Розширення Європейського Союзу

По-перше, виникненню та розвитку цієї ідеї на той час сприяла Холодна  війна, та дуже близька присутність  „іншого” - радянського блоку. Європа об'єднувалася через страх перед  своїм комуністичним сусідом, що дозволяє, наприклад, Гілберту Траушу заявити, що „Європейська Спільнота - дитя Сталіна”.

По-друге, цьому сприяли жахливі  наслідки Другої світової війни: 45 мільйонів  загиблих у самій лише Європі, повністю зруйновані економіки країн континенту, невизначеність у майбутньому. Вважається, що Друга світова війна, як і перша, виникла через суперечності між  національними державами, які через  непоступливість своїми національними  інтересами, не змогли вирішити конфлікт мирним способом. Тож необхідно було створити якусь загальноєвропейську  організацію, яка би допомогла уникнути повторення трагедії.

Інтеграційні процеси підштовхувались  високим рівнем розвитку продуктивних сил, поглибленням спеціалізації виробництва  в умовах відносно незначних масштабів  внутрішніх ринків країн Західної Європи. Необхідно відзначити, що вагомим  чинником інтеграційних процесів у  Європі стала і необхідність протидії цілковитому домінуванню США  у світовому господарстві. У 1948 р. США виробляли понад 60 % сукупної продукції промислово розвинутих країн, на частку США припадало близько половини усіх довгострокових зарубіжних капіталовкладень і майже 80 % усіх золотих запасів капіталістичного світу. Крім того, створена після війни система міжнародних валютних та інших економічних відносин, а також мережа міжнародних економічних організацій - МВФ, МБРР, ГАТТ - були побудовані таким чином, щоб зміцнити економічне становище і вплив США, які домінували і у політичних союзах: від НАТО до АНЗЮС. Жодна країна Західної Європи поодинці не могла бути для США рівноправним партнером, для цього потрібен був міцний і довгостроковий економічний союз, єдиний господарський простір, який міг би зіставитися з національним господарством США.

Загалом, ідеї про політичне об’єднання Європи виникали ще й перед другою світовою війною: у 1929 році міністр  зовнішніх справ Франції Аристид  Бріан запропонував створити Сполучені  Штати Європи. Цю ж ідею повторив у своїй відомій промові, виголошеній  в університеті у Цюриху в 1946 році, Вінстон Черчілль.⁴ Після 1945 року було зроблено багато спроб об’єднати Європу: було створено Раду Європи, Західний Європейський Союз і ОЕЄС. Але, хоча деякі з цих організацій і об'єднали Європу формально, реальної співпраці не відбувалося. Ідея створення ,,європейської федерації держав” не спрацювала, як і перед другою світовою війною, насамперед через неготовність та небажання національних еліт відмовлятися від традиційних сфер діяльності держави на користь наднаціональної загальноєвропейської інституції.

Тоді виникла ідея, що об’єднання Європи можна розпочати з якогось  окремого сектора в економіці, з  якого співпраця перекинеться на інші галузі, потім стане співпрацею в цілій економічній площині, а в кінцевому результаті можливо  призведе до співпраці політичної. Автором цієї ідеї був Жан Моне, однак, волею історії склалося так, що нам вона відома під назвою „плану Шумана”, від імені міністра зовнішніх  справ Франції Роберта Шумана, який 9 травня 1950 року і запропонував створити Європейське Об'єднання  Вугілля і Сталі.

Таким чином, серед найважливіших  причин європейської інтеграції можна  виділити наступні:

- потреба взаємного порозуміння  між країнами;

- потреба миру та безпеки;

- сподівання на економічний розвиток та добробут, утримання економічного та політичного статусу на міжнародній арені тощо.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. . Основні етапи розширення ЄС

Розширення Європейського Союзу  передусім розуміють як збільшення кількості членів цієї Спільноти.

Процес розширення ЄС розглядає  як історичну можливість допомогти  у перетворенні державам-учасникам, розширення миру, стабільності процвітання, демократії, прав людини і верховенства закону у всій Європі.

Приєднання до Європейського Союзу  нових членів відбувалось в декілька етапів.

І. 1973 рік  - перше розширення ЄС (приєднання Данії, Великої Британії та Ірландії)

Рішення щодо першого розширення було прийнято під час самміту в Гаазі 1 - 2 грудня 1969 р. Переговори щодо розширення Спільноти проходили в два етапи: перша половина 1970 р. - між шісткою країн  ЄС: з 30 червня 1970р. - із державами-кандидатами⁵.

Процес вступу Великої Британії. Ірландії і Данії тривав понад  одинадцять років.

