Автор работы: Пользователь скрыл имя, 16 Марта 2014 в 17:30, творческая работа
Міжнародне право - горизонтальна система права, заснована на рівності і незалежності її суб'єктів. У цьому полягає головна специфіка міжнародного права, його істотна відмінність від права національно¬го. Суб'єкти міжнародного права виступають не тільки носіями прав і обов'язків, але і створюють, здійснюють і самостійно контролюють реалізацію міжнародно-правових норм. У міжнародному праві від¬сутній будь-який наддержавний орган міжнародної правотворчості та примусу.
Особливістю сучасного міжнародного права є наявність імпера¬тивних норм міжнародного права (jus cogens), які є обов'язковими для суб'єктів міжнародного права незалежно від того, чи погодилися вони на створення та існування цих норм.
а) міжнародні конвенції, як загальні так і спеціальні, що встановлюють правила, виразно визнані державами, що сперечаються;
в) міжнародний звичай, як доказ загальної практики, визнаної в якості правової норми;
с) загальні принципи права,що визнані цивілізованими народами;
d) судові рішення та доктрини найбільш кваліфікованих спеціалістів з публічного права різних націй як допоміжний засіб визначення правових норм».
Зміст вищенаведеної статті піддається цілком обґрунтованій критиці, передусім через те, що вказаний перелік джерел не є вичерпним. Це пояснюється тим, що її текст був сформульований майже 90 років тому (дану статтю включав ще Статут Постійної Палати Міжнародного Правосуддя, прийнятий після Першої світової війни) і не враховує еволюцію, яку пройшло міжнародне права Так, стаття 38 Статуту Міжнародного Суду ООН не згадує правотворчі рішення міжнародних організацій і односторонні акти держав, які сьогодні значно впливають на формування міжнародного права. У статті не знаходить відображення концепція jus cogens, що відіграє фундаментальну роль у сучасному міжнародному праві. Тому, з урахуванням існуючих серед спеціалістів з міжнародного права поглядів, зміст статті 38 Статуту Міжнародного Суду ООН треба сприймати як відправну точку для дискусій щодо переліку джерел міжнародного права.
Джерела міжнародного права можна поділити на основні - ними є договір та звичай - та допоміжні: загальні принципи права, правотворчі рішення міжнародних організацій, односторонні акти держав. Судова практика та доктрини є засобами визначення змісту норм міжнародного права.
У міжнародному праві, на відміну від внутрішньодержавного, відсутня чітка ієрархія джерел. Можна лише говорити про імперативні норми jus cogens, які визнаються міжнародним співтовариством як норми, відхилення від яких є неприпустимим.
Відповідно до Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. і Віденської конвенції про право договорів між державами і міжнародними організаціями 1986 p., міжнародний договір - це міжнародна угода,укладена державами та іншими суб'єктами міжнародного права в письмовій формі, незалежно від того, чи міститься така угода в одному, двох або декількох пов'язаних між собою документах, а також незалежно від " конкретного найменування.
На відміну від звичаю, міжнародний договір є більш сучасним та свідомим методом формулювання норм міжнародного права. Вплив договору на процес створення норм міжнародного права залежить від його природи.
15. Міжнародний звичай у системі джерел міжнародного права. Способи виникнення міжнародних звичаїв.
Протягом тривалого часу міжнародно-правовий звичай був основним джерелом міжнародного права. З XX ст. більш вагому роль стали відігравати міжнародні договори, однак звичай і досі має велике значення.
Статут Міжнародного суду ООН визначає звичай як доказ загальної практики^_що визнана в якості правової норми. Звичаєва норма являє собою неписане правило поведінки, що склалося в результаті тривалої практики і за яким визнається юридична сила. Новим видом звичаєвих норм є норми, які створюються не в результаті тривалої практики^а в результаті визнання одного чи декількох прецедентів. Найчастіше такі норми містяться в неправових актах міжнародних організацій.
Для виникнення звичаєвої норми необхідне поєднання двох елементів: об'єктивного - наявність практики, а саме регулярне здійснення суб'єктами певних вчинків або утримання від певних дій (usus); і суб'єктивного - усвідомлення правового зобов'язання, тобто переконаність суб'єктів у тому, що здійснення певних вчинків або утримання від певних дій є обов'язковим згідно з правом (opinio juris «ve necessitates). Міжнародна практика повинна бути постійною, загальною, одноманітною та тривалою. Доказами існування opinio juris є: конвенції, що не набирали чинності; акти Міжнародного суду О0і4; акти міжнародних органів та організацій; офіційні заяви щодо позицій держав, законодавство та судова практика держав тощо. При цьому критерій тривалості є достатньо відносним. Для створення міжнародного звичаю потрібно стільки часу,скільки вимагає ситуація. Тому й існує категорія так званих «миттєвих звичаїв» («моментальних звичаїв»), наприклад, право вільного прольоту космічного об'єкта над територією інших держав - звичай, який сформувався за час прольоту першого космічного апарату у повітряному просторі.
