Перспективи підвищення конкурентоспроможності китайської економіки в посткризовий період

Китайська модель розвитку продемонструвала свою високу ефективність і результативність, зберігши високі темпи зростання  навіть під час світової кризи. Китай  називає свій нинішній економічний  лад "будівництвом соціалізму з китайською специфікою", проте близько 70% ВВП  країни забезпечується приватними підприємствами. Разом із тим держава контролює  практично всі основні галузі промисловості та банки. При цьому  ступінь такого контролю широко варіюється: від повного володіння енергетичними  та телекомунікаційними підприємствами; секторальної участі в авіаційній і  суднобудівній галузях, а також  у сфері страхування, транспорту та ЗМІ; до часткового контролю в машинобудуванні, металургії, будівництві й розвитку інформаційних технологій[12, c. 29].

Для проведення структурних змін Китай  здійснює трансформацію економічної  системи, заохочує імпорт технологій, що розвивають такі провідні сектори  економіки як виробництво програмного  забезпечення, нових матеріалів, телекомунікаційну  індустрію та біотехнології; розвиває систему освіти, стимулює навчання студентів за кордоном (тільки в  США навчається 158 тис. китайських студентів). Для організації сучасних високотехнологічних  виробництв в КНР створена своя "Силіконова долина". Китай збільшує частку внутрішнього ринку і переходить на випуск продукції з більшою доданою вартістю. Бюджетні субсидії існують в КНР тільки в енергетиці та сільському господарстві (60 млрд дол.)[8, c. 153].

Істотно змінилася й державна система  управління економікою та перерозподілу  ресурсів. Більше не існує галузевих  балансів й обов'язкових планів. Навіть великі інвестиційні галузеві проекти зараз не підлягають узгодженню ані на центральному, ані на місцевому  рівні. П'ятирічний план розвитку викладає лише загальні параметри макроекономіки. Посилилися критерії оцінки діяльності держпідприємств: збиткове виробництво  відразу підлягає закриттю та продажу. Тільки в 1996-2001 рр. у КНР були закриті  десятки тисяч держпідприємств, при цьому були звільнено 30 млн  робітників.

Важливу роль у розвитку Китаю відіграють вільні економічні зони. Сьогодні в  КНР діють 4 спеціальні економічні зони, 14 зон вільної торгівлі, 53 зони високих  і нових технологій, більше 70 науково-технічних  зон для фахівців, які отримали освіту за кордоном, 38 зон переробки  продукції, орієнтованої на експорт[12, c.86].

Для недопущення перегріву економіки  керівництво КНР у 5-річній програмі розвитку передбачило зниження зростання  ВВП країни з 9,2% у 2011 р. до 7,5% у 2015 р., більш жорстку кредитно-грошову  політику, зменшення частки експорту в китайській економіці, зробивши при  цьому головний наголос на розвиток внутрішнього споживання.

Бурхливе економічне зростання  Китаю ставить його у все більшу критичну залежність від імпорту  енергоносіїв, металів і стратегічної сировини. Водночас КНР, зі свого боку, все більше впливає на світові  ринки енергоресурсів та енергетичну  політику інших країн. При цьому  забезпечення країни енергоносіями  й металами стає питанням національної безпеки для збереження темпів економічного розвитку та добробуту гігантського населення країни. Вже сьогодні Китаю  споживає 46% вугілля, 25% заліза, цинку, сталі, свинцю, міді та алюмінію, 15% урану, 10% світового  видобутку нафти. Він є найбільшим споживачем електроенергії. У 2020 році на КНР буде припадати 22% глобального споживання[15, c.56].

При вирішенні проблеми енергетичної безпеки керівництво Китаю робить наголос на диверсифікацію джерел постачання. Сьогодні КНР забезпечує себе енергоносіями (рисунок 2.3) за рахунок поставок з 35 країн Близького Сходу, Африки, Середньої  Азії, Південної Америки, а також  Росії. Водночас Китай сам є великим  видобувачем нафти (170 млн тонн на рік, 38% внутрішніх потреб, 5-е місце  в світі). За прогнозними оцінками обсяг споживання нафти в КНР  у 2020 р. складе 450 млн тонн, а в 2025 р. - 710 млн тонн.

