Державне регулювання економічних процесів в АПК

1.3. Кредитна політика держави в сільському господарстві

В аграрному  виробництві практично всіх країн  із розвинутою ринковою економікою діє спеціалізована система сільськогосподарського кредиту. Це зумовлено специфікою сільського господарства, нестачею вільних фінансових коштів, високою капіталомісткістю і порівняно низькою фондовіддачею, сезонністю виробництва та значною тривалістю виробничого циклу.

Ще однією особливістю сільського господарства, яка впливає на специфіку кредитування аграрних товаровиробників, є залежність від природнокліматичних умов. Це знижує гарантованість позик сільськогосподарським товаровиробникам.

На кредитування впливають  і порівняно малі розміри підприємств аграрного сектора, що робить їх менш конкурентоспроможними на ринку коротко- і довготермінових кредитів.

У ринковій економіці  склались особливі інституції і форми  сільськогосподарського кредиту. Головні їхні характеристики - це високий рівень державної підтримки.

Велике значення для формування аграрного капіталу в умовах ринкової економіки має система іпотечного кредиту. Іпотека - це передача боржником у заставу свого нерухомого майна кредитору як гарантію сплати боргу. Заставоутримувач (кредитор) наділений правами володіння нерухомістю до повної виплати боргу заставодавцем. У цьому випадку кредитор не перетворюється у власника.

У країнах  з розвинутою ринковою економікою система  іпотечного кредиту повністю виконує свої функції. Однак в умовах кризи (ланцюг неплатежів, падіння цін на сільськогосподарську продукцію, зниження доходів сільськогосподарських підприємств) під загрозою є сам факт власності сільських товаровиробників на землю. Виникає небезпека масової втрати землі виробниками. Щоб попередити це, потрібне втручання держави.

На сучасному  етапі в Україні для становлення  іпотечної системи немає достатніх  умов, оскільки немає ринку землі.

Система сільськогосподарського кредиту в Україні лише починає формуватися. її перспективи залежать від низки чинників, передусім від фінансової стабілізації аграрної економіки.

Аграрна сфера АПК, за підрахунками вчених-аграрників, потребує фінансових ресурсів для оновлення матеріально-технічної бази на суму понад 50 млрд. дол. Головна риса кредитування аграрної сфери в Україні полягає в тому, що сьогодні понад 90% кредитів - це короткотермінові кредити, які надають без урахування сезонності і тривалості виробництва. Коефіцієнт платоспроможності сільськогосподарських підприємств становить 0,3-0,9, що зумовлено несвоєчасністю розрахунків споживачів продукції і держави з товаровиробниками.

Отже, надана фінансова допомога суб’єктам АПК не відіграє вирішального значення у забезпеченні їх потреби в обігових коштах.

З вищенаведеного можна зробити висновок та у зв’язку із завищенням комерційними банками кредитних ставок для сільськогосподарських товаровиробників, кошти, які виділяються з державного бюджету на здійснення фінансової підтримки підприємств агропромислового комплексу через механізм здешевлення кредитів, в кінцевому результаті, сприяють зростанню доходів комерційних банків.

Для розширення сфери кредитних послуг підприємствам  АПК доцільно створити спеціалізований державно-комерційний банк. Через такий банк держава могла б: мати регулювальний вплив на кредитний ринок і кредитні відносини в галузі агропромислового виробництва; розміщувати всі кредити, які надають сільськогосподарським виробникам з боку держави та міжнародних кредитних інституцій; виконувати іпотечні операції та вести операції із землею. Такий банк міг би брати активну участь у створенні мережі кооперативних банків, максимально наближених до аграрних виробників. Філії спеціалізованого банку та мережу кооперативних банків з часом було б доцільно реформувати в єдину систему кредитного обслуговування підприємств АПК.

Становлення і розвиток кредитної системи  в аграрному секторі АПК можливі за умов формування кредитної інфраструктури, розширення функцій кредитних спілок з наданням їм права залучення коштів не тільки фізичних, а й юридичних осіб та розширення можливостей ведення фінансових операцій, інтенсивне впровадження  у сільське господарство лізингового кредитування.

