Шляхи вдосконалення управління діяльністю підприємства з іноземними інвестиціями на українському ринку

Сьогодні перед Україною постала  вкрай складна двоєдина задача —  визначення пріоритетів розвитку і  побудова ефективної інвестиційної  моделі, здатної забезпечити фінансування модернізації і нарощування виробничих потужностей.

Згідно з оцінкою спеціалістів Європейського Центру досліджень, підприємницький  ризик інвестицій в Україну становить 80 %. Саме він зумовлює незначний  потік прямих інвестицій[31, c.107]. Саме тому потрібно вести ефективну інвестиційну політику, яка буде охоплювати як державні інвестиції, так і створення сприятливого інвестиційного клімату для приватних інвесторів та здійснювати ефективне державне регулювання.

Державне регулювання умов інвестиційної  діяльності, в свою чергу, є комплексом сфер впливу на поведінку інвесторів за рахунок [30, c.23]:

• податкової системи;
• амортизаційної політики, у тому числі методів прискорення амор-
• тизації основних фондів;
• державних норм (наприклад, екологічних) і стандартів;
• антимонопольного законодавства;
• визначення умов користування землею, водою та іншими при-
• родними ресурсами;
• забезпечення макроекономічної стабільності;
• стабільності та розвитку фінансово-кредитної системи, сприят-
• ливих умов для користування позиковими коштами;
• розвитку інфраструктури фондового ринку.

Важлива роль в організації інвестиційної  діяльності належить саме державі. Державна інвестиційна політика — це комплекс правових, адміністративних та економічних заходів держави, спрямованих на поширення та активізацію інвестиційних процесів. Аналіз світової практики інвестиційних процесів дає можливість виділити два типи державної інвестиційної політики: пасивну та активну. Пасивна державна інвестиційна політика полягає в тому, що держава застосовує методи переважно правового та економічного характеру, обмежуючи безпосереднє адміністративне втручання в інвестиційні процеси до мінімуму. У разі активної державної інвестиційної політики держава широко застосовує всі види методів і часто сама стає інвестором.

В основу державного регулювання інвестиційної  діяльності покладено такі принципи:

• послідовна децентралізація інвестиційного процесу;
• збільшення частки внутрішніх (власних) коштів суб’єктів господарювання у фінансові інвестиційні проекти;
• перенесення центру ваги з безповоротного бюджетного фінансування у виробничій сфері на кредитування;
• виділення бюджетних коштів переважно для реалізації державних пріоритетів, програм (проектів), спрямованих на здійснення структурної перебудови економіки;
• фінансування об’єктів, будівництво яких починається за рахунок бюджетних коштів, як правило, на конкурсній основі;
• надання переваги раніше розпочатому будівництву, технічному переобладнанню та реконструкції діючих підприємств;
• здійснення відповідними державними організаціями контролю за цільовим використанням централізованих інвестицій;
• розширення змішаного фінансування інвестиційних проектів;
• удосконалення нормативної та правової бази з метою збільшення обсягів залучення інвестицій;
• запровадження системи страхування інвестицій.

Комплексний підхід до державного регулювання інвестиційної  діяльності

Інвестиції  є основою перебудови сектору  матеріального виробництва, а тому держава повинна застосовувати  весь комплекс економічних, правових та адміністративних засобів для подолання  негативної тенденції скорочення обсягів  інвестиції та підвищення інвестиційної  активності. Усі методи державного регулювання інвестиційної діяльності є взаємозв’язаними, а тому застосування їх не може бути довільним. Кожна модель державної інвестиційної політики є певним поєднанням заходів та відповідних  державних інститутів, що розробляють  та реалізують ці заходи. Відповідність  організаційних форм і методів державного регулювання інвестиційної діяльності залежить від стану розвитку ринкових відносин, структури економіки та конкретної економічної ситуації. Недостатнє врахування взаємовпливу різних заходів інвестиційної політики може суттєво обмежити їхню ефективність. Увесь комплекс засобів, котрі застосовуються з метою впливу на інвестиційні процеси, можна розподілити за кількома основними напрямами (рис. 1.3).

