Шляхи вдосконалення управління діяльністю підприємства з іноземними інвестиціями на українському ринку

По –  перше, відносно велика частина з  них – мажоритарні.

По –  друге,  спостерігається тенденція  до зниження питомої ваги мажоритарних підрозділів, повністю контрольованих іноземними інвесторами. Це пов’язано  зі збільшенням кількості малих  і середніх іноземних інвесторів; з вимогою приймаючих країн на допуск місцевого капіталу в інвестиційну структуру підрозділів іноземного сектора; з формуванням в організаційній структурі іноземного сектора альянсів (союзів) між різнонаціональними міжнародними компаніями. Разом з тим, варто  підкреслити, що мажоритарні підрозділи іноземних секторів – це великі і найбільші компанії за своїми параметрами, і на їх долю приходиться більша частина економічного потенціалу цих  секторів.

Здійснюючи  інвестиційну діяльність інвестор забезпечує надходження інвестицій у відповідне підприємство (організацію) у вигляді  прямих (що  передбачають  безпосередню участь  інвестора у  виборі об'єкта   інвестування   і   вкладанні   коштів,   участь   у   реалізації   інвестиційного    проекту    на    всіх    стадіях    інвестиційного    циклу (передінвестиційні  дослідження, проектування й будівництво  об'єктів, виробництво)) та непрямих (опосередковані,    що    здійснюються    через    фінансових посередників — інвестиційні фонди й компанії, які акумулюють фінансові засоби, на свій розсуд інвестують їх та управляють ними.) інвестицій.

Омельченком А.В. також було зазначено, що фінансові  посередники також розподіляють доходи від інвестицій між вкладниками  коштів.

Прямі інвестиції, які надходять з-за кордону, складаються  головним чином з двох компонентів: внесків до статутного капіталу  як у вигляді матеріальних і нематеріальних активів, так і нематеріальних активів, так і грошових коштів і кредитів від закордонних співвласників  підприємства. Третій компонент збільшення прямих інвестицій – реінвестування прибутку, отриманого компанією з  іноземними інвестиціями, в Україні, здійснюване в грошовій формі.

Непрямі інвестиції в цінні папери називають  портфельними   інвестиціями. І все більш зростаючу частку в надходженні іноземного капіталу становлять саме портфельні інвестиції. На відміну від прямих інвестицій для власника портфельних інвестицій має значення тільки дохід, а контроль за підприємством його не цікавить, що і визначає його його позиції в управлінні.

Портфельними  інвестиціями є цінні папери (акції, облігації), що не забезпечують можливості участі в управлінні комерційною  організацією, а також державних  цінних паперів.

В результаті приватизації найбільш великі підприємства перетворились у відкриті акціонерні товариства, що дозволяють їм здійснювати  вторинні випуски акцій і збільшувати  свій статутний капітал, залучаючи  сторонніх, у тому числі – іноземних інвесторів. Іноземні інвестиції у формі покупки акцій приватизованих українських підприємств здійснюються з кінця 1993 року.

Підприємства  з іноземними інвестиціями здатні виконувати різноманітні функції і проявляти  себе в різних економічних сферах: як форма міжнародного співробітництва; як спосіб виходу на зовнішній ринок; як різновид прямого іноземного інвестування; як форма інтернаціоналізації капіталу; як одна з нових форм господарювання.

Регулювання діяльності підприємств з іноземними інвестиціями в Україні потребує вдосконалення в напрямках стабілізації правових перетворень у сфері  зовнішньоекономічної та інвестиційної  діяльності, створення пільгових  умов господарювання, врегулювання страхування  ризиків в період інвестиційної  діяльності.

Підприємство  з залученням іноземного капіталу має  особливе значення для формування нової  структури економіки України  завдяки потенційними можливостями позитивно впливати на процеси ринкової орієнтації і сприяти інтеграції у світову систему господарювання.

Отже, підприємства з іноземними інвестиціями, як об’єкт управління, відрізняється від вітчизняних  підприємств тим, що присутнє об'єднання  власності партнерів і розподіл між ними прибутку, а також їх спільна участь в управлінні даними підприємством.