Під лізингом розуміють довгострокову оренду машин і обладнання або договір оренди машин і обладнання, куплених лізингодавцем для лізингоодержувача з метою виробничого використання при збереженні права власності на весь строк договору.

На сучасному етапі  відтворення основних засобів аграрних підприємств завдяки застосуванню лізингу останній виступає вже не тільки як специфічна форма капітальних вкладень, а й як одна із альтернативних і специфічних форм інвестування в основний капітал підприємств аграрної сфери АПК.

Лізинг являється одним із найпрогресивніших методів матеріально-технічного забезпечення аграрного виробництва, який відкриває користувачам широкий доступ до передової техніки і технологій.

Основна ідея лізингу зводиться  до того, щоб отримати прибуток, не обов’язково  мати техніку у власності, а достатньо лише мати право користування майном для подальшого одержання прибутку.

В Україні створено державний  лізинговий фонд, суб’єктами використання якого визначено дві потужні  державні лізингові компанії НАК  “Украгролізинг” та ВАТ “Украгромашінвест”.

Через відсутність коштів у сільгосппідприємств постачання техніки в останні роки здійснюється переважно за рахунок державного лізингового фонду, недофінансування якого має хронічний характер.

Суми виділених коштів порівняно з потребами технічного забезпечення сільського господарства незначні, але сам факт визнання важливості вирішення даної проблеми та практичні дії держави, дають змогу говорити про певне досягнення в організації лізингової індустрії в Україні.

Основні недоліки схеми  лізингового ринку України полягають в тому, що його розвиток практично зорієнтовано на використання бюджетних коштів за відсутності конкуренції на ринку лізингових послуг.

Лізинг являє собою  один із засобів прискореного оновлення  основних засобів. Він дозволяє підприємству отримати в своє розпорядження засоби виробництва, не купуючи їх і не стаючи їх власником. Орендоодержувач може використовувати відразу більше виробничих можливостей і замість гарантійного строку отримує гарантійне обслуговування обладнання на весь строк оренди.

При інших рівних умовах, у порівнянні з кредитами банків, недоліком лізингу є його більш  висока вартість, так як лізингові  платежі, які платить підприємство лізинговій компанії, повинні покривати  амортизацію майна, вартість вкладених  коштів і винагороду за обслуговування покупця.

Лізинг є гнучкішим, ніж позика. Кредит завжди передбачає обмежені терміни і розміри повернення. Лізинг дає змогу орендареві розраховувати надходження своїх доходів і виробити з орендодавцем відповідний графік платежів.

Однак є й певні недоліки лізингових угод, зокрема: орендар не виграє на підвищенні залишкової вартості обладнання у випадку, якщо значні темпи інфляції і є підвищення рівня цін; якщо обладнання, взяте у фінансовий лізинг, застаріє (в процесі розвитку науково-технічного прогресу), то платежі все одно не припиняються до кінця контракту.

Звичайно, лізинг не може повністю забезпечити коштами  сільське господарство, однак може гарантувати дуже вагому частку техніки і обігових коштів. Крім того, надання навіть невеликої кількості техніки в лізинг дає поштовх для подальшого розвитку не лише сільського господарства, а й пов’язаних з ним галузей.

 

Розділ 2. Державна політика у сфері земельних відносин

2.1. Передумови проведення земельної реформи в Україні

Україна володіє значним обсягом земельних ресурсів. Земельний фонд України складає 60,4 млн. га, або 0,4% поверхні суші Землі та 5,7% території Європи.

Із загальної площі  земельних угідь України землі  сільськогосподарського призначення  займають близько 42 млн. га (70%), грошова оцінка яких становить 361,3 млрд. грн. (згідно з методикою 1995 р.).

На діаграмах можна побачити динаміку змін структури земельного фонду України по основних видах  угідь та економічної діяльності станом на 1 січня 2011 року порівняно  з даними на 1 січня 2006 року (рис.2.1.1) і з даними на 1 січня 2010 року (рис. 2.1.2).

 

Рис. 2.1.1 Динаміка земельного фонду України 01.01.2006р. по 01.01.2011р.

Рис. 2.1.2 Динаміка земельного фонду  України 01.01.2010р. по 01.01.2011р.

