Концепція управління ризиковою захищеністю підприємства

Але для цієї структури характерні: скрутні зв'язки між інстанціями; концентрація влади на верхньому рівні управління; сильне завантаження середніх рівнів управління; відсутність ланок по плануванню і підготовці рішень; перевантаження персоналу інформацією; відсутність гнучкості.

Лінійна структура управління використовується в малих туристських організаціях за відсутності широких коопераційних зв'язків між ними.

Функціональна організаційна структура управління грунтується на принципі функціонального розподілу праці, відповідно до якої в організації створюються функціональні ланки, наділені повноваженнями і відповідальністю за результати своєї функціональної діяльності, наприклад відділи маркетингу, планування, роботи з клієнтами і так далі. Загальне завдання управління організацією, починаючи з середнього рівня, ділиться за функціональним критерієм. Також тут за допомогою директивного керівництва можуть бути сполучені ієрархічно нижні ланки управління з вищими ланками управління. Передача доручень, вказівок і повідомлень здійснюється залежно від виду поставленого завдання. Таку організаційну структуру часто називають багатолінійною.

Мал. 2. Функціональна організаційна структура управління туризмом

Ця організаційна структура націлена на виконання завдань, що постійно повторюються, стали рутинними, не вимагають оперативного ухвалення рішень. Функціональні служби зазвичай мають у своєму складі фахівців високої кваліфікації, що виконують залежно від покладених на них завдань конкретні види діяльності, наприклад відділ продажів, в якому працюють фахівці з телемаркетингу, менеджери по прийому клієнтів, менеджери по бронюванню турів і тому подібне

До переваг такої структури відносяться: скорочення числа ланок узгодження; зменшення дублювання; стандартизація, формалізація і програмування явищ і процесів; зміцнення вертикальних зв'язків і посилення контролю за діяльністю нижчестоячих рівнів; висока компетентність фахівців, що відповідають за виконання конкретних функцій.

Проте для такої структури характерні: неоднозначний розподіл відповідальності; ускладнена комунікація; тривала процедура ухвалення рішень; виникнення конфліктів із-за незгоди з директивами, оскільки кожен функціональний керівник ставить свої питання на перше місце; відносно застигла організаційна форма, що слабо реагує на зміни.

Лінійно-функціональна структура управління є синтезом лінійній і функціональній організаційних структур. У її основу покладені вертикаль управління і спеціалізація управлінської праці по функціональних службах організації (маркетинг, робота з клієнтами, планування, фінанси, реклама та ін.). При такій організаційній структурі зберігається рух по інстанціях, але функції, що відносяться до усієї організації, наприклад кадрова політика, підготовка виробництва, планування термінів і контроль їх виконання і так далі, виділяються у функціональні відділи, яким надаються повноваження для дачі розпорядження. Керівники лінійного і функціонального відділів мають право на спільне ухвалення рішень для відповідного відділу організації.

За кінцевий результат організації в цілому відповідає її керівник, завдання якого полягає в тому, щоб усі функціональні служби вносили свій вклад в його досягнення. Тому він багато зусиль витрачає на координацію і ухвалення рішень по продукції і ринкам. Великі витрати на цю структуру можуть компенсуватися за рахунок підвищення економічних результатів.

До достоїнств цієї системи управління відносяться: висока ефективність при невеликій різноманітності продукції і ринків; централізований контроль, що забезпечує єдність в рішенні завдань організації; функціональна спеціалізація і досвід; високий рівень використання потенціалу фахівця з функцій; економічність, що досягається за рахунок однорідності робіт і ринків.

Проте для такої системи характерні: виникнення проблем міжфункціональної координації; відповідальність за загальні результати роботи тільки на вищому рівні; недостатня реакція на зміну ринку; обмежені масштаби підприємництва і інновацій; збільшення часу ухвалення рішень із-за необхідності узгоджень.