При цьому  об'єднання власності партнерів  веде до розподілу між ними і виробничого  та комерційного ризиків, однак відповідальність і ефективність роботи залишається  колективною. Важливою особливістю підприємств з іноземним інвестуванням є спільна участь партнерів в управлінні ним. В опитування про призначення керівників створюваного підприємства вирішується його учасниками на установчих зборах. Так само як правило, заздалегідь вирішується, чи будуть залучатися до роботи іноземні службовці.

2. Механізм та особливості управління діяльністю підприємства з іноземними інвестиціями

Особливості управління діяльністю підприємства з іноземними інвестиціями основною мірою залежить від їх організаційно  – правових форм, від частки інвестованого  капіталу та від законодавчо –  нормативних актів, що регулюють  діяльність іноземного інвестора на території України.

Управління  інвестиційною діяльністю підприємства – це комплекс методів розробки й реалізації управлінських рішень, пов’язаних зі здійсненням інвестиційної  діяльності підприємства.

В працях Бочарова В.В. вказано, що метою управління інвестиційною діяльністю підприємства є [12, c.48]:

• оптимізація інвестиційних потреб та інвестиційних можливостей підприємства;
• максимізація інвестиційного прибутку підприємства в поточному періоді і в перспективі;
• мінімізація інвестиційного ризику підприємства в поточному періоді і в перспективі;
• оптимізація ліквідності інвестицій підприємства;
• забезпечення стійкого фінансового становища підприємства в процесі здійснення інвестиційної діяльності;
• пошук і реалізація напрямів удосконалення інвестиційних процесів на підприємстві.

Управління  інвестиційною діяльністю на підприємстві з іноземними інвестиціями має ряд  особливостей.

По –  перше, ця система управління припускає  тісний взаємозв’язок із загальною  системою управління на підприємстві (і загалом - з материнською фірмою). Це зумовлено тим, що управлінські рішення  в сфері інвестицій завжди прямо  або побічно взаємозалежні з  іншими видами діяльності підприємства (з виробничою, постачальницькою, збутовою, фінансовою діяльністю). Тому необхідна  вимога до системи управління інвестиційною  діяльністю – це її взаємозв’язок із загальною системою управління на підприємстві. При цьому всі управлінські рушення в сфері інвестицій повинні бути спрямовані на досягнення стратегічних цілей діяльності підприємства.

По –  друге, управління інвестиційною діяльністю підприємства має комплексний і  динамічний характер. Управлінські рішення  в цій сфері повинні бути взаємозалежні  між собою, вони не повинні суперечити одне іншому. Саме цей взаємозв’язок  забезпечує комплексність та ефективність управління  інвестиційною діяльністю підприємства. Високий динамізм внутрішніх інвестиційних процесів на підприємстві, а також зовнішніх умов здійснення інвестиційної діяльності потребує, щоб і управлінські рішення в  цій сфері були динамічними, щоб  можна було вчасно й чітко реагувати  на зміну тим або іншим параметрам інвестиційної діяльності.

З урахуванням  таких особливостей можна побудувати ефективну систему управління інвестиційною  діяльністю на підприємстві.

Гребельник  О.П., в одній із своїх праць  зазначив, що управління ПІІ залежить від типу підприємства, організаційно  – правової форми і дольової участі іноземного інвестора [19, c.201].

Kонцепція управління підприємством з іноземними інвестиціями, виходячи з принципів корпоративної форми управління, які зазначатимуться нижче, заснована на оптимізації робочого часу або господарських процесів, або зниження витрат часу або витрат звертання, або виробництва високоякісної продукції, поступово відходить в минуле. З точки зору сучасної теорії управління підприємство являє собою самоорганізуючу систему у всіх його виявах, що має на увазі ліквідацію багаторівневої ієрархії, формування центрів прибутку шляхом усунення паралелізму в управлінні виробництвом і збутом, формування сегментів збутової сфери.

Так, як найбільш поширеними підприємствами з іноземними інвестиціями є структурні підрозділи іноземних компаній або  підприємства з іноземними інвестиціями що створені ними детальніше зупинимось на визначенні механізму управління цими даними структурами.