Джерело: Bloomberg. National Bureau of Statistics[35]

Рисунок 2.3. Виробництво/Споживання енергоносіїв vs. ВВП - %

У сільському господарстві КНР зайнято 49% населення. Виробництво зернових в Китаї в 2011 році перевищило 571 млн  тонн. Підвищення врожайності китайські  виробники домагаються в основному  за рахунок використання генно-модифікованих (ГМ) сортів і великої кількості  хімікатів. Площа, займана ГМ-культурами в Китаї, дорівнює території Франції. Використання хімічних добрив в КНР в 2,5 рази вище, ніж у середньому в світі. Більшість орних земель у Китаї, крім хімікатів, забруднено в результаті зливу промислових і міських відходів. З-за браку родючих земель всередині країни, КНР активно скуповує їх або бере в оренду за кордоном: в Африці, Середній Азії, Південній Америці, а також в Росії[16, c. 32].

Пекін широко залучає іноземні інвестиції для економічного розвитку, їх обсяг  за останні 10 років перевищив 700 млрд дол. Кількість підприємств за участю іноземного капіталу досягло 450 тис., їх статутний капітал становить 1,7 трлн дол., а частка в китайському експорті - 55%. Іноземні фірми відкрили в Китаї  понад 1400 науково-дослідних центрів. Особливу увагу при цьому КНР  приділяє отриманню в рамках співпраці  передових іноземних технологій.

Якщо до останнього часу головний спосіб впливу бурхливо зростаючої китайської промисловості на глобальну економіку  полягав у заповненні світового  ринку дешевою продукцією, покупці  сировини та енергоносіїв, то сьогодні Китай займається виробництвом високотехнологічної  продукції, придбанням іноземних активів, технологій і зарубіжних боргів різних рівнів. КНР також виступає активним кредитором по всьому світу, широко надаючи  позики на державному та приватному рівнях. З проханнями про фінансову допомогу до КНР звертаються також міжнародні організації та окремі країни[18, c. 125].

Наявність величезних золотовалютних резервів, більша частина з яких номінована в доларах США, ставить  перед Пекіном складну задачу щодо позбавлення від односторонньої залежності від американської валюти в умовах її нестабільності та триваючої  світової фінансової кризи. В умовах, що склалися, Китай зробив ставку на покупку сировини, яка ще не перебуває  в обігу. Такі операції не впливають  на курс долара і котировки сировини. Надаючи кредити на 10-25 років під  гарантії поставок сировини в довгостроковій перспективі, Пекін поступово позбувається від доларової залежності і пов'язаних з нею негативних наслідків. Обсяг  виданих Китаєм по всьому світу коштів у рамках програми "кредити в обмін на ресурси" перевищив 200 млрд дол. Негативним чином на конкурентоспроможність китайської економіки впливає наявність таких проблем:

• гостра нестача обігових коштів у середніх і малих підприємств, вимушених займати їх на чорному  ринку під високі відсотки;

• перегрів на ринку нерухомості, в результаті чого в Китаї з'являється  все більше "міст-примар", в  яких ніхто не живе, що може викликати  спад фінансової бульбашки на ринку  житла і створення кризових передумов  в економіці;

• захоплення земельних ділянок  у сільській місцевості, в результаті чого 75 млн селян позбулися землі  та роботи;

• низька продуктивність праці китайських працівників (один американський робітник у 8 разів продуктивніше за китайського);

• втрачання конкурентної переваги на світовому ринку у вигляді  низьких витрат на виробництво продукції  у зв'язку з вирівнюванням життя  населення країни[18, c. 72].