Звичаєві норми міжнародного права можуть мати універсальний, регіональний та локальний характер. Звичаєві норми загального між-народного права поширюють свою дію на всі держави 1 Міжнародні організації. Згода суб'єкта на обов'язковість ДЛЯ нього звичаєвої норми загального міжнародного права може бути надана шляхом явно висловленого або мовчазного визнання (відсутності протесту).
Звичаєва норма загального міжнародного права може бути змінена або відмінена лише міжнародним співтовариством в цілому. Будь-яка дешеава, у тому числі новостворена, зобов'язана дотримуватися зви-чаєвих норм загального міжнародного права.
Регіональна (або локальна) звичаєва норма обмежена географічною сферою дії і має відповідати інтересам обмеженого кола безпосередньо зацікавлених держав. Для її формування необхідна їх одностайна та ясно висловлена згода.
Міжнародний звичай слід відрізняти від звичаєвості (usage) та міжнародної ввічливості (comitas gentium) - правил, яких суб'єкти міжнародного права дотримуються у взаємовідносинах, але які при цьому не є юридично обов'язковими. Прикладом звичаєвості є морські формальності, міжнародної ввічливості - дипломатичний протокол.
16. Допоміжні засоби визначення норм міжнародного права
Згідно зі ст. 38 Статуту Міжнародного суду ООН, Суд застосовує судові рішення та доктрини найбільш кваліфікованих спеціалістів з публічного права різних націй в якості допоміжного засобу для визначення правових норм.
Ані судова практика, ані доктрина не можуть створювати правові норми, а можуть лише доводити існування звичаєвих чи договірних норм, або загальних принципів права.
Доктрина міжнародного права - у широкому значенні - це система поглядів та концепцій про сутність та призначення міжнародного права у певних історичних умовах. Доктрина міжнародного права - у вузькому значенні - це наукові праці юристів-міжнародників.
Ще донедавна існувала думка, згідно з якою міжнародне право вважалося правом доктринальним, правом вчених. Такі автори, як Гуто Гроцій, Корнеліс ван Бінкерсхук, Емер де Ваттель, Ласса Оппенгейм,
Жан-Жак Руссо зробили значний внесок у формування та розвиток міжнародного права. І сьогодні доктрина може впливати на розробку нових норм міжнародного права. Особливе значення мають колективні погляди юристів з різних країн, які знаходять відображення у дослідженнях та документах Інституту міжнародного права, Асоціації міжнародного права та ін.
Згідно зі ст. 59 Статуту Міжнародного суду ООН, його рішення мають обов'язкову силу виключно для сторін і лише в межах справи, що розглядається. Таким чином, рішення Міжнародного суду ООН не створює прецедент, обов'язковий при майбутньому вирішенні аналогічних справ, і являє собою акт судового правозастосування. Судова практика має важливе значення для встановлення змісту норми міжнародного права.
17. Поняття основних принципів міжнародного права.
Основні принципи міжнародного права - основоположні, загаль-новизнані норми, що відображають характерні риси і основний зміст міжнародного права та мають найвищу юридичну силу. Принципи міжнародного права є критерієм законності всіх інших норм міжнародного права, а також фактичної поведінки держав. їх перелік міститься у найбільш авторитетних міжнародно-правових документах, а саме: Статуті ООН, Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН 1970 р., Заключному акті Ради з безпеки та співробітництва в Європі 1975 р. У цих документах закріплено принципи:
10. поваги прав людини та основних свобод.
Останні три принципи були додані до загального переліку Заключним актом Ради з безпеки та співробітництва в Європі 1975 р.
Наявність системи основних принципів є характерною особливістю сучасного міжнародного права. Принципи міжнародного права виконують важливі функції, визначають основи взаємодії суб'єктів міжнародного права.