Рис. 1.3 - Основні напрями державного регулювання інвестиційної

діяльності [25, c.95]

Головним  питанням державної інвестиційної  політики є визначення пріоритетних сфер та об’єктів інвестування, які  мають відповідати як довготривалим  національним інтересам держави, так  і тим невідкладним завданням, які  випливають із сучасного стану та структури економіки України. А тому, необхідно звернути увагу на найбільш поширені організаційно – правові форми підприємницької діяльності з наявністю іноземних інвестицій.

За тенденціями розвитку підприємств з прямими іноземними інвестиціями (ПІІ) в Україні у середньостроковій ретроспективі можна визначити низку наступних особливостей.

1. Посилився вплив підприємств  з іноземним капіталом на зовнішньоторговельну  динаміку.

2. Зросла присутність іноземного  капіталу у базових експортоорієнтованих  галузях. 

3. Зберігається можливість прояву  монопольної поведінки підприємств  з іноземним капіталом на окремих  сегментах ринку, пов"язаних  з експортно-імпортними потоками.

4. Підприємства з іноземним капіталом  домінують у торгівлі з європейськими  країнами.

5. Зростає роль підприємств з  ПІІ у формуванні позитивного  сальдо зовнішньої товарної торгівлі.

6. Зберігається низька активність  підприємств з іноземним капіталом  у формуванні експорту з високою  часткою доданої вартості України. 

Виходячи з зазначених тенденцій  та умов функціонування підприємств  з іноземним капіталом в Україні  дозволяє констатувати нереалізованість потенціалу міжнародної кооперації вітчизняної економіки у виробничій сфері. Це гальмує темпи інтеграції вітчизняних виробників у міжнародний поділ праці та обмежує їхню присутність на товарних ринках країн - торговельних партнерів.

Нарощування товарного імпорту  та експорту підприємствами з іноземним  капіталом забезпечується здебільшого  шляхом використання вітчизняних сировини, трудових ресурсів та виробничих потужностей  для обслуговування проміжних ланцюгів виробництва високотехнологічної  продукції. Цьому сприяють відсутність  реальних кроків щодо розробки сучасних технологічних циклів виробництва  готової продукції, повільність  структурних змін в економіці, низькі внутрішнє інвестування та капіталізація  підприємств промисловості. При  цьому активно експлуатуються сформовані з участю іноземного капіталу мережі оптового та роздрібного збуту, високий  рівень прибутковості яких стимулює нарощування імпорту готової  продукції.

Крім того, іноземні інвестори активно  використовують недосконалість правової бази та слабкість фінансових можливостей  вітчизняних виробників для їх залучення  у міжнародну кооперацію на непаритетних умовах. Пасивна позиція держави часто веде до неповного виконання приватизаційних зобов"язань; ігнорування національних інтересів у соціальній, екологічній та інших сферах.

Загалом, тенденції глобального  та внутрішнього економічного розвитку обумовлюватимуть у середньостроковій  перспективі зростання ролі підприємств  з ПІІ у формуванні зовнішньої торгівлі України. Вже у найближчі  роки на такі підприємства припадатиме  близько 40-45 % експорту з України  та близько 35-40 % імпорту.

В той же час, збереження недосконалості внутрішнього конкурентного середовища та організаційна, технологічна і фінансова  слабкість більшості національних виробників формують вагомі виклики  забезпеченню сталої та збалансованої  зовнішньоторговельної діяльності в Україні з боку іноземних  інвесторів. Серед таких викликів:

- нарощування підприємствами з  іноземними інвестиціями імпортної  товарної експансії, в тому  числі - технічно застарілого  обладнання та технологій, що  загрожує консервацією технологічного  відставання вітчизняних виробників, гальмує розробку власних технологій  та обладнання;

- обмеження виходу та закріплення  вітчизняних експортерів на зовнішніх  товарних ринках, пов"язані з  конкурентним протистоянням компаній, що створюють філіали та дочірні  підприємства на території України,  поширенням їхніх збутових та  сервісних мереж; 