При реалізації стратегії розширення ринку туристських послуг лінійно-функціональна структура змінюється у напрямі зменшення централізації. Для цього в її складі виділяються найбільш важливі підрозділи, якими безпосередньо управляє вищий менеджмент за допомогою свого апарату управління. Керівники підрозділів мають свій управлінський апарат, завдання якого пов'язані з цим рівнем менеджменту.

Практика показує, що на формування рівнів організаційної структури чинять вплив такі чинники, як масштаби і вид організації, напрями її діяльності, число стратегічних бізнес-одиниць, стратегічні плани та ін.

Банкрутство як правовий механізм регулювання підприємницької діяльності

Банкрутство як одна з юридичних підстав ліквідації підприємств регулюється Законом "Про підприємства в Україні" (ст.ст. 24,34). Порядок і умови визнання будь-яких юридичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності банкрутами з метою задоволення претензій кредиторів регулює спеціальний Закон України від 14 травня 1992 р. "Про банкрутство". Провадження у справах про банкрутство та ліквідаційний процес регулюється також і законодавством України про організацію та діяльність Арбітражного суду, а провадження у справах про банкрутство банків регулюється, крім того, з урахуванням вимог Закону "Про банки і банківську діяльність". Такі основні законодавчі акти про банкрутство, поняттяякого містить стаття 1 Закону "Про банкрутство". Це пов'язана з недостатністю активів у ліквідній формі неспроможність юридичної особини - суб'єкта підприємницької діяльності задовольнити у встановлень для нього рядків перед'явлені до нього кредиторами вимоги і виконати зобов'язання перед бюджетом. З наведеного визначення випливає, що банкрутство має економічний і правовий характер. З економічної точки зору банкрутство є неспроможністю продовження суб'єктом своєї підприємницької діяльності внаслідок її економічної нерентабельності, безприбутковості. Суб'єкт підприємництва має стільки боргів перед кредиторами і зобов'язань перед бюджетом, що коли їх вимоги будуть перед'явлені у визначені для цього рядка, то майна суб'єкта - активів у ліквідній формі - не вистачить для їх задоволення. Юридичним аспект банкрутства полягає насамперед у тому, що в суб'єкта є кредитори, тобто особини, що мають документовані майнові вимоги до нього як до боржника. Це майнові правовідносини банкрутства, здійснення яких у встановленому законом порядку може призвести до ліквідації суб'єкта підприємництва.

Внаслідок порушення справи про банкрутство виникає комплекс процесуальних правовідносин: провадження у справі, визнання боржника банкрутом, оголошення про банкрутство, задоволення претензій кредиторів, припинення справи про банкрутство тощо. Сукупність таких процесуальних правовідносин може розглядатися як ліквідаційний правовий процес щодо суб'єкта підприємництва. Суб'єктами банкрутства закон визнає лише юридичних осіб, причому осіб однієї категорії - суб'єктів підприємництва, неспроможних своєчасно виконати свої зобов'язання перед кредиторами або перед бюджетом. Таким чином, мова йде насамперед про підприємства всіх форм власності і видів, визначених статтею 2 Закону "Про підприємства в Україні", а також про господарські об'єднання згідно із статтею 3 цього Закону, якщо здійснюють підприємницьку діяльність. Зазначені суб'єкти пойменовані Законом "Про банкрутство" боржниками або банкрутами. Боржником відповідний суб'єкт вважається на всіх стадіях провадження у справі про банкрутство, банкрутом - після того, як арбітражний суд прийме постанову про визнання боржника банкрутом. Закон "Про банкрутство" не поширюється на юридичних осіб, які не займаються згідно статутами (положеннями) систематичною підприємницькою діяльністю. З іншого боку, у відносинах банкрутства виступають кредитори. Це можуть бути як громадяни, так і юридичні особини, що мають підтверджені належними документами майнові вимоги до боржника. До кіла кредиторів не входять ті суб' єкти, майнові вимоги яких повністю забезпечені заставою. Якщо до одного боржника мають майнові вимоги два або більше кредиторів, останні повинні діяти у справах про банкрутство як збори кредиторів. Збори можуть створювати комітет кредиторів. Колі кредиторів більше десяти, створення такого комітету є обов'язковим. Повноваження цього органу визначають збори. Ці органи - збори, комітет - необхідні для участі у провадженні у справах про банкрутство з боку кредиторів з тим, щоб діяли не окремі численні кредитори, а один спільний, об' єднаний кредитор.

