Современные теории Международных отношений

Таким чином, сучасний світ - це складне й суперечливе, як ніколи раніше, людське суспільство. У світі панує політика, яка зачіпає інтереси всіх і вся: соціальна, екологічна, військова, культурна, демографічна і т.д. Для вирішення окремих проблем, актуальних питань у своїх інтересах, відстоювання цих інтересів держави, політичні партії, окремі людські колективи все частіше об'єднуються в різні міжнародні організації - урядові та неурядові. Така нині одна з тенденцій міжнародного розвитку. Виходячи їх цього можна проаналізувати інші головні тенденції міжнародних відносин.

 

 

 

Розділ 2 Сучасні теорії міжнародних відносин

 

 

2.1 Перехід до багатополярного світового порядку

 

 

Сучасний етап міжнародних відносин характеризується стрімкістю змін, нові форми розподілу влади. Пішло в минуле протистояння двох наддержав - СРСР і США. Зруйнувалася стара система міжнародних відносин, яка отримала назву біполярної - двополюсний. У строкатій картині ломки старих і будівництва нових міжнародних відносин все ж таки можна виділити кілька просматривающихся тенденцій розвитку.

За модулю полярності можна виділити три класи систем міжнародних відносин. Однополярна, двухполярной і багатополярним.

У однополярної системі домінує один центр сили, один полюс. Не часто це буває. Згадаймо Стародавній Рим. Далі - велика пауза. І початок XXI століття - Сполучені Штати Америки.

 

 

 

Однополюсний світ цілком зручний. Напад на цей самий «полюс» виключено майже за визначенням. Порядок, дисципліна, рівновага на політичній поверхні часто приховують розбрід і невдоволення під цією поверхнею. Двополюсний світ ще тривожніше. Адже мова йде не просто про дві держави, а про два протиборчих ідеологіях, двох антагоністичних соціальних системах. Мирне співіснування СРСР і США теоретично не виключало винищувальну війну між ними. Двополюсний світ характеризується жорсткою блокової дисципліною, дисципліною інтересів та ідеологій. Головна небезпека суперництва двох центрів сили - постійна гонка озброєнь. Що стосується багатополярного світу, то світове співтовариство, що спирається на взаємодію, рівновагу кількох центрів сили, незрівнянно складніше, потенційно небезпечніше, ніж світ, що тримає рівновагу на один або два центри. Не випадково обидві світові війни виникли як наслідок порушення, зриву саме багатовимірного балансу, який був покликаний утримувати великі держави тих років від різких рухів [2, с. 75-176]. Але існує й інша точка зору на багатополюсний світ - він є і вихідної гранню, і основною нормою стану міжнародних відносин, так як він відповідає формаційним і загальноцивілізаційних процесів сучасності, інтересам всієї світової спільноти [10, С. 31].

Нині існує кілька варіантів бачення поділу влади в майбутньому в світовому масштабі. Так Бьюзан будує сценарії майбутнього, виходячи з кількості наддержав, оскільки саме цей чинник, в його уявленні, задає вектор розвитку системи. Сценаріїв три: 1 + х, 2 + х і 0 + х, де 1,2 і 0 - кількість наддержав, а х - кількість «великих держав». Перший сценарій передбачає збереження сьогоднішнього статус-кво, коли США залишаються єдиною наддержавою, оточеної чотирма «великими» - Японією, Китаєм, Росією і Європейським союзом. Стабільність існуючої системи обумовлюється тим обставиною, що жодна з «великих держав» не прагне до статусу наддержави. Тільки Європейський союз потенційно здатний запропонувати проект «європейську мрію». Безумовно, при дотриманні ряду «якщо». Єдина зовнішня політика ЄС є скільки необхідним, настільки і очевидним умовою. Крім того, єдина Європа повинна бути готова прийняти на себе глобальні зобов'язання і глобальну відповідальність. Але навіть якщо це станеться, світ з двома наддержавами буде стабільним, враховуючи, що розрив в ідентичність між двома сторонами Атлантики мінімальний. У найближчі 20 років поява другого полюса тяжіння автор вважає малоймовірним. Але за жодних обставин США можуть втратити свій статус? Бьюзан висуває 2 пропозиції: внаслідок імперського перенапруги або в результаті нездатності США легітимізувати своє глобальне лідерство [7, с. 102-105]. Інший теоретик Кіссінджер стверджував: «Система міжнародних відносин XXI століття буде включати в себе, принаймні, шість найважливіших учасників - США, Європу, Китай, Японію, Росію і, ймовірно, Індію» Структура міжнародних відносин майбутнього буде «шестіполюсной», причому один з «полюсів» - Європа буде являти собою сукупність декількох держав [11, С. 84].

