Державне регулювання економічних процесів в АПК

Розвиток земельного ринку гальмують  низька купівельна спроможність населення, відсутність правових гарантій стабільності приватної власності на землю, слабка державна підтримка землевласників, нерозвинутість і недоступність для широких мас системи середньо- і довготермінового кредитування, потреба великих інвестицій у земельні ділянки та ін.

В Україні тривають перші  спроби сформувати ринок земельних  ділянок, які не використовують у  сільськогосподарському виробництві.

З метою створення  умов для ефективного використання землі, стимулювання підприємницької  діяльності, заохочення інвестицій Президент України видав Указ “Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення”. Згідно з цим указом запроваджено продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення, що перебувають у державній або комунальній власності; об’єктами купівлі-продажу є земельні ділянки, на яких розміщені об’єкти нерухомого майна, зокрема незавершеного будівництва, що приватизовані відповідно до законодавства України. Ці земельні ділянки продають особам, яким належать названі об’єкти.

Вартість земельної ділянки несільськогосподарського призначення визначає Державний комітет України по земельних ресурсах або його органи на місцях на підставі експертної грошової оцінки.

На сучасному етапі  розвитку земельних відносин доцільно виконати нове землевпорядкування території і землеустрій господарств з урахуванням нових економічних та екологічних умов. Землевпорядкуванню повинні підлягати всі землі незалежно від форм власності і цільового використання, однак спочатку слід провести їхню інвентаризацію, обстеження ґрунтів, геодезичне і топографічне картографування, спроектувати комплекс агротехнічних, природоохоронних та організаційних господарських заходів. Організація землекористування і землеволодіння відповідно до землевпорядкування територій повинна бути обов’язковою для всіх землевласників і землекористувачів.

Кінцевим етапом реформи  повинен бути моніторинг - спостереження  за проведенням земельної реформи, раціональним і цільовим використанням  земельних масивів, з метою простежити тенденції цих процесів, фіксуючи як позитивні, так і негативні наслідки.

2.3. Правові та організаційні засади проведення земельної реформи в Україні

Проведення земельної  реформи в Україні  започатковано  прийняттям Постанови Верховної  Ради УРСР від 18.12.1990 №563 “Про земельну реформу”, якою проголошено земельну реформу, як складову частину економічної реформи, здійснюваної в Україні, у зв’язку з переходом економіки держави до ринкових відносин.

Завданням реформи є  перерозподіл земель з одночасною передачею  їх у приватну  та колективну власність, а також у користування підприємств, установ та організацій  з метою створення умов для рівноправного розвитку різних форм господарювання на землі, формування багатоукладної економіки, раціонального використання та охорони земель.

Згідно Постанови з 15 березня 1991 р. всі землі Української РСР оголошені об’єктом  земельної реформи,  здійснення якої покладено на обласні, районні, міські, селищні ради народних депутатів та Раду Міністрів УРСР.

Фактичне реформування земельних відносин в аграрному секторі економіки розпочалося з прийняттям Верховною Радою України Законів: “Про форми власності на землю” (від 13.03.1992), “Про внесення змін і доповнень до Земельного кодексу Української РСР” (від 13.03.1992), “Про селянське (фермерське) господарство” (від 20.12.2991) та ін.

Таким чином, на першій стадії земельної реформи (1992-1993 рр.) було проведено  роздержавлення земель і передано їх у власність колективним сільськогосподарським  підприємствам та фермерським господарствам.

Наступним кроком у реформуванні земельних відносин став Указ Президента  України  від 10.11.1994 №666/94 “Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва”, яким встановлено, що приватизація земель, які перебувають у користуванні сільськогосподарських підприємств і організацій, є невідкладним першочерговим заходом у здійсненні земельної реформи в Україні.

Кожному члену підприємства, кооперативу, товариства передбачено  видати сертифікат на право приватної  власності на земельну частку (пай) із зазначенням у ньому розміру частки (паю) в умовних кадастрових гектарах, а також у вартісному виразі.

Друга стадія земельної  реформи – 1994-1996 рр. - була пов’язана  з формуванням основ приватної  власності на базі паювання роздержавлених земель сільськогосподарських підприємств з видачею сертифікатів на право приватної власності на земельну частку (пай) кожному члену підприємства.

З національного земельного фонду, який до початку реформи знаходився у державній власності, у недержавну власність передано 67,1% сільськогосподарських угідь, або 28,1 млн. га, грошова оцінка яких становить 257,2 млрд. грн.; у результаті паювання 6,89 млн. селян набули права на земельну частку (пай).