До недавнього часу для більшості суб'єктів господарювання процеси банкрутства булі мало відомі. Лише в період реформування економіки (після ліквідації планового розподілу використання грошових ресурсів) відчутними стали такі економічні явища як нерентабельність, неплатоспроможність підприємств. Характерними ознаками фінансової кризи підприємства є скорочення попиту на його продукцію, і, як наслідок, зниження обсягів виробництва; зростання заборгованості постачальникам, держбюджету та банкам; затримки з виплатою заробітної плати працівникам. Кількість таких підприємств в економіці України неухильно зростає. Причому тенденції банкрутства поширюються не лише на окремих суб' єктів господарювання, а й на цілі галузі економіки (наприклад, сільське господарство, яку вже впродовж багатьох років перебуває в глибокій фінансовій кризі і де понад 85% господарюючих суб'єктів закінчують свою діяльність щорічно із збитками; у промисловості збитковим є кожне другу підприємство).

На сьогоднішній день для більшості українських підприємств характерним є більш або менш однакове коло проблем :

зміна економічного середовища, в якому вони існують;

втрата традиційних ринків збуту власної продукції;

зміна системи планування і, як результат - порушення ритмічності виробничої діяльності;

нестабільність правового поля.

Крім того, процес приватизації також призвів до корінної зміни принципів управління підприємством, зачепив основи його існування. У ході приватизації держава втратила роль адміністратора, передавши її акціонерам (новим господарям) та виконавчому органу управління - правлінню на чолі з головою. Саме ж підприємство опинилося в агресивному ринковому середовищі. З одного боку, вчорашні дружні колеги по галузі перетворилися на підступних конкурентів, з іншого - на утворений ринок хлинула більш якісна та часто більш дешева продукції іноземних виробників. По суті, у багатьох підприємств, в наслідок приватизації, так і не з'явився реальний господар, зацікавлений в розвитку підприємства і в стабільній його роботі. Це далеко не повний перелік проблем, які для багатьох українських підприємств стали причиною банкрутства і ліквідації. У цілому фактори, які є передумовою банкрутства підприємств можна згрупувати на зовнішні по відношенню до підприємства (економічні, політичні, демографічні, посилення міжнародної конкуренції, НТП, банкрутство боржників), на які воно не має можливості впливати або цей вплив дуже слабкий, та внутрішні (зростання дебіторської заборгованості, дефіцит власних оборотних коштів, неефективність фінансових вкладень, відсутність договірної дисципліни худе), які безпосередньо залежать від організації роботи на самому підприємстві. Банкрутство підприємства є наслідком одночасного впливу на нього усіх цих факторів. Втім у розвинутих країнах з ринковою економікою, із стійкими політичною та економічною системами, банкрутства звичайно на 1/3 зумовлені зовнішніми чинниками і на 2/3 - внутрішніми. Щоб процеси банкрутства господарюючих суб'єктів завдавали найменшої шкоди економіці держава повинна активно виконувати свою регулюючу роль у формуванні відносин власності. А для цього необхідно мати відповідну зважену законодавчу базу. Серед законодавчих актів, які регулюють відносини власності значне місце належить ЗУ "Про власність", Земельному кодексу, ЗУ "Про банкрутство підприємств" та іншим законам економічного блоку, які чекають прийняття їх ВРУ. Нажаль, ЗУ "Про банкрутство", прийнятий у травні 1992 р., не відповідав вимогам економіки і мав ряд істотних недоліків. Головний з яких - його спрямованість не на санацію і поліпшення платоспроможності підприємств, а на їх ліквідацію. Зокрема, Законом було передбачено досить прості заподій визнання підприємства банкрутом. Для прийняття арбітражним судом рішення про фінансову неплатоспроможність або про загрозу її виникнення, кредиторам достатньо було податі до судових органів інформацію щодо фінансово -майнового стану боржника. Розгляд справ затягувався, зазвичай, на кілька місяців (Закон не регламентував рядка здійснення процедури банкрутства та граничні рядки ліквідації підприємства-банкрута), в наслідок чого, як свідчить досвід, кредитор нерідко сам опинявся у становищі банкрута. Адже найчастіше виявлялося, що відшкодувати його втрати нічим, оскільки основні фонди боржника фізично і морально зношені, обігових коштів немає, доходь від реалізації майна мізерні. У результаті недосконалості Закону з питань повернення боргів неплатоспроможними підприємствами, відсутності чіткості в процедурі укладання мирової угоди та умів прощення безнадійної до стягнення кредиторської заборгованості в господарських взаємовідносинах між суб'єктами підприємницької діяльності відбулося різке збільшення числа позовних заяв до арбітражних судів щодо оголошення боржників банкрутами. Через основний недолік Закону - обмеженість реорганізаційних процедур як з боку боржника, так і з боку кредиторів - ліквідаційні комісії булі вимушені подавати арбітражним судам свої рішення про ліквідацію боржника як юридичної особи.

