Проблема мистецтва митця у творчості Бальзака «Втрачені ілюзії»

Ілюзії інших героїв цілком реальні. Луїза де Баржетон справді потрапила в Париж і високе суспільство: «Elle etait redevenue ce qu'elle eut ete sans son sujour en province, grande dame - Її аристократичне походження давало їй право бути світською дамою - і вона стала нею, тільки-но виїхала з провінції».

Коралі мала справжній талант «Coralie est arriveu au grand succus - Коралі домоглась великого успіху.» і на заваді їй стало лише фатальне невезіння.

Даніель д’Артез був геній, «Ton livre est sublime. Еt ils m'ont commandu de l'attaquer. - Твоя книга чудова. А вони звеліли мені її зарізати!», але все повстало проти нього, навіть друг.

Отже, загалом можна зробити висновок, що герої мали як честолюбиві, так і щиросердні ілюзії. І не завжди це була їхня вина, що часом, ілюзії розбивалися з такою невблаганною жорстокістю. [16]

РОЗДІЛ 2

ТЕМА ВТРАЧЕНИХ ІЛЮЗІЙ В ТВОРЧОСТІ ОНОРЕ ДЕ БАЛЬЗАКА

2.1. Незвичність роману О. Бальзака «Втрачені ілюзії»

Над однією з частинок «Людської комедії», над романом «Втрачені ілюзії», Бальзак працював з 1837 по 1843 рік, близько семи років. Ці роки в його творчості жахливі. Він хапається за видання газети «Паризька хроніка», веде судові процеси з видавцями раніше написаних романів; через порушення порожніх формальностей він потрапляє у в'язницю [втім, всього на три дні], його весь час осаджують з вимогою виконання даних ним зобов'язань та із загрозами неустойок. У 1836 році у нього було близько п'ятдесяти тисяч франків боргу різним особам.

Титанічна робота все ж таки не давала йому виплутатися з боргів. Вирвавшись з Парижа, в містечку Саше за двадцять днів пише він першу частину «Втрачених ілюзій», але продовження і закінчення все відкладаються.

І все-таки не тільки перетин однієї праці множиною інших великих і дрібних творів був причиною такої довгої роботи над «Втраченими ілюзіями». Доля головного героя містила в собі щось особливо серйозне. Досвід дійсного життя, вкладений у цей роман, був особливо значний. Багато що тут неможливо було додумати за одну ніч, за один тиждень, за один місяць. Потрібно було ще й ще спостерігати життя, внутрішньо обгрунтувати висновки, що складаються.

Навіть пряме продовження цього роману - «Блиск і убогість куртизанок» - було вже почато, а «Втрачені ілюзії» ще закінчений не був. [2]

Логіка роману випрямлялася, дозрівала в процесі роботи.

І в цьому відношенні, в поєднанні життєвості, природності з повнотою виразів ідеї цей роман - справжня досконалість.

Незвичайні перші його рядки: «В той час, коли починається ця історія, друкарські верстати Стенхопа і валики для розподілу чорнила в невеликих провінційних друкарнях ще не застосовувалися». І далі - цілий абзац, присвячений техніці друкарської справи.

«Не дивлячись на те, що Ангулем основним своїм промислом був пов'язаний з паризькими друкарнями, тут як і раніше працювали на дерев'яних верстатах, що збагатили мову нині забутим виразом: довести верстат до скрипу. У тутешній відсталій друкарні все ще існувала просочена фарбою шкіряна маца, якою тискальник наносив фарбу на друкарську форму. Висувна дошка, де поміщається форма з набраним шрифтом, на яку накладається лист паперу, висікалася з каменя і виправдовувала свою назву мармур» [9].

Уявіть пані того часу, любительку світських або чутливих романів, яка з перших рядків занурюється в технічну термінологію і в турботи власника маленької друкарні.