Протягом 1996-1998 рр. відповідно до Указу Президента України від 08.08.1995 №720/95 “Про порядок паювання земель, переданих в колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям”, понад 6,8 млн. селян отримали сертифікати, які засвідчують право на земельну частку (пай).

З прийняттям Верховною  Радою України у червні 1996 р. Конституції України, остаточно закріплено гарантоване право приватної власності на землю, чим було започатковано проведення третьої стадії  земельної реформи.

При цьому, Конституцією чітко визначено, що право власності  на землю набувається виключно відповідно до Закону.

Третя стадія земельної  реформи – з 1997 р. по теперішній час  – пов’язана з впровадженням  приватних і приватно-орендних відносин щодо використання земельних паїв, видачею кожному члену підприємства державних актів на земельну частку (пай), а також з реформуванням колективних сільськогосподарських підприємств.

З метою забезпечення реалізації державної аграрної політики, прискорення реформування та розвитку аграрного сектора економіки  на засадах приватної власності, Указом Президента України від 03.12.1999 № 1529/99 “Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора  економіки”,  доручено Кабінету Міністрів України, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним та Севастопольській міській державним адміністраціям здійснити організаційні заходи щодо:

• реформування протягом грудня 1999 - квітня 2000 р. колективних сільськогосподарських підприємств на засадах приватної власності на землю та майно;
• підтримки розвитку особистих підсобних господарств громадян та селянських (фермерських) господарств;
• забезпечення протягом 2000 - 2002 рр. видачі в установленому порядку державних актів на право приватної власності на землю усім бажаючим власникам сертифікатів на право на земельну частку (пай).

Протягом 1991-2004 рр. у ході економічної реформи в Україні було здійснено перерозподіл земельного фонду, в результаті яких близько 50% земельних ресурсів держави із національного земельного фонду передано у приватну власність; більше 11 млн. громадян України отримали право  приватної власності на землю.

Заходи складаються  з таких розділів:

І. Удосконалення механізмів державного управління земельними ресурсами;

ІІ. Розвиток правової бази регулювання земельних відносин.

Нині земельні відносини  регулюються Конституцією України, Земельним кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Завданням земельного законодавства  є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель.

Земельне законодавство  базується на таких принципах:

1. поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва;
2. забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави;
3. невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом;
4. забезпечення раціонального використання та охорони земель;
5. забезпечення гарантій прав на землю;
6. пріоритету вимог екологічної безпеки.

2.4. Соціально-економічні наслідки проведення земельної реформи в Україні

 У 2010р. на території країни виробництвом сільськогосподарської продукції займалося 56 тис. аграрних підприємств різних організаційно-правових форм господарювання (включаючи фермерські господарства), які використовували 21,6 млн.га сільськогосподарських угідь. У господарських товариствах зосереджено 49,1% цих угідь, у фермерських господарствах – 20,0%, у приватних підприємствах – 16,0%, у виробничих кооперативах – 4,6%, у державних підприємствах – 2,6%, у підприємствах інших форм гос-подарювання – 7,7%. Із загальної кількості підприємств близько 15 тис. стано-влять господарські товариства, приватні, державні та інші підприємства і кооперативи (крім фермерських господарств), з яких 15,8% підприємств мають площу до 100 га, 17,3% – від 100 до 500 га, 11,2% – від 500 до 1000 га, 14,1% – від 1000 до 2000 га, 18,8% – понад 2000 га. Середній розмір господарства становить 1169 га сільськогос-подарських угідь.

Рис 2.4.1 Структура діючих сільськогосподарських підприємств за організаційно-правовими формами господарювання

На 1 січня 2011р. налічувалось 42 тис. фермерських господарств, у власності та користуванні яких знаходилося 4,3 млн.га сільгоспугідь, з них 4,2 млн.га ріллі. Середній розмір фермерських наділів у 2010р. проти 2009р. збільши-вся на 0,7 га і становив 103,3 га. Площі земель фермерів розширяються як шляхом укрупнення самих госпо-дарств, так і оренди земельних часток. Орендовані землі фермерських господарств станом на 1 січня 2011р. складали 79,9% загальної площі землі, яка є в їх користуванні. У середньому на одне фермерське господарство припадало 100,2 га ріллі (на 1 січня 2010р. – 99,4 га).

Таблиця 2.4.1

Індекси обсягу сільськогосподарського виробництва за 1990-2009рр.