Трансформацiя мiфу у комедiї Бернарда Шоу «Пiгмалiон»

Роман Тобайаса Смоллетта був теж трансформацією древнього міфу про Пігмаліона, але декілька в іншій інтерпрітациі.

Пігмаліон” Б. Шоу представляє собою картину становлення людини, динаміку розвитку її свідомості [9]. Перед нами п’єса „про диво народження людської особистості – народження, яке завжди пов’язане для Шоу з запереченням загальноприйнятих уявлень та ідеалів” [8, 444]. Створення Прекрасного стає одним із лейтмотивів п’єси. П’єса Б. Шоу не повторює стародавній міф, а відтворює його у руслі реалістичного світогляду.

РОЗДІЛ ІІ. ТРАНСФОРМАЦІЯ АНТИЧНОГО МІФУ В КОМЕДІЇ   Б. ШОУ “ПІГМАЛІОН”

2.1 Міф про Пигмаліона

Старогрецький міф про пігмаліоне відомий кожній освіченій людині.Афродіта прихильна  до тих, хто їй вірно служить. Вона принесла щастя Пігмаліону, великому художникові з острова Кіпр. Пігмаліон жив відокремлено, уникав жінок, не був одружений. Але одного дня він зробив з білої слонової кісті статую дівчини, невимовно прекрасної. Поглядаючи на своє створення, він захоплювався його досконалістю і життєвістю. Здавалося, що дівчина дихає, що вона жива. У результаті Пігмаліон закохався в у власне творіння. Безсилий упоратися зі своєю пристрастю, він навіть звертався до статуї із словами, але вона була німа. Тоді на святі на честь золотої Афродіти він приніс їй в жертву телицю з позолоченими рогами і поводився з благанням до богині любові дати йому в дружини дівчину настільки ж прекрасну, що і його статуя. Після цього полум'я жертовника яскраво спалахнуло. Це був знак того, що богиня почула його прохання. Коли Пігмаліон повернувся додому, він побачив, що прекрасна статуя — жива. Так богиня любові дала Пігмаліону в дружини красуню дівчину.  Цей сюжет, оригінально переосмислений, лежить в основі відомої п'єси Бернарда Шоу «Пігмаліон».

2.2. Трансформація сюжету в комедії

Як і більшість творів Шоу, "Пігмаліон" мав коротку передмову під назвою "Професор фонетики" та велику післямову, у якій йшлося про подальшу долю головної героїні твору. Твір написаний у 1912-1913 роках, уперше поставлено на сцені віденського театру 1913 року. Англійська ж прем'єра відбулася у лондонському Театрі Його Величності 11 квітня 1914 року і витримала 118 вистав. Драматург сам був режисером власної п'єси; роль Елізи Дуліттл написав спеціально для Стелли Патрік Кемпбелл, професора Хіггінса грав відомий актор Герберт Бірбом Трі.

Перед глядачем розгортається традиційно казковий сюжет: Попелюшка, яка ніколи не сподівалася на кращі зміни у своїй долі, раптом знаходить щастя. Назва твору нагадує античний міф, який розповідає про скульптора Шгмаліона і його палке кохання до мармурової статуї чарівної Галатеї. Богиня кохання Афродіта, почувши благання Шгмаліона, оживила творіння майстра, і Галатея стала його дружиною. Сюжет твору Бернарда Шоу перегукується із сюжетом античного міфу, але він сповнений комізму, та й дія п’єси перенесена з античних часів у епоху, сучасну письменникові. Головна героїня Еліза Дуліттл - вулична квіткарка, яка торгує біля міського театру. Цю двадцятирічну дівчину не можна назвати привабливою. Еліза не має гарного смаку і достатньої кількості грошей, про що свідчить її вбогий одяг: старенький чорний капелюшок, пальто із чужого плеча, ношена спідничка, латаний фартух та стоптані черевички.