В якості головного засобу виробництва в сільському і лісовому господарстві України використовується 82% земельних ресурсів. В ресурсній забезпеченості соціально-економічного розвитку України, за оцінками науковців, земля складає 40-44%, виробничі фонди та оборотні засоби – 20-21%, трудові ресурси – 38-39%. На використанні земельних ресурсів формується біля 95% обсягу продовольчого фонду та 2/3 фонду товарів споживання.

При цьому, слід зазначити, що до господарського використання залучено більш як 92% території України  і тільки близько 8% - знаходиться у природному стані. Розораність загальної площі земель становить 54%. Такого показника не має жодна країна у світі, окрім Бангладеш; середній показник у країнах ЄС становить 25,6%, а у високорозвинених країнах у цілому – 11,8%.

Сільськогосподарська освоєність земель в Україні перевищує екологічно обґрунтовані межі, а це, відповідно, негативно позначається на стані земельних ресурсів країни.

На 1 жителя України припадає близько 0,85 га сільськогосподарських  угідь. За даним показником наша держава поступається тільки трьом країнам світу – Канаді, США та Росії. Однак, у світовій практиці продуктивність землекористування визначається не стільки рівнем забезпеченості кожного мешканця землею, скільки ефективністю її використання у землеробстві.

2.2. Особливості проведення земельної реформи

У системі фундаментальних  соціально-економічних категорій  земельні відносини посідають особливе місце. Земельні відносини - це суспільні  відносини щодо володіння, користування, розпорядження й управління землею на державному, господарському і внутрішньогосподарському рівнях як об’єктом господарювання і засобом виробництва у сільському господарстві.

Особлива функція держави  в галузі сільського господарства - контроль за землекористуванням, передусім  за збереженням національного агрофонду земель і їхнім відповідним виробничим використанням. Держава бере на себе значну частину витрат з підтримки родючості ґрунтів, а це веде до зміни юридичних норм щодо регулювання власності на землю.

Держава почала активно  втручатися в земельний ринок, ринок оренди, створила ефективну систему контролю. У деяких країнах, наприклад, у США, система державного контролю орієнтована на дотримання системи раціонального використання сільгоспугідь і недопущення їх вилучення із сільськогосподарського обігу.

Нове розуміння земельної  власності потребує і відповідних  регуляторних функцій держави.

Мета земельної реформи  в Україні - спрямувати процес приватизації на формування конкурентоспроможного  підприємництва. Проведення такої реформи  відображає особливості етапу становлення економіки перехідного періоду:

• нерозвинутість юридичної бази і суперечливість чинних нормативно-правових документів, які регулюють ринкові відносини в сфері землекористування;
• відсутність повноцінної ринкової інфраструктури;
• конфіскаційна, нестабільна податкова система;
• повільний і непослідовний рух до багатоукладної земельної власності;
• нестійкий банківський сектор, дефіцит ліквідних активів і високий, такий, що блокує кредитне фінансування, ризик заставних, у тому числі іпотечних, операцій;
• непідготовленість основної маси населення до психологічної переорієнтації на цінності ринкової економіки і ринкові економічні відносини.

Результатом земельної  реформи є трансформація сільськогосподарських підприємств і в результаті мають сформуватися нові аграрні структури, які ґрунтуються, переважно, на приватній власності на землю і засоби виробництва. Цей процес набув прискорення зокрема після відповідного Указу Президента України “Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки” від 03.12.1999 р.

Сьогодні в Україні  уже, по суті, завершено перший етап реформи - проведено роздержавлення землі і передано її у власність  колективних господарств. Другий етап передбачає поділ земель, переданих  у колективну власність, на частки (паї, без виділення їх у натурі) з видачею відповідного документа - сертифіката про право приватної власності на землю.

Третій, завершальний етап земельної реформи - це формування на базі приватної власності на землю  нових за змістом приватно-орендних господарств. У результаті селянин повинен одержати статус працівника-власника з правом отримання доходів не лише відповідно до затрат праці, а й розміру земельного пайового внеску в колективне господарство. Власники земельних часток (паїв) повинні одержувати щорічно додатковий дохід у вигляді орендної плати. Крім того кожний пайовик має право створювати своє фермерське (особисте селянське) господарство.