 

 

Найбільш вірогідною і відповідає сучасним реаліям є точка зору, згідно з якою основною тенденцією міжнародних відносин є перехід від однополярності до багатополярності. Після падіння режиму Саддама Хусейна багато більш наполегливо заговорили про настання в міжнародних відносинах ери однополюсності, панування США. Звичайно, не можна не визнати, що міць в Америки, дійсно, є. Протягом 90-х років американська економіка розвивалася безпрецедентно високими темпами. У військовій сфері США теж лідирують, випереджаючи інших за більшістю параметрів бойової потужності. Але успішно десятилітті скінчилося, і американська економіка знову відмовила. А у деяких інших країн, навпаки, має місце зліт (як в Китаї) або намітилося прискорення (як в Росії). І можливо не за горами чергові переміщення в лідируючій групі держав. У світі з'явилося чимало цілком самостійних, сильних і рішуче налаштованих на жорстку конкуренцію «гравців». Причому, їх кількість зростає: це і Індія, і Південна Корея, і Туреччина, і Бразилія, і Індонезія. Ще один аргумент, який наводиться в доказ однополюсності сучасного світу, - це нібито безпрецедентні гегемоністські устремління Вашингтона. Одним за одним почали виходити праці, що обгрунтовують право США на гегемонію. У них стверджується, що Вашингтон як ініціатор і лідер об'єктивного і прогресивного процесу глобалізації є його гарантом. На Америку лягає тягар законодавця, судді і шерифа. Але ми можемо спостерігати, що Вашингтон не має шансів на набуття такого титулу. Адже немає пасивного загального прийняття американського диктату. Навпаки, в наявності наростаюче незгоду з гегемонистской політикою з боку великих і впливових держав - Росії, Китаю, Індії, багатьох мусульманських та інших країн, що розвиваються. З'явилися симптоми прагнення незадоволених до розвитку партнерства для стримування США. Їх можна запримітить навіть у Китаї, ось вже 20 років неухильно провідному політику невступу до альянсів і гнучкого балансування між великими державами [1, с. 11-13]. Істотними перешкодами гегемонії США також є тероризм, антиамериканізм і грандіозні витрати на створення світової імперії. Коштів на експорт демократії і військову гегемонію в глобальному масштабі ставати менше. [14, С. 44]. Також розвитку багатополюсність служить усвідомлення США, що багато з проблем нашого взаємозалежного світу можна врегулювати тільки за умови тісної і рівноправного партнерства з іншими членами світової спільноти.

Таким чином, відбувається просування до багатополярності, що означає зниження питомої ваги США у світовій економіці і світовій політиці, поступове розчинення однополюсного світу в інший структурі міжнародних відносин. Залежність світу від США зменшується. Хоча ми продовжуємо, залежить від США, але також Америка залежить від нас же, внаслідок глобалізації. Можна стверджувати, що протягом століття трансформація глобальної структури міжнародних відносин зробила повний цикл. Від багатополярності, яка склалася до кінця XIX століття, вона пройшла через двухполярной, яка обіцяла закінчитися однополярності і на початку XXI століття повернулася до багатополярності.

 

 

2.2 Глобалізація міжнародних відносин

 

 

Більшість вчених, аналітиків та експертів, що беруть участь у розробці зовнішньої політики держав, плануванні регіональних і глобальних програм і стратегій різної спрямованості, сходяться на думці, що найбільш значущою тенденцією, яка буде визначати розвиток світового співтовариства в доступному для огляду майбутньому, буде глобалізація. Що ж має на увазі під собою термін «глобалізація»? Існує велика кількість трактування сутності глобалізації, але можна виділити найбільш поширені:

 

 

1.     Глобалізація - це більш тісне та широка взаємодія держав та міжнародних організацій в оцінці стану і пошуках рішень загострюються, які зачіпають інтереси не тільки окремих держав, а й усього людства, становлять сутність всеосяжної безпеки і самим безпосереднім чином впливають на життєздатність біосфери [11, С . 76].