18. Нормативний зміст основних принципів міжнародного права
Відповідно до принципу незастосування сили або погрози силою, всі держави зобов'язані утримуватися від погрози силою або її застосування проти територіальної недоторканості та політичної незалежності інших держав або будь-яким іншим чином, несумісним з цілями ООН. Погроза силою не повинна застосовуватися в якості засобу врегулювання спорів між державами. Агресивні війни проголошуються злочином проти миру та людства і тягнуть відповідальність за міжнародним правом. Пропаганда війни є забороненою. До нормативного змісту принципу також включається: заборона окупації території іншої держави у порушення норм міжнародного права; заборона актів репресалій, пов'язаних із застосуванням сили; надання державою своєї території іншій державі для здійснення агресії проти третьої держави; організація, підбурювання, надання допомоги або участь в актах громадянської війни або терористичних актах в іншій державі; організація або заохочення збройних банд, нерегулярних сил, зокрема, найманців, до вторгнення на територію іншої держави тощо.
Згідно з принципом мирного вирішення спорів, держави зобов'язані вирішувати свої міжнародні спори з іншими державами мирними засобами таким чином, щоб не ставити під загрозу міжнародний мир, безпеку та справедливість. Держави зобов'язані докладати усіх зусиль для того, щоб у короткий термін прийти до справедливого вирішення спору на основі міжнародного права. Держави повинні утримуватися від будь-яких дій, які можуть погіршити становище і зробити мирне врегулювання спору більш складним.
На основі принципу невтручання у внутрішні справи держав, кожна держава має право самостійно обирати свою політичну, економічну, соціальну та культурну систему без втручання з боку інших держав. Держави не мають права прямо або опосередковано втручатися у внутрішні або зовнішні справи іншої держави; не повинні заохочувати підривну діяльність, спрямовану на зміну строю іншої держави насильницьким шляхом; не повинні втручатися у внутрішню боротьбу в іншій державі, утримуватися від надання допомоги терористичній або підривній ді-яльностШри цьому, принцип невтручання у внутрішні справи держав не зачіпає примусових заходів, що застосовуються Радою Безпеки ООН для забезпечення міжнародного миру та безпеки.
Згідно з принципом співробітництва, держави зобов'язані здійснювати міжнародне співробітництво у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного та гуманітарного характеру, а також підтримувати міжнародний мир та безпеку і з цією метою приймати ефективні колективні заходи. Конкретні форми співробітництва та його обсяг залежать від самих держав.
В силу принципу рівноправ'я та самовизначення народів всі народи мають право вільно визначати без втручання ззовні свій політичний статус та здійснювати свій економічний, соціальний і культурний розвиток, і кожна держава зобов'язана утримуватися від будь-яких насильницьких дій, які могли б перешкодити народам здійснювати це право. Формами реалізації народами права на самовизначення можуть бути створення суверенної держави, вільне приєднання до незалежної держави або об'єднання з нею, встановлення іншого політичного устрою та ін.
Основне призначення принципу суверенної рівності держав - забезпечення юридично рівної участі у міжнародних відносинах усіх держав, незалежно від відмінностей економічного, соціального, політичного або іншого характеру. Згідно з принципом суверенної рівності, усі держави у міжнародних відносинах користуються суверенною рівністю, мають рівні права та обов'язки і є рівноправними членами світової спільноти.
Відповідно до принципу сумлінного виконання зобов'язань за міжнародним правом, держави зобов'язані сумлінно виконувати взяті на себе міжнародні зобов'язання, які витікають із загальновизнаних принципів і норм міжнародного права і з відповідних міжнародному праву договорів та інших угод, учасниками яких вони є.
Основний зміст принципу непорушності державних кордонів зводиться до трьох елементів: визнання існуючих кордонів в якості юридично встановлених згідно з міжнародним правом; відмова від будь-яких територіальних домагань на момент прийняття Заключного акту РБСЄ1975 р. або у майбутньому; відмова від будь-яких інших посягань на ці кордони, включаючи погрозу силою або її застосування.
Принцип територіальної цілісності держав - держави повинні поважати територіальну цілісність одна одної та утримуватися від будь-яких дій, що є несумісними з цілями та принципами Статуту ООН. Держави також мають утримуватися від перетворення території одна одної в об'єкт окупації або застосування сили у порушення міжнародного права. Жодна окупація або набуття території в такий спосіб не визнаються законними.
Принцип поваги прав людини та основних свобод. Держави повинні поважати права людини та основні свободи, включаючи свободу думки, совісті, релігії та переконань, для всіх без відмінності раси, статі, мови або релігії. Повага прав людини є суттєвим фактором миру, справедливості та демократії, що необхідні для дружніх відносин та співробітництва між державами. Держави повинні заохочувати ефективне здійснення громадянських, політичних, економічних, соціальних та культурних прав та свобод, які витікають з гідності, що властива кожній особистості, і є істотними для її вільного та повного розвитку.