А тим часом ця тема - техніки, праці, винахідництва, відкриттів, натхнення - стає одним з лейтмотивів роману, він звучить то голосно, то приглушено. І радощі в ньому, і страждання, і сміливі надії, і болісні тривоги.

І далі - не тільки уявну читачку, пані минулого століття, але й вас неодмінно вразить сцена єдиного в цьому романі освідчення в коханні.

Захід сонця на березі ріки Шаранти: «Широкий водний простір, по якому сонце, що заходить, розсіювало своє радісне сяйво». Єдина картина природи у всьому романі - найчистіша і найсвітліша поетична сторінка. Зазвучала мелодія, як осяяна сонцем, що заходить, річка. Зазвучала і обірвалася.

Давид Сешар і юна красуня Єва. Це їх вирішальне побачення, що зв'язує їх навіки. Але лише два-три рядка - слова любові і сім сторінок - плани винахідника, захопленого ідеєю «застосувати деякі волокнисті рослини для виготовлення паперу». [20]

Сім сторінок - забагато! Але Давид не може не говорити про це, це поезія його життя. Він у владі натхнення, це поезія праці, розумної, наполегливої, такої, що долає всі перешкоди, безстрашного, прирікаючого на позбавлення і все-таки радісного, ось що втілено в образі скромного типографника Давида Сешара.

2.2. Поезія і втрата  ілюзій

Тему «втрачених ілюзій», винесену в заголовок твору, Бальзак наповнив глибоким соціальним змістом. Причому, як зазначалося в передмові до першого видання роману, він не обмежив її «лише історією молодого чоловіка, який вважав себе видатним поетом, і його стосунків з жінкою, котра спершу підтримує у ньому цю певність, а потім залишає його в Парижі без грошей і без покровителів. Зв'язки, що існують між провінцією і Парижем, його зловісна привабливість показали автору молоду людину XIX ст. в новому світлі: він подумав про жахливу болячку нинішнього століття, про журналістику, яка з'їдає стільки життів, стільки чудових думок і згубно діє на устої скромного провінційного життя. Він подумав насамперед про найфатальніші ілюзії нашого часу, про ілюзії сімей щодо своїх нащадків; деякі із цих молодих людей наділені талантом, проте позбавлені волі, яка надає талантові сенсу, і принципів, які застерігають людину від помилок. Рамки твору, таким чином, розширилися». [1]

Як і інші зрілі твори Бальзака, роман «Втрачені ілюзії» тісно пов'язаний з основною проблематикою «Людської комедії». Зокрема, в ньому знаходить подальший розвиток критика індивідуалізму буржуазної людини, її всепроникаючого егоїзму, в якому письменник вбачав найбільше соціальне зло сучасності. «Розвиваючись, задум повинен був включити в себе досить-таки різноманітні проблеми, розглянуті під одним кутом зору, - індивідуалізму, що роз'їдає сучасне суспільство, руйнує не тільки суспільні й сімейні відносини, а й саму моральність індивіда. Чи то в егоїзмі підприємця, не обмеженому ніякими державними установами, чи в честолюбстві поета, чи в жадобі насолод безпутного жуїра, - всюди виявляється основне лихо сучасності - індивідуалізм, проголошений французькою революцією XVIII століття в її деклараціях і законодавстві, який йде до згубного торжества». [5]

Окремо слід відмітити, що у цьому творі Бальзак з особливою виразністю показав, як цей руйнівний буржуазний індивідуалізм проникає в літературу, театр, пресу, як згубно діє він на духовну культуру сучасного суспільства.

В широкому проблемно-тематичному комплексі роману «Втрачені ілюзії» хотілося б виділити дві центральні теми, які, власне, Бальзак уперше вводить в реалістичну літературу і дає їм глибоку розробку, яка неабиякою мірою вплинула на їх подальшу інтерпретацію. Це, по-перше, тема митця й буржуазного суспільства, згубного впливу «суспільства на митця і, по-друге, тема не менш драматичної долі вченого й винахідника в капіталістичному світі.