Як згадувалось в попередньому параграфі основними структурними підрозділами, які створюються в  результаті інвестування за кордоном є наступні підприємства з іноземними інвестиціями [37, с.48]:

4. дочірні компанії;
5. філії, відділення, представництва;
6. спільні підприємства

Вищим органом управління підприємства з іноземними інвестиціями, зареєстрованої як акціонерне товариство, є загальні збори акціонерів материнської корпорації (іноземного інвестор). Сформовані ним адміністративні органи керують як його власною діяльністю, так і дочірніми фірмами й підприємствами. На вищому рівні управління підприємства з іноземними інвестиціями визначаються ключові питання її діяльності — інвестиційна стратегія, технологічна політика, перспективні проекти тощо.

Дочірні фірми мають достатній рівень самостійності для виконання поставлених перед ними завдань.

Відповідно  до чинного законодавства України, зокрема — ГК, законів «Про господарські товариства» з подальшими змінами і доповненнями, «Про холдингові компанії в Україні», Указу Президента України «Про корпоратизацію підприємств» від 15 червня 1993 p.,дочірнє підприємство — це підприємство (господарюючий суб'єкт), створене іншим підприємством, яке називається материнським. Воно має статус унітарної юридичної особи і здійснюєчастину основних господарських функцій материнського підприємства.

Дочірні підприємства діють на підставі і  в межах, визначених статутом, який затверджується материнським підприємством. Вони діють у господарському обороті  від свого імені. Для здійснення своєї господарської діяльності дочірнє підприємство наділяється майном, що утворює його статутний фонд. Материнське підприємство не несе відповідальності за дочірнє підприємство, а останнє за материнське, якщо інше не встановлене його статутом.

Відповідно до сучасних управлінських доктрин відносини «материнська компанія-дочірня фірма» реалізуються таким чином, що безпосередній керівник не повинен втручатися в поточну діяльність підлеглих Дочірніх фірм і служб, управління якими здійснюють співробітники в межах поставлених завдань і своїх посадових обов'язків.

Управління й контроль з боку материнського підприємства можуть здійснюватися і на рівні виконавчих структур (правління) на основі статуту чи внутрішнього регламенту дочірньої фірми. Це зазвичай можливо при повному контролі над дочірньою фірмою з боку материнського підприємства. З питань, визначених внутрішнім регламентом фірми, правління дочірнього товариства підпорядковується безпосередньо вищим органам дочірньої фірми. Якщо участь у дочірньому АТ перевищує 50 %, відносини між ним і материнським товариством повинні офіційно визначатися в статутних документах. Для створення такої фірми необхідним є рішення загальних зборів акціонерів.

Важливим структурним елементом материнської фірми є об'єднання дочірніх структур за галузевою, технологічною чи територіальною ознаками. 
З організаційної точки зору галузевий напрям може очолювати дочірня фірма чи виробнича компанія, що є одночасно галузевим центром. Залежно від ступеня децентралізації управління керівниками галузі в межах усього господарського об'єднання можуть бути директори найбільших дочірніх фірм або співробітники центрального апарату. В останньому випадку в підпорядкуванні керівника галузевого напряму перебувають усі дочірні фірми даного профілю.

Генеральний директор чи голова ради директорів дочірньої фірми може перебувати в підпорядкуванні керівника галузевої і функціональної служб материнської фірми одночасно. Керівники функціональних служб дочірнього підприємства також можуть перебувати в подвійному підпорядкуванні —щодо галузі і щодо функціонального органу управління материнської компанії.

Василенко В.А. в своєму посібнику «Теорія  і практика розробки управлінських  рішень» визначила, що однією з основних проблем, яку повинні вирішити менеджери міжнародної корпорації, є визначення міри господарської самостійності її дочірніх підприємств. Ця міра залежить від концепції комерційної діяльності корпорації і від тактики досягнення ринкових цілей. Кожне дочірнє підприємство чітко виконує визначену роль, і його статус зазвичай визначається у внутрішньому регламенті материнської компанії. Статут дочірньої фірми повинен відповідати певним вимогам, зокрема забезпечувати її керованість щодо вищих органів компанії. 
Світова практика засвідчує, що співвідношення рівня централізації та децентралізації фірмових структур не є постійним. Воно залежить від багатьох факторів, наприклад від фази ділового циклу й галузевої приналежності підприємства [14, с.185].