Державне регулювання економічних процесів в АПК

ВСТУП

Державне регулювання  соціально-економічного розвитку АПК є істотною ознакою сучасної ринкової економіки змішаного типу на перехідному етапі розвитку суспільства. Розумний симбіоз ринкових і державних регуляторів дає можливість реалізувати соціально-економічні цілі розвитку суспільства, досягати високої ефективності аграрного виробництва, стабільного економічного розвитку сільських територій, забезпечувати соціальну справедливість.

Розбудова незалежної Української  держави, високий рівень вимог до державного управління, зумовлений необхідністю спрямування реформ на магістральний шлях розвитку людства, перехід до соціально орієнтованої ринкової економіки висувають на порядок денний одну з найважливіших проблем – посилення ролі держави в розвитку економіки, особливо аграрного сектора, що в біологічному відтворенні людини має величезне значення.

Трансформація економічної  системи України ставить за мету формування соціально орієнтованої ринкової економіки. Досягти цієї мети неможливо без активної участі держави. А забезпечити трансформацію  одержавленої економіки в ринкову, уникнувши хаосу і стихійних руйнівних процесів, що відкидають країну далеко назад, може тільки держава.

Саме держава, маючи  чітку стратегію і програму реформування та використовуючи весь арсенал засобів, що є в її розпорядженні, здатна у  відносно короткі строки і з меншими втратами створити умови для становлення цивілізованих соціально-економічних відносин в галузях АПК і на цій основі найповнішого задоволення продовольчої безпеки суспільства.

Перед аграрною економікою України стоять складні й важливі проблеми, від вирішення яких залежить майбутнє держави: які функції повинна виконувати держава у трансформаційний період, які форми і методи регулювання вона має для цього застосовувати, якою має бути специфіка управління розвитком соціально-економічних процесів сільських територій.

Новими суб’єктами державного регулювання АПК за ринкових умов стають регіони, економічні об’єднання, асоціації, підприємства, недержавні організації, приватні інституції. Державна влада  набуває все більшою мірою  функціонального змісту, більше регулює, ніж управляє, використовуючи в умовах демократичних процесів політичні методи як основні засоби впливу на аграрне виробництво.

У силу об’єктивних і  суб’єктивних причин функції державного управління АПК України ще не наповнилися новим змістом, не завершено формування аграрних ринків. Державне регулювання економіки АПК за своїм призначенням має бути тією рушійною силою, що в змозі забезпечити вихід галузі з кризи, використовуючи економічні, правові, організаційні та адміністративні важелі. Прагнення України до створення сучасної економіки ринкового типу нерозривно пов’язане із закладенням підвалин та формуванням адекватної системи державного управління, здатної реалізувати економічну функцію держави, ефективно регулювати виробничі відносини, стимулювати попит на продукцію, сприяти в цілому сталому зростанню виробництва з метою оптимального задоволення потреб населення країни.

Розділ 1. Державне регулювання розвитку агропромислового комплексу

1.1. Особливості і специфіка державного регулювання розвитку АПК

Виробництво різних матеріальних благ здійснюється людьми в різних сферах діяльності, які в системі  народного господарства об’єднані  у великі галузі. Так, народне господарство будь-якої країни складається з таких  основних галузей як промисловості, сільського господарства, транспорту, зв’язку і інших, кожна з яких розвивається у тісному взаємозв’язку.

Внаслідок суспільного  поділу праці всередині великих  галузей утворилися такі, що спеціалізуються  на виробництві окремих видів  продукції. За цих умов виникла необхідність в обміні результатами праці між галузями і встановленні відповідних інтеграційних зв’язків. Після налагодження таких зв’язків у нашій країні з’явився АПК, який являє собою систему галузей виробництва, тісно пов’язаних між собою (власне сільського господарства, обслуговуючих його промислових галузей, харчової і легкої промисловості, сільськогосподарське машинобудування), а також виробництв, пов’язаних із заготівлею, транспортуванням, переробкою сільськогосподарської продукції, організацією її зберігання та продажу.

АПК складається з  таких основних сфер матеріального  виробництва:

1) виробництво засобів  виробництва для сільського господарства (тракторне та сільськогосподарське  машинобудування, машинобудування  для тваринництва і кормовиробництва, виробництво меліоративної техніки) та його виробничого обслуговування;

2) власне сільське  господарство (рослинництво, тваринництво  тощо). Саме тут безпосередньо  займаються вирощуванням сільськогосподарських  культур та розведенням тварин. Ця життєво необхідна галузь є основою АПК, її ще називають аграрною сферою АПК, аграрним сектором економіки тощо.

3) заготівля, переробка,  зберігання, транспортування і збут  сільськогосподарської продукції.