Приєднання, окрім привілеїв, зобов'язало  нових членів до певних дій. Новим  державам ЄС був призначений п'ятирічний  перехідний період для пристосування  національного законодавства до норм Спільнот, які виникають з  членства. Хоча вони й „виторгували" для себе певну свободу в питаннях, пов'язаних з рухом капіталу, що було додано до Договорів про вступ  у вигляді Додатків.

Долучення Великобританії, Данії та Ірландії збільшило кількість членів ЄС до дев'яти і відкрило дорогу до приєднання іншим країнам, які мали бажання стати членами Спільноти.⁶

II. 1981 рік - друге розширення ЄС (приєднання Греції)

Шлях Греції в єдину Європу не був простим і швидким. Початкова  позиція цієї держави в переговорах  з ЄЕС спиралась на тезу, що в  основу переговорів про вступ  мають бути покладені принципи Угоди  про асоційоване членство. Перехідний період, протягом якого Греція пройшла  шлях до приєднання і підготувала  свою політичну й соціальну систему, був доволі значний.

^{За підсумками чергового референдуму, що відбувся 12 червня 1975 року} країна формально подала заявку на вступ до Європейської Спільноти.

Переговорний процес, що тривав 4 роки, завершився підписанням в Афінах 28 березня 1979 р. договору про вступ Греції до ЄЕС. Передбачалось, що Греція стане повноправним членом Спільноти з 1 січня 1981 р. Саме ця Угода увійшла в історію ЄС як перший договір, укладений на той період Європейською Економічною Спільнотою з державою, що не входила до його членів, якими на той період були лише шість держав-засновників.⁷

Вступ Греції до Спільноти мав принципове значення, оскільки сприяв удосконаленню  самого механізму розширення. Переговори щодо вступу Греції до ЄЕС продемонстрували ефективність класичного методу розширення,    який    базувався    на    вимогах    насамперед    виконання ^{державами-кандидатами комунітарннх правил та принципів під час} перехідного періоду.

ІІІ.    1986   рік   -   трете    «середземноморське»   розширення   ЄС (приєднання Іспанії та  Португалії)

Вступ Іспанії та Португалії до ЄС тривав понад вісім років. Іспанія розглядала членство в ЄС як неодмінну умову ефективних макроекономічних зрушень в національній економіці та внутрішньополітичній стабілізації.

Зіткнувшись в першій половині 70-х  років з економічними бар'єрами  на шляху до ринків країн Європейської Економічної Спільноти (ЄЕС) у вигляді   єдиних  зовнішніх  тарифів   та   спільної  сільськогосподарської політики (ССП) новий уряд Іспанії бачив єдиний вихід із економічної ізоляції в повноправному членстві в Європейській Спільноті. До 1985 року ЄЕС перетворилося на основного торгівельного партнера Іспанії.

Приєднання Іспанії до ЄС відбувалось  в складних умовах. Вся увага і  сили ЄС були направлені на вирішення  завдань, поставлених Єдиним європейським актом (створення єдиного внутрішнього ринку). В таких умовах перед Іспанією постала проблема адаптації національної промисловості і сільського господарства до індустріального і аграрного  комплексу ЄС за вимогами ринкових відносин.

В травні та листопаді 1978 р. рекомендації Європейської Комісії (ЄК) щодо вступу Іспанії та Португалії були представлені Раді Міністрів.

Що стосується механізму прийняття  рішення, його структури та самого процесу, то пропозиції Європейської Комісії  були направлені на збереження принципів, що були закладені під час злиття інститутів Спільнот (ЄЕС. ЄОВС та Євроатому) в 1967 році підтверджені під час першого  розширення і які передбачали  рівноправне представництво держав-членів в усіх комунітарних інститутах та структурах.

Фактично, рекомендації Європейської Комісії представляли свого роду компроміс між максималістською позицією, що передбачала можливість розширення лише при наданні значних повноважень інститутам Спільноти та мінімалістською, яка розглядала розширення як шлях до перетворення ЄЕС в організацію міжурядової співпраці. Суть позиції Європейської Комісії полягала в збереженні класичного підходу до європейської інтеграції який оцінював цілісність комунітарних досягнень більше ніж загальну суму його складових, не дивлячись на складність процесу їх імплементації.

Не дивлячись на важливу роль ЄК в формуванні позиції Спільноти  щодо проблеми розширення, вирішальну роль у процесі грала все ж  політика членів ЄЕС.