Лондонські джентльмени - професор Хіггінс і полковник Пікерінг зацікавилися цією «замазурою». Хіггінс хотів здивувати друга своїми професійними здібностями, і саме для цього йому був потрібний цей «експеримент». Жартуючи, вони вирішили перетворити смішну дикунку на «даму з вищого світу», видати її за герцогиню й переконатися в тому, що «експеримент» досяг мети. Еліза, нічого не підозрюючи, погоджується навчатися. І ось професор розпочав «експеримент». Для нього - це суто наукова справа, а Еліза… «піддослідний кролик». За деякий час Еліза досягла певних успіхів. Поступово вона стає для Хіггінса і полковника Пікерінга зразковою лялькою: вони купують їй красиве й модне вбрання, навчають бездоганній вимові, світського етикету, шляхетних манер. Зневажливо дивилась на все це місіс Хіггінс, бо розуміла, що людина - то не іграшка, застерігала сина, але марно. Досить виразно звучить порівняння, до якого вдається полковник Пікерінг: «Ця дівчина просто геніальна. Справжня папуга!».

Освічені джентльмени не замислювалися над тим, що Еліза - жива істота, що вона має почуття власної гідності, може закохатися, страждати, мати свої бажання, мрії. Хіггінс не бачив ніякої проблеми, бо вважав, що дівчина після закінчення «експерименту» зможе жити, як захоче, «користуючись перевагами науки». Бернард Шоу показує, як розквітла його героїня, як вона, позбувшись поганої вимови та брутальних манер, перетворилася на справжню леді, яка була морально значно вищою за аристократок. Несподівано для всіх пробуджується і її особистість, з тонкими почуттями, вимогливістю, навіть вишуканістю. Драматург переконує нас у тому, що Еліза має неабиякі природні здібності, світлий розум, вона винахідлива, кмітлива, має внутрішнє благородство, дивує своїм умінням тверезо мислити, зважувати обставини. Звертаючись до своїх вчителів, вона каже: «Мені хочеться лагідного слова, уваги… все ж таки я людина, а не порожнє місце…». Експеримент успішно закінчився. 

Еліза справді стала схожою і мовою, і манерами на даму з вищого світу. Але не тільки Хіггінс гарно попрацював над дівчиною, а й вона вплинула на його душу, зробивши з байдужого професора фонетики чутливу палку людину. Бернард Шоу підкреслює, що неважливо, до яких верств суспільства належить людина. Якщо вона чуйна, добра, щира, розумна, то шлях у майбутньому обов’язково знайде.

2.2. Проблематика комедії  Б.Шоу «Пігмаліон»

Тема твору - духовне пробудження людини за допомогою мистецтва слова, творчості.

Назва твору утвердило призначення людини-митця бути Творцем, служити своєю творчістю пробудженню духу людини.

Шоу подав не традиційну структуру: зав'язка - розвиток дії - розв'язка, а дещо змінює її: зав'язка - розвиток дії - "дискусія". У "Пігмаліоні":

1. експозиція - несподівана  зустріч за випадкових умов  двох героїв твору;

2. зав'язка - парі Пікерінга і Хіггінса щодо "створення герцогині з квітникарки";

3. розв'язка - "герцогиня  бунтує проти професора".

Розв'язка у Шоу стала одночасно новою зав'язкою, початком дискусії. Автор створив дискусійну ситуацію, висунув конфлікт ідей, перетворив хід подій у сутичку протилежних життєвих позицій. П'єса мала відкритий фінал. Прозаїк вважав, що п'єса повинна мати "відкриту" кінцівку, спонукати читача до відповіді на поставлені запитання, до обговорення проблеми. Автор не дав глядачам однозначної відповіді, не показав щасливого фіналу.

Бернард Шоу прагнув створити проблемний інтелектуальний театр, і п'єса "Пігмаліон" стала шедевром його творчої майстерності.