З початку свого виникнення людство вирішувало проблему забезпечення продовольством. Внаслідок цілеспрямованих дій людей протягом багатьох поколінь утворилася нова складова біосфери – агросфера. За визначенням академіка О.Созінова, до складу агросфери входять всі типи агроландшафтів, агробіоценозів і агроекосистем, але агросфера є не тільки головним джерелом забезпечення населення продовольством і сировиною для промисловості, а й середовищем існування значної частини населення. Тому агросфері притаманні особливі закономірності внутрішнього розвитку, що є результатом взаємодії різних природних і соціально-економічних чинників. Створена завдяки розуму й діяльності людини агросфера є водночас як природничою, так і соціальною категорією.

АПК країни – це сукупність галузей, пов’язаних із виробництвом сільськогосподарської продукції, її переробкою, реалізацією та обслуговуванням самого сільського господарства.

В Україні АПК займає провідне місце і є найбільшою сферою підприємницької діяльності. На його галузі припадає четверта частина  зайнятих у народному господарстві працівників та понад третина основних виробничих фондів. Тут виробляється близько 40% сукупного продукту і третина національного доходу.

АПК – це важлива господарська система, яка тісно пов’язана з іншими галузями економіки і суттєво впливає на ефективність і темпи їхнього розвитку, відіграє тим самим величезну роль в економічному і соціальному розвитку країни.

Особливістю економіки  АПК як об’єкта державного управління значною мірою визначається тим, що продукція сільського господарства в натуральному вигляді здебільшого є сировиною і стає придатною після переробки. Сьогодні 60-65% продукції сільського господарства виступає як сировина для переробних підприємств (30 підгалузей легкої і харчової промисловості, а ще 60 – на матеріалах і напівфабрикатах сільськогосподарського походження), збільшується кількість галузей промисловості (їх понад 90), продукція яких використовується у сільському господарстві.

Сільське господарство характеризується тісним переплетінням  процесів виробництва, взаємодія яких і зумовлює особливості відтворення аграрної економіки, усієї системи АПК.

Отже, посилення ролі держави її інститутів в управлінні аграрним сектором слід вважати об’єктивною  вимогою і загальносвітовою тенденцією.

Серед об’єктивних причин державного втручання в аграрну сферу можна виділити:

• природнокліматичні чинники, неконтрольований вплив яких на сільськогосподарське виробництво вимагає створення і розвитку системи превентивних заходів, що регулюються державою;
• нестійкість цін на сільськогосподарську продукцію, їх коливання відповідно до ринкової кон’юнктури, що зумовлює нестабільність доходів у сільському господарстві (практика показує, коливання доходів значно перевищує варіацію обсягів сільськогосподарського виробництва).
• низький ступінь монополізації і концентрації сільськогосподарського виробництва порівняно з іншими сферами економіки, що зумовлює необхідність його підтримки і захисту інтересів товаровиробників від високомонополізованих галузей промисловості;
• необхідність розвитку у сільському господарстві соціальної та виробничої інфраструктури.

Отже, державне регулювання АПК - це система заходів, інструментів, методів і засобів задля здійснення підтримуючої, компенсаційної та регулюючої діяльності держави, за допомогою яких держава впливає на діяльність суб’єктів господарювання і ринкову кон’юнктуру з метою створення нормальних умов для ефективного функціонування ринків сільськогосподарської продукції та вирішення складних соціально-економічних проблем аграрної економіки і економіки сільських територій.

Таким чином, є очевидною  необхідність державної підтримки  аграрного сектора економіки. Зусиль і вкладень аграрних товаровиробників тут явно недостатньо, а привабливість  інвестицій у сільському господарстві є відносно невисокою внаслідок  низької прибутковості капіталовкладень і значних строків їх окупності.

Особливості сучасного стану АПК України:

• накопичення та загострення суперечностей економічного і політичного характеру;
• масова збитковість сільськогосподарських підприємств;
• повільні темпи реформування аграрного сектора економіки;
• збереження тенденції до звуженого відтворення.

Загальносвітові тенденції розвитку відносин “держава – аграрний сектор економіки”:

• дотаційність сільського господарства;
• посилення регулюючої ролі держави в аграрному виробництві;
• державне сприяння розширенню місткості аграрного ринку;
• державна підтримка сільськогосподарських підприємств різних форм власності;
• протекціонізм вітчизняного сільськогосподарського товаровиробника.

Подолання кризового  стану економіки АПК, стабілізація аграрного виробництва з подальшим забезпеченням сталих оптимізованих темпів його зростання є одним із пріоритетних завдань державної економічної політики України.

Економічна політика держави стосовно розвитку АПК складається  із декількох елементів:

1. політика конкуренції на аграрних ринках;
2. кон’юнктурна політика на аграрних ринках (грошово-кредитна політика і фіскальна політика);
3. структурна (галузева) політика.

Зміст аграрної політики держави в умовах трансформаційної економіки:

• проведення земельної реформи;
• приватизація об’єктів АПК;
• розвиток нових форм господарювання;
• реалізація абсолютних та порівняльних переваг країни;
• забезпечення умов для становлення сучасних фінансово-економічних, правових та організаційно-інституційних відносин в агропромисловій сфері;
• формування ринкового механізму управління АПК;
• соціальний розвиток села;
• інформаційне забезпечення пропаганди реформ.