 

 

2.     Глобалізація - це процес поступового утворення універсальної світової середовища ринкової діяльності завдяки зниженню та скасування країнами тарифних і нетарифних регуляторів зовнішньої торгівлі, лібералізації руху факторів виробництва та розвитку господарських транснаціональних структур [11, С. 59].

 

 

3.     Глобалізація - сукупність сучасних явищ, процесів і структур, яку можна виразити в взаємозалежності, взаємопроникнення і взаємозумовленості самих різних компонентів сучасного світу та світового співтовариства [4, с.501].

 

 

4.     Глобалізація - процес організації в єдине системне ціле безлічі просторів, що виникають у різний час, що складали сферу міжнародних відносин і займають «нішу» від наддержавного до глобального рівнів сучасного світу [6, С. 10-11].

 

 

На основі даних визначень сутності глобалізації ми можемо зробити висновок, що це досить складне, багатогранне і динамічне явище, що зачіпає політичну, економічну, соціальну, екологічну, культурну сторони життєдіяльності не лише окремих держав, а й конкретної людини.

На зустрічі керівників країн «вісімки», що відбулася в червні 1999 року в Кельні, давалося таке визначення: «Глобалізація - складний процес, що представляє собою прискорюються і що збільшуються в масштабах потоки ідей, капіталу, техніки і товарів по всьому світу, вже викликав кардинальні зміни в наших суспільствах. Він зблизив нас як ніколи раніше. Більша відкритість і динамізм сприяли повсюдному підвищенню життєвого рівня і значному зниженню бідності. Інтеграція дозволила створити робочі місця за рахунок стимулювання ефективності виробництва, розширення можливостей і економічного зростання. Інформаційна революція і більш широка взаємодія культур і цінностей посилили тенденцію до побудови демократичних суспільств боротьбу за права людини та основні свободи, водночас сприяючи розвитку творчості та нововведень. Однак у той же самий час для деяких робітників, сімей та громад глобалізація супроводжується підвищенням ризику, пов'язаного із зміною місць і фінансової невизначеністю »[10, С. 76].

 

 

Таким чином, глобалізація полягає в інтернаціоналізації економіки, розвитку єдиної системи світової зв'язку, зміну та ослабленні функцій національного держав, активізації діяльності транснаціональних недержавних утворень. На цій основі формується все більш взаємозалежний і цілісний світ; взаємодії в ньому прийняли системний характер, коли більш-менш серйозні зрушення в одній частині світу неминуче дають відгук в інших його частинах, незалежно від волі, намірів учасників таких процесів. У міжнародній області ця тенденція стрімко реалізується у формі вибухонебезпечного зростання міжнародного співробітництва, впливу міжнародних інститутів - політичних, економічних, гуманітарних, - а також створення за своєю суттю наднаціональних органів. Визнання факту взаємозалежності учасників міжнародних відносин було багато в чому обумовлено загостренням глобальних проблем.

На початку XXI століття система глобальних проблем включає наступні найважливіші проблеми: збереження миру, зміцнення всеосяжної безпеки, обмеження озброєнь і роззброєння; охорона навколишнього середовища і перехід до сталого розвитку, розробка та реалізація раціональної демографічної політики; раціональне використання мінерально-сировинних ресурсів; створення збалансованої інфраструктури енергетики; дослідження і використання Світового океану і космічного простору в інтересах світового співтовариства, боротьба з голодом і хворобами, запобігання поширення наркотиків; подолання відсталості; боротьба з міжнародним тероризмом [8, С. 77].

Наступний важливий фактор, вплив якого буде носити майже універсальний характер, пов'язаний зі зміною самої сутності безпеки після холодної війни. На сьогоднішній день існує три моделі безпеки - колективна, загальна і кооперативна. Головною умовою колективної безпеки є наявність групи держав, об'єднаних спільною метою та розробили сукупність військово-політичних заходів, спрямованих проти потенційного супротивника або агресора.

 

 

 

Концепція загальної безпеки покликана підкреслити багатовимірний характер міжнародної безпеки, а також необхідність врахування законних інтересів не тільки вузької групи провідних держав, але і всіх членів світового співтовариства. Модель кооперативної безпеки, що стала популярною з середини 1990-х років, поєднує в собі, на думку її прихильників, кращі сторони двох попередніх. З одного боку, вона визнає багатовимірний характер міжнародної безпеки, а з іншого - встановлює певну ієрархію пріоритетів та націлює міжнародних акторів на вирішення першочергових завдань [8, с 133-134].