Сюжет твору був іронічною, а часом і пародійною стилізацією давньогрецького міфу про Пігмаліона та Галатею. Відповідно до античного міфу Пігмаліон був великим скульптором, жив на Кіпрі багато віків тому і ненавидів жінок і шлюб. Якось він вирізьбив із слонової кістки статую дівчини небаченої краси. Мов жива, стояла ця статуя у майстерні. Здавалося, що вона дихало і ось-ось почне рухатися. Чоловік закохався у чарівну скульптуру і почав молити богиню кохання Афродіту оживити Галатею. Побачивши, як щиро кохав скульптор, Афродіта оживила його витвір. Га-латея стає реальною прекрасною жінкою, Пігмаліон одружився з нею, у них народилися діти.

Але Шоу далекий від думки про відтворення образів і ситуацій античного міфу, навпаки, вони парадоксально змінені в його п'єсі У ролі Галатеї постала неосвічена дівчина Еліза Дуллітл, що торгувала квітами, а роль скульптора грав професор фонетики Генрі Хіггінс.

Головна колізія твору: професор Хіггінс разом зі своїм другом полковником Піке-рінгом взявся навчити Елізу правильної англійської мови і манер настільки добре, що ніхто не зрозумів її від герцогині. Еліза виявилася здібною ученицею і не тільки навчилася доброї вимови та манер, але й змінилася духовно. Але Шоу показав трагічну неможливість талановитої, духовно збагаченої та освіченої жінки достойно владнати своє життя без належного капіталу. Драматург декілька разів змінював фінал п'єси: спочатку Еліза рішуче залишила Хіггінса, щоб більше ніколи не повернути до нього; згодом у післямові автор сказав про те, що Еліза могла вийти заміж за Фредді Ейнсфорд Хіллі та за матеріальної підтримки Хіггінса і Пікерінга відкрити квітковий магазин. Зрештою виник ще один варіант фіналу: Еліза повернулася до Хіггінса, але не як дружина чи коханка, а як приятелька, їхні стосунки суто ділові, дружні.

Центральним сюжетним мотивом "Пігмаліона" став мотив пробудження людини.

2.3. Актуальність проблематики комедії в період написання і в наші дні

Слова З.Т. Гражданської про Шоу і сьогодні залишаються правдивим судженням про безперечну велич ірландського драматурга: „... справжній пам’ятник Шоу зведено у людських серцях, його незлічених глядачів і читачів на всій земній кулі, – тих, що сміються над його дотепами, замислюються над його парадоксами, поспішають до театру, якщо там іде п’єса Шоу... Зараз через багато років після його смерті, людству стає зрозумілим, що таких, як він узагалі неможливо втратити – вони залишаються з нами”[8, 172].

Поетичний простір у п’єсах Шоу заперечувався багатьма дослідниками; більшість вважає, що Шоу є письменником „чистого інтелекту”. Драматургу відмовляють навіть у цілісності світогляду; художній світ Шоу  не сприймається як гармонійна єдність; вчені вказують на „протиріччя світогляду Шоу”[12, 49].

Видатний драматург показує три стадії розвитку свідомості Галатеї: безграмотна квіткарка, яка не може спілкуватись з людьми вищого від неї соціального класу через свою невпевненість та погану вимову; „майже леді”, що володіє доброю вимовою, але не може користуватись нею для досягнення будь-яких прагматичних цілей у процесі комунікації – дівчина, що вже володіє бездоганною англійською, але не бачить у цьому потреби; справжня леді, що може вести гостру дискусію. Проблемі дослідження етапів розвитку свідомості Елізи Дуліттл ми присвятили окреме дослідження.

У п’єсі Пігмаліон начебто відходить на другий план. Пігмаліон – це вже не окремий герой, а тема художнього твору. Пігмаліон як творець людини є узагальнюючим образом суспільства. Саме суспільство стає справжнім Пігмаліоном для кожного з нас.