Одним з варіантів вирішення  економічних проблем КНР може бути збільшення внутрішнього попиту, що становить зараз 33% від ВНП, нарощування  виробництва товарів з високою  доданою вартістю. Китай зможе  забезпечити стійке економічне зростання  і в майбутньому, хоча й з меншими  темпами. Рушійними силами його зростання  будуть величезні людські ресурси, високі темпи інвестицій, підвищення продуктивності праці та економіка, що широко відкрита для міжнародної  торгівлі, інноваційних проектів і  технологій.

2. Аналіз чинників, що впливають на формування конкурентоспроможності китайської економіки в умовах глобалізації

Для того аби вповні розуміти політику Китаю щодо основних проблем міжнародного розвитку, передусім слід звернутися до його бачення глобального та регіонального (додаток А) порядку[19, c. 25].

Китай стоїть на позиції підтримання поліцентричної концепції світоустрою. В якості головної мети встановлення такої моделі порядку Китай вбачає оптимізацію свого місця в багатополюсному світі, надійне гарантування безпеки країни, мінімізацію зовнішнього втручання та здобуття лідерських позицій у Східній Азії. Усвідомлюючи, що подальше зростання китайської економіки (таблиця 1) вимагає мирної інтеграції у світову економічну систему, Китай у відносинах із провідними країнами Заходу і США продовжує слідувати моделі партнерства із “центрами сили”, а не протидіяти їм. Співробітництво з провідними країнами, або принаймні суперництво, яке б не виходило за межі торговельних спорів, є основним завданням сучасного зовнішньополітичного курсу КНР.

Таблиця 2.1

Динаміка економічних  показників КНР,% [33]

Здійснюючи свою зовнішньополітичну стратегію офіційно Пекін стикається з протидією визнаних світових гравців, в основі якої лежать їх побоювання щодо КНР як конкурента. Відбиттям таких побоювань стала поява різноманітних теорій антикитайської спрямованості. Зокрема “китайської загрози” та “Пекінського консенсусу”. Перша вбачає в посиленні китайської могутності й зміцненні міжнародних позицій Китаю загрозу ринковим демократіям з боку “недемократичного Китаю”, а також зростаючим “гігантським споживанням світових енергетичних і сировинних ресурсів та, як наслідок, руйнування глобального довкілля. Друга — за аналогією з неоліберальною концепцією “Вашингтонського консенсусу” зводиться до того, що офіційний Пекін пропонує світові власний варіант ринкового розвитку — без демократичних свобод (у західному трактуванні) і надалі КНР впроваджуватиме цей варіант в якості “рецепту для “третього світу”[17, c. 22].

Відповіддю Китаю на дані концепції в ідеологічному плані  й стала теорія “мирного піднесення Китаю” (згодом переформульована в теорію “гармонійного миру”), спрямована на доведення того, що розвиток КНР і її міжнародна активність не несуть загрози світовому розвиткові. При цьому визначальну роль мають два фактори: активне відкриття Китаю зовнішньому світові й послідовні його зусилля для захисту автономії на міжнародній арені.

В цілому “велика стратегія” Китаю робить акцент на мирному зростанні  держави, спрямованому проти політики сили, гегемонізму і залякування  китайською загрозою, на підтримку багатополярності, а також відповідальності КНР перед світовою спільнотою. Крім того, концепція “зростання” КНР передбачає економізацію зовнішньої політики, що позитивно відбивається на постійному зростанні торговельно-економічного співробітництва країни з державами світу.

Важливими індикаторами китайської присутності в світовій системі стали вступ до СОТ (2001 р.) зміцнення регіонального лідерства, підвищення ролі Китаю у глобальних економічних процесах (з 2008 р країна займає перше місце в світі за обсягами експорту — 1465 млрд. дол., проти 1377 млрд. дол. у США)[32].