Тему мистецтва й митця, їхніх відносин з суспільством широко ввели в літературу романтики. Вони ж дали їй цілком визначене, романтичне тлумачення, на якому головним чином позначилося те, що романтики гостро відчули ворожість нового, буржуазного суспільства мистецтву й митцеві. Цих глибинних причин ворожості буржуазного суспільства мистецтву романтики не усвідомлювали, але вони з великою художньою силою відобразили їхню дію, патетично виразили гостроту й непримиренність конфлікту митця з буржуазно-міщанським середовищем. У В. Вакеяродера і Е. Т. А. Гофмана, А. де Віньї і Жорж Санд, у багатьох інших романтиків мистецтво й буржуазне суспільство постають як ворожі, цілком несумісні світи, що породжує глибокий драматизм становища героїв-митців, трагічність їхньої долі. Та оскільки суспільно-економічна зумовленість всіх цих явищ романтиками не усвідомлювалася або ж усвідомлювалася неясно, конфлікт митця з чужим і ворожим йому світом легко набував у них позачасового одвічно-метафізичного змісту. [14]

Тема мистецтва й буржуазного суспільства знайшла подальший розвиток у творчості письменників-реалістів. Від романтиків вони сприйняли ідею ворожості буржуазного суспільства мистецтву, але трактували вони її по-іншому, в соціально-аналітичному плані, в її життєвій конкретності. Визначна роль у цьому належить Бальзаку, якого з повним правом можна назвати зачинателем реалістичної розробки названої теми, тим письменником, який водночас надовго визначив загальний характер і напрям її інтерпретації - аж до Д. Лондона й Т. Драйзера, Г. Манна і Ф. Моріака. В багатьох своїх творах, і насамперед в романі «Втрачені ілюзії», Бальзак реалістично зобразив становище мистецтва й митця в буржуазному суспільстві, викрив засоби й форми поневолення митця цим суспільством, розтлінний вплив грошей, принципу вигоди на сферу духовної культури. [3]

Молодий поет Люсьєн Шардон, справді обдарований, при допомозі мадам де Баржетон завоював визнання в рідному провінційному Ангулемі і навіть був зарахований своєю покровителькою до «геніїв». Разом з нею він їде в Париж, щоб скорити столицю і завоювати загальне визнання і славу. Розвиваючи цю лінію роману, Бальзак, за його ж словами, мав на меті «пояснити ще не пояснену долю багатьох письменників, які подавали великі надії, але погано кінчали». На прикладі Люсьєна Шардона він показав, як буржуазне суспільство губить молодого митця не стільки тим, що зводить на його шляху перешкоди, ставить його в скрутні обставини, скільки тим, що розбещує його зсередини й тим самим вбиває його талант.

У Парижі герой роману знайомиться з літературними колами, з видавцями й журналістами, з театром, - і всюди він стикається з «принципом вигоди, з всевладдям грошей». Дуже характерно, що серед людей, які мають пряме чи опосередковане відношення до мистецтва, менше всього говорять про саме мистецтво: «Все те, що почув Люсьєн за ці дві години, зводилось до грошей. У театрі, як і в книгарні, як і в редакції газети, про справжнє мистецтво і справжню славу не було й згадки. Удари преса для карбування монет невмолимо падали на його голову й серце». Глибше й різкіше, ніж в будь-якому іншому творі, розкриває Бальзак у «Втрачених ілюзіях» згубний вплив нової суспільної системи, що грунтується на «фінансовому принципі», на мистецтво й духовну культуру загалом. Через певний час, вникнувши в життя нового для нього середовища, Люсьєн «відкриває жахливі таємниці. Гроші - ось в чому ключ до всього». Тут «на всьому наживають гроші, тут все продається, все фабрикується; навіть успіх». І якщо спочатку розум уявлявся Люсьєнові тим Архімедовим важелем, за допомогою якого можна повернути земну кулю, то через деякий час «точку опори для розуму» він починає вбачати в грошах. [19]