Найважча робота професора Хіггінса виявилась спільною працею Елізи, Пікерінга, місіс Пірс, місіс Хіггінс, автора, читачів і глядачів. Еліза змінюється протягом усієї п’єси, що важко не помітити. Проте основа особистості, темперамент зберігаються. Життєве першоджерело (“spark of divine fire”), що було фундаментом свідомості Елізи, отримує нові обрії, потенціальні можливості. Еліза Дуліттл стає сильною мовною особистістю, проте вона також отримує нові обов’язки; тягар відповідальності за себе та оточуючих її людей, за все людство, якщо дотримуватись логіки письменника, лягає на плечі молодої дівчини. Галатея більше не належить Пігмаліону, і він їй не подобається. Пігмаліон, у свою чергу, не закохується у Галатею і залишається переконаним холостяком.

Б. Шоу розвиває основну ідею сюжету і пропонує нам замислитись над соціальними, етичними, філософськими проблемами людини, яка має шанс докорінно змінити своє життя, вийти на новий рівень розуміння дійсності; і мовлення стає ключовим фактором і показником становлення „Людини, що сходить”. Таким чином, Б. Шоу зберігає гуманістичну традицію сюжету стародавнього міфу, але позбавляє його міфологічного розуміння дійсності і відтворює сюжет у реалістичній парадоксальній традиції. Саме тому п’єса „Пігмаліон” стала визначним надбанням реалістичної літератури Європи у XX столітті.

У художній системі Шоу ключовим прийомом завжди був парадокс: „Головна функція парадокса в системі Шоу полягає в тому, щоб показати будь-яке явище з несподіваного боку, пролити на нього нове світло, навчити глядача і читача вдивлятися у довкілля, самостійно його оцінювати і не сприймати сталі стереотипи...” [6, 33]. Роздуми про життя і творчість Б.Шоу можна продовжувати, але у нашій праці ми не можемо розкрити всі цікаві проблеми, які пов’язані  з його ім’ям.

Найпершою екранізацією, яка базувалась на п’єсі Б. Шоу, був однойменний фільм (1938) режисера Ентоні Асквіта, який створили Б. Шоу та продюсер Г. Паскаль. Цей фільм цілком співпадає з п’єсою Шоу у найважливіших характеристиках, тому ми не будемо зупиняти увагу на ньому.

У 1964 році відбулося друге екранне народження п’єси: мюзикл „Моя чарівна леді” став одним із кращих фільмів Голівуду того року. Проте саме з цього варіанту переказу прецедентного сюжету почалася інтеграція міфу у свідомість масового споживача: Галатея знову любить Пігмаліона, їй знову не потрібні зайвий досвід, знання, незалежність, відповідальність.

У той же час, Галатея стає найважливішим персонажем кіно-твору, що відображається у назві мюзиклу. З’являється новий міф: гроші та добра вдача можуть зробити будь-яку жінку справжньою леді. Мрії домогосподарок стати поважними особами проголошуються цілком реалістичними. „Моя чарівна леді” – це вже не реалістична історія про становлення людської свідомості, а маніфестація „американської мрії”, перший крок назустріч постмодерністському світогляду.

Подальша еволюція прецедентного сюжету про Пігмаліона пов’язана з голлівудським фільмом „Красуня” (1990) режисера Гаррі Маршала. Галатея створюється тепер не з мармуру, слонової кістки або наївної квіткарки, а з екстравагантної дівчини вольної поведінки. Тілесна краса проголошується майже єдиною основою життя людини. Увесь фільм за участі Ричарда Гіра та Джулії Робертс намагається переконати нас у тому, що Галатею можна зробити з будь-якої дівчини... Колись Пігмаліон був переконаним холостяком та не хотів одружуватись через поширення проституції на острові Кіпр, а тепер він закохується у проститутку і перетворює її на Галатею. Кумедність такої ситуації свідчить про значні трансформації прецедентного сюжету у різних історико-культурних умовах.

Міф про Пігмаліона у масовій свідомості перетворюється на міф про Галатею. Перетворення Галатеї на леді не менш дивовижне, ніж перетворення слонової кістки на Галатею. Якщо у другому випадку має місце диво творчості, кохання та божественного втручання, то у другому випадку мова йде, перш за все, про гроші та кохання. Ми не можемо напевне сказати, що сучасний міф гірший за античний, але можемо констатувати, що це також міф.