- монополізація потужними інвесторами  окремих галузей економіки, особливо  базових та високоліквідних (енергетика, зв"язок, інформаційні технології  тощо), що знижує спроможність  держави впливати на умови  формування попиту і пропозиції  на внутрішньому ринку; 

- поширення спекулятивних мотивів  вкладання та виведення іноземного  капіталу з ринку, в тому  числі - вкладеного в контрольні  пакети акцій українських підприємств,  що підвищуватиме ризики внутрішньої  фінансової та валютної стабільності.

Пропонуємо детальніше розглянути вищезгадані організаційно –  правові форми залучення іноземного капіталу.  

Як вже згадувалось на початку  параграфу, найпоширенішими формами  залучення іноземного капіталу в  Україні є:

• створення спільних підприємств;
• заснування дочірніх підприємств чи створення філій;
• укладання ліцензійних угод з вітчизняними фірмами;
• придбання неконтрольних пакетів акцій підприємств-емітентів;
• придбання контрольних пакетів акцій підприємств-емітентів;
• договори про спільну діяльність (залучення українським підприємством іноземного капіталу для реалізації спільних проектів).

 В основі діяльності спільних підприємств лежить спільне управління компанією. Спільні підприємства утворюються з метою зменшення стартових інвестиційних витрат. Іноземні інвестори з різних країн можуть створити СП в третій країні з метою зменшення стартових витрат. Спільні підприємства дають змогу інвесторам підвищити конкурентоспроможність та зайняти більшу нішу на місцевому ринку з меншим підприємницьким ризиком, ніж за прямої купівлі місцевої фірми на аукціоні або створення дочірнього підприємства (філії). Однак, як засвічує практика, у процесі роботи між партнерами рано чи пізно виникають непорозуміння – в цьому недолік СП: механізм вирішення суперечок тут складніший, ніж, приміром, у акціонерного товариства. Створення власних дочірніх підприємств (філій) як варіант вкладання капіталу є найбільш ризикованим і пов‘язаним із найбільшими зобов‘язаннями з боку іноземного інвестора.

Такий варіант, як правило, застосовується в країні, на ринках якої можна досягти  найбільшого потенціалу для отримання  прибутку (доходу). Як правило, компанія фінансує дочірнє підприємство, поки воно не починає окуповуватись. Ліцензійну угоду місцева фірма укладає  здебільшого з відповідною транснаціональною  корпорацією. Укладення ліцензійної  угоди передбачає передачу прав останньої на використання нової технології місцевому підприємству, яке бере на себе відповідальність за маркетинг і виробництво певної продукції. Така угода дає іноземному інвестору можливість виходити на ринок з мінімальним ризиком.

Придбання акцій – найпоширеніший спосіб інвестування. Великі інвестори  намагаються контролювати ті підприємства, в які вкладають кошти, купуючи  контрольні пакети акцій (50%+1 акція), що дає змогу ухвалювати рішення, або  ж, принаймні, блокуючі (25%+1 акція), що дає  змогу ці рішення заблоковувати. З іншого боку, власники підприємств, що хочуть отримати додаткові інвестиції та не зацікавлені втрачати контроль, намагаються не продавати контрольні пакети або «розпорошувати» їх між  дрібними інвесторами. Відтак, найбільші  шанси на купівлю прибуткового підприємства в іноземних інвесторів з’являються  під час приватизації державних  підприємств. Іноді для отримання  контролю також застосовується скуповування акцій у дрібних акціонерів компаній. Проте це лише у випадку, коли із власниками не вдалося домовитись про  ціну.

Найчастіше у таких операціях  з’являються посередники – фонди  з управління активами, що консолідують капітали та вкладають їх у найбільш вигідні проекти (підприємства, галузі) [39.c-186].

Укладення договору про спільну  діяльність передбачає зобов‘язання з боку сторін спільно діяти без  створення юридичної особи для  досягнення певної мети, що не суперечить законові.