Проте, переговори між ЄЕС та країнами-кандидатам в другій половині   80-х років гальмувались. Прорив у переговорах наступив коли Європейська Рада в жовтні 1983 р. прийняла рішення про доступ середземноморських товарів до Спільного ринку. Дата 1 січня 1986 року була визначена на самміті як остаточна для вступу Іспанії.

IV. 1995 рік - четверте розширення ЄС (приєднання Австрії, Фінляндії та Швеції)

Питання чергового розширення Європейської Спільноти за рахунок країн Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ) постало вже у другій половині 80-х років. Австрія, Фінляндія та Швеція були однорідною групою  невеликих за розміром країн з високим рівнем економічного розвитку та  ^{сталими демократичними традиціями, тому їм було легко адаптуватися} адаптуватись до основних комунітарних вимог.⁸

Наприкінці 80-х років перспектива  нового розширення ставала все більш  реальною. Країни ЄАВТ висловлювались за повноправне членство в ЄЕС, а участь у спільному ринку ЄЕС, керівництво Австрії розглядало як єдину реальну можливість вийти з економічної кризи та мати гарантований доступ до традиційних ринків.

18 червня 1990 р. Рада Міністрів  Спільноти, за активної участі  Комітету постійних представників,  прийняла документ, який фактично  становив директиву щодо переговорів  про ЄЕЗ та став основою  для переговорів ЄЕС з країнами  ЄАВТ. Основною метою переговорів  проголошувалося утворення до 1 січня  1993 р. економічної зони у складі 19 країн.

Поступово в процесі переговорів  протягом 1990 р. та на початку 1991 р. для  більшості країн ЄАВТ стало зрозуміло, що Європейська економічна зона не дає їм тих легких переваг, на які  вони сподівались. Спільнота вимагала від країн ЄАВТ виконання тяжких умов комунітарних правил. За складністю, переговори були більше схожі на переговори про повне членство в ЄС. Саме цього країни ЄАВТ прагнули уникнути.

У грудні 1990 р. шведський парламент  схвалив рішення уряду про  вступ до Спільноти, і вже в  липні 1991 р. Швеція звернулась з формальною заявкою на вступ до ЄС. Змінилась  і ситуація у Норвегії яка єдина  з чотирьох країн-кандидатів не ратифікувала на референдумі 1972 р. угоду про вступ до ЄЕС. Прихід до влади лейбористів в листопаді 1992 р. сприяли еволюції політики Норвегії щодо членства в ЄС. У січні 1992 р. парламент Фінляндії схвалив рішення уряду про вступ до Спільноти. Офіційна заява в ЄС була подана Фінляндією в лютому 1992 р.

17 липня 1989 року міністр закордонних  справ Австрії передав заяву  Австрії на вступ до ЄС у  Брюссель. Завдяки тиску з боку  соціал-демократів у заяві вказувалося  на збереження нейтрального статусу,  як умови вступу.

Принципове рішення щодо нового розширення ЄС було прийнято на самміті  у Лісабоні у червні 1992 р. з урахуванням інтересу, що постійно зростав та вимог проведення активнішої політики стосовно країн Центральної та Східної Європи. В серпні 1992р. Комісія підготувала рекомендації стосовно вступу в ЄС Швеції. В листопаді 1992 р. аналогічні рекомендації було підготовлено стосовно Фінляндії, в березні 1993 р. – Норвегії. У рекомендації визначались основні групи питань, що потребували обговорення.

24 червня 1994 року Австрія, Фінляндія та Швеція підписали договір про вступ до ЄС. Таким чином, з 1 січня 1995 року, число членів ЄС збільшується до 15.

Фактично лише четверте розширення було здійснено із застосуванням  чинних нині правових норм щодо членства в ЄС, які містить Маастрихтський договір про Європейський Союз, що набрав чинності в листопаді 1993 р.

V. 2004 рік  – п’яте розширення ЄС  (приєднання Угорщини, Кіпру, Латвії, Литви, Мальти, Польщі, Словаччини, Словенії, Чехії, Естонії)

П'яте розширення Європейського  Союзу 1 травня 2004 р. було найбільш амбітним за всю історію ЄС як за кількістю  країн, що приєдналися, так і за складністю, оскільки новими членами стали країни з різною та відмінною соціальною та економічною історією.

Як і країни Середземномор'я  в 1980-х p. колишні комуністичні країни Центральної та Східної Європи вийшли з диктатури і заявили про  бажання зміцнити свої нові демократії. Вони захотіли оголосити себе частиною "Європи" і переконатися, що вони не входять назад у сфери впливу Росії. ЄС мав життєво важливе  значення для забезпечення успішного  економічного розвитку цих країн. Однак, прагнення ЄС приймати заявки цих  країн втілювалось менш швидкими темпами.