

   Місцеве самоврядування здійснюється у визначених законодавством України про місцеве самоврядування муніципально-територіальних одиницях, з огляду на що владні повноваження місцевого самоврядування мають локально-територіальний характер. Територія місцевого самоврядування є межею формування і функціонування територіальної громади, дії органів, створених територіальною громадою [27, с. 71]. Нерозуміння цього породжує численні протиріччя, а іноді навіть конфлікти як між територіальними громадами в особі її органів і посадових осіб, так і між інститутами місцевого самоврядування й органами державної влади в межах конкретної території [31, с. 45-46].

   Місцеве самоврядування здійснюється за допомогою об’єднання інститутів безпосередньої і представницької демократії. Причому специфіка місцевого самоврядування виявляється в пріоритеті інститутів безпосередньої демократії, що є обов’язковим у класичному варіанті місцевого самоврядування. За їхньою допомогою громадяни безпосередньо беруть участь у керуванні [26, с. 85]. Це є важливим не стільки з позицій прийняття найбільш демократичного рішення, скільки з погляду інтегруючого значення інститутів безпосередньої демократії. Інститути безпосередньої демократії формують населення як територіальний колектив з єдиними цілями і задачами, і цим, у кінцевому результаті, визначається вплив вольових, психологічних, а потім – політичних, ідеологічних, економічних факторів на діяльність органів і посадових осіб місцевого самоврядування.

   У свою чергу, підсумовуючи юридичні ознаки й особливості місцевого самоврядування, його можна визначити як публічно-самоврядну владу, що представляє інтереси територіальної громади, органи якої не належать до системи органів державної влади, що володіє необхідними атрибутами влади і наділена законодавством України повноваженнями для вирішення питань місцевого значення, а також окремими делегованими повноваженнями органів виконавчої влади.

   Здійснення місцевого самоврядування тісно пов’язане з використанням різних правових засобів впливу. Влада повинна мати ефективні інструменти реалізації, зокрема, можливість видавати акти –документи, в яких вона виражає свої веління. Не є виключенням у цьому плані місцеве самоврядування. Згідно з ч. 1 ст. 144 Конституції України, органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, що є обов’язковими до виконання на певній території.

   Правові акти органів і посадових осіб місцевого самоврядування відіграють важливу роль у механізмові правового регулювання, оскільки вони є способом вираження правових норм. Вони виступають головним правовим засобом здійснення місцевим самоврядуванням владних повноважень на підвідомчій території . Їм належить значне сумарне місце у правовій системі сучасної демократичної держави (так, наприклад, тільки єдиний міський реєстр правових актів міста Харків містить більше 20000 документів, прийнятих Харківською міською радою та її виконавчими органами за період, починаючи з 2000 р. [2, с. 44]).

   Разом із тим, правові акти місцевого самоврядування відрізняються один від одного своєю спрямованістю, формою, змістом, юридичними властивостями, наслідками застосування. У публічно-самоврядній практиці України використовуються різні правові акти: рішення сільської, селищної, міської, районної у місті, районної, обласної ради; рішення президії Київської міської, обласної ради; висновки і рекомендації постійних комісій ради; рішення виконавчого комітету сільської, селищної, міської, районної в місті ради; розпорядження сільського, селищного, міського голови; розпорядження голови районної у місті, районної, обласної ради; накази керівників відділів, управлінь.

   Правові акти місцевого самоврядування приймаються (видаються) в результаті певного комплексу правовідносин, що переважно регулюються нормами Закону про місцеве самоврядування та правовими актами місцевого самоврядування. Тобто це різновид нормативно-правових актів, які регулюють муніципальні відносини на відповідній території. Для нормативних актів місцевих рад характерні як загальні риси нормативно-правового акта, так і специфічні особливості.

   До загальних слід віднести:

• загальнообов’язковий характер на певній території для всіх членів територіальної громади, яким ця норма адресується;
• багатофункціональність, оскільки вони встановлюють чи санкціонують, охороняють, гарантують правила поведінки, що регулюють правовідносини на території громади;
• спрямованість має формально визначений характер;
• письмова документальна форма;

Закон чітко визначає коло суб’єктів  нормотворчості в системі місцевого самоврядування (територіальна громада, місцева рада, виконавчий комітет, сільський, селищний, міський голова); процедуру розроблення, прийняття, санкціонування, вступ в силу, внесення змін до цих актів.

Правові норми оберігаються від їх можливих порушень як державою, так і територіальною громадою. В разі їх порушення, як держава, так і територіальна громада, можуть застосовувати заходи примусу.

До спеціальних ознак слід віднести:

• публічний характер норм в силу їх прозорості і доступності кожному шляхом популяризації як з боку громади, так і обраних нею органів;
• ієрархічність норм: норми виборних органів територіальної громади не можуть виходити за межі, встановлені нормами територіальної громади;
• імперативний характер: містять чітке правило поведінки суб’єктів правовідносин.