Значно змінився підхід Китаю до багатосторонніх інститутів. Раніше в Пекіні скептично ставилися до можливості використання їх у своїх інтересах. Вважалось, що такі організації використовуються США і Японією для створення коаліцій проти Китаю. Перевага надавалась двосторонньому співробітництву. Однак згодом у Китаї зробили висновок, що ризик підкорятися колективній волі в рамках міжнародної організації є все таки меншим, ніж ризик залишитися поза прийняттям рішень узагалі. В результаті квота Китаю у Світовому банку (СБ) зросла з 2,77 % до 4,42 %. Тепер Китай посідає третє місце за величиною квоти у СБ - після США (16 %) і Японії (6,84 %). Раніше Китай займав у СБ позиції після низки європейських країн[29, c. 5].

Китай є членом авторитетних західних і регіональних міжнародних  об’єднань, включно з АТЕС, Регіональним форумом АСЕАН, АСЕМ і ШОС. Проекти  східноазійської інтеграції на кшталт АСЕАН+3 (Японія, Китай, Південна Корея) або АСЕАН + Китай розглядаються в Пекіні з точки зору реалізації відразу декількох національних інтересів – забезпечення подальшого економічного розвитку і «прив’язування” до себе південно-східних сусідів через дружні взаємовигідні відносини. Чим більшою буде економічна взаємозалежність між Китаєм і країнами Південно-Східної Азії, тим менша ймовірність, що у випадку конфлікту малі країни займуть сторону США[23, c. 71].

Наразі Китай здійснює значний вплив на Пакистан. В Афганістані  Китай розширює свою присутність через здатність запропонувати економічну допомогу та інвестиції у великомасштабні інфраструктурні проекти. Тим не менш вплив Китаю в Афганістані, як і раніше, значно менший, ніж у Сполучених Штатів. Китай розширює і свою роль у Центральноазійському регіоні. Однак тут йому доводиться конкурувати з традиційно сильними позиціями Росії. ШОС не є військовим союзом, але є вигідним економічним майданчиком для Китаю для укладення двосторонніх торговельних і енергетичних угод[13, c. 82].

Економічний прогрес КНР  на основі інтеграції у світове господарство, з одного боку, формує нові, більш амбіційні інтереси Пекіну, а з іншого – спричиняє відповідну реакцію з боку світових лідерів (США, ЄС, Японія).

3. Вплив світової фінансової кризи на стан конкурентоспроможності китайської економіки

Світова фінансова криза позначилася на економічному розвитку Китаю, але менше, ніж на інших країнах світу. Як відзначає статистичне відомство КНР, під впливом глобальної фінансової кризи 2009 рік став найважчим роком для китайської економіки, але незважаючи на труднощі, китайському уряду вдалося в короткі терміни стримати помітне зниження темпів зростання економіки завдяки проведенню активної фінансової та кредитної політики, а також за рахунок ряду заходів для забезпечення зростання економіки, перебудови економічної структури, поглиблення реформ і поліпшення добробуту населення[20, c. 41].

У 2009-му р. китайська економіка  зростала здебільшого за рахунок  високого внутрішнього попиту, забезпеченого  різноманітними державними інфраструктурними проектами (реалізуються в рамках плану зі стимулювання економіки на загальну суму 4 трлн юанів, або $588 млрд). По всій країні прокладаються кілометри залізниць (у цілому планується збільшити їх до 5 тис. км), сотнями будуються мости і шляхопроводи. Внутрішній споживчий попит стимулюється банківськими кредитами. Саме тому більшість китайських експортних компаній практично не постраждали від кризи, оскільки переорієнтувалися на місцевий ринок. Але програма антикризового стимулювання зростання економіки не в змозі вплинути на купівельну спроможність поза державою. Перед країною постає проблема зростання надлишкових потужностей і все складніше знайти вигідні пропозиції на іноземних ринках. Аби уникнути ситуації, коли китайська побутова техніка, текстиль й автомобілі не будуть потрібні ані китайським, ані іноземним споживачам, влада КНР тимчасово вводить обмежувальні заходи на виробництво деяких експортних товарів, у тому числі металургійної продукції.