Концентроване втілення зла, що згубно діє на мистецтво й всю духовну культуру, Бальзак вбачає в журналістиці. Влада грошей, закон купівлі й продажу, штучність успіху й слави - все це проявляється в діяльності преси з цинічною відвертістю. «Чисті люди» в журналістиці, говориться в романі, така ж рідкість, як і «чесні ділки». Устами журналіста Лусто письменник називає газету «брудною кухнею», де неможливо працювати, не заплямувавши рук і совісті. Шантаж, безпринципні дії, диктовані дрібними розрахунками, зведення особистих рахунків, творення фальшивих репутацій і паплюження благородних людей та видатних здобутків мислі й мистецтва, - ось чим займається газета, в якій певний час співробітничає Люсьєн Шардон. Лусто повчає новачка: «Газета вважає правдою все правдоподібне, в цьому наш вихідний пункт»; «любий мій, журналіст - це акробат, і тобі доведеться звикати до незручностей своєї професії»; він знайомить Люсьєна з розробленою системою засобів, за допомогою яких можна «знищити» видатний твір і піднести до небес посередній, і т. д.

У «Втрачених ілюзіях» Бальзак піддав різкій критиці буржуазну пресу, засудив її вади й розкрив їхню соціальну зумовленість. Глибиною і переконаністю критики цей роман набагато перевищує все, що в той час писалося на цю тему. Та разом з тим, як вже слушно зазначав Б. Г. Реїзов, не все в його критиці журналістики прийнятне. Тут дається взнаки і його легітимістська політична доктрина. Справедливо викриваючи пороки буржуазної журналістики, Бальзак водночас виступає проти свободи преси, за яку тоді боролися прогресивні сили. «Франція загине, якщо газета не буде поставлена поза законом», - категорично заявляє він у романі. Немало в ньому говориться й «про шкідливість аналізу, вільної думки, критичного ставлення до абсолютної влади й феодальної старовини. Він закликає до боротьби з вільнодумством шаблю й кропило». [8]

Поставивши на меті пояснити долю тих письменників, які багато обіцяють, але погано кінчають, Бальзак переконливо розкрив згубну дію буржуазного духу й влади грошей на талант. Вони неухильно скоряють Люсьєна, розбещують його і приводять спершу до моральної, а потім і до фізичної загибелі. Проте було б спрощенням вважати, що цей процес подається письменником лише в соціально-об'єктивному плані, що герой постає тільки як жертва суспільних обставин, розтлінного середовища і з нього знімається моральна відповідальність за його долю. Таке суто «об'єктивістське» тлумачення героїв Бальзака та їхніх доль, що протягом певного часу було поширене в нашому літературознавстві, страждає однобічністю, яка породжується [про це вже говорилося вище] недооцінкою морального фактора в світогляді й творчості письменника. Характерне в цьому відношенні тлумачення образу Люсьєна Шардона у згадуваній монографії Обломієвського: тут Люсьєн - обдарована людина з гарними природними задатками, яку губить розбещене соціальне середовище. Але це тлумачення не тільки ігнорує недвозначно виражений задум письменника, але й свідчить про неуважне прочитання тексту.

Адже Люсьєн Шардон був задуманий Бальзаком як тип «несправжнього письменника», як людина, котрій бракує тих якостей без яких немислимий справжній митець. Бальзак пише в передмові до «Людської комедії»: «Суть письменника, те, що робить його письменником... це визначена думка про людські справи, повна відданість принципам». [14, 15] Як відомо, творець «Людської комедії» дотримувався надзвичайно високої думки про письменника та його суспільну місію. Він відводив йому в суспільстві місце найбільш високе й відповідальне.

Справжній письменник - це володар дум, наставник суспільства, в тому числі й тих, хто суспільством править, - ось таку високу й почесну місію відводив автор «Людської комедії» людям своєї професії, і сама «Людська комедія» писалася з не такою вже й потаємною мрією, що вона виконуватиме подібні функції.