Отже, як бачимо, Закон, який був покликаний впорядковувати процеси банкрутства як механізму реформування відносин власності та структурної перебудови української економіки, перетворився на додатковий чинник руйнації її господарського комплексу.

Але банкрутство - це один з ключових елементів ринкової економіки і інститут розвиненої системи громадянського та торговельного права, це механізм, який дає можливість уникнути катастрофи та вигідно розпорядитися засобами. Ситуація банкрутства підприємств є типовою для економіки не лише країн, що розвиваються, а й будь-якої з розвинутих країн. Зокрема, у країнах Євросоюзу щороку банкрутує значна кількість підприємств і підприємців - з кожних 100 новостворених підприємств на ринку залишаються 20-30. І незважаючи на банкрутство частини фірм, економіка європейських країн розвивається із передбачуваними темпами, що пояснюється тим, що законодавство і процедури банкрутства використовуються у них в першу чергу для оздоровлення економіки. Для України такі умови булі створені після прийняття ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 30.06.99 р. №784 - XIV, який набравший чинність з 1 січня 2000 р. (для сільськогосподарських товаровиробників - з 1 січня 2004р.).

З моменту виникнення приватної власності закони ніколи не булі милосердні до неспроможних боржників. У середньовіччі, наприклад, гарантом забезпечення повернення боргу було не майно, а сама особа боржника: його життя, особіста свобода та недоторканність. Розвиток капіталістичних відносин потребував інших засобів боротьби з цим явищем. Поступово в цивільному та торговельному законодавстві більшості країн було запроваджено норми, спрямовані не на тілесне покарання банкрута, а на стягнення його майна з метою задоволення позовів та претензій кредиторів. Ці питання регулюються, як правило, спеціальним законом про банкрутство. Закон "Про банкрутство" повинний виконувати три основні функції:

1. Служити механізмом  запобігання непродуктивному використанню  активів підприємств.

2. Бути інструментом реабілітації  підприємств, які опинилися на  межі банкрутства, однак мають значні резерви для успішної фінансово - господарської діяльності в майбутньому. Як правило, така реабілітація передбачає фінансову реорганізацію.

3. Сприяти якнайповнішому  задоволенню претензій кредиторів.

Проте поширеною є думка, що в перехідний до ринкової економіки період положення закону "Про банкрутство" щодо державних підприємств мають бути поблажливішими, щоб запобігти лавині банкрутств таких підприємств. Поширення лояльного підходу на приватний сектор (у тім числі на приватизовані підприємства) не вважається доцільним, оскільки тут криється певна небезпека. Якщо приватні підприємці не будуть повною мірою обмежені дією закону про банкрутство, то може суттєво постраждати фінансова дисципліна. Це, у свою чергу, зменшить довіру до приватного підприємництва та знизить темпи його розвитку.