 

 

Ще один новий чинник, значення якого для зовнішньої політики держав та нормального функціонування всієї системи міжнародних відносин буде неухильно зростати, має у своїй основі концепцію сталого розвитку, прийняту Конференцією ООН. Якщо в попередні історичні епохи людство було стурбоване, перш за все, тим, як знайти могутність в протиборстві з природою, то тепер, володіючи можливостями перетворювати біосферу і впливати на розвиток багатьох форм життя на планеті, саме час зайнятися пошуками згоди з самим собою, змінити політичні і соціальні стереотипи, реалізація яких підриває природні основи цивілізації, ставить під загрозу виживання людства [11, С.80].

Проявом глобалізації є також «усереднення» способів життя: люди в різних країнах користуються одними й тими ж технічними пристроями, дивляться одні й ті ж фільми, слухають одну й ту ж музику. Цей процес, що формує єдину історію єдиного людства, розпочався задовго до XX століття і навряд чи завершиться в нинішньому столітті [2, С. 174].

У XXI столітті людям доведеться впритул зіткнутися з дилемою глобалізації, з важкою необхідністю відокремлювати зерна від полови - її позитивні аспекти від негативних. Проблема в тому, що за сприятливими короткостроковими ефектами глобалізації люди в силу своїх психологічних особливостей не помічають згубних довгострокових наслідків, і це активно використовується деякими акторами міжнародних відносин у власних інтересах. Щепимося людству через посередництво мас-медіа культура споживацтва і гедонізму є необхідною умовою існування неоліберальної моделі з усіма її короткостроковими «плюсами», найбільш помітними лише в полюсах розвиненого капіталізму. Проте найбільшим її довгостроковим мінусом, крім шкоди, що завдається навколишньому середовищу і наростаючої маргіналізації цілих регіонів світу, що розвивається, є щоденна, буквально щохвилинна криміналізація суспільного життя на основі лозунга «прибуток зараз і за всяку ціну», розвиток, зміцнення та прискорена інтернаціоналізація транснаціональних кримінальних структур [9 , с. 5-6].

Таким чином, глобалізація - не благодійність, а природно-історичний процес. Вона, розуміється як інтернаціоналізація життя на нашій планеті, рухається вперед, долаючи одні протиріччя і породжуючи нові, ламаючи опір одних соціальних груп і виводячи їм на зміну інші.

 

 

2.3 Демократизація міжнародних відносин

 

 

На демократизацію як тенденцію розвитку сучасного світу вказують багато авторів. При цьому саме поняття в політичній науці використовується в основному в двох значеннях. Під демократизацією світу, по-перше, розуміється зростання кількості демократичних держав, по-друге, посилення і розвиток демократичних інститутів і процедур у різних країнах.

Поява демократичних держав в світі йшло не лінійно. Хантінгтон виділив періоди у світовій історії, пов'язані з розвитком демократичних процесів і своєрідні демократичні відкати. Деякі автори, наприклад Дікс, відштовхуючись від конкретних подій, вказують дещо інші дати розвитку хвиль демократизації, ніж Хантінгтон. Тим не менш, в цілому, якщо не враховувати відмінності в підходах окремих дослідників, можна виділити в історії наступні хвилі, або етапи, демократизації. Перша «хвиля» демократизації - найтриваліша. Вона фактично триває сторіччя і датується Хатінгтоном 1820-1920 роками. Під час цієї «хвилі» було утворено понад 20 демократичних держав. Для цих країн була характерна парламентська і партійна системи, широке виборче право. За першою «хвилею» пішов «відкат» від магістрального шляху демократичного розвитку, який тривав з другої половини 1920-х років по першу половину 1940-х. Він пов'язаний з приходом до влади фашизму в ряді країн світу. Друга «хвиля» (сер. 1940 - поч. 1960-х) обумовлена ​​поразкою фашизму у Другій світовій війні і крахом колоніальної системи. Після неї наступає, згідно Хантінгтоном, нова регресивна «хвиля», під час якої формується ряд військових і авторитарних режимів. В цілому другий «відкат» тривав з початку 1960-х по початок 1970-х років. Нарешті, нова третя «хвиля» починається з першої половини 1970-х років [8, С. 134]. Якщо в 1974 році нараховувалося 39 демократичних країн, то вже до початку 1996 